Українська влада: між минулим і... минулим

Поділитися
Щогодини телефонувати у секретаріат президента, депутатам від НУ, СПУ і БЮТ із запитанням «Ну, що там у вас?» ми перестали в середу...

Щогодини телефонувати у секретаріат президента, депутатам від НУ, СПУ і БЮТ із запитанням «Ну, що там у вас?» ми перестали в середу. Коли стало зрозуміло, що навіть форс-мажорні обставини, пов’язані з кримськими подіями, здатними серйозно розбалансувати країну, не примусили будівничих демократичної коаліції провести акордні дембельські роботи. Внаслідок яких могла з’явитися на світ не тільки довгождана коаліція, а й нове керівництво парламенту, Кабміну, а також міг бути ухвалений закон про проведення навчань. Це могло зняти штучно створене, але від того не менш небезпечне протистояння. Але політичний сурогат виявився нечутливим до каталізатора. Процес чаклунства над коаліцією тривав, всупереч об’єктивним вимогам ситуації і часу. Що ще раз підкреслило правильність здогаду про домінування в діях коаліціянтів аж ніяк не національних інтересів.

Голоси тих, хто вважає, що створення коаліції без участі Партії регіонів – дуже проблематичне, зазвучали з новою силою. І, за великим рахунком, сьогодні немає значення, вдалося чи не вдалося членам потенційної демократичної коаліції знайти евфемістичні формулювання проблем, занесених до протоколу розбіжностей. Як і не важливо, скільки «пролісків» у фракціях помаранчевого табору «висадили» «Регіони». Ситуація потребує «вертолітного погляду» на країну, яка пережила десятиліття Кучми, драматичні президентські вибори, півтора року безвладдя і два з половиною місяці анархії. І вам відкриється картина «Після битви». Годі очікувати швидкого відродження. Чому? Тому що відроджувати її доведеться або тим, хто вчора «душив» одне одного. Або тим, хто позавчора душив країну.

«Помаранчева коаліція». Без керма і вітрил

Спроби створити «помаранчеву коаліцію» — швидше, данина очікуванням виборців, ніж елемент політичної неминучості. Один відомий політик (котрий останнім часом неодноразово змінював забарвлення) уїдливо зауважив, що основний мінус формування в Раді «більшості Майдану» — відсутність плюсів. Мабуть, цей громадянин трохи перебільшує, та все-таки частка правди в його жарті є. Хоч як сумно констатувати сей факт, але політичний проект під назвою «помаранчева коаліція», найімовірніше, приречений на невдачу. Ні, зовсім не виключено, що учасники втомливого й болісного переговорного процесу все-таки напружаться і створять якусь подобу альянсу. Проте об’єднання це, швидше за все, буде недовговічним і непродуктивним.

Чому? Спробуємо розібратися.

Практично кожен словник розшифровує поняття «коаліція» як «тимчасовий союз». Вожді майбутніх коаліціянтів під час групового спілкування з представниками мас-медіа клянуться мало не у вічній взаємній любові. Втім, ці запевнення анітрохи не заважають окремим із них перетворювати персональні прес-конференції в сорокахвилинки ненависті до партнерів.

Як відомо, у політиці немає місця ні вічній любові, ні вічній ненависті. Вічних партнерів тут теж не буває. Є тільки вічні інтереси. Для реалізації інтересів політики зазвичай і створюють коаліції. У рамках таких тимчасових союзів приймаються єдині правила поведінки, яким мають підпорядковуватися всі, хто в коаліцію об’єднався.

Ці правила легко формулюються, коли учасники союзу дотримуються спільних (чи бодай схожих) ідеологічних принципів. У нашому випадку цього не видно. Порівнявши програми «Нашої України» і Блоку Юлії Тимошенко, ви знайдете дуже багато розбіжностей. Проробіть аналогічну дію з програмними положеннями «НУ» і СПУ — отримаєте ще більш вражаючий результат. Зіставте основні документи БЮТ і Соцпартії — буде такий самий ефект.

Зауважте, йдеться про задокументовані принципи. Якщо ж ви абстрагуєтесь від написаного й звернетеся до побаченого і почутого, то зможете переконатися: реальні суперечності ще глибші. Заяви й дії видних членів трьох політичних колективів надто часто мають взаємовиключний характер. Як вони планують прийти до спільного знаменника у цілій низці завдань — не зрозуміло. Тим часом очевидно: без цього неможливо домогтися синхронізації дій у рамках коаліції. У свою чергу, без єдності дій усіх членів команди попросту неможлива чітка, послідовна й ефективна державна політика.

Розмови про те, що всі проблемні питання учасники союзу винесуть за дужки, — від лукавого. По-перше, між надійними партнерами не повинно бути недомовок. Тим паче що (і це по-друге) кількість незістикувань близька до критичної. По-третє (що, мабуть, найважливіше), недомовки стосуються найважливіших проблем, які стоять перед країною.

Почати хоча б із поглядів на зовнішньополітичний курс. Скажімо, представники «Нашої України» більш-менш чітко артикулювали прагнення бачити країну повноправним членом європейського співтовариства й повноцінним учасником євроатлантичних структур. Соціалісти, навпаки, періодично закликали будувати Європу в Україні, активно обурювалися поспішністю, з якою ми рухаємося до СОТ, ніколи не приховували антинатовських настроїв.

Лідер СПУ Олександр Мороз – один із найпослідовніших противників приєднання України до Північноатлантичного блоку. Цікаво, проте, що свого часу він допомагав переховувати Миколу Мельниченка від можливих переслідувань режиму Кучми зовсім не в державах Ташкентського пакту. Соцпартія (яка взяла на себе відповідальність за безпеку майора) забезпечила йому притулок у країні, з якою НАТО передусім і асоціюється. А доки вирішувалося питання про переправлення Мельниченка до США, йому було надано тимчасовий притулок на території іншого члена альянсу. Ми не знаємо, чим був продиктований саме такий вибір. Але можемо припустити: вітчизняні опозиціонери почувалися захищеними лише в країнах, котрі не тільки декларують демократію, а й здатні її захищати.

Однак повернімося до наших демократів. Позиція БЮТ у питаннях геополітики видається більш ніж стриманою. Тому скласти чітке уявлення про геополітичні уподобання Тимошенко з товаришами непросто. І не лише нам із вами, а й майбутнім соратникам із можливої коаліції. Причому досі.

Аналогічні неузгодження простежуються і у внутрішньополітичних питаннях. «Нашоукраїнці» невтомно критикують конституційні зміни, а також не втомлюються підкреслювати, що президент може і повинен залишатися активним учасником політичних процесів. А окремі громадяни навіть говорять про доцільність повернення колишніх повноважень глави держави. Соціалісти — категоричні противники такої реставрації, вони демонструють готовність захищати політреформу всіма доступними засобами. Понад те — не виключають подальшого обмеження можливостей президента. Лідери БЮТ (які ще вчора були за сильну президентську владу) сьогодні виступають затятими поборниками парламентаризму. Проте немає впевненості, що ця позиція не зміниться завтра.

Принципово різняться підходи трьох попутників до вирішення економічних проблем. Лібералізм, який декларують «нашоукраїнці», явно дисонує з політикою держрегулювання, до якого помітно тяжіє Тимошенко. У свою чергу, і тим, і іншим буде складно комутувати свої дії з представниками СПУ, які, по суті, виступають за часткове повернення до планової економіки.

Ось приклад діалогу, що відбувся під час переговорів у штабі «Нашої України» в четвер:

«НУ»: Ви пропонуєте швидке повернення заощаджень населенню. Але це ж майже 30 млрд. щорічно! Інфляція злетить. Та й де їх узяти?

БЮТ: Ми проведемо ефективну приватизацію.

«НУ»: СПУ згодна підтримати приватизаційну програму?

СПУ: У жодному разі...

Приватна власність на землю, приватизаційний процес, територіально-адміністративна реформа, мовна проблема, особливості функціонування інституту держсекретарів, доля урядових комітетів, ставлення до політичної реабілітації вояків УПА — ось неповний перелік тем, обговорення яких дається коаліціянтам, м’яко кажучи, непросто. У деяких питаннях високі договірні сторони фактично є антагоністами.

Якщо ми копнемо глибше, то виявимо: суперечності існують не тільки між окремими політичними силами, а й усередині самих структур. Це не було б великим лихом за наявності в рядах жорсткої дисципліни. Та з цим у «помаранчевих» блоків і в «малиновій» партії великі проблеми, про що ми скажемо трохи нижче.

Якщо ж подивимося на проблему ширше, то з’ясуємо: ідеологічні установки всіх трьох потенційних коаліціянтів розмиті. А тому прорахувати хоча б приблизну кількість незістикувань у цих установках уже на етапі керівництва країною не видається можливим.

На це є свої об’єктивні та суб’єктивні причини. СПУ, борючись за політичне виживання, повільно й неминуче дрейфувала від радикальної лівизни до помірного лівоцентризму. Умовно ліберальна «Наша Україна», намагаючись розширити електоральне поле, зробила помітний крен у бік соціального популізму. БЮТ і взагалі не визначився. Як політична сила (а не як група підтримки одного політика) він, по суті, лише формується. Останній парламентський призов привів до команди людей із дуже різними поглядами. Тому говорити про якісь чіткі принципи, сповідувані блоком, наразі не доводиться.

Під час кампанії керманичі всіх трьох політичних сил старанно обходили слизькі питання — у жорстокій боротьбі за виборця подібна тактика, напевно, була виправдана. Але зараз, коли настав час спільно приймати рішення і нести за їхню реалізацію колективну відповідальність, кількість недомовок і неузгоджень може переростити у неподоланну проблему. Тим більше що чинників, які об’єднують тимошенківців, представників «НУ» і соціалістів, насправді не так багато.

Набору спільних цінностей, здатного стати об’єднуючим началом, у трьох сил, по суті, немає.

А як же ідеали Майдану — запитаєте ви? Резонне запитання. Одним із головних результатів мирної революції 2004 року стала поява якогось кодексу честі, сформульованого народом і прийнятого політиками. Представники трьох згаданих політичних сил узяли на себе зобов’язання цього кодексу неухильно дотримуватися. Однак чи було дотримано цю обіцянку? Сьогодні можна з цілковитою упевненістю констатувати сумний факт: учорашня опозиція не пройшла випробування владою. Зневага до законів і Конституції, лобіювання економічних інтересів окремих структур на шкоду національним інтересам, потурання корупції, здійснення тіньового бізнесу, використання адміністративного ресурсу, чинення тиску на судову владу — у ці і багато інших пороків представники постмайданної влади вдаються настільки ж охоче, як їхні попередники. Не завжди так уміло, не обов’язково так явно, проте хіба країні і її жителям від цього легше?

Хоч як жорстоко пролунає це для щирих прибічників цих політформувань, але представники всіх сил, які беруть участь у створенні «помаранчевої коаліції», помічені у банальному зрадництві ідеалів Майдану. Людей, які не сповідують цю систему політичних цінностей, а живуть відповідно до неї, серед членів можливої парламентської більшості — незначна меншість. Щоб полічити їх, вистачить пальців однієї руки.

Ті невеличкі перемоги, яких країна все-таки домоглася за півтора року, сталися, швидше, не завдяки їхнім зусиллям, а всупереч їхньому безсиллю.

Додатковою складністю, яка уповільнює переговорний процес, безумовно, є політична конкуренція, що розгорнулася між коаліціантами. Наявність спільного ворога в особі попередньої влади у 2004 році забезпечило їхню єдність. Повоєнний світ перетворив соратників на ворогів, які воюють за владу майбутню. Погодьтеся, нелегко домогтися союзу, коли його учасниками є два яскраво виражених суперники й один випадковий подорожній. Лідер «Нашої України» і керівник БЮТ сприймають один одного як політичних опонентів. Сили, ними очолювані, по суті, — воюючі сторони, які уклали перемир’я. СПУ в цій ситуації і не може, і не хоче виступити в ролі миротворця. У найкращому разі соціалісти можуть взяти на себе роль парламентарів. У найгіршому — виконати функцію колаборантів, які беруть участь у бойових діях під знаменами однієї зі сторін. Що їм не заважає зацікавлено поглядати у бік третьої...

Консолідуючим чинником (або принаймні пом’якшувальною обставиною) могла б стати фігура лідера коаліції. Якби знайшлася людина, котра користується незаперечним моральним авторитетом у представників трьох політичних сил, здатна взяти на себе функції неупередженого арбітра, процес пішов би веселіше. Проте людини з таким набором якостей просто немає. Спроби примірити цей вінець на президента себе не виправдали. І річ навіть не в тім, що глава держави не може ним бути де-юре, оскільки не є депутатом. Віктор Ющенко не може ним бути і де-факто, оскільки (як засвідчила практика) роль третейського судді йому явно не до снаги. Просити він не хоче, наказати — не може. Пошук компромісів, цілком очевидно, не його коник. Та й уявлення про нього як про високоморального політика багато учасників коаліції вже давненько піддали ревізії.

У свою чергу багато помаранчевих за останні роки (наскільки можна судити) переглянули свою думку щодо Олександра Мороза. Наскільки об’єктивною є ця переоцінка — судити важко. Фактом є лише те, що реального претендента на роль політика-гуру в середовищі коаліціянтів немає.

А це означає, що згладжувати гострі кути, вибудовувати компроміси, зрештою мирити непримиренних однодумців у разі виникнення неминучих конфліктів буде нікому.

Крім того, це передбачає наявність у коаліції «триголового вождя». Ефективність триєдиного керівництва виглядає сумнівною. Особистісна несумісність лідера фракції БЮТ Юлії Тимошенко та «любих друзів» — реальних керівників «НУ» лише загострить і без того непросту ситуацію.

Хоч як це дивно, всі три політичні сили виявляють дефіцит не лише політиків-патріархів і політиків-сенсеїв. Вони взагалі відчувають очевидний кадровий голод. Специфіка останньої виборчої кампанії й особливості формування передвиборних списків обумовили потрапляння до команд людей випадкових і непотрібних. І навіть шкідливих у плані роботи в одній команді. Відома персона, яка залучена заради піару, але мало тямить у політиці й економіці, — мертвий тягар. «Грошові мішки» (залучені для диверсифікації передвиборних витрат) — бомба уповільненої дії. Адже вони присутні в кожній із команд, вони поза ідеологією і прагнуть до влади заради успішної реалізації своїх інтересів. А інтереси «мішка» із БЮТ досить часто суперечать інтересам «мішка» з «НУ», що обов’язково позначиться на взаємодії всієї коаліції. Адже «мішків» досить багато, а проблем між ними ще більше.

Носії відомих імен і великих сум посіли в передвиборних реєстрах місця тих, хто найбільш потрібен такому інструменту, як коаліція. Йдеться про носіїв знань, принципів і досвіду. Таких у помаранчевих командах і так обмаль. А через меркантильно-технологічний підхід до формування списків їх у потенційній більшості буде ще менше.

Бонзи БЮТ, СПУ і «НУ» стверджують, що кадровий потенціал нібито дозволяє кожному з них самостійно сформувати цілий Кабінет. Теза сумнівна. Ще більш сумнівно, що професіонали, безумовно, присутні в лавах кожного з політичних «клубів», спроможні зігратися в складі однієї «збірної». Крім того, керманичі чи то лукавлять, чи то не розуміють масштабів завдань, які стоять перед ними. Коаліція — це не лише депутатське об’єднання й уряд, котрий залежить від нього. Політична реформа передбачає, що коаліція виконуватиме роль головного інструменту здійснення практично всієї державної політики. А це означає вироблення рішень; безумовне їх виконання на всій території країни і у всіх сферах; а також всебічний і невсипущий контроль за реалізацією цих рішень на всіх рівнях. Це передбачає наявність мозкових і координаційних центрів, наявність висококласних менеджерів і висококваліфікованих орговиків. А ще — перемовників, здатних утрясати виникаючі проблеми як з опозицією, так і з Банковою. Є великі сумніви, що «помаранчева коаліція» у її нинішньому вигляді потягне такий масив і такий набір завдань.

Те, як саме відбувається процес розподілу посад, ці сумніви посилює. Роздавати посади «по колу» — найпростіший шлях. Проте при ньому:

— кваліфікація того чи іншого претендента не є визначальним чинником;

— не береться до уваги сумісність (несумісність) різних персонажів, змушених працювати разом;

— відкидається можливість формування цілісних команд. (Навряд чи робота відомства, у якому міністр і два його заступники представлятимуть три різні політичні сили, виявиться ефективною. )

Професіонали неминуче стають одними з перших жертв війни амбіцій. А те, що ми маємо справу саме з таким видом «бойових дій», — поза сумнівом. Якби державні інтереси домінували над особистими, всі учасники переговорів могли б і мусили бути більш зговірливими. Однак для кожного з них сьогоднішній переговорний процес — це насамперед можливість здобути якнайбільше владних ресурсів, щоб завтра відвоювати у вчорашніх соратників те, що залишилося. Ніхто не хоче втратити такий шанс, от чому процес такий тривалий. А країна? Україна може почекати. Вона й чекає.

Чи дочекається? І чого? Уявімо: усе в помаранчевих перемовників складеться, усі суперечності на папері знімуться. Одні задовольнять своє марнославство, інші його втихомирять. І от — коаліція готова до вжитку. Хто ризикне вказати «термін придатності» подібного продукту? Як довго латентні супротивники зможуть стримувати свою жагу поєдинку? Як скоро численні ідейно нестійкі елементи (наявні в кожній із політичних сил) поступляться привабливим обіцянкам «з того боку»? За останнє рішення помаранчевих було віддано усього 227 голосів. Коаліція ще не створена, але вже починає «сипатися».

Нечисленність коаліції означає гранично малий запас міцності. А це, у свою чергу, припускає недовгий вік хиткої більшості.

Механізм імперативного мандату не легалізований законом, а тому, по суті, існує тільки на папері. Дисципліна в усіх фракціях кульгає на обидві ноги. Заборони голосувати проти волі осередку немає навіть формально. Спроба лідера однієї із сил дисциплінувати своїх бійців виглядає одночасно дещо дико і безпорадно: кожен зі «списочників» ще під час кампанії написав добровільно-примусову заяву про вихід із фракції (а позбавити мандата, як відомо можна тільки таким шляхом). Папери, на яких не проставлено дату, віддавалися в сейф до керівника. Кожен, хто спробує голосувати не так, ризикує ще й залишитися без депутатського крісла. Проте найбільш досвідчені уже знайшли (наскільки нам відомо) юридичну протиотруту проти цього прийому.

Якщо ця історія правдива (а ми одержали інформацію про це з достовірних джерел), вона слугує дуже яскравою ілюстрацією «єдності» майбутніх коаліціантів.

Час для того, щоб злитися у політичному альянсі, у перемовників досі ще є. Однак кожен витрачений на суперечки день множить недовіру і робить шанси створити справді надійний союз дедалі примарнішими. Реальну можливість спростити процес було втрачено відразу після виборів. І втратив цю можливість президент. Можливо, йому варто було прислухатися до рекомендації Романа Безсмертного публічно визнати і прийняти результати голосування. А також дати «добро» на розподіл посад відповідно до результатів, здобутих кожним із учасників. Це не зняло б усіх проблем, але це виключило б їх побільшення.

Строго формально Віктор Ющенко міг і не робити цього. Конституція не передбачає його юридичної участі в коаліційному процесі. Проте ні для кого не секрет, що саме його позиція визначила впертість фракції «НУ» і спровокувала тривіальну гризню між партнерами з майбутньої більшості. Процес створення коаліції, до всіх труднощів, ще й штучно зволікався: казав же в березні Єхануров, що новий уряд буде створено в середині липня?! Не сам же він це придумав... У результаті було втрачено багато часу. Робота Верховної Ради виявилася паралізованою, і маса необхідних законів (починаючи з горезвісного «закону про допуск військ») так і залишилися законопроектами. Уряд працює в режимі в.о., а Конституційний суд не працює, як і раніше. Безліч відомств і сила-силенна чиновників різного рангу фактично не діють, очікуючи закінчення битви за владу.

«Регіони» отримали можливість для перепочинку. Нею вони вдало скористалися, реально встановивши контроль над цілою низкою ключових регіонів, у яких місцева влада фактично підмінила центральну.

Країна пережила черговий стрес, якого можна було б уникнути. Недалекоглядність глави держави погіршила не лише становище України (зовнішнє і внутрішнє), а і його власне. Об’єктивно кажучи, у появі ефективної «помаранчевої коаліції» він зацікавлений більше, ніж будь-хто інший. Саме в такому разі президент може зберегти контроль над фракцією «НУ» і залишитися серйозним політичним гравцем. Бо якщо більшість буде сформовано з участю «Регіонів», шанси і на те, і на інше жорстко зменшуються.

Більшість «по-донецьки».
Без «даху» і «гальм»

Офіційно про ведення переговорів із Партією регіонів щодо створення коаліції не повідомляла жодна з трьох умовно помаранчевих політичних сил. Однак подібне мовчання і навіть публічне заперечення таких контактів нікого не повинне вводити в оману. У діалогах різної інтенсивності з «Регіонами» перебували практично всі лідери, а ще більше не лідери, а уповноважені та неуповноважені представники НУ, СПУ і БЮТ. Від публічного визнання наявності подібних контактів політиків помаранчевого табору втримувало лише одне — висока можливість повторних виборів до парламенту, що змушує політичні сили знаходитися в межах проголошених під час виборів гасел (до речі, саме загроза дострокових виборів змушує всіх без винятку лідерів політичних сил дотримуватися плакатних догм, які вітринно відрізняють їхню партію чи блок від інших. Якби вони знали, що цих виборів не буде за жодних умов, можливо, і переговори зі створення коаліції пройшли б швидше і «протокол розбіжностей» був би набагато коротший...).

Загальновідомо, що й Партія регіонів не втрачає часу, вступаючи в контакти передусім з депутатами, чий бізнес не терпить перебування власника в опозиції. Запропоновані стимули, плюс невпевненість у неминучості створення помаранчевої коаліції, з дня на день збільшують і в середовищі соціалістів, і в середовищі БЮТ, і в середовищі НУ потенційний загін, який виступає «за», чи готовий до самостійного співробітництва з «Регіонами». А коаліція ж за участю «Регіонів» — чи то у форматі «Регіони» + НУ + «із бору по сосонці», чи то у форматі «Регіони» + НУ + СПУ, чи то у форматі «Регіони» + КПУ + «із бору по сосонці» — видається цілком ймовірним. Чому? Цьому є ряд причин.

По-перше, суспільство дуже втомилося від нескінченного коаліційного процесу. Безвідповідальність і неспроможність політиків дратує практично всіх. У результаті соціологи зазначають бурхливе зростання прибічників Партії регіонів. Сьогодні їх більш ніж 40-відсотковий рейтинг у випадку дострокових перевиборів може (з урахуванням бонусів) дати «Регіонам» жадану монопольну більшість у гіпотетичному парламенті шостого скликання. Ті ж соціологи зазначають падіння рейтингу помаранчевих сил, а також істотне зменшення тих прибічників БЮТ, СПУ і НУ, які вважають, що має бути укладена тільки потрійна коаліція. Схоже, більшість у суспільстві готова прийняти будь-яку коаліцію, яка забезпечить стабільну роботу влади. Загалом, задовбали народ.

По-друге, як уже згадувалося, «Регіони» дуже щільно працюють з особовими складами трьох фракцій і домоглися в цьому серйозних успіхів. Один з наявних сценаріїв полягає в наступному: у перший день початку роботи сесії за допомогою голосів «Регіонів», комуністів і вишуканих у рядах опонентів «партизанів» завдати психологічного удару й обрати спікера, що має викликати паніку в рядах опонентів і масовий перехід якщо не окремих фракцій, то ще більшої кількості їхніх членів до стану біло-блакитних. Навіть у випадку, якщо помаранчеву коаліцію створять і лідери трьох політичних сил й депутати, які входять до них, скріплять підписами свідоцтво про її народження, то це не є гарантією того, що при голосуванні, яке формує керівництво парламенту і Кабінет міністрів, коаліція кожного разу одержуватиме бажану більшість голосів.

По-третє, деякою мірою чинником для створення альтернативної коаліції може служити постать Юлії Тимошенко. Для когось вона усвідомлено тимчасовий попутник, для когось — гальмо в розвитку бізнес-планів, для когось — загроза приватно-прибутковим газовим схемам, а для «Регіонів» у перспективі — єдиний реальний суперник. Крім того, багато хто вважає Юлію Тимошенко недоговороздатною стороною, попросту людиною, яка не завжди дотримується даних обіцянок. Лідери ж Партії регіонів навмисно культивують імідж «людей слова». Багато хто чомусь у це вірять і ця віра дасть нам можливість після приходу «Регіонів» до влади почути не одну історію з життя їжачків і кактусів. Однак історії будуть завтра, а стабільність, за якою скучили всі, може настати сьогодні. І це спокушає.

По-четверте, Партія регіонів має абсолютний контроль у місцевих радах усіх рівнів у цілій низці областей. Парад мовних і зовнішньополітичних суверенітетів, продемонстрований низкою рад — від селищних до обласних, — на сьогоднішній момент ще не критичний, але дуже показовий. І якщо пам’ятати, що нація — це «спільність людей, яка мешкає на одній території та об’єднана однією мовою», то неважко припустити, що «регіонали» продовжують (припускаємо, що цілком усвідомлено) проводити політику, спрямовану на федералізацію країни. Граючись із проросійськими настроями, широко поширеними в межах електоральної бази «Регіонів», власники партії не замислюються про те, що народні маси, які включаються за їхньою командою, сприймають партійні гасла абсолютно серйозно. Культивування подібних настроїв цілком може призвести до того, що ситуація вийде з-під контролю і з часом майдани «народять» лідерів, які знесуть хазяїв. А в Кремлі Ахметову розкажуть, за які три лимони та якому Абрамовичу він повинен продати «Шахтар». Таку перспективу на сьогоднішній день у Партії регіонів бачать одиниці...

Відсутність адміністративно-територіальної реформи, недосконалість бюджетних відносин між центром і регіонами створюють підгрунтя для цілої низки самопроголошень у сферах економічних і соціальних. Центральна влада в більшості випадків може виявитися безпорадною у подоланні штучно створюваних проблем, оскільки не має, крім силових структур (почасти підвладних «малому патріотизму», почасти — великій корупції), ніяких важелів впливу на регіони, контрольовані ПР. Київ змушений був навіть кандидатури губернаторів у ряді областей узгоджувати з окремими представниками партії Януковича й Ахметова, що свідчить про дуже сумнівну здатність новопризначенців стати точкою опори центральної влади.

І, нарешті, по-п’яте. Усі розуміють, що і в гуманітарній, і в соціальній, і в економічній сферах назріває низка криз, які умовно можна назвати об’єктивними. Боротьба з ними вимагає розумного докладання концентрованих зусиль, неабиякого інтелекту і стратегічного бачення... Проте на тлі існуючих і майбутніх криз цілком очевидно створюються і штучні, змодельовані або Партією регіонів, або «Регіонами» у співавторстві з Москвою. І долати ці кризи центральна влада виявилася неспроможною. Себто «Регіони» здатні моделювати кризи, із якими влада ефективно впоратися не може. Загальне враження таке: ступінь розбалансування країни вже проминула ту точку, до якої можлива була стабілізація ситуації без входження до влади Партії регіонів. Безумовно, помаранчева коаліція може бути створена. Та чи виявиться вона спроможною розв’язувати проблеми об’єктивних криз та криз штучних, що накладаються на них і породжені невгамовною фантазією Кремля та внутрішньої опозиції,— то є запитання риторичне. Антикиївські, антизахідні, промосковські настрої «регіонали» дозовано активуватимуть, коли в цьому виникатиме потреба. Цілком очевидно, що політична плацента ПР — антипомаранчеві області плюс Крим є основним місцем докладання зусиль технологів з Луб’янки. Входження «Регіонів» до влади як сили, зацікавленої в одноосібному шматуванні здобичі, що зветься країною, може розірвати ланцюг «Москва—місцеві лідери—проросійський електорат». На цьому етапі «Регіони» ще здатні повністю контролювати ситуацію на всіх «материнських» територіях, окрім Криму. Зробити «Регіони» союзниками Києва, а не Москви, може тільки входження Партії регіонів до влади. Шантаж? Звісно, шантаж. Та хіба «Регіони» винні в тому, що він може виявитися дійовим?

2004 року на президентських виборах владу в Україні було змінено тому, що більшість людей збагнули: для них свобода є усвідомленою необхідністю. Корсет цинізму, що стягував суспільство, влада Кучми затягла до такої міри, що дихати стало практично нічим. Майдан корсет зірвав. Та виявилося, що хребта немає...

Отже, з приходом Партії регіонів у коаліцію, яка формує не лише законодавчу, а й виконавчу владу, у загальну систему української влади можуть бути привнесені відносна стабільність, системність, вищий рівень старанності, а в окремих галузях — професіоналізму. Та це ще не все.

Що втратить Україна з приходом Партії регіонів до влади? Аби знайти відповідь на це запитання, потрібна невеличка преамбула.

Досі контактери з «Регіонами» від соціалістів і НУ твердили, що лідери партії сходу та півдня не демонструють великих кадрових амбіцій. Вони готові увійти до влади на скромніших ролях. По-перше, «регіонали» розуміють, що ситуація в країні об’єктивно проблемна і до осені має всі шанси серйозно загостритися. Насамперед йдеться про економіку. Навіщо брати відповідальність за це на себе? Нехай вона ляже рейтингопридушувальним каменем на груди представників тих сил, які радісно закріплять за собою посади прем’єра і, можливо, навіть спікера.

По-друге, сьогодні «Регіонам» потрібна не повнота влади, а плацдарм у ній. Саме з цього плацдарму після можливої скороспішної відставки ще не створеного Кабміну «Регіони» почнуть серйозний похід у владу. Обмежена ж присутність у владі «регіоналам» дасть можливість: остаточно виключити втручання правоохоронних органів у життя і бізнес-діяльність хазяїв «Регіонів» (у здатність центральної влади зробити це, за великим рахунком, уже ніхто не вірить, для чого є всі підстави, проте пам’ять про вимушене тривале перебування як у СІЗО, так і на території Росії і Монако ще свіжа); остаточно переконатися в тому, що бізнесу ніхто не загрожує і, понад те, він зможе прирости поки що скромними, але, без сумніву, ефективно використовуваними адміністративними можливостями; дістати доступ до всієї інформації, якою володіють державні органи, що дозволить набагато краще зорієнтуватися у реальній ситуації і скласти план дій на майбутнє, коли влади буде набагато більше.

Є ще одна причина, через котру «Регіони» прагнуть потрапити до влади. Змінена Конституція України не має норми, відповідно до якої розпад коаліції автоматично спричиняв би за собою відставку уряду! Відповідно ж до нового регламенту ВР, у випадку виходу однієї з політичних сил зі складу коаліції, відставка уряду також не передбачена. Передбачено лише вихід з уряду представників політичної сили, яка залишила коаліцію. З огляду на цю обставину, а також колосальний ресурс, наявний у розпорядженні Партії регіонів для залучення на свій бік народних обранців, можна досить впевнено припустити: 226 голосів у сесійному залі, необхідних для відставки всього уряду, не набереться ніколи. Отже, потрапивши у владу, «Регіони» з неї вже не підуть. І, швидше за все, саме вони у випадку розпаду коаліції №1 за їхньою участю визначатимуть, хто стане їхнім партнером у коаліції №2. Тож скромне входження у владу, у разі якщо воно відбудеться, стане лише прелюдією приходу повноцінного, котрий насправді спричинить:

по-перше, згортання демократичних процесів у країні. Безумовно, до цього прагнуть не всі без винятку члени Партії регіонів. Проте слово, яке визначає світогляд партії, не за ними. Для більшості ж членів фракції як вихованих на пісні «Ленин всегда живой», так і на «Владимирский централ», демократія і свобода слова — поняття шкідливі і неконвертовані;

по-друге, повноцінний прихід «Регіонів» у владу, безсумнівно, призведе до асимілювання політичних сил — партнерів по коаліції. Жодна з партій і блоків не в змозі ефективно протистояти системності дій, військовій ієрархії і дисципліні «регіоналів», їхній працездатності і, звісно ж, горезвісному ресурсу. Єдина людина, саме людина, а не структура, котру «Регіони» асимілювати не зможуть — це Юлія Тимошенко. У стосунках із нею «Регіонам» згодом доведеться визначатися: або прагматичний союз на умовах, які зараз ніким не обговорюються, або війна. Інші ж існуючі нині політичні сили приречені на роль сателітів із невеличкими осередками опору;

по-третє, влада «Регіонів» означає зміну зовнішньополітичного курсу. І не тому, що «акціонери», як у фракції називають Ахметова, Януковича, Клюєва і Колесникова, нібито проти НАТО, Вашингтона і Брюсселя. І навіть не тому, що Азаров, Кушнарьов, Пеклушенко і Богатирьова переймаються інтересами Росії більше, ніж інтересами України. І зовсім не тому, що хтось карикатурно уявляє собі «Регіони» рукавичкою, одягненою на руку Кремля. А тому, що необхідно зберігати виборчі фішки, які приваблюють електорат партії. Тому що не лише цей електорат не сприймає НАТО як оборонний союз, котрий захищає систему демократичних цінностей, але й самі керівники не розуміють цього.

Однак ставлення американців до акціонерів для останніх є важливим. Та й європейцям — не байдуже. У протилежному разі не займався б Рінат Ахметов настільки посилено своїм іміджем на Заході. Не рекламував би СКМ на західних каналах. Не прагнув би увійти в різноманітні міжнародні організації, у тому числі й при ООН. Та й не було б розіграно у Донецькій облраді спектакль, розрахований на одного глядача — американське посольство. Західні правила протиприродні для системи побудови бізнесу «Регіонів». Проте цьому бізнесу потрібні європейські ринки. Без європейських цінностей. Впровадження західних норм життя (у широкому розумінні цього слова) зруйнує зрозумілу для донецьких систему взаємовідносин «влада—народ». Тому що ці норми виключають страх із розряду активних політичних чинників. При цьому тому-таки бізнесу потрібні союзницькі відносини з Москвою, але без втручання останньої у свої справи. От такий зовнішньополітичний сурогат цілком може повернути країну в часи багатовекторної зовнішньої політики. Але при цьому слід пам’ятати, що Росія вже не та і її вимоги полягають в цілковитому поверненні України на свою орбіту, що припускає диктат зовнішньополітичних, внутрішньополітичних і економічних правил гри, а це не зовсім те, чого хочуть «Регіони», які тяжіють до монополізму. Що ж стосовно Штатів і Європи, то з різних причин, спільна з яких — «газова», Росія для них перестає бути всезатьмарюючим партнером, як це було ще два-три роки тому. Відповідно, роль України підвищується, а отже, і вимоги до чіткості позиції Києвом зростають;

і, нарешті, по-четверте. У когось є сумніви, що для переважної більшості «регіоналів» влада — це засіб для добування ресурсів? Якщо ці сумніви є, то можна припустити, що опозиція, котра у будь-якому разі збережеться в країні, надасть чимало доказів, які сумніви розвіють. Відмінність ситуації від нинішньої полягатиме у зміні аматорського підходу в перерозподілі ресурсів — на налагоджений і «фаховий».

От, власне, і вся ситуація на сьогоднішній день. «Теперь ты знаешь».

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі