Україна: гамлетівський вибір - Архів - dt.ua

Україна: гамлетівський вибір

1 липня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №25, 1 липня-8 липня

Разом зі свободою слова в Україну прийшла свобода дискусій. Тепер усі політичні сили, а разом із ни...

Разом зі свободою слова в Україну прийшла свобода дискусій. Тепер усі політичні сили, а разом із ними і прогресивна частина суспільства, можуть публічно обговорювати — заарештовувати чи не заарештовувати Бориса Колесникова; визнавати Петра Порошенка другим прем’єр-міністром — чи першим; була змова нафтотрейдерів проти України — чи змова влади проти Тимошенко; правильно Президент назвав мера Запоріжжя паханом чи неправильно; об’єднуватися Тимошенко, Ющенку та Литвину у блок чи не об’єднуватися; переселятися Президенту в Маріїнський палац чи заощадити гроші на щось важливіше для країни; реприватизувати підприємства чи доплачувати за них; перевдягати почесну варту в козацькі жупани чи нехай марширують, як пристойні військові, у формі; відправлять Тимошенко у відставку чи не відправлять; спіймають Пукача в Ізраїлі чи знову дадуть утекти? Всі ці теми, безумовно, як зазначалося в темниках, «важливі й актуальні». Але серед них бракувало однієї: яку стратегію розвитку обрати Україні?

Партія влади намагається сформувати «Блок Віктора Ющенка», прихильники прем’єра наполягають на формуванні «Блоку Юлії Тимошенко», безрейтингова партія голови Верховної Ради всерйоз обговорює створення «Блоку Володимира Литвина». До парламентських виборів ми ризикуємо одержати багатий вибір харизм замість вибору програм, а це означає, що нам укотре запропонують правильні гасла й експлуатацію образів при надзвичайній реальній схожості способу мислення та дій у всіх претендентів.

Точка біфуркації

Відсутність чіткого стратегічного бачення розвитку країни та жорсткої усвідомленої готовності дотримуватися реалізації виробленого плану створює для України стратегічну проблему. При цьому в політичній еліті та в суспільстві не точиться дискусія про те, куди йти і яку державу будувати. Своїми заявами-паліндромами теперішня влада продемонструвала не лише відсутність комплексного й принципового підходу до побудови стратегії країни, а й навіть поставила під сумнів, здавалося б, непорушність нею ж задекларованих принципів. Досить згадати заяви про ЄЕП або безвідповідальний підхід до забезпечення законодавчих умов для вступу до СОТ.

Країні необхідна широка громадська дискусія на тему: куди, з ким і навіщо йти Україні. Поки що комплексне бачення цього питання спробувала подати Інна Богословська. Можна по-різному ставитися як до цього політика, так і до запропонованих нею ідей, проте її «План розвитку країни» — це волання «місіонера» у глухому лісі. Ні відповіді, ні відлуння. Ні критики, ні підтримки. Але така дискусія необхідна. І зіграти свою роль у ній має не лише громадянське суспільство, а й, звісно, влада з опозицією. Країна може вбратися у кутюр нейтральності, одягти на себе практичне європейське прет-а-порте, затягнутися в камуфляж НАТО, влізти в патріархальні, екзотичні шаровари або накинути на шию новоросійський золотий ланцюг. Але країна не може ходити в охрімовій свиті, щоразу підлаштовуючись під обставини, латати, доточувати та вкорочувати її.

Сто днів нової влади не стали Ста днями реформ і визначенням реального шляху. І півроку теж не стали. Чого дивуватися? Попередня влада не могла десять років визначитися з тим, що вона будує, знаючи напевно лише — для кого. Та запас міцності у будь-якого плавзасобу обмежений. Корабель повинен або пристати до нових берегів, або повернутися у порт відправлення. І цей запас міцності багато в чому з’їла влада стара. Тому рішення відкладати не можна. Світ входить у якісно інші води, а ми, не побоюся цього слова, плаваємо без штурвалу, вітрил і компаса, перманентно змагаючись за капітанську бочку й убогі рештки провізії. Ми можемо почекати ще рік, приурочивши визначення курсу до нових парламентських виборів, можемо плюхатися п’ять років — до нових президентських, а можемо, не підлаштовуючись під дати, спробувати принаймні замислитися, куди ми рухаємося нині. І чому б такою точкою відліку не стати... справі про «Росукренерго»?

«Росукренерго» — це компанія, що надавала посередницькі послуги в доставці туркменського газу в Україну. Крім того, фірма займалася реекспортом газу з України до Європи. Вона прийшла на зміну своїй рідній сестрі — компанії «Юралс Транс Газ». Голова СБУ Олександр Турчинов в інтерв’ю «Дзеркалу тижня» (та й не лише в цьому інтерв’ю) досить чітко дав зрозуміти, що діями цієї компанії було завдано більш як мільярдних збитків українському бюджету і що настільки «вдала» комерційна діяльність «Росукренерго» не була б можлива «без підтримки на вищому державному рівні України і Росії». Він також повідомив, що компанії — засновники цієї юридичної особи є лише формальними учасниками процесу, тоді як прибуток ділився у відповідних пропорціях, зокрема між зацікавленими особами в українській і російській владі. Справа проти «Росукренерго» — це реальний замах на створену Леонідом Кучмою за десятиліття правління систему україно-російських відносин, в основі якої — міжвладні корпоративні домовленості.

Отже, результати роботи слідчої групи СБУ з 70 осіб лягли на стіл Президента. І тепер Віктор Андрійович, визначивши якість одержаної інформації, має прийняти політичне рішення: що йому з нею робити? Можна сказати, що, за великим рахунком, від цього рішення залежить, яку стратегію розвитку країни обере влада.

Спочатку ми підемо двома шляхами?

Ми обов’язково розглянемо варіант, коли Президент країни, згідно з законом, не втручається у розслідування СБУ щодо діяльності «Росукренерго» і дає можливість слідству безперешкодно виконувати завдання, які стоять перед ним. Та чи може Президент прийняти інше рішення? Може. Думати так нас примушують деякі непрямі ознаки. Наприклад, призначення на посаду заступника голови спостережної ради «Укрнафти» пана Вороніна, який свого часу курирував від НАК «Нафтогаз України» роботу з «Росукренерго». Тепер цю щуку кинули в нафтову річку. Чудово почувається й інший творець «Росукренерго» — колишній помічник президента Леоніда Кучми пан Льовочкін. На сьогодні він є заступником глави спостережної ради «Укртелекому» й активно консультує свого наступника, помічника Президента Ющенка Олександра Третьякова. Зазначу при цьому, що пан Третьяков очолює як спостережну раду «Укрнафти», так і спостережну раду «Укртелекому». Звісно ж, ми далекі від думки, що Віктор Ющенко розпорядиться покласти справу про «Росукренерго» під сукно лише з тієї простої причини, що його влаштує схема розподілу часток прибутку, яка діяла за Кучми, при умові, що імена одержувачів цього прибутку з українського боку буде змінено.

Проте припустімо, що Ющенко сказав слідству: «Стоп!». Президент дійшов висновку, що країна не готова до переходу на ринкові ціни за газ, а отже, необхідно зберегти, на радість вузькому колу обмежених осіб, існуючу практику посередників, які задовольняють інтереси і тієї, й іншої сторін. «Росукренерго», що діяла до цього моменту, себе дискредитувала, тому вона має тихо піти зі сцени. На її місці може з’явитися інша компанія — «Ітера», «Пантера» — не принципово. Головне, що ця компанія повинна буде виконувати функцію попередньої, будучи символом консенсусу корпоративних інтересів між Кремлем та Банковою. Утім, створення нового посередника може послужити двом цілям.

Ціль перша. Виграти час, мінімум рік, аби максимально підготуватися до неминучого переходу на ринкові ціни на газ. Ухвалити необхідні закони, залучити інвесторів для модернізації багатостраждальної металургійної і хімічної промисловості, розпочати комунальну реформу, змінити податкове законодавство — одне слово, натягати сіна, щоб пом’якшити приземлення з дешево-газових небес. Перепочинок дасть можливість владі нормально провести парламентські вибори, а отже, зібрати врожай електорату, що зазнає лише природної, у зв’язку з результатами першого року роботи, усушки й утруски.

Ціль друга. Осідлати старі схеми, тим більше що їх упорядники й реалізатори нині дружать із новою владою, і заробити грошей, паралельно продовжуючи створювати для населення безпроблемні умови, для підприємств — режим сприятливого технологічного розкладання, для держави — систему необхідних поступок російській стороні. З усім набором, що звідси випливає: повним входженням до ЄЕП, збереженням проблем на кордоні, віддаванням росіянам транзитної труби, відмовою від НАТО, узгодженням із Москвою вступу до СОТ, а то й із поступкою Росії чергою, і рухом «до Європи — разом із Росією».

Проте, щоб досягнути першої або другої цілі, Президенту мало покласти під сукно справу про «Росукренерго». Потрібне ще й бажання Росії вибудовувати відносини з теперішнім українським керівництвом на тих самих принципах, що й із командою Леоніда Кучми. І ось тут постає проблема. Точніше — дві.

По-перше, Кремль не бачить серед перших осіб українського олімпу партнерів, котрим він міг би довіряти реалізацію таких специфічних проектів. Для них Ющенко — людина «не від світу цього», обтяжена незрозумілими сантиментами й «антиросійськими» домовленостями. Із Тимошенко взагалі все просто: «Поверни 100 мільйонів у наш бюджет, потім можемо про щось говорити». Івченко — глава НАК «Нафтогаз України» — лідер Конгресу українських націоналістів і переговорник із неадекватною реакцією. Порошенко, звісно, хоче дружити правильно. Але його повноваження незрозумілі, а в біографії — безліч перебіжок із однієї команди до іншої. У Зінченка немає достатньої ваги та впливу на Президента. У Третьякова вони є, але хто такий Третьяков?

Майже всі ці люди можуть бути партнерами для окремих власників — Дерипаски, Фірташа, Григоришина, Абрамова, але не для Кремля. А, крім того, українські можновладці так мріють підловити один одного на чомусь і підставити, що мати з кимось із них справу просто не можна, а з усіма разом — неможливо.

Перші особи Української держави, а також ті, хто за неписаними правилами може входити в їхнє число, обіймаючи посади лише в патронатній службі Президента, але маючи вплив на процеси — не є перевіреними чинами КДБ СРСР або радянської партноменклатури. Усі, хто представляє українську владу й формально може вести специфічні переговори з Кремлем, із погляду Москви, є парвеню, вискочками, політтехнологічними непорозуміннями, але аж ніяк не рівнею для владної російської еліти, котра копітко селекціонувалася та з якої вибраковувався кожен, хто не розумів правил гри. Сам факт порушення справи проти «Росукренерго» сприймається як кричуще порушення правил, яке органічно вписується в дії випадкових людей, що дорвалися до влади в результаті американських політтехнологій.

Коли хтось вважає, нібито в Кремлі існує інший погляд на те, що сталося в Україні, то нехай і надалі залишається в таких ілюзіях. А ми цього робити не збираємося, і тому переконані: у Москві українську владу сприймають як тимчасове непорозуміння, виправити яке — справа українського народу та «правильних» українських політиків. Їм просто потрібно трішки допомогти. Левову частину роботи виконає сама українська влада, яка основну частину робочого часу займається бойовими діями всередині себе. А Росія не відправлятиме «зондеркоманди» у Крим чи Донецьк, не засилатиме шпигунів, щоб труїли воду в криницях дрібних населених пунктів, і навіть, можливо, утримається від чергового відряджання пана Павловського. Вона не зробить нічого такого, що могло б її дискредитувати в очах світового співтовариства. (Як це відбувалося під час президентської передвиборної кампанії.) Москва врахує свої помилки — вона просто цивілізовано та зрозуміло для всього світу вимагатиме переходу на ринкові ціни за газ. Формально — така кон’юнктура ринку, і незрозуміло, чому Росія має втрачати доходи до свого бюджету. А неформально — Москва програла восени 2004-го бій за непорушність правил зміни влади на пострадянському просторі. Лише дві форми визнавалися нею як прийнятні: нескінченне продовження термінів, протягом яких президент може перебувати при владі — азіатський варіант, або — передача влади наступникові, де в народу залишається лише номінальна функція затвердження волі влади, котра нібито йде, — варіант російський.

Несанкціонований прихід до влади в пострадянській державі розхитує підвалини демократичного самодержавства, а це дуже шкідливо й небезпечно для нестійких умів. Тому, позаяк Росія вже пропустила цей гол у свої ворота, виходить, вона має взяти реванш і довести, у першу чергу, своєму населенню, а в другу — всім іншим, що перебуває в сфері, як вона вважає, її впливу, що будь-які «кольорові» та «квіткові» революції спричиняють різке погіршення економіки й рівня життя населення. В інтересах Кремля простежити за тим, аби всі (найкраще на прикладі України) переконалися в неспроможності популістської влади та жалюгідних результатах її правління. У цьому й полягає друга причина, яка перешкоджає новій українській владі встановити з Москвою стару схему відносин. Підвищення цін на газ, союз з Туркменистаном і можливість відповісти на українське підвищення цін за транзит таким самим підвищенням цін на своєму, довшому, транзитному плечі — чудовий безкровний спосіб організувати недокрів’я української економіки. А розхитаність і несистемність дій української влади можна буде використовувати як додатковий бонус у цій захоплюючій грі, що є реваншем.

Така ситуація, у разі неготовності до неї української влади, допоможе Кремлю вирішити й інші завдання. В умовах дуже серйозної економічної кризи, яка може бути спричинена підвищенням цін, Росія просто милостиво відчинить двері ЄЕПу, митного, фінансового й ташкентського військового союзів Україні, що шкребеться в них. Що ж, це також стратегія розвитку України — чітка та зрозуміла. Відрізняється вона від стратегії прийняття виклику, про яку ми поговоримо нижче, і від стратегії «відкладеного бою» лише тим, що є стратегією розвитку території, а не держави. Стратегія капітуляції — також стратегія.

Якщо Київ плистиме за течією, то врятувати його від змальованої долі, а точніше, відсунути її в часі, може лише ось такий чинник: усе-таки патріотам, котрі займають серйозне становище на російському олімпі, іноді доводиться зважувати й вибирати між реалізацією ідеології великої держави й реальним, отримуваним у приватне користування північноамериканським доларом. Не можна виключати, що хтось, обираючи між великої Росією й великим прибутком, зробить вибір на користь другого. Урешті-решт, усі ці роки велика Росія не приростала тучними українськими землями з якоїсь міфічної слов’яно-дружньої причини. Можливо, і нині хтось порахує чи підрахує, що Україна нікуди не дінеться, а от заробітки зникнути можуть. І тоді, зціпивши зуби через вимушене спілкування з нерівнею, Росія таки піде на створення нової посередницької структури, домовившись із ким-небудь із представників української влади, котрі бажають «стабільних україно-російських відносин». І тоді нашій владі не доведеться напружуватися, ризикувати результатами виборів — як парламентських, так і майбутніх президентських. Країна залишиться на голці російської милості й енергетичної залежності або в надії, що все як-небудь розсмокчеться саме по собі (що вкрай безвідповідально), або скористається роком фори для підготовки до «євроремонту».

Шокова хірургія

Якщо Президент приймає рішення не втручатися в справу «Росукренерго», тим самим даючи їй хід. Якщо він відмовляється від послуг певного корисливого посередника, що живить вузьке коло людей, від котрих залежить ухвалення політичного й фінансового рішення стосовно цін і обсягів газу, який поставляється в Україну. Якщо Ющенко не намагається копіювати кучмінську схему двосторонніх відносин і ставить мету вивести контакти столиць із корпоративного поля в міжнародно-правове, роблячи тим самим сутнісну революцію в україно-російських відносинах, — то вихід із ситуації може бути лише один: перехід України на закупівлю газу за ринковими європейськими цінами.

Ви ніколи не замислювалися — чому Росія на шкоду собі протягом усіх цих років продавала Україні газ за заниженими цінами? Під час бесід із експертами вдалося визначити три причини. По-перше, забезпечуючи Україну дешевим газом, Росія утримувала ринок, і заколисуючи Київ створенням досить сприятливих обставин, вдало відволікала його від думки про участь у створенні альтернативних газопроводів, якими могли б стати трансафганські й багато інших проектів.

По-друге, «Газпром», примножуючи в українських верхах лобі, що вигодовувалося на російському газі, розраховував-таки задешево прибрати до рук українську транзитну трубу, що мала стратегічне значення як для нашої держави, так і для перспективної роботи «Газпрому». Про третій момент у інтересах контролерів російського газу ми вже згадували. Дуже лютий голова правління РАО «Газпром» пан Міллер заявив на прес-конференції, відповідаючи на запитання про «Росукренерго», що з російської сторони все було гранично прозоро, а які там схеми використовувалися в Україні, нехай розбираються у Києві.

Цілком імовірно, що на російській території усе відповідало й було в межах пристойного. Кінцевою станцією надходження газу була Україна. І саме тут провадилися заліки, розрахунки, велася бухгалтерія, здійснювалося управління проектом, саме сюди надходила інформація про заробітки від реекспорту. Та суті справи й інтересів це не змінювало. Багато бізнесів мають касу в офшорах і це не означає, що гроші з цієї каси одержують лише антигуанці, панамці або віргінці. Утім, слідство, якщо йому дозволять розібратися, — розбереться...

Відсутність інтересу в партнерів, які раніше пояснювали пільгові умови постачання газу в Україну слов’янською дружбою, безперечно, призведе до того, що вони підкреслено звернуть увагу Києва на світову тенденцію: ціни на блакитне паливо зростають. І в цій ситуації настійно запропонують Україні перейти на них, тенденцію до чого ми вже спостерігаємо. І якщо нині ми одержуємо 23 млрд. кубометрів за транзит російського газу до Європи, і при цьому тисяча кубів обходиться у віртуальні 50 дол. (за віртуального транзитного тарифу в 1,09 дол.), а за необхідності вийти за ліміти, Україна може купувати в Росії газ за 80 дол., то з нового року цю ціну може бути підвищено до 100 дол., а, можливо, і більше. Значно вище навряд чи вона підійметься, оскільки російський газ у Польщі коштує 130 дол., в Угорщині — трохи більш як 140. А це означає, що, наприклад, металургійна промисловість, яка становить основу експортного потенціалу України, зазнає надзвичайно сильного удару. І це станеться з огляду на те, що вже сьогодні в цьому секторі економіки спостерігається серйозна криза. Адже кон’юнктура на світовому ринку змінилася у гірший для нас бік, а крім того на ринок вийшов Китай зі своїми новозбудованими потужностями, покривши тим самим майже весь азіатський і південно-східний ринок, як бик вівцю. Вже сьогодні у вітчизняних металургійних гігантів не законтрактована друга половина року. І якщо нині продукція багатьох наших заводів усе ще якось може конкурувати, то в разі підвищення цін на газ вона цього робити, за винятком окремих видів продукції, просто не зможе. Схожа ситуація у хімічній промисловості — ще одному флагмані українського експорту, де від 50 до 70 відсотків собівартості продукції — ціна газу.

Посередники, котрі діють на ринку газу, й ті, хто мав відношення до розподілу колосального прибутку, що ними заробляється, дозволяли жирувати не лише собі, а й заощаджувати населенню. Оскільки газ за пільговими цінами давав можливість державі почасти заощаджувати бюджетні кошти, а населенню — сплачувати за нього копійки. Вихід на ринкові ціни, безумовно, є непід’ємним для бюджету, він і так тріщить по швах від соціальних програм. Тому, в разі чого, населенню України доведеться взяти на себе як мінімум частину додаткових витрат.

І не варто плекати ілюзії щодо Туркменистану. Туркменбаші, безумовно, зацікавлений у збереженні ринків збуту свого газу і за певних обставин із ним можна налагодити специфічні, та все ж таки партнерські відносини. Та не варто забувати про те, що ще рік — і вступить у вирішальну фазу 25-річний контракт, згідно з яким усім обсягом експортованого туркменського газу розпоряджатиметься Росія, оскільки скуповує його цілком і повністю на кордоні. З огляду на сильну зав’язку Туркменбаші на «Газпром» і вайлуватість нинішнього керівництва НАК, яке виявилося не здатне підібрати ключі ні до самого Туркменбаші, ні до його кунаків, котрі звикли жити на широку ногу, очікується, що Туркменистан у питанні ціноутворення ще до набрання двадцятип’ятирічним російським контрактом повної сили узгоджуватиме свої дії з Москвою.

Це лише деякі штрихи картини апокаліпсису, з якими може стикнутися країна, яка не усвідомить реальності неминучих перспектив переходу на світові ціни енергоносіїв. Та насправді без цього переходу, що зруйнує основу залежності України від наявності або відсутності російської милості, Україна ніколи не стане справді незалежною державою і ніколи не зможе диверсифікувати джерела енергоносіїв. Таке рішення остаточно зруйнує вибудовану Леонідом Кучмою систему корпоративних інтересів, що були основою україно-російських відносин.

У разі ж усвідомленого руйнування цієї системи, яка довгі роки була щепленням від європейських, цивілізованих цінностей; системи, яка дозволяла окремим людям мати свій дуже істотний інтерес, але також дозволяла виживати й залишатися конкурентоспроможними енергоємним українським металургійному й хімічному секторам; системи, яка давала можливість населенню України сплачувати справжні копійки за газ — отож, у разі руйнування цієї системи українська влада повинна мати абсолютно чітке уявлення, заради чого вона на це йде, через які хворобливі процеси мають пройти суспільство й економіка країни, як провести ці процедури, інакше кажучи — потрібні реформи — у максимально стислі терміни.

План влади, спрямований на перебудову державної економіки, яка досі мала спонсора, що її розбещував, — Росію, зобов’язаний мати чіткі часові рамки. Суспільство й бізнес, а також державний сектор економіки мусять чітко розуміти, що кожен із них повинен робити під час євроремонту держави і коли цей ремонт буде закінчено. Коли ми побачимо кінець тунелю, з якого Україна вийде реально незалежною, зміцнілою державою, здатною комутуватися з цивілізованими ринками й конкурувати на них.

Насправді Україна, при усвідомленому й системному підході до рішення питання, здатна зберегти й навіть зміцнити свою конкурентоспроможність у разі цінового газового стресу. Відомо, що ціни на газ в Україні вищі, ніж у Росії, але така різниця певною мірою загартувала нашу промисловість, про що свідчать квоти, якими Російська держава намагається захистити свого товаровиробника на російському ринку від українських товарів. Вражаючі й цифри загального споживання газу в Україні. Аналогічні виробництва в Західній Європі використовують енергії в три—п’ять разів менше, ніж наші підприємства. До дешевого газу звикли всі: ним обігрівають асфальт, квартири й підприємства, і громадян.

Підвищення цін змусить ощадливіше витрачати блакитне паливо. Свій внесок у справу економії можуть зробити не тільки підприємства, яким доведеться запроваджувати сучасніші енергозберігаючі технології, а й ті, хто засклить вікна в помешканнях або поставить регулятори на батареї. Які дозволять, з одного боку, не помирати від спеки в опалювальний квітневий сезон, а з іншого — заощадити сім’ї і країні.

Усвідомлене руйнування старої схеми міжвладних відносин, безперечно, стане великим випробуванням для української держави й суспільства. Це буде справжня ломка, адже дешевий газ — сильний наркотик. Наявність чіткого плану продемонструє рівень відповідальності держави, її ефективність і здатність до стратегічного бачення розвитку країни, можливість влади прогнозувати й перемагати кризи. Відсутність, відповідно, вкаже на інфантильність, безвідповідальність і недалекоглядність.

Готовність пройти через період надзвичайно складних економічних умов дасть відповідь на запитання, наскільки громадянсько зрілим і патріотичним є суспільство. У цьому плані тішитися особливо не варто, бо подорожчання газу неминуче спричинить зростання цін на ринку товарів і послуг, плюс підвищення комунальних платежів. А це мало в кого викличе захоплення. Місяці з затягнутими пасками — не три тижні на морозному Майдані. Можна, звичайно вважати, що істинним патріотом є той, хто радіє поповненню держбюджету, якщо його оштрафували за неправильне паркування... Народ, безумовно, болісно відреагує на удар по своєму гаманцю. Питання в тому, наскільки можна буде пом’якшити цей удар грамотною, не побоюся цього слова, пропагандою здорово-ринкового способу життя, а також, можливо, адресними субсидіями для найнезахищеніших верств населення. Саме тому план виходу з кризи енергетичної «наркозалежності» й економічного «розкладання» має бути зрозумілий не лише чиновникам, а й кожному громадянинові.

Але навіть у цьому разі, швидше за все, найбільшу жертву на вівтар реальної незалежності держави доведеться покласти теперішній владі. Підвищення ціни на газ у 2—2,5 разу може відбутися з початку наступного року. І незалежно від того, чи готова буде до цього держава, чи це, як зима для енергетиків, стане несподіванкою — населення ще до виборів відчує наслідки такого підвищення. Внаслідок чого кількість прихильників нинішньої влади може різко скоротитися й вона програє вибори. Так сталося з правими в Польщі після реформ, названих «шоковою терапією». Вони програли, але соціаліст Квасьнєвський уже не зміг змінити чітко-ринкових основ, закладених його попередниками. І в даній ситуації вибір Президента Ющенка, з об’єктивного погляду, буде зрозумілий: країна має стати незалежною і без переходу на ринкові ціни в сфері забезпечення енергоносіями, без кардинальної модернізації промислового комплексу, без чітких заходів, спрямованих на формування внутрішньоукраїнського ринку, і усвідомленого, планомірного відходу від формування бюджету на базі доходів від експорту, — економічно-незалежної держави не побудувати.

Але оскільки захворювання української економіки, на відміну від польської, культивувалося не один рік, а понад десятиліття, то й шоковою терапією ми не відбудемося. Перехід на світові ціни на газ — це шокова хірургія і, відповідно, значно серйозніша травма для організму. Звідси й усвідомлення суб’єктивного чинника ризику — цілком реального програшу влади на виборах. Вибір Ющенка покаже, чи є він державним діячем, чи політиком. Різниця між ними, як відомо, в тому, що перший думає про добробут країни, а другий — про добробут власної політичної сили.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво