Україна і НАТО: реалізм сьогодні, членство завтра? - Архів - dt.ua

Україна і НАТО: реалізм сьогодні, членство завтра?

28 жовтня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №42, 28 жовтня-4 листопада

Під час свого візиту до Києва минулого тижня генеральний секретар НАТО дав чітко зрозуміти: в України є реальний шанс стати членом альянсу...

Під час свого візиту до Києва минулого тижня генеральний секретар НАТО дав чітко зрозуміти: в України є реальний шанс стати членом альянсу. Ця можливість обговорювалася в Києві цілком серйозно, як і умови, що зазвичай висувають до потенційних членів.

Утім, з огляду на ситуацію, в якій опинилась Україна через 11 місяців після початку епопеї Майдану, можна було й засумніватися в тому, що генсек говорив про це серйозно. Бо згаданий «реальний шанс» з’явився саме завдяки Майдану. Хоча люди, котрі там стояли, думали зовсім про інше. Вони жертвували своїм заробітком і навіть ризикували своїми життями зовсім не для того, аби Україна могла вступити до НАТО. Вони ризикували собою для того, аби в країни нарешті з’явилося керівництво, котре правило б в інтересах нації, а не у своїх власних інтересах. Не секрет, що сьогодні, після дев’яти місяців перебування Ющенка на посаді президента, багато українців виявилися ошуканими у своїх чеканнях, а деякі навіть вважають — їх просто зрадили. Не секрет також і те, що публічне обговорення можливості членства України в НАТО проходить в атмосфері підозрілості, навіть із боку помаранчевої влади, і цілковитого невігластва в цьому питанні населення країни.

НАТО, звісно, знає про це, і генеральний секретар не змарнував нагоду підкреслити це як у своїх висловлюваннях, так і під час дуже відкритих дискусій на зустрічах з українською громадськістю. Знає про все це й міністр оборони України Анатолій Гриценко. Коли, виступаючи у Вільнюсі на зустрічі міністрів оборони країн — членів НАТО, Гриценко заявив, що ставлення пересічних українців до НАТО є набагато більшою перешкодою до членства в альянсі, ніж навіть ставлення Росії, він лише підтвердив те, що його колеги вже зрозуміли й без нього. Коли міністр сказав, що для перспектив України стати членом НАТО демократичні перетворення мають набагато більше значення, ніж власне військові реформи, він лише озвучив думку Північноатлантичного альянсу з цього питання (як і з питання про взаємозв’язок народної довіри й національної безпеки). Цією заявою Гриценко також продемонстрував своє розуміння простої істини: у демократичній державі, якою є Україна, саме уряд, а не НАТО має переконати громадян у тому, що членство в цьому військовому блоці не суперечить їхнім інтересам. Судячи з останніх заяв В.Ющенка, це, здається, уже зрозумів і сам президент.

Проте, попри такий тверезий і мудрий підхід до оцінки нинішньої ситуації, і візит керівництва НАТО в Україну, і вільнюська зустріч Україна—НАТО проходили в атмосфері оптимізму й розуміння існуючих реалій. Звідки цей оптимізм? Те, що «не все спокійно в помаранчевому королівстві», сьогодні вже очевидно всім. Але, незважаючи на всю очевидність цього факту, більшість країн — членів НАТО упевнені, по-перше, у тому, що Україна розв’язує свої проблеми виключно в демократичному полі. І всупереч усім побоюванням, пов’язаним із недавньою політичною кризою, вони мають усі підстави сподіватися: і після березневих виборів це поле залишиться цілим і непошкодженим. По-друге, будь-який фахівець із практичних питань співробітництва Україна—НАТО, напевно, відчув на собі зміну психологічної обстановки навколо цього процесу. І хоча ще зовсім недавно у взаємовідносинах між двома сторонами важко було зрозуміти, де закінчується віртуальність (приправлена чималою часткою пишномовних і малозрозумілих міркувань) і розпочинається реальний світ, то сьогодні ці взаємовідносини розвиваються в обстановці спільної роботи й відвертого обговорення проблем, за відсутності лицемірства та прагнення ввести партнера в оману. По-третє, НАТО нагадує: від початку процесу підготовки до вступу в альянс уявлення про цю організацію в народів Угорщини, Словаччини та Румунії відчутно змінилося на краще. Можливо, це й надто очевидно, але вони сумніваються, що українців буде набагато важче переконати в тому, що:

Ё Коли Україна хоче належати до євроатлантичного економічного співтовариства й поділяти з ним загальні цінності та свободи, було б розумно приєднатися до його системи безпеки.

Ё Краще приймати рішення, ніж спостерігати за тим, як це роблять інші, особливо коли йдеться про те, що навіть Кучма під час свого перебування президентом назвав «найефективнішою системою безпеки в Європі». І хоча рівність формальна й реальна — різні речі, факт залишається фактом: якщо Україна не захоче, аби НАТО, приміром, продовжувало брати участь у воєнних операціях на Балканах або нарощувало свою присутність в Афганістані, то воно, як і сама Україна, цього не робитиме.

Ё Слід визнати той факт, що країна має таке географічне положення й такі кордони, які вона має. Перефразуючи того самого Кучму, можна сказати: Україна не Швейцарія й тим паче не Китай. І тому неможливо собі уявити, як Україна зможе сама протистояти всім загрозам своїй безпеці, не ввергаючи свій народ у злидні й не створюючи нових загроз. Позиція НАТО полягає в тому, що цей тягар потрібно нести разом. Суть альянсу в тому, що країна, котра стоїть перед певною загрозою, не повинна протистояти їй сама.

Ё Безпека всередині блоку обійдеться Україні дорожче, ніж вразливість за його межами. Але безпека поза НАТО вийде ще дорожче.

Проте, чи не занадто оптимістично було б із боку НАТО вважати, що ці аргументи виявляться досить переконливими для української громадськості й будуть прихильно нею сприйняті? Напевно, так. Але (й у цьому одностайні всі члени НАТО) все залежить від головного: чи хоче Україна стати частиною євроатлантичного співтовариства... Зрештою, Україні пропонується й інша модель «міцного добросусідства»: більш слов’янська, але й більш євразійська; більш «керована», але менш демократична; менш інтервенціоністська, ніж НАТО, зате набагато більш схильна до внутрішніх конфліктів; модель, у якій питання політики та бізнесу часто вирішуються не суспільством, а на рівні вузького кола осіб. А оскільки це друге співтовариство у певному сенсі індиферентніше, ніж НАТО, то йому за великим рахунком цілком байдуже, вдасться Україні успішно завершити всі свої реформи чи ні. Коротше кажучи, Україні слід зробити свій вибір. Хоч це й не вибір між двома цивілізаціями, зробити його все-таки необхідно. І цей вибір видається тим паче привабливим, ураховуючи той факт, що НАТО, хоч би як до нього ставилася Росія, уперто не бажає бачити в ній свого ворога. Тому русофільство й російська мова не є перешкодами на шляху до членства в НАТО, як не є ними залежність від російських енергоносіїв (Польщі це відомо краще, ніж будь-кому), торгівля з Росією й російські інвестиції або присутність російського Чорноморського флоту (доти, доки Україна згодна з умовами його базування). І все-таки досить багато українців воліли б бачити своїм союзником у галузі безпеки саме Росію, а не НАТО, а ще більше взагалі не можуть визначитися зі своїм вибором. Час покаже, чи зможе отримання
об’єктивнішої інформації змінити їхнє ставлення, із огляду на те, що серйозна дискусія з цього питання між керівництвом країни та її населенням лише розпочалася.

Що вже справді розпочалося (і це з задоволенням зауважує керівництво НАТО), так це глибокі перетворення в оборонній сфері, проведені під керівництвом Гриценка. Якби до НАТО приєднувалася не Україна, а її армія, то їй недовго довелося б очікувати запрошення подати на затвердження План дій щодо членства (ПДЧ). І аж ніяк не тому, що всі проблеми Збройних сил уже розв’язано, а тому, що їх урешті-решт почали розв’язувати. Але залишаються й інші питання, які вимагають вирішення. І саме завдяки високим темпам військової реформи, а також реальності перспективи здобуття Україною членства в НАТО, дискусія між Україною й альянсом поступово зміщується в бік цих інших питань, а саме безпеки в ширшому контексті й основи цієї безпеки — адміністративно-економічної системи.

Безпека та сфера безпеки

У будь-якій країні сфера безпеки є частиною правоохоронної системи й гарантією стабільності політичного порядку. Таким чином, їй належить вирішальна роль у забезпеченні того, що правовий і політичний порядок означає на практиці. Донедавна політичний порядок в Україні не був порядком громадянським, а правовий порядок використовувався як інструмент влади (найчастіше публічної й офіційної, але часом і «тіньової», неофіційної), котра управляла політичним порядком і отримувала від цього свої дивіденди. У сфері безпеки панував принцип «розділяй і пануй», що природно припускав розростання й експансію структур безпеки, а також їхні тісні взаємовідносини зі злочинним світом. Зростання кількості «сірих» і «чорних» схем при проведенні економічних операцій сприяло зростанню злочинності й розвитку незаконних структур здійснення влади, захисту та примусу. До початку помаранчевої революції спайка між політикою, бізнесом і злочинністю стала однією з найважливіших особливостей української держави та найважчою її проблемою.

Україна пережила революцію на Майдані та на Банковій, але їй ще належить пережити революцію в МВС, СБУ, Прикордонній службі, на митниці й у податковій міліції. А поки це не станеться, для більшості українців у їхніх відносинах із державою мало що зміниться. І тут потрібно мати на увазі три речі. По-перше, коли міліціонер одержує зарплату, «несумісну з життям», він віддасть перевагу обману, а не перспективі померти з голоду. По-друге, коли держава не в змозі фінансувати перелічені вище структури, то за неї це робитиме хтось інший, і тоді ці структури стануть торгувати своїм досвідом і наявними ресурсами. По-третє, коли збройні сили, служба безпеки й міліція мають не ті завдання, коли ними командують не ті люди й коли вони роблять не те, що потрібно, то збільшення фінансування сприятиме не розв’язанню існуючих проблем, а лише появі нових. Тому не дивно, що на порядку денному в керівництва НАТО стоїть аналіз сфери безпеки України, й генсек НАТО Яап де Хооп Схеффер під час свого візиту до Києва підкреслив важливість реформування цієї сфери.

Проте є й позитивна новина: у структурах безпеки та правоохоронних органів досить багато людей, котрі добре розуміють, що збереження нинішньої ситуації означає удар по їхньому професіоналізму й національній безпеці та що такої ситуації просто не повинно бути в демократичній європейській державі. А погана новина полягає в тому, що в заходах, розпочатих у цьому напрямі, здається, відсутні системність і належна координація. Здається, тому, що про ці заходи громадськості майже нічого не відомо. А замість справжніх перетворень у сфері забезпечення цих структур, навчання персоналу, стимулювання кар’єрного зростання, та й у самій культурі їхньої роботи ми бачимо лише так звані «реформи», тобто просту реструктуризацію.

Люди хочуть бути упевнені в тому, що всередині МВС відбуваються дуже важливі зміни. Проте фактів, які це підтверджують, наразі ще дуже мало. Попри всі розчарування останніх дев’яти місяців, міністр внутрішніх справ Юрій Луценко досі має славу переконаного демократа, рішуче настроєного покінчити з корупцією у своєму відомстві. І це дуже добре. Проте у зв’язку з цим виникає три запитання.

По-перше, наскільки реалістичні цілі, поставлені перед собою міністром? Якщо досі не вдалося подолати корупцію в поліцейських відомствах таких країн, як Америка, Англія чи Бельгія, то де гарантія, що це вдасться Україні? Можливо, розумніше було б поставити реальніше й насущніше завдання: домогтися такого стану речей, за якого корупція — не життєва необхідність, а лише питання вибору? А поки існують сприятливі умови для корупції, її знищення сьогодні зовсім не гарантує, що завтра вона не повернеться знову.

По-друге, чи знає міністр, як розірвати це порочне коло? За його власним визнанням, він вигнав із роботи п’ять тисяч міліціонерів і ще дві тисячі офіцерів міліції й інших співробітників, 400 із котрих перебувають під слідством. Чи є в нього конкретний план дій із перерозподілу функцій, повноважень, можливостей і ресурсів МВС і його численних збройних формувань? Якщо ситуацію не змінити, МВС і надалі залишатиметься розсадником корупції.

По-третє, якщо такий план дій і існує, то хто про нього знає? Поки цей план не з’явиться, поки його не буде винесено на обговорення Верховної Ради й широкої громадськості, поки його ретельно не проаналізують експерти, чекання навіть незначних системних змін залишаться тільки чеканнями, а про євроатлантичні стандарти громадсько-демократичного контролю можна буде благополучно забути.

Такі самі складні проблеми стоять і перед Службою безпеки України. І їх можна звести до одного слова: КДБ. Переважна більшість професіоналів цієї служби ніколи в КДБ не служили. Та й як могло бути інакше, якщо КДБ СРСР і КДБ УРСР припинили своє існування ще 1991 року. Питання в тому, хто набирає цих професіоналів, хто їх навчає і хто встановлює внутрішні норми, якими ці професіонали керуються у своїй роботі. Ось звідки йдуть ці проблеми: усі вони закорінені в культурі КДБ. Перед своїм звільненням із посади глави СБУ Ігор Смєшко, котрий є продуктом цілком іншої розвідкультури, підрахував, що для цілковитого викорінення з СБУ кадебістської культури знадобиться не менш ніж п’ять років. Чи справді Олександр Турчинов, змінивши Смєшка на посаді голови СБУ, був зацікавлений у викоріненні цієї культури, чи його хвилювало лише те, що режим Кучми й різноманітні тіньові структури країни повністю розбестили цю службу? У своєму гранично відвертому інтерв’ю «Дзеркалу тижня» (за 18—24 червня) Турчинов сказав: «Перед СБУ завжди стояли завдання забезпечення безпеки країни. І я вважаю, що в ній є професіонали, здатні впоратися з цими завданнями; вони працювали над цими завданнями раніше та хотіли б робити це й нині». Але як саме вони це робили?

Чи можна вважати нормальною ситуацію, коли 2005 року СБУ усуває від державної служби людей, котрі, перебуваючи за кордоном як приватні особи, дозволили собі критикувати український уряд? Чи в українців менше прав висловлювати свої думки за кордоном, ніж, скажімо, у датчан або угорців? Чи нормально, що служба безпеки демократичної держави займається такими речами? І чи може країна, де проблеми безпеки справді існують, дозволити собі займатися такими дрібницями? Більше того, чи можуть люди, котрі використовують у своїй агентурній роботі компромат як засіб тиску і шантажу «проблемних осіб», продовжувати службу в СБУ? Можливо, Україні вже варто перестати бути країною шантажистів, а СБУ — інструментом тих, хто зацікавлений у тому, аби Україна такою й залишалася? І нарешті, чи треба Україні й далі користуватися послугами співробітників розвідки й безпеки, котрі ставляться до розвідслужб і оборонних відомств країн НАТО не як до союзників, а як до структур, зацікавлених в ослабленні України? У такому разі, що означає «стратегічний курс» України на здобуття членства в НАТО? На щастя, ці самі питання хвилюють і багатьох офіцерів СБУ, котрі хотіли б, аби їхнє відомство зрештою стало зовсім не таким, яким воно було дотепер.

НАТО продовжує вірити в Україну. Але що вона має зробити, аби ці надії трансформувалися в запрошення приєднатися до Плану дій щодо членства в альянсі? По-перше, це створення ефективної системи координації роботи силових відомств під керівництвом РНБОУ, яка має працювати спокійно, професіонально та без жодних політичних амбіцій. По-друге, це створення довгострокової програми поетапного збільшення військових асигнувань. По-третє, це аналіз сфери безпеки й розроблена на його основі програма глибоких організаційних реформ. Ясна річ, цю роботу нереально завершити до приєднання до ПДЧ або навіть до здобуття членства в альянсі. Але принаймні її потрібно почати.

Думка автора цієї статті може не збігатися з думкою Міністерства оборони Великобританії

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво