У тилу влади - Архів - dt.ua

У тилу влади

4 березня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №8, 4 березня-11 березня

Ті, хто телефонував у День захисника Вітчизни в приймальню прем’єр-міністра Юлії Тимошенко, заздр...

Ті, хто телефонував у День захисника Вітчизни в приймальню прем’єр-міністра Юлії Тимошенко, заздрили секретарям: «Ну хоч вашу приймальню вітаннями не засипають», на що була резонна відповідь: «Зате у нас тут щодня — 8 Березня!» Воно й зрозуміло: уперше за всю історію України (крім хіба що княгині Ольги) урядом керує жінка.

Вітаючи милих дам, які стоять на передовій лінії змін, тих, хто при владі робить удалі кроки або помиляється, але при цьому не здається, ми хочемо побажати удачі й мільйонам наших співвітчизниць, котрі утримують професійні фронти в різних сферах життєдіяльності країни.

Із часів праматері Дня міжнародної солідарності трудящих жінок Клари Цеткін повелося, що головними героїнями цього свята були вчительки та доярки, ткалі й колгоспниці (ще краще — льотчиці й асфальтоукладниці). Пізніше до них приєдналися жінки в іншій іпостасі — мами, бабусі та дружини. Але якщо вже дружини — то лише «нормальних» чоловіків, скажімо, не вище начальника цеху. Писати про жінок більш високого начальства вважалося нескромним. Ну а дружини міністрів і членів ЦК були для преси просто табу. Хоча ще 2400 років тому Арістофан у своїй знаменитій «Лісістраті» показав, що дружини державних мужів далеко не їхні покірливі тіні.

Але сьогодні ми хочемо розповісти не про гендерні проблеми української владної еліти. Чоловік, який іде в бій, має знати, що вдома його чекають. І ось тим мільйонам, які це роблять щодня, ми й присвячуємо розповідь про дружин нинішніх державних мужів. Саме державних, оскільки тільки комусь сторонньому може видатися: «Які проблеми у дружини міністра?» Але багаті статусом теж плачуть. Хто сказав, що гордість за чоловіка чи обслуговування в четвертому управлінні може компенсувати постійну відсутність близької людини? Хто зміг оцінити, яку роль у житті чоловіків, відповідальних за всю країну, відіграють їхні подруги? Де вони беруть сили, щоб бути постійними «батарейками» чоловіків? Хто знає, що втратили вони та їхні діти, «здавши» коханих у практично безкоштовну й безроздільну оренду державі?

Сьогодні, напередодні 8 Березня, ми розповімо не про «тіньовий уряд», а про тил влади.

Вони такі різні: стримані й балакучі, сміхотливі й серйозні, романтичні й практичні. Але й спільного у них дуже багато. Більше того, ви самі побачите, як багато спільного з цими жінками у вас. Звісно, в тому разі, якщо ваш чоловік зайнятий справжньою справою і віддається їй до кінця. Може, дотик до історій кохання людей, яких ми щодня бачимо на екранах, стане приводом поговорити про нього з вашою другою половиною. Згадати усе й одержати квіти не лише 8 Березня, а й наступного дня. Просто так.

Запитання, на які ми попросили відповісти наших співрозмовниць, були такі:

1. Як ви познайомилися з вашим чоловіком?

2. Хто є главою вашої сім’ї?

3. Які сімейні традиції ви шануєте особливо?

4. Через що найчастіше сваритеся і чи швидко миритеся?

5. Який піднесений чоловіком подарунок вам запам’ятався найбільше?

Ми запропонували відповісти на ці запитання всім дружинам керівників центральних органів влади. Ми вдячні тим, хто погодився відповісти. І особливо тим, хто, борючись із побоюваннями, давав перше у своєму житті інтерв’ю. Ми вітаємо їх зі святом, бажаємо щастя, кохання і сподіваємося, що цього дня вони обов’язково стануть для своїх чоловіків головними. Країна почекає.

 

Людмила та Роман Безсмертні
Людмила та Роман Безсмертні

Людмила Безсмертна

(дружина Романа Безсмертного – віце-прем’єра з адміністративно-територіальної реформи)

Закінчила Київський педагогічний інститут ім.Горького (нині Драгоманова), історичний факультет. Працює за фахом.

Ми з Романом навчалися на одному факультеті й на одному курсі в педагогічному інституті імені Горького (нині Драгоманова). Тому знайомство відбулося саме собою. Але зустрічатися ми почали не відразу, а після того, як Роман повернувся з армії. Залицявся він гарно, дуже тепло й душевно. Поруч із ним у мене було постійно відчуття захищеності. Ми зіграли весілля через півтора року. Я б не сказала, що пишне, але й не сказала б, що скромне. Його організовували батьки, адже ми були студентами. Тепер, проїжджаючи повз так званий бермудський трикутник, ми можемо сказати нашій доньці: «Ось тут ми розписувалися». А ось місце, де гуляли весілля, ми їй уже не покажемо: ресторан «Столичний» знесено. Я розумію, мабуть, це правильно в рамках проведення реконструкції. Але коли побачила на його місці зяючу діру, мені стало дуже сумно...

Хто глава в нашій сім’ї? По-різному буває: хто вдома, той і глава. Частіше я глава сама собі, бо чоловік буває вдома мало. Але коли буває, то не цурається вирішення побутових питань. Звісно ж, те, що я можу зробити сама, я роблю, намагаючись у міру можливості захистити його від побуту. Нашій доньці 16 років. І невдовзі їй доведеться визначатися з професійним вибором. Тато, безумовно, бере участь у цьому процесі, але вже на підготовленому нами грунті. Нинішнього року в нас попереду вступ, куди — не скажу, це таємниця. Але батько наш вибір схвалив.

Якщо чесно, ми з Романом практично не сваримося, з ним дуже складно це зробити. Я беру незначну участь у його політичному житті й не знаю, яке враження він справляє на людей. Але вдома він зовсім не жорстка, звичайна людина. Особливих неприємних моментів, які викликали б серйозні сварки, я навіть не можу пригадати. Але іноді мені, як кожній жінці, можливо, й хочеться посваритися, і тоді я сварюся сама з собою. Він до моїх спалахів ставиться поблажливо: мовчить або жартує. Втягувати його в діалог на високих тонах безперспективно. Отож, і миримося ми легко. Сама з собою посварилася, сама з собою й помирилася.

Особливих традицій у нас, напевно, немає. Новий рік, Різдво — це сімейні свята, які ми намагаємося зустрічати вдома при свічках. Ці свята — завжди сюрприз і таїнство. Одного разу ми спробували зустріти Різдво не вдома і були дуже розчаровані: таїнство кудись поділося.

Святе — це дні народження, і, знаєте, як засвідчила практика останніх років, найтепліше вони проходять у колі родини. Напевно, має щось залишатися, що робиться не на публіці.

Подарунки? Напевно, це дуже особисте. Стосовно квітів, то на троянду «просто так» його не вистачає. Може, бракує сил і часу. Зате, коли є привід, букети він дарує чудові. Великі й гарні. Особливо в мій день народження, а він — узимку. Дуже пам’ятний і несподіваний подарунок я отримала зовсім недавно. Це відбулося в пік важкої передвиборної епопеї. Я не можу сказати, що мені подарував чоловік, але це було несподівано, зворушливо. Ви знаєте, я навіть не зрозуміла за що.

Павло та Ірина Ігнатенки
Павло та Ірина Ігнатенки

Ірина Ігнатенко

(дружина Павла Ігнатенка — міністра охорони навколишнього середовища)

Закінчила Київський медичний інститут, стоматологічний факультет. Практикуючий лікар-стоматолог.

Познайомилися ми в студентські роки, у Пасажі, у дружньому колі. Потім чоловік розповідав, що закохався в мене з першого погляду. Через певний час він розшукав мій телефон, подзвонив. Ми домовилися зустрітися. Він приніс букет троянд і гроно черешень, а надворі був березень! Враження на мене Павло, безумовно, справив, але тоді я вже зустрічалася з хлопцем, тому ніяких стосунків у нас не могло бути. Він це зрозумів. А через два роки цілком випадково ми знов-таки зустрілися в Пасажі. Після цього він тривалий час мені телефонував. Можна сказати, ми щодня зустрічалися по телефону, іноді по кілька разів на день. Перше наше побачення відбулося 29 лютого. І тому ми святкуємо день нашої зустрічі кожні чотири роки. Залицявся він дуже красиво, галантно, із безліччю знаків уваги, обов’язковими квітами. Зустрічалися близько двох років. Потім він зробив мені пропозицію й ми одружилися.

У будь-якому разі остаточне рішення приймає чоловік. Але жодного разу не було, щоб при цьому він не враховував мою думку, не порадився. Тобто рішення ми приймаємо, скажемо так, удвох. Хоча я не можу сказати, що він ділиться зі мною всіма подробицями й нюансами своєї роботи, але в цілому прислухається до моєї думки. У родині чоловік намагається заспокоїтися, розслабитися. Сім’я для нього — це надійний тил, де він завжди знайде спокій, затишок.

Традиції? Новий рік, Різдво, Великдень ми відзначаємо в родинному колі. До нас приходять рідні, друзі. На Різдво я обов’язково готую гусака.

Літні відпустки намагаємося проводити разом із родичами. Це, мабуть, також можна зарахувати до розряду традицій. Так само, як і вихідні, — на природі в колі сім’ї та друзів.

Сваримося ми дуже рідко. Якщо таке й трапляється, то переважно це суперечки з певних побутових питань. І ми намагаємося їх відразу вирішити, бо вважаємо, що в більшості сварок не буває правих і винних. Такий у нас девіз у родині. Взаємна повага й порозуміння допомагають знайти вихід із складних ситуацій. Як і в кожній сім’ї, бувають різноманітні незгоди, але ми намагаємося розібратися в ситуації та знайти правильний вихід, з огляду на думку одне одного. Миримося ми легко. Сказати, хто робить перший крок, важко. Кожен намагається зрозуміти іншого.

Найбільш пам’ятний подарунок був дуже красивим і ніжним. На п’ятиліття нашого весілля я прокинулася й побачила на підлозі величезний букет із білих троянд. Він займав, напевно, половину кімнати! Потім я полічила їх — 153 троянди, надзвичайно гарні й довгі, абсолютно дивовижні. На мене це справило величезне враження. Цей букет я запам’ятала на все життя.

Анатолій та Марина Кінахи
Анатолій та Марина Кінахи

Марина Кінах

(дружина Анатолія Кінаха — першого віце-прем’єра)

Закінчила Київський автодорожній інститут і Київський національний університет ім. Т.Шевченка за фахом журналістика. Працювала прес-секретарем УСПП. Тепер перебуває в декретній відпустці, виховує доньку. Очолює громадську організацію «Культура і всесвіт — 2004».

У середині дев’яностих у мене було дуже активне журналістське життя. З 1993 року я працювала прес-секретарем в Українському союзі промисловців і підприємців, устигала писати для кількох газет, співпрацювала з регіональними виданнями. Одне слово, була дуже зайнята.

Наприкінці 1996 року в УСПП прийшов новий керівник — Анатолій Кінах. Того ж дня телефонують мені: «Біжи, Кінах викликає. Тільки май на увазі, до нього спізнюватися не можна, він надзвичайно пунктуальна людина». Періщила злива, я йшла пішки, й уся у водяних патьоках увірвалася до нього в кабінет: «Викликали?»

Новий глава УСПП зустрів мене словами: «Що ж ви так поспішали? Ви ж жінка, заспокойтеся, переведіть подих...» Я справді віддихалася, потім відбулася дуже цікава розмова за чаєм з обговоренням майбутніх планів... Так усе і почалося...

Глава сім’ї? Звичайно, Анатолій Кирилович. Він переймається усім, що відбувається у сім’ї й у рідні. Без зайвих розмов і пояснень він несе по життю тягар відповідальності за прийняття рішень, за долі близьких і дітей. Він — безумовний лідер у всьому й завжди.

Анатолій Кирилович дуже близький із дітьми, вдома він просто кумир. Старшим дівчаткам він допомагав і в навчанні, і в особистих питаннях. Зараз доньки виросли, але ми все одне про одного знаємо, постійно спілкуємося, по кілька разів на день передзвонюємося.

А з молодшої Софійки він просто пилинки здуває. Та від нього не відходить. Днями кажу: «Ти чого плачеш, тато вийшов на дві хвилини». А вона відповідає: «А раптом він загубиться?»

Вони з чотирирічною Софією розмовляють про все. Завдяки татові доня з однорічного віку знає назви всіх дерев, квітів, тварин. До двох років вивчила всі букви. У чотири роки вже читає. Зараз із татом вивчає географію.

Вони багато чого люблять робити вдвох. Годинами вдвох рибалять. У гарну погоду щонеділі їздять до зоопарку. Провідують «знайомих» тварин, приносять їм гостинці. І театрали вони завзяті...

Ось такі в нашій сім’ї патріархальні традиції, і підтримує їх лідер — батько. Напевно, образ справжнього чоловіка має багато характерних рис. Кожна жінка мріє зустріти такого: сильного та чуйного, розумного і трепетного. Анатолій є саме таким. З ним я відчула себе жінкою: слабкою, беззахисною. Це відчуття важко пояснити, але всі жінки мене зрозуміють. Та й уся сім’я його просто обожнює. Я без удаваної скромності вважаю його ідеалом — людини, політика, чоловіка та батька.

Як на мене, немає сім’ї без традицій. У нас традиції багаті та давні: моя сім’я сім поколінь живе в Києві. Наприклад, моя мама Євгенія Олександрівна, царство їй небесне, — відомий професор, 1941 року закінчила школу №100 — нині ліцей «Поділ». У цій самій школі навчалася я, моя сестра Ірина, обидві доньки Наталя і Зоя, і Софійка туди піде.

Ми дуже любимо сімейні свята. На дні народження збирається від тридцяти до шістдесяти людей, це тільки рідні й друзі. Та є особливе свято: 9 Травня. Це свято мого батька Володимира Максимовича, котрий пройшов усю війну. Ми його завжди відзначаємо на дачі. Тато привозить із собою старі фронтові фотографії, плакати, магнітофон із записами Шульженко, Бернеса, пісень воєнних років. Людей збирається так багато, що довелося новий стіл купувати....

Із чоловіком посваритися неможливо. Я скиплю, можу прикрикнути на дітей, а він мені докірливо: «Хіба можна на дітей підвищувати голос?» Це стороннім він здається занадто стриманим. Близькі люди бачать, наскільки він м’який і добрий. І ще — є в ньому моральний стрижень, що змушує навколишніх зібратися, не давати волю непотрібним емоціям.

У нас є своє свято — день, коли ми вирішили бути разом. У цей день Анатолій Кирилович завжди приносить 25 білих гвоздик. Свіжісіньких, на високих товстих стеблах. Вони не в’януть місяцями.

І я у відповідь намагаюся робити особливі подарунки. На 50-річчя Анатолія Кириловича ми з доньками на три голоси романси співали. Не просто романси, а зробили цілу музичну постановку, навіть самі музику писали.

Катерина та В’ячеслав Кириленки
Катерина та В’ячеслав Кириленки

Катерина Кириленко

(дружина В’ячеслава Кириленка — міністра праці та соціальної політики)

Закінчила філологічне відділення Черкаського університету, кандидат філософських наук, викладач Київського національного університету культури та мистецтв.

З моїм чоловіком ми познайомилися на вступному іспиті до аспірантури Київського університету (філософського факультету). Це було більше десяти років тому і відтоді ми разом. Але найцікавіше в нашому знайомстві те, що спочатку свого майбутнього чоловіка я побачила по телевізору. Це був відомий ефір 1991 року, коли голодуючі студенти розповідали про свої вимоги. Я тоді навчалася в Черкасах. Він мені дуже сподобався, я ще подумала: «От би такого хлопця зустріти». Тому, коли ми зустрілися, то було якесь містичне, дуже приємне відчуття давно знайомої людини. Я добре пам’ятаю, коли ми перейшли на наступний рік аспірантури і я складала іспит, він прийшов з великою трояндою, що надзвичайно здивувало його друзів і потішило мене. Зустрічалися ми приблизно півроку — познайомилися восени, а навесні одружилися. В’ячеслав сказав тоді, що він вважає: нам непотрібно розлучатися, а потрібно бути разом.

В нашому сімейному житті є, так би мовити, ієрархізм стосунків, тому не можна сказати, що хтось є домінуючою особою, а хтось — підлеглою. Є якісь теми, якісь напрямки, які контролюються чи виконуються кимось одним, але в такому разі він враховує думку іншого, радиться з іншим. Не можна сказати, хто головний. Стосунки в нас досить партнерські. Можливо, тому ми так довго разом і ще не набридли одне одному.

На Різдво і на Великдень ми відвідуємо церкву. Ми разом їздимо відпочивати влітку. Ми любимо їздити в Карпати в різні пори року, кататися на лижах, на квадроциклах, просто гуляти горами. Традиція відшуковувати можливість побути разом — це, напевно, найголовніша традиція, і вона самодостатня. Це найбільше, чим ми дорожимо…

Взагалі, коли люди живуть разом, між ними завжди складаються якісь традиції. Але визначити їх, назвати буває дуже часто складно саме тому, що вони існують не на рівні свідомості. Окрім цього, те, що є традиційним для двох, може не сприйматися таким й іншими. Тому наша сімейна традиція вранішньої кави, можливо, для когось видаватиметься банальним сніданком.

Ви знаєте, ця відповідь може прозвучати позірно, але ми не сваримося. Життя таке коротке, а часу, щоб бувати разом, так мало, що ці моменти використовуються в іншому напрямку. Ми практично не сваримося, якщо є якісь негаразди — вони швидко минають. Я і В’ячеслав — незлостиві, тому швидко йдемо на компроміси. Ці негаразди виглядають потім досить смішно.

Предметом для узгодження в сімейному житті, мабуть, як і для більшості людей, є виховання дітей. Я в цьому відношенні людина більш сувора, а В’ячеслав, в силу своєї зайнятості, бачить дітей рідше, тому він толерантніший, демократичніший. Оце, мабуть, і є один із предметів для дискусій. Я б не сказала, що це сварки, чи навіть негаразди. Вони дуже швидко узгоджуються. Крок для примирення робиться якось разом, синхронно. Ніхто не задумується над тим, хто має робити перший крок. Настає якась хвилинна пауза, після якої лунає сміх — ми сміємося над тим, що, можливо, це могло вилитися в сварку, але так не сталося.

Найбільший подарунок в житті, який він мені зробив, це народження нашої гарненької маленької улюбленої донечки. Напевно, більшого чекати не варто. Більшого подарувати він не зуміє. Це найбільше, це найкраще, найцінніше.

Ірина та Юрій Луценки
Ірина та Юрій Луценки

Ірина Луценко

(дружина Юрія Луценка — міністра внутрішніх справ)

Закінчила Львівський політехнічний інститут, електрофізичний факультет, прикладна математика, інженер-аналітик, а також Рівненську академію водного господарства, спеціальність «Фінанси та аудит». Працює у страховій компанії «Оранта».

Познайомилися ми в інституті. Юрко був на другому курсі, я — на першому. Найгаласливішими і найпустотливішими у всьому інституті були, напевно, Луценко та його компанія. А я приїхала з районного центру — відмінниця, скромниця. Цих веселих хлопців, які жили дуже бурхливим життям, я трохи побоювалася.

Отож, новорічні свята. В одне з них — «поливний понеділок» — існує така традиція: дівчата поливають хлопців водою, хлопці — дівчат. Мій майбутній чоловік відсвяткував зі своєю групою і повертався до себе. А дівчата на нашому поверсі вже чатували на нього з трилітровою банкою: усіх полили, він один залишився не охоплений традицією... Юрко це побачив і каже: «Дівчата, ви знаєте, я людина буйна, і за наслідки не відповідаю». Він майже добрався до своєї кімнати, але жартівниці, вже з цікавості та принципу, облили його з голови до ніг. Юрко не розгубився, схопив вогнегасника і давай поливати всіх, хто трапився на шляху. Коридор був довгим, але й піни було чимало. Процедура «гасіння» закінчилася на кухні. Всі ховалися, хто як міг — із лементом, вереском. Однак дісталося усім.

Нам не пощастило вдвічі. На нашому поверсі жив староста гуртожитку. Він вийшов на гамір і каже: «Що, Луцику? Твоя робота? Шикуй дівчат». А потім уже нам: «Завтра виселяємо з гуртожитку». Взагалі-то, до шостої ранку ми всі разом відчищали стіни від цієї піни. Луценко носив воду — із підвалу на шостий поверх, а вже під ранок годував усіх сніданком — не спав ніхто. Це було моїм першим знайомством із Юрком.

Потім, коли я вже закінчувала третій курс, ми познайомилися ближче. Це було в серпні. Юрка з армії відпустили трохи раніше, щоб він устиг оформитися до гуртожитку (восени він мав демобілізуватися), а я зранку наступного дня мала їхати додому в Рівне. Тоді у Львові було дуже популярним польське телебачення, яке транслювало концерти з Сан-Ремо. З одинадцятої до другої ночі всі сиділи біля телевізора. Луценко зі своїми друзями прийшов у гості до хлопця, котрий жив через стінку від мене. А я з сусідою приятелювала. Свого телевізора не мала, і він запросив мене подивитися концерт. Луценко зустрів мене так, начебто ми тільки вчора з ним розлучилися. Хлопці дивилися Сан-Ремо, а ми з Юрком проговорили до ранку. Потім він провів мене на поїзд, і ми розпрощалися до листопада. Якось зустріла подругу, і вона передала мені, що Луценко повернувся з армії і прохав запросити на вечірку всіх, хто його знає, і мене також.

Я прийшла, й історія повторилася знову — ми знову говорили до ранку, гуляли старим Львовом. Прозустрічалися два роки. Я закінчила інститут, а через тиждень у Рівному було весілля. Це вийшло якось саме собою. Нам було настільки комфортно разом...

Хто глава нашої сім’ї? Важко сказати. Я думаю, що Юрко — голова, а я — шия. Розумієте, про що я?

Особливих традицій у нас немає. Найголовніша (із перших днів у нас заведено): у новорічну ніч о 12 годині — обов’язково з батьками, хоч де б ми святкували. Щоб і наступного року вони були з нами. А потім уже їдемо до друзів або ще кудись.

Особливих причин для сварок у нас немає. Та іноді відстоюємо свою першість, позицію. Зазвичай я поступаюся: я більш запальна, але й відходжу швидко.

Я дуже ціную Юркове вміння робити подарунки — приємні дрібнички — просто так. Понад усе я люблю чоловіка за щедрість, за іскрометне почуття гумору, за вміння тримати удар. Від Кличка від відрізняється тим, що робить це без боксерських рукавичок.

Ми живемо вже 16 років, і мені завжди з ним цікаво, немає відчуття «кімнатних тапочок». Ми завжди розмовляємо.

Він чудовий батько. Молодшому синові п’ять років, тому він поки більше тягнеться до мене. А старший намагається копіювати тата. Хоча молодший за характером більше схожий на Юрка. Це, напевно, гени. Всі молодші Луценки трошки божевільні. Юрко подібний до свого батька — такий самий революціонер: активний, наполегливий, ніколи не оглядається назад і поспішає жити.

Подарунок, який мені найбільше запам’ятався... Ще коли ми жили в Рівному, часто збиралися з компанією друзів, скидалися, брали бус і їхали подорожувати Європою. Ночували в мотелях або наметах. Об’їздили тоді всю Європу. Проїжджали через Францію і кілька годин провели в Парижі. Це незабутнє відчуття — як то кажуть, якщо ти не був у Парижі, ти й не жив. І я йому потім часто казала: «Знаєш, Юрку, я, як у тому анекдоті, знову хочу до Парижа». Якось він сказав: «Так їдьмо, завтра». І ми поїхали. В нас уже було холодно — листопад, а в Парижі стояла золота осінь. Ми піднялися на Ейфелеву вежу. А я страшенно боюся висоти, і в мене відразу ж «проросли пазурі». Юрко буквально дотягнув мене догори і каже: «Весь Париж біля твоїх ніг. Я тобі його дарую». Він уміє робити це дуже красиво. Хоча за стільки років дуже рідко траплялося, щоб він освідчувався мені в коханні, але я це постійно відчуваю.

Ревную його, звісно. Напевно, це просто здорове честолюбство. Коли ми в компанії, не буває такого, щоб він не перетанцював із усіма жінками. Дівчата запитують: «Як дружина його терпить?». А я кажу: «Я його не терплю, я його люблю». І мені приємно, що зараз у мене є можливість розповісти про нього як про найдорожчу для мене людину.

Юлія Мостова та Анатолій Гриценко
Юлія Мостова та Анатолій Гриценко

Юлія Мостова

(дружина Анатолія Гриценка — міністра оборони)

Закінчила Київський університет ім.Т.Шевченка, факультет журналістики. Перший заступник головного редактора тижневика «Дзеркало тижня».

Нині наше знайомство видається досить символічним. 1997 року я попросила Сашу Разумкова знайти мені експерта, який допоміг би до моїх загальнополітичних запитань додати кілька спеціалізованих для майбутнього інтерв’ю з міністром оборони Олександром Кузьмуком. Так я й познайомилася з полковником Анатолієм Гриценком. Враження залишилося лаконічне: самовпевнений, жорсткий профі.

Наступного разу ми побачилися восени 1999 року за сумних обставин. Після смерті Олександра Разумкова майже вся його команда пішла з держслужби і вдихнула «друге життя» у створений свого часу Сашею Центр. Гриценко очолив його, і буквально з перших днів редакція «ДТ» і Центр стали партнерами.

З Анатолієм Степановичем ми зідзвонювалися по кілька разів на день. Ми виявилися однодумцями, у багатьох питаннях — соратниками і, в остаточному підсумку, друзями. Оскільки робота і для мене, і для нього на той момент була пріоритетом, про особисті речі ми ніколи не говорили. Через кілька років він, надійний, надзвичайно порядний, принциповий, здатний приймати рішення, одного разу запитав мене: «Юлю, чому ви не виходите заміж?». Я жартома відповіла перше, що спало на думку: «Тому що такі, як ви, одружені». Відповіла й вийшла з кабінету. А він, як уже потім сам розповідав, хвилин десять стояв приголомшений і гадав, чи добре мене розчув.

Поїздка на конференцію до Сполучених Штатів у жовтні 2002 року обіцяла бути напівпрогулянковою. Я не знала, що вона переверне все моє життя. А він знав, тому що все спланував заздалегідь: і місця поруч у літаках, і розмову, до якої готувався давно. Одне слово, для мене закоханий Гриценко став потрясінням. У мене ж і думки такої не було, та й особисте життя взагалі у мої плани не входило. Тільки на зворотному шляху, повертаючись із конференції, ми перестали говорити одне одному «ви», але я ще довго не могла сказати «Толю» і за звичкою зверталася «Степановичу».

Відповіді він так і не одержав, просто сказав: «Думай, скільки потрібно. Я чекатиму». Зазвичай тільки через багато місяців я можу зблизитися з людиною. Мої близькі не могли зрозуміти, чому так скоро ми виявилися разом і відтоді не розлучалися. Все просто. Традиційно стосунки зав’язуються так: закоханість, пристрасть, спільність інтересів, розуміння, взаємоповага. У нас ця піраміда виявилася поставленою з ніг на голову. Я й гадки не мала, що в цій людині, яку хтось обізвав «похмурим євроінтегратором», стільки ніжності, тепла, любові й терпіння. Які рани він зміг залікувати і яку кригу в моїй душі розтопити — знаємо тільки ми!

22 березня виповниться два роки від дня нашого весілля. Після ЗАГСу ми не хотіли пишного торжества і тому запросили лише моїх батьків (Толині тоді хворіли й не могли приїхати до Києва) і мого брата з дружиною. У результаті весілля довелося святкувати сім разів...

Хто глава сім’ї? Два роки тому я б упевнено сказала — ніхто. Але чоловік мене розбестив, подарувавши розкіш можливості делегувати прийняття рішень. Я до цього не звикла, а тепер це як наркотик. Психологи кажуть, що глава сім’ї навіть не той, хто приймає рішення, а той, хто формує перелік тем для сімейного обговорення. Я звикла жити з хвостами невирішених проблем, а він їх рубає і вирішує. Втім, у питаннях побуту, виховання дітей та багатьох інших власну думку я відстояти завжди зможу... Було б бажання.

Але є одне табу. Звісно, ми обговорюємо професійні питання і проблеми одне одного. Проте рішення приймаються лише самостійно. Він не керує «Дзеркалом тижня», а я не керую Міністерством оборони. Якщо друге береться на віру, то в першому дехто чомусь сумнівається. Даремно.

Традицій у нас було багато. По п’ятницях у редакції ми збиралися на «мокру» редколегію, по суботах удома зі Світланою та Льошею — старшими Толиними дітьми — або з моїм батьком писали пулю. По неділях обов’язково їздили на дачу, найчастіше не самі, а з усією великою родиною. Молодшому сину Глібові ми щодня на ніч по черзі розповідали казки. Після призначення на посаду від цих традицій майже нічого не залишилося...

Через дрібниці ми вже не сваримося. А по-великому — можливо, ще не сваримося. Нам добре вдвох. Ми зідзвонюємося по десять разів на день. Без приводу, без сенсу, просто щоб почути одне одного (ті, хто прослуховує розмови, можуть підтвердити...).

Але якщо навіть назріває привід для вибуху, мені простіше взяти себе в руки, ніж миритися з чоловіком: він не заспокоїться, доки не розбере всю проблему «на гвинтики» і не вичерпає питання, розставивши всі крапки над «і». Кілька разів таке вже траплялося, більше я цього не переживу.

Квіти «без приводу» я одержую постійно. Подарунки ж «із приводу» обирає мама, попередньо пошепотівшись із зятем за зачиненими дверима. Зате з відряджень Толя привозить дуже гарні сувеніри в наш дім. Вони завжди до речі і зі смаком.

Головним подарунком, звісно ж, стали кити. Він подарував мені їх два роки тому. Прямо в морі Кортеса в Мексиці. Це була моя мрія: побачити живого кита. Тепер я їх знаю в обличчя — і сірих, і білих, і горбатих. Потім він пообіцяв мені подарувати подорож по Амазонці. Але обдурив: подарував маленьку дівчинку Ганнусю. Але я йому «підробку» вибачила. Амазонка зачекає. Ми поплаваємо по ній усі разом...

Галина та Станіслав Ніколаєнки
Галина та Станіслав Ніколаєнки

Галина Ніколаєнко

(дружина Станіслава Ніколаєнка — міністра освіти)

Закінчила Кіровоградський педагогічний інститут, спеціальність — учитель молодших класів. Багато років пропрацювала у школі. Нині — помічник-консультант народного депутата.

Ми з чоловіком знаємо одне одного дуже давно. Ми родом з одного села і ходили в одну школу. Але я на нього звернула увагу раніше: його мама працювала у школі, й він приходив до неї, коли я навчалася у старших класах. У нас різниця майже шість років. Коли я закінчувала школу, а він — п’ятий курс Української сільськогосподарської академії, тоді й зав’язалися наші стосунки. Залицявся він дуже гарно. Я вам більше скажу — він і тепер гарно залицяється. Квіти й компліменти — ті природні речі, які супроводжують мене протягом усього нашого спільного життя. Він для мене, як і раніше, гарний і чарівний чоловік. Кажуть, любов згодом переходить у звичку. Я вдячна долі за те, що в нашій сім’ї цього не сталося. Хоч ми знаємо одне одного 27 років, а у квітні відзначимо срібне весілля. Весілля ж у нас було справжнє, сільське. Тривало тиждень. У нього — своє, у мене — своє. Гості ходили по черзі то туди, то сюди.

Главою сімейства в нас був, є і буде тільки чоловік. Хоча з усіх питань він зі мною радиться. Я не пам’ятаю, щоб він вимовив: «Я сказав, я вирішив, так і буде». Він радиться, але на ньому лежить тягар прийняття рішення. Водночас скажу: я як дружина, що знає його характер, коли захочу провести свою лінію, зроблю це так, що він буде впевнений у тому, що це рішення знайшов саме він. Якщо мені чогось дуже хочеться, я зможу «заразити» його цим бажанням. Та все-таки рішення залишається за ним: так уже повелося у нас, слов’ян.

Говорячи про сімейні традиції, хочу насамперед відзначити, що в нас заведено любити, захищати й поважати одне одного. І не лише у «малій», а й у «великій» сім’ї. Це стосується друзів та родичів. Мій рідний брат теж одружений із нашою односельчанкою. Він живе в Києві, але бачимося ми найчастіше в рідному селі. На всі свята і дні народження з’їжджаємося туди. Найчастіше ми зустрічаємо свята в дуже гарному Чорному лісі. І обов’язково поруч рідні люди й перевірені часом друзі. І це не залежить від посади, яку обіймає Станіслав Миколайович.

У нас дуже теплі та дружні стосунки і зі свекрухою, і з тещею. Моя свекруха дуже любить наших дітей. У вересні минулого року загинув наш старший син. Але ви знаєте, він два роки жив не у моєї матері, а в свекрухи, хоч моя мама живе в тому ж самому селі. Свекруха, крім того, що вона мудра жінка, свого часу мені дуже допомогла, і стосунки в нас задушевні. Я б навіть сказала, нетрадиційно теплі. Збереження теплих і довірливих стосунків — це і є традиція нашої сім’ї.

Сваритися нам із чоловіком ніколи. Зустрічаємося ми пізно ввечері, коли ані причин для сварок, ані сил на це немає. Звичайно, якісь дрібні непорозуміння трапляються. Але маю вам сказати, що перший крок до примирення завжди робить чоловік. Він у мене дуже делікатний і відповідальний. Тому, винна я чи ні, першим на примирення йде він. І це лише одна з багатьох причин, які спонукають мене сказати: найкращий подарунок, який мені зробив мій чоловік, — це він сам. Вважаю, що мені з чоловіком у житті дуже пощастило. Що ж до матеріальних речей, то скажу вам чесно: для мене не принципово, який це подарунок, важливо, що піднесений сюрприз є виявом уваги чоловіка, його почуття. Свідченням того, що за стільки років стосунки, випробувані і щастям, і горем, залишилися справжніми.

І ще про дарунки долі: нашим улюбленцем нині став онук, який дуже схожий на батька, нашого старшого сина, а характером удався в дідуся. Це видно вже у вісім місяців. Нашою ж надією й опорою є молодший син. Між нашими двома дітьми була велика різниця, і нині молодшому синові 12. Це наша втіха й надія. Дітям дістається багато любові, і це також наша традиція.

Юлія та Юрій Павленки
Юлія та Юрій Павленки

Юлія Павленко

(дружина Юрія Павленка — міністра у справах сім’ї та молоді)

Закінчила економічний факультет Київського європейського університету, а також Дипломатичну академію при Міністерстві закордонних справ за фахом магістр зовнішньої політики.

Я чотири роки навчалася в Америці. А коли повернулася, багато чого з того, що відбувалося навколо, не могла зрозуміти. Все так змінилося. Саме тоді нас із Юрою познайомила його двоюрідна сестра Марія Бурмака. Перше наше побачення відбулося біля Золотих Воріт. Я налаштувалася на дружбу. Та, як виявилося пізніше, вже після першої нашої зустрічі Юра вирішив, що я стану йому дружиною. Після третього побачення він уже розповідав усім родичам і друзям, що я його наречена. Потім він рік мене завойовував, гарно залицявся, а потім ми одружилися. У листопаді виповнилося чотири роки, як ми разом.

Хто глава сім’ї — такого питання в нас ніколи не виникало. Ми рівноправні, кожен — самодостатня особистість. Обоє вже чогось досягли в житті. Я вирішую свої питання, Юра — свої. У принципі, на цьому ґрунті ми ніколи не сперечаємося. Повага — на першому місці. Безумовно, ми радимося, але кожен має право приймати рішення самостійно, і воно буде адекватно сприйняте іншим.

Як таких сімейних традицій, що з’являються через 10—20 років спільного життя, у нас поки що немає. Свята відзначаємо разом. На Великдень ми обов’язково ходимо до церкви на службу, святимо паски, потім збираємося великою родиною — мої і Юркові родичі. Ми щодня намагаємося дарувати одне одному радість, адже життя таке складне, багато рутини, на роботі всі втомлюються. Тому потрібно якнайчастіше радувати одне одного маленькими приємними сюрпризами.

Сваримося і миримося досить швидко. Я дуже відхідлива людина. Але Юра завжди мириться першим. З принципових питань у нас розходжень немає. Головна проблема — відсутність вільного часу, вихідних у Юри практично не буває. Я це розумію, але все одно хотілося б частіше бачити чоловіка.

Я дуже люблю подарунки. Юра про це знає і часто їх робить. Це підвищує мені настрій, і ті маленькі непорозуміння, що іноді трапляються, швидко розв’язуються. Юра все робить від душі, приємною є кожна дрібниця, і подарунки він дарує завжди оригінальні й дуже особисті. Настільки особисті, що я соромлюся про них говорити.

Віктор та Марія Пинзеники
Віктор та Марія Пинзеники

Марія Пинзеник

(дружина Віктора Пинзеника — міністра фінансів)

Закінчила економічний факультет Львівського університету.

З чоловіком ми познайомилися в університеті. Я була його студенткою. Як викладач він подобався всім. Та я й подумати не могла, що він колись стане моїм чоловіком. Одного разу він підійшов до мене й сказав: «Ви сидите на «гальорці» і постійно на мої запитання відповідаєте невпопад». Таким був перший знак його уваги. Потім Віктор запросив мене працювати до себе у Львівський інститут менеджменту, який він очолював. Ми разом уже 13 років.

Питання, хто в сім’ї головний, у нас гостро не стоїть. Гадаю, що Віктор. Від нього багато чого залежить. Він дуже зайнятий, і навіть якщо в нього з’являється вільний час, то займатися господарством — це вже розкіш. Якщо випадає вільна хвилинка, ми намагаємося цей час провести разом.

Щороку їздимо відпочивати в Карпати — була б можливість, їздили б частіше. Любимо ходити з друзями в походи, виїжджаємо в ліс по гриби. Великдень і Різдво намагаємося відзначати з батьками, а такі свята, як Новий рік, 8 Березня, відзначаємо в колі друзів.

Чесно кажучи, вже навіть не пам’ятаю, коли ми востаннє сварилися. Бувають, звичайно, дрібні образи. Найчастіше мої — через його зайнятість. Навіть якщо ми йдемо до друзів, то із застереженням: «Тільки недовго, тому що мені ще потрібно попрацювати». Ось це, мабуть, єдина причина. Але ми обоє дуже відхідливі.

Мій чоловік, як і більшість чоловіків, дарує традиційні подарунки: парфуми, квіти, коштовності. До речі, квіти дарує часто. Та особливо для мене дорога каблучка, яку Віктор подарував мені на день народження нашого сина. Я її ніколи не знімаю і дуже люблю. І не тому, що вона якась шикарна, просто я дорожу нею.

Іван та Світлана Плачкови
Іван та Світлана Плачкови

Світлана Плачкова

(дружина Івана Плачкова — міністра палива та енергетики)

Закінчила Одеський політехнічний інститут, факультет атомної енергетики. Керівник секретаріату комітету Верховної Ради України з питань євроінтеграції.

З моїм чоловіком ми навчалися в Одеському політехнічному інституті на факультеті атомної енергетики. Але знали одне одного лише наочно, а добре познайомилися під час проходження практики на Іжорському заводі в місті Колпіно, що під Ленінградом. Це був час білих ночей... Ми були молодими й безгрошовими студентами, тому залицяння чимось особливим не відзначалося. Однак маю сказати: на заводі ми побували сім разів, зате подивилися 21 спектакль у театрах. Правда, на заводі нас особливо бачити й не хотіли. Багато хто в мене на роботі знає: саме тоді я поклялася, що коли в мене будуть студенти, то я приділятиму їм дуже багато уваги. Але в певному сенсі ми вдячні Іжорському заводу за те, що мали час для чудового дозвілля в Ленінграді, дай Боже пам’яті, 1979 року.

Зустрічалися ми з Іваном рік, а весільну подорож провели в Прип’яті: 3 лютого розписалися, а 7-го поїхали на переддипломну практику в Чорнобиль.

Глава сім’ї в нас чоловік. Не можна сказати, що він вирішує всі питання, але в основних він — безумовна й остаточна інстанція. Я ніби готую проект рішення, а він ці проекти стверджує. У цьому питанні в нас без дурнів.

На якісь особливі ритуали й традиції, чесно кажучи, часу немає. Але з особливою увагою ми ставимося до трьох свят: днів народження наших матусь і нашого сина. А так: є час — здорово відсвяткували Новий рік, немає — ну то що. До наших днів народження ставимося без пієтету. Ми навіть день весілля зазвичай не відзначали, але нинішнього року нам про нього нагадав син. Він підрахував і, вражений, повідомив нам, що ми прожили 25 років. Він не міг повірити, що стільки часу люди можуть прожити разом. Можуть. І зовсім непогано.

Чи сваримося ми? Та нині практично ні, тому що майже не бачимося. Але навіть коли траплялися якісь ситуації, то в нас у сім’ї не заведено було ображатися, дутися, не розмовляти одне з одним. Спірні моменти ми «проїжджаємо» легко, розбираємося по-чоловічому. Ніхто нікого не мучить і ніким не маніпулює.

Ви знаєте, мені здається, що жінки, чиї чоловіки взяли на себе таку відповідальну й таку важку державну ношу, мають максимально запастися терпінням і примусити себе змиритися з тим, що не вони найголовніше в житті чоловіка, який цю ношу несе. Це непросто, але таким розумінням ми здатні допомогти їм.

Що ж до подарунків, то сюрпризи в нас не є традицією. Так повелося, що подарунки одне одному ми вибираємо разом.

Людмила та Микола Поліщуки
Людмила та Микола Поліщуки

Людмила Поліщук

(дружина Миколи Поліщука — міністра охорони здоров’я)

Закінчила Івано-Франківський медичний інститут. Кандидат медичних наук, доцент кафедри «Медицини невідкладних станів».

Ми познайомилися 1982 року. Вперше я побачила майбутнього чоловіка на курсах удосконалення лікарів. Він – викладач, я — студентка. Розумнішої людини, котра б більше тямила у тих питаннях, які він висвітлював, я у середовищі невропатологів і нейрохірургів не зустрічала. Пам’ятаю, у гуртожитку студенти тоді казали: «Бідолашний Микола Єфремович. Мало того, що переніс сепсис — дуже тяжке захворювання, та ще й таке горе — овдовів». Тоді, 1982-го, я захопилася професіоналом, а два роки по тому, коли ми познайомилися безпосередньо, — покохала людину. Микола Єфремович залицявся гарно. Він дарував квіти. Він подарував мені Київ. Я сама з Кременчука і столицю знала погано. Майбутній чоловік показав мені найкрасивіші місця Києва, водив мене в театри, а оскільки в нього була маленька дочка, то ми ходили навіть у цирк. Саме там він мене з донею і познайомив. Зустрічалися ми понад рік, але наші стосунки не афішували, про них майже ніхто не знав. Я — лікар-клінординатор, а він уже обіймав досить серйозну посаду і був авторитетом у нашому професійному середовищі. Та й, окрім цього, ніхто не знав, як у житті все складеться. Тому можна сказати, що це був роман-інкогніто. До моменту оформлення стосунків, ясна річ.

Без сумніву, глава сім’ї — Микола Єфремович. Та всі побутові питання, включаючи ремонт, — це мій обов’язок. До нього звертаюся лише у крайніх випадках, якщо без його допомоги не обійтися. Та головне рішення — за ним. Я в буквальному значенні цього слова заміжня — «за мужем», за ним — як за кам’яною стіною.

Сварок зараз практично не буває, оскільки виросли діти. Спочатку, чесно кажучи, непорозуміння траплялися: чоловік — удівець, я — розлучена, а діти ж зведені. Різниця між ними — два з половиною роки. У мене — син, у чоловіка — донька. Не все відразу було гладко. Якісь непорозуміння траплялися. Цей період скінчився досить швидко. У старших класах діти вже повіряли одне одному свої таємниці й перестали бути чужими.

А взагалі я не знаю, як можна посваритися з моїм чоловіком. Він настільки спокійний і доброзичливий. Мені здається, у нього ворогів не може бути, адже він з усіма зможе порозумітися.

Для нас традиція — це Святвечір. Я люблю наготувати багато пісних страв, люблю, коли приходять діти й онуки. Старша донька Оксана прочитає молитву, і вся сім’я збереться за столом. Я завжди переживаю, якщо в цей день ми знаходимося не в Києві і, відповідно, не можемо зустрітися. Саме Різдво і цю традицію я вважаю найголовнішими. Дні народження й інші свята не є настільки суттєвими. Ми, звичайно, дуже любимо онуків і тому часто приходимо до доньки. А коли потеплішає — на вихідні всі разом збираємося на дачі. Там для малечі роздолля.

У Миколи Єфремовича дуже гарний смак. Із закордонних відряджень він завжди привозить гарні речі або прикраси. Навіть жінки в делегаціях дивуються, як чудово він уміє добирати подарунки. Напевно, йому просто приємно дарувати. Подарунок чоловіка, що запам’ятався мені найбільше? Напевно, я розповім про це відверто. До нашої зустрічі я майже весь час жила сама. Зарплата лікаря, як ви самі розумієте, невелика. У мене була незбутня мрія— хутряна шуба. І ось на мій ювілей чоловік подарував першу в моєму житті справжню хутряну шубу! Угорську мутонову — довгу й дуже теплу. Таких чомусь уже немає. А я кажу — «це вічна буде» і залюбки її ношу. Після того ювілею я приїхала до рідного Кременчука і подруга, котра пам’ятала, як я оглядалася на жінок у гарних шубах, запитала: «Ну що, Люсю, шуба в тебе вже є?». І я відповіла: «Є!».

Марина та Петро Порошенки
Марина та Петро Порошенки

Марина Порошенко

(дружина Петра Порошенка — секретаря Ради національної безпеки й оборони України)

Закінчила Київський медичний інститут. За плечима — три роки аспірантури. А в сім’ї — четверо дітей. Марина вважає, що головне, заради чого варто жертвувати кар’єрою — це діти.

Я була студенткою медінституту, а Петро — студентом факультету міжнародних економічних відносин Київського університету. Після іспиту в зимову сесію третього курсу я мріяла лише про одне — виспатися. Та друзі цій мрії здійснитися не дали: витягли з дому й повезли на дискотеку в університетський гуртожиток. На ній ми з майбутнім чоловіком і познайомилися. Та зустрічатися почали через півроку. Цей роман, який моя мама називає «детективом», тривав близько року. Це був феєрверк. Ми зустрічалися щодня і розставання для нас було колосальною проблемою. Рік був цікавим, бурхливим. Емоції переповнювали нас. Узагалі-то ми були дуже неспокійними дітьми і «прикрасили» наших батьків не однією сивою волосиною. Та про це якось іншим разом.

Розписувалися ми в центральному загсі. Сукню напрокат я взяла просто там. Білі босоніжки в мене були, а от фату довелося купити. До речі, вона зберігається як сімейна реліквія, зворушливий спогад. Це був дуже теплий і сонячний вересневий день. Пам’ятаю, я босоніжки одягла на босу ногу і мене вже тоді за це розкритикували: не за протоколом. Після «Бермудського трикутника» ми поїхали до нас додому й у сімейному колі відсвяткували наше весілля. До речі, наші батьки познайомилися перед загсом. Чітко, коротко, по-партійному: «Порошенко» — «Переведенцев». Ми це рукостискання завжди згадуємо з усмішкою.

Хто в нас глава сім’ї, здогадатися неважко. Звісно ж, Петро Олексійович. Хоча наш найменший син дотримується іншої думки: «Найголовніший у домі — це я». Домашні питання, звісно, вирішую я. Чоловікові для цього просто бракує часу. Майже завжди він повертається з роботи після дванадцятої ночі. А йде на неї дуже рано. Раніше він ще вимагав, щоб питання, які стосуються ремонту, купівлі меблів або якихось картин із ним узгоджувалися. Та зараз він усе більше й більше від цього відходить, залишаючи вибір на мій розсуд.

Напевно, трудоголізм чоловіка — для дітей дуже важливий виховний момент. Сам Петро завжди говорив про те, що його виховувала «відсутність батька вдома». Або, як то кажуть, смужка світла з батьківського кабінету. Діти чоловіка обожнюють і він їх, звісно, теж. Якщо він приходить додому раніше за звичайне, діти як виноград виснуть на ньому й ці хвилини, як він сам стверджує, допомагають йому відновлювати сили краще за будь-які сауни, масажі або аутотренінги.

Традиції? Тут, напевно, нічого особливого. Всі свята, дні народження ми обов’язково зустрічаємо разом. Напевно, в кожний період життя у сім’ї є свої традиції. Зараз період перехідний і традиції змінюються. А в передостанньому періоді нашого життя традицією став Майдан. Ми жили всім, що з ним пов’язано. Діти скандували ці гасла, а найменшенький, якщо хтось його кривдив або робив щось, як йому здається, негідне, говорив: «Ты сто, Януковиць? Зацем ты это делаес?».

Останні років п’ять-сім ми взагалі не сваримося. Часу немає. Та навіть якщо щось накипіло й емоції чекають виходу, після того, як я побачу, наскільки він утомився, я щораз його пожалію і промовчу. До речі, Петро дуже відхідливий і гніву, якщо щось, не тримає. Взагалі. Політичні питання ми вдома практично не обговорюємо. Вистачає сімейних і дитячих. Я вважаю, що вдома він має відпочивати, переключатися.

З подарунками ж у нас ситуація, напевно, не зовсім традиційна. Я в цьому плані людина претензійна. Я не люблю випадкових речей. Навряд чи мені сподобається подарунок, похапцем куплений «із нагоди» в останній момент. Якось після мого ювілею ми домовилися, що подарунки мене не цікавлять. Якщо я схочу щось купити протягом року — я зможу це зробити сама. Однак я дуже люблю подорожувати. І відчувши це, чоловік почав дарувати мені на дні народження нові враження. Першим таким подарунком стала поїздка до Барселони. З зимового сльотавого Києва ми потрапили в сонце й тепло. Я просто відчувала, як відтає душа. Це місто та відчуття я запам’ятала назавжди. Торік ми їздили в Індію дивитися Тадж-Махал. Цей палац індійський шах подарував своїй дружині, яку любив до смерті. У буквальному значенні слова. Це вражаюче місце, справді одне з чудес світу.

А в день святого Валентина я лягла спати сама. Він прийшов із роботи за північ. Тихо ввійшов до спальні з величезним букетом. Це було так зворушливо. При всьому своєму божевільному завантаженні він не забув про цей день!

Інна та Олег Рибачуки
Інна та Олег Рибачуки

Інна Рибачук

(дружина Івана Рибачука — віце-прем’єр-міністра з питань європейської інтеграції)

Високопрофесійна соратниця чоловіка. Закінчила Київську консерваторію, відділення фортепіано.

Ми познайомилися випадково у чарівному кафе «Дивосвіт» у Пасажі. Там настояний на травах чай наливали з величезних тульських самоварів. Ми з подругою стояли в черзі за Олегом. Оскільки чашки більше нагадували мензурки, то він для себе взяв три. На ньому чай закінчився. Побачивши наші розчарування і розгубленість, він як справжній джентльмен поділився з нами своїм трофеєм. І ось за цими трьома чашками чаю ми познайомилися, розговорилися і почали спілкуватися.

Ми зустрілися в той момент, коли і в Олега, і в мене був дуже складний період у житті: в обох на той момент закінчувалася непроста історія попередніх стосунків. Наші зустрічі та розмови нагадували, швидше, не побачення і залицяння, а розмови двох людей, які добре розуміють одне одного. Спочатку в обох виникла потреба бачити людину, котра розуміє тебе з півслова, оскільки переживає приблизно те саме. Це був кайф спілкування зі спорідненою душею, із людиною, яка спочатку стала другом. Дружба — дуже важливий момент у наших стосунках донині.

Главою сім’ї, безумовно, є Олег. Проте питання побуту відпочатку були на мені. Я так вихована. У моїй родині було заведено, що стратегічні питання розвитку сім’ї, питання заробляння грошей, кар’єрні питання — це речі, гідні масштабу чоловіка. А приготувати, відремонтувати, купити, словом, весь побут — завдання жіноче. У мене це виходить швидко, якісно й я ніколи не припускала думки, що такі питання можна навішувати на чоловіка. Стратегічні рішення, які стосуються освіти дітей, їхні проблемні ситуації — то пріоритети Олега, оскільки й для Ганнусі, й для Стасика його авторитет незаперечний. Це не означає, що з моєю думкою не рахуються. Та мої діти бачать, що й я в складних ситуаціях по пораду завжди звертаюся до Олега. Тому для них такий стан справ природний. Мене це не ображає. Я вважаю: своїм життям, своїми вчинками, своєю кар’єрою чоловік заслужив максимально поважне ставлення дітей, задавши їм передусім моральні стандарти. Його авторитет настільки великий у дітей, що я розумію: мої надії на наслідування кимось із них моєї професії музиканта залишаться нереалізованими. Діти живуть його життям. У три роки Стасик не міг назвати професію батька, але на запитання: «Ким ти хочеш бути?» він упевнено відповідав: «Я хочу бути, як тато». Будучи малюком із фантазією, він розповідав усім, що в нього є свій банк, у якому є свій Ющенко, свої проблеми. Ганнуся вибрала батьківський шлях і стане фахівцем у питаннях маркетингу й банківської справи.

Сварилися ми раніше дуже рідко, і завжди першим мирився Олег. За цю чоловічу шляхетність я його ще більше люблю. Причому виявляв він її навіть тоді, коли я була неправа чи просто емоційно зривалася. Та останнім часом, особливо в період передвиборної кампанії, ми пережили дуже нелегкий етап. Нервова система була перевантажена безліччю неприємних чинників, розмов, ризиків. Я чудово розуміла стан Олега, його величезну відповідальність і перед сім’єю, і перед його політичними партнерами, союзниками. Дуже багато чого було поставлено на карту й, звісно ж, у цей період пожежником, який стоїть напоготові з брандспойтом, була я. Це був важкий час, і нині я щодня дякую Богові за сили, мудрість і витримку, які він дав, аби пережити його з мінімальними втратами. Нині ми рухаємося далі.

Я не можу сказати, що в нас є особливі родинні традиції. Скажу, мабуть, про одне: у нас не прийнято бувати десь нарізно. Це не стосується протокольних заходів, де присутність дружини не передбачена. В усіх інших місцях ми намагаємося бувати з дітьми чи принаймні обов’язково удвох. Якщо він у відрядженні, то сама я в гості не піду. Для мене це є немислимим. Нам удвох цікаво: є що обговорити, поділитися взаємними переживаннями та враженнями. Спектакль, який я побачу без нього, неповноцінний, бо я не зможу його обговорити з чоловіком. Спілкування з ним — це велика й важлива частина мого життя. Втім, як і кожного члена нашої сім’ї.

Найкращий подарунок, зроблений Олегом мені, — це наш син Стас. Я зростала «під патронатом» двох братів-близнюків, моїми друзями були їхні друзі. Я дуже люблю чоловіків, довіряю їм і вмію з ними спілкуватися. З жінками мені набагато складніше. Коли в мене народилася Ганнуся, я цьому шалено зраділа. Дуже люблю доньку. Хоча туга, потреба в хлопчиську залишилися. Та коли бажання мати сина, який стане моєю опорою, помножилося на бажання мати сина від коханої людини, то я зрозуміла, що мені дуже потрібен маленький Рибачучок. Він, до речі, і народився копією великого Рибачука. Я мріяла спостерігати за тим, як чоловік моєї мрії виховуватиме це маленьке диво. І ця мрія збулася, ставши дивовижним подарунком.

Борис та Ніна Тарасюки
Борис та Ніна Тарасюки

Ніна Тарасюк

(дружина Бориса Тарасюка — міністра закордонних справ)

Закінчила біологічний факультет Київського університету. Професійно виховує онука.

Ми познайомилися, коли мій чоловік служив у Радянській армії (здається, старшиною), а я була студенткою 4-го курсу Київського університету. Знайомство було випадковим, можна сказати — майже вуличним. До мене додому його привели мої знайомі. Причому він був такий маленький, худенький. Ну всі ми в молодості були худенькими й стрункими. Якогось такого враження красеня-велетня він на мене не справив, але та енергетика, яка в нього і тепер є, і завжди була... Напевно, все-таки енергетика людини завжди приваблює набагато більше, ніж якісь суто зовнішні дані. Невдовзі Борис запропонував одружитися. Я тоді посміялася й поставила йому кілька суто практичних запитань: «Ну, а де житимемо? А коли діти з’являться?» Однак він був наполегливий і випромінював упевненість. Зустрічалися ми менше року, а потім одружилися.

Хто глава? Таке запитання перед нами не стоїть, тому що кожен займається своїми справами. Якщо питання сімейно-родинні, то більше важать мої поради, оскільки я більше знаю про дітей, батьків, знайомих і друзів... Якщо питання якісь кардинальніші, то радимося. Але визначати, хто головний, хто глава сім’ї, — такого в нас немає. Збирається дорадча група, і вирішуємо всі проблеми. Ми завжди радилися й завжди намагалися одне одному допомагати. Я, наприклад, за великим рахунком, поклала свою професійну кар’єру на вівтар сім’ї.

За фахом я біолог-фізіолог. Закінчила біофак Київського університету. Працювала в науці, потім — у НДІ загальної і комунальної гігієни ім.Марзєєва. Вже з цього інституту я поїхала з чоловіком у тривале відрядження за кордон, а коли повернулася, то практично всі мої колеги стали кандидатами наук. І я пішла в Міністерство охорони навколишнього середовища, де працювала в науковому відділі. (Взагалі, це дуже цікава робота. У мене й нині таке ставлення: екологія — це завжди якийсь біль у душі. А в нас, як ми всі знаємо й розуміємо, екологічних проблем дуже багато — починаючи з Чорнобиля і закінчуючи питною водою).

Потім друге відрядження — знову якось вибило з колії. Тобто займатися професійною діяльністю я не могла — відрядження, одна дитина, потім друга, третя, знову відрядження... Мені не завжди вдавалося зібратися й піти далі. Ось такі в мене були проблеми. Хоча не знаю, може, це так закладено в мені від природи, але переді мною ніколи не поставало запитання — що головніше. Важливішою для мене завжди була сім’я, так воно є й тепер.

Головна сімейна традиція в нас — відпочивати разом. Ми не прагнемо якогось супервідпочинку, головне, щоб людей було небагато, щоб виїхати своєю сім’єю — з дітьми, онук у нас є, з друзями, якщо вдасться (ми відпочиваємо з ними разом багато років поспіль). Ну і зустріч Нового року — у Закарпатті теж із друзями. Двічі на рік у нас такі обов’язкові ритуали. Два тижні влітку й днів п’ять взимку. А так, якщо якісь сімейні свята, то ми обов’язково збираємося всією сім’єю, щоб хоч трохи поспілкуватися й поговорити.

Нині в нас майже не буває ніяких сварок, тому що для цього просто немає часу. А взагалі... Може, іноді буває якесь легке роздратування від утоми. А так, щоб якісь принципові сварки... Такого немає. На це немає часу, ми рідко бачимося, і так, власне, було завжди. Борис дуже багато працює. А коли бачимося, то немає предмета для сварок, немає підстав для цього. Може, щось таке й буває, але я не вважаю, що це сварки. Серйозних сварок, можливо, і було лише кілька за все спільне життя, та й то, я вважаю, через перевтому. Перший крок, звичайно, роблю я, оскільки мобільніша в усіх емоціях.

А про подарунки розповім ось що. Я абсолютно не вміла малювати, але мені дуже хотілося підійти до мольберта і спробувати. Про це я мріяла багато років і неодноразово просила чоловіка «посприяти». Але в ті роки це було складно. І ось нарешті, років шість-сім тому, він подарував мені етюдник. Для мене це було поштовхом, і, коли Борису виповнилося 50 років, я вперше намалювала на цьому етюднику картину й подарувала йому. А після цього він подарував мені мольберт. Тепер я малюю, у мене вже було кілька виставок. Однак поштовхом до творчості й натхнення я зобов’язана Борису.

Валентина та Микола Томенки
Валентина та Микола Томенки

Валентина Томенко

(дружина Миколи Томенка — віце-прем’єр-міністра з гуманітарних питань)

Закінчила історичний факультет Київського державного університету ім.Т.Шевченка та інститут державного управління (тоді при Кабміні), магістр державного управління. Працює виконавчим директором Інституту політики.

Знайомство наше відбулося під час традиційних сільськогосподарських відробітків або, як тоді говорили, в «колгоспі». Правду кажучи, відробітки були не дуже складні в порівнянні з іншими, бо робота наша полягала у збиранні яблук. Поруч були горіхові насадження, так що «вітамінізація» студентського товариства відбувалася по повній програмі. Працювалося весело. Вересень 1985 року видався напрочуд теплим у Миколаївській області. Вечорами основними розвагами були або дискотека, або співи під гітару (або й без такої) біля вогнища. Одного разу на «вогник» бригади, в якій я працювала, прийшов і мій майбутній чоловік. Його весела вдача, гра на гітарі та співи справили на мене сильне враження.

До речі, після помаранчевої революції багато хто називав мого чоловіка ді-джеєм Майдану. І лише присутні на дискотеці, яка проходила в гуртожитку історичного факультету Київського державного університету 17 листопада того ж 1985 року і присвячувалася Міжнародному дню студента, пам’ятають, що вів її мій чоловік, а я йому допомагала. Це був наш перший спільний проект…

«Хто голова» — це непросте питання. Ми обоє по своїй природі є лідерами. Судіть самі. За зодіакальним гороскопом я — Лев, чоловік — Стрілець. За східним чоловік — Дракон, я — Тигр. Але дискусій щодо лідерства в сім’ї ми не влаштовували. Як і в природі, в нашій сім’ї існує взаємозамінність, коли відпочиває Тигр, на захист родини вступає Дракон, і навпаки…

Певний час через проблеми з житлом ми жили в різних містах. До того ж чоловік завжди багато працював, як правило, на кількох роботах, тому ми з сином з нетерпінням чекали його повернення з роботи чи відрядження (нинішній непростий період без елементарних вихідних я навіть не хочу згадувати).

Мабуть, тому в нашій сім’ї цінується кожна година, проведена разом.

В молоді роки, коли тато приходив раніше додому, запалювалися свічки, чоловік брав гітару і ми співали разом. Тепер, якщо гітара в руках у чоловіка — значить, ми зустрічаємо Новий рік.

Традицією є зустрічати Новий рік сім’єю. Ми раді друзям, але присутність всіх членів нашої родини обов’язкова. Цього року син вперше вирішив порушити цю традицію. Але коли ми розказали йому про наш новорічний «марш-кидок» по Хрещатику, він відверто визнав свою помилку. З нами було б веселіше.

Народні та християнські традиції ми виховували в собі і у сина вже самі.

Якщо хочете — вірте, хочете — ні, але поки ми не стали працювати разом, ми взагалі не сперечалися. Не лише наші друзі, знайомі, родичі, я сама вважала нас ідеальною парою. На мою думку, кожній ідилії настає кінець, коли люди збираються під одним робочим дахом. Спочатку цим «дахом» був Інститут посткомуністичного суспільства, пізніше і дотепер — Інститут політики.

Оскільки суперечки носять робочий характер, нам вистачає розуму не доводити їх до тієї стадії, коли треба миритися. Наші «робочі дискусії», до речі, здебільшого конструктивні.

Взагалі ми не любителі з’ясовувати стосунки не лише між собою, а й будь з ким. Якщо це має місце, то це — вимушена дія, від якої довго хворіє душа.

Багато хто чув, дехто тримав у руках книжку «Теорія українського кохання». Серед інших поезій там є ліричні вірші Миколи Томенка. Але це вірші не мого чоловіка. Микола Денисович не є нам навіть далеким родичем, він просто дуже талановита людина з подібним прізвищем.

Але колись, давно, хоч я ще це пам’ятаю, мій чоловік також писав вірші і дарував мені. Дуже філософські, серйозні й ліричні. На жаль, більшість з них втрачена під час наших багаторазових переїздів не лише з квартири на квартиру чи з гуртожитку до гуртожитку, а й з одного міста до іншого. Можу лише сказати, що у його віршах найсильніші і найємніші за змістом завжди були останні дві строки. А одного разу була навіть пісня… Взагалі пісні, музика — то окрема сторінка в нашому житті.

Олександр та Алла Третякови
Олександр та Алла Третякови

Алла Третякова

(дружина Олександра Третякова — першого помічника Президента)

Закінчила Київський педагогічний інститут імені Горького (нині Драгоманова). Спеціальність — викладач біології та географії. Економічну освіту отримувала на факультеті післядипломної освіти в Київському автодорожньому університеті. Нині — у декретній відпустці.

Познайомилися ми на вулиці. Я поверталася додому, а Саша з другом звернули на мене увагу й спробували зав’язати розмову. Пробували довго й практично довели мене до під’їзду. Щоправда, Саша весь час мовчав, був активним друг. Трішки посиділи біля будинку, розпочався дощ, я їм винесла парасольку, на цьому ми й розпрощалися. А наступного дня парасольку повертав уже Саша. Ми стали з ним зустрічатися, але через кілька місяців розлучилися. А через рік зійшлися знову. У нас вийшов роман у «два транші». Руку й серце курсант КВІРТУ запропонував мені 9 травня. Того дня він навіть примудрився познайомити мене зі своєю мамою. Щоправда, не обійшлося без маневру. Сказав, що поїдемо в гості до сестри. Я уточнила: «А там точно нікого не буде?» — «Ні, лише сестра та її чоловік». Ми зайшли в під’їзд, а ліфт не працює, поверх восьмий. Я кажу: «Ну що ж, милий, а на руках слабо?» Виявилося, не слабо. Він підхопив мене й заніс на восьмий поверх. Ми дуже насміялися дорогою. Двері відчинила сестра. Заходимо до кімнати, і тут на порозі з’являється сувора жінка й каже: «Здрастуйте, я Сашина мама». А потім ще одна жінка: «Здрастуйте, а я Сашина хрещена мама». Ой, думаю, вляпалася. Але виявилося, що боялася я даремно, стосунки в нас зі свекрухою склалися хороші, я б сказала — приятельські.

«Глава не глава?» — у нас так питання не стоїть. Якісь питання вирішує Саша, якісь я, глобальні — вдвох.

Свята ми завжди намагалися відзначати разом. Коли в нас була маленька сім’я, любили відзначати вдвох. Тепер утрьох — із дочкою, їй уже півтора року. Раніше, коли чоловік бував удома (нині він приходить уночі, щоб поспати кілька годин), ми любили приймати гостей. Наш будинок відкритий для друзів і родичів. Думаю, що їм у нас тепло.

Сваримося ми рідко, а миримося дуже швидко. Саша не любить напруженої обстановки і в тих рідкісних випадках, коли це треба, робить перший крок до примирення: права чи не права — давай миритися. На виховання дочки ми дивимося однаково, а в іншому — ми ж уже 14 років разом і знаємо, як захистити одне одного від неприємних емоцій.

Чоловік любить робити мені подарунки, це завжди виходить як сюрприз. Але вирізнити якийсь я не можу. Найбільше запам’ятався, напевно, перший букет квітів — ціла галявина, яку я не могла втримати й обійняти: не вистачало рук.

Ганна та Олександр Турчинови
Ганна та Олександр Турчинови

Ганна Турчинова

(дружина Олександра Турчинова — голови Служби безпеки України)

Закінчила романо-германський факультет Дніпропетровського університету. Готується захистити найближчим часом дисертацію, яку пише в Лінгвістичному університеті, а в Педагогічному університеті імені Драгоманова Ганна Турчинова викладає англійську мову.

Я завжди мріяла навчатися на факультеті журналістики, але такого в нашому університеті не було. 1989 року в Радянському Союзі проходили перші демократичні вибори. Сашко тоді в обкомі комсомолу очолював, уже не пам’ятаю, чи то відділ пропаганди, чи то ідеології. Він був одним з організаторів демократичного блоку «Відродження», від якого висувалися кандидати на посади в органах влади. Я паралельно навчалася на факультеті громадських професій і вони прийшли до нас із пропозицією, щоб ми, молоді журналісти, допомогли висвітлювати роботу «Відродження». Ось тоді-то ми й познайомилися. Узяв він мене передусім тим, що, на відміну від багатьох кавалерів і закоханих, котрі намагалися до мене залицятися, Сашко був єдиний, ким я не могла попихати. Я швидко зрозуміла: маю справу з розумним чоловіком, сильнішим за мене. Отже, треба капітулювати.

Залицявся він до мене довго та, сказала б, таємниче. Чітких слів про пропозицію руки й серця я від нього чомусь не чула. Все якісь евфемізми на кшталт «Ти ввійдеш хазяйкою в мій дім». Років зо два ми ходили-ходили, поки моїй мамі це не набридло. Вона пішла й замовила нам зал у кафе «Південне». Торжество було призначене через три місяці. «Позаяк зал замовлено, — сказала мама — ви повинні розписатися». Ми пішли й розписалися.

Глава сім’ї — Сашко, це поза сумнівом. Спочатку ми трішки побуцалися, хто буде вести, а кого вестимуть. Але це питання швидко відпало саме по собі. Чоловік узяв на себе всю повноту відповідальності за нас із сином. Я дуже радію з цього стану захищеності. Я можу почуватися просто жінкою, котру тішать, пестять і голублять. Мені не треба вирішувати складні питання, тому що їх не може вирішити мій чоловік. Таких питань просто немає.

У нашій родині, звісно ж, є традиції, які ми шануємо. Щонеділі ми відвідуємо храм: син вирушає до недільної школи, а ми з чоловіком — на службу. Коли в наш дім приходять гості, ми нікого не примушуємо пити спиртне, не чіпляємося до людей із словами: «Ну, давай за дітей» або «Ти що, мене не поважаєш?». Ще в нас заведено на всі свята робити одне одному невеличкі подаруночки. А також без фанатизму, як кажуть, «для себе», займатися спортом.

Я не можу пригадати, коли ми останній раз сварилися. Ми досить довго разом, притерлися. Спочатку, після одруження, звісно, як усі нормальні люди, сварилися й через дрібниці. Тепер і пригадати смішно. Але якщо нині із іскри раптом займається невелике полум’я, то перша підлещуюсь я. Не люблю важких станів «нерозмовляння» і «дуття». Тому швидко йду на примирення.

А ось про подарунок я вам можу сказати лише таке: найбільше запам’ятався не матеріальний, а духовний. Це стосується тільки наших взаємин. У нього довга передісторія. Вона, напевно, не для вітрини. А так узагалі квітами без приводу, маленькими цікавими штучками чи статуетками він мене балував. Чи збережеться в нього така можливість після вступу на нову посаду, я просто не знаю.

Євген та Маргарита Червоненки
Євген та Маргарита Червоненки

Маргарита Червоненко

(дружина Євгена Червоненка — міністра транспорту і зв’язку)

Закінчила Львівський університет за спеціальністю економіка планування народного господарства, а також факультет міжнародної економіки Київського університету. Президент концерну «Орлан».

Ми познайомилися у Львові біля собору святого Юра. У Жені завжди був головний пріоритет у житті — друзі. Друзі нас і познайомили. Залицявся він до мене майже рік. Хоч як може залицятися такий діяльний і діловий чоловік, як Євген Червоненко? Звісно ж, у нас з’явилася спільна справа. Другий пріоритет у Жениному житті — це робота. Тому, якщо ти хочеш вписуватися і зайняти в його долі реальне місце, то тільки через спільну роботу. Не можу сказати, що я трудоголік. Але я люблю цікаво працювати і не боюся працювати багато. Ось на цьому грунті ми, мабуть, насамперед і зійшлися. Тоді Женя ще займався перегонами, але вже настав цікавий час, коли можна було заробити на рекламі для цих перегонів. Тоді ж починався бізнес, пов’язаний зі створенням тепер уже потужного вантажного автопарку. Це був початок бізнес-діяльності, найцікавіший період. Потім бізнес уже розвивають, а опісля просто контролюють. Загалом, той час став початком нового життя у багатьох сенсах цього слова.

Ті, хто знає Женю, ніколи не запитають: «Хто у вас глава сім’ї?» Це просто крамола. Він приймає рішення абсолютно з усіх питань. У мене є право, так би мовити, дорадчого голосу. Право дати пораду. Таке право, напевно, є в його друзів і колег, але рішення приймає тільки Женя. У сім’ї ж це стосується і важливих, і не дуже важливих питань, і, звісно ж, долі дітей.

Цейтнот, у якому ми живемо останнім часом, позначився й на наших традиціях, відповідно до яких, ми обов’язково всією сім’єю виїжджаємо в гори кататися на лижах. У нас цей вид спорту всі люблять і одержують від нього задоволення. Багато років поспіль на Новий рік ми виїжджали сім’єю щоразу на нове місце. У цьому теж традиція — не повторювати місце відпочинку.

Ми з Женею занадто довго разом, щоб сваритися. Напевно, років п’ять тому могли сваритися через те, що він занадто мало часу приділяє мені. З цього приводу я могла побуянити. А він зі мною, як на мене, взагалі не свариться. А навіщо йому сваритися? Все робиться так, як він захоче. Які проблеми? Я ж знаю, з яких причин він може роздратуватися або через що в нього може бути поганий настрій. Я розумію, що не можу усунути цих причин, можу лише пом’якшити його настрій і намагатися створити атмосферу, в якій він зможе абстрагуватися.

Подарунків було багато, але, якщо говорити про те, що запам’яталося найбільше, я розповім про жовті тюльпани. Це було ще до революції, зрозуміло, помаранчевої. Він повернувся вночі з чергового відрядження, втомлений і вкрай вимотаний, і просто так, без жодного приводу приніс жовті тюльпани. Такі теплі, такі несподівані. І я вкотре здивувалася, звідки ця людина на тлі колосального навантаження знаходить сили зберігати бажання. Бажання виявити ніжність зокрема.

Антоніна Шандра

(дружина Володимира Шандри — міністра промислової політики)

Закінчила Київський енергетичний технікум та економічний факультет Київського Європейського університету. Працює за спеціальністю.

Ми працювали на Хмельницькій атомній станції, там і познайомилися. Трудилися в різних відділах, він був інженером у реакторному цеху. Проводився планово-профілактичний ремонт, ми перевіряли систему управління реактором. Володя уважно стежив за нашою роботою, робив зауваження, був дуже суворий. Власне, саме це мене в ньому й привабило. Я не люблю багатослівних чоловіків, а він був серйозним і дуже стриманим. Потихеньку почали спілкуватися. Потім було весілля. Ось уже 16 років ми разом.

Господарськими справами займаюся я. Мені дуже хочеться, щоб чоловікові завжди було затишно, щоб йому все подобалося. Усі серйозні питання вирішує Володя. Вся родина тримається на ньому. Скажу вам по секрету: коли він їде у відрядження, мені дуже його бракує. Він для нас найголовніша людина в житті. Він суворий, але дуже надійний.

У нас є свої сімейні традиції, але всі не хотілося б розголошувати. На дні народження намагаємося кудись виїжджати. Бодай на один деньочок. Завжди шануємо й відзначаємо національні свята. Наприклад, на День Конституції всією сім’єю підкоряли Говерлу. Їздимо кататися на лижах у Карпати і в Австрію. Любимо подорожувати. В Україні є стільки мальовничих місць, хочеться, щоб діти їх побачили. На вихідні відпочиваємо з друзями за містом.

Звісно, бувають суперечки. Але Володя настільки спокійна і стримана людина, що посваритися з ним важко. У нього завжди було багато роботи, практично цілодобової. На початку нашого спільного життя я інколи ображалася. А тепер його розумію. Треба — то треба. Це не обговорюється. Зазвичай він зайнятий своїми справами, але коли бачить, що я втомилася, намагається кудись зі мною піти, розважити мене. Ніколи не виявляє своїх емоцій, але він навдивовижу уважна людина. Якщо виникають якісь складні, неоднозначні ситуації, Володя ніколи не пускає їх на самоплив. Він здатний не просто переконати, а й заспокоїти. Доки він не переконається в тому, що результат є, справу не залишить. Дітям Володя завжди повторює, як важливо жити в гармонії з собою, бути людиною й нікому не заздрити.

Особливо запам’ятався сюрприз, зроблений мені Володею на день народження. Він прийшов і сказав: «Завтра летимо в Рим». Це була незабутня поїздка. Таке враження, що весь світ знав про мій день народження. Мене вітали всі: друзі, родичі й навіть обслуга в готелі. Це був приголомшливий подарунок: ми були вдвох, сонячна погода, неймовірно гарне місто. Ми обійшли всі музеї. І навіть люди в ті дні здавалися особливими, святковими.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво