У ЧИЄМУ РУКАВІ ОПИНИТЬСЯ КОЗИРНА ТУЗЛА? - Архів - dt.ua

У ЧИЄМУ РУКАВІ ОПИНИТЬСЯ КОЗИРНА ТУЗЛА?

17 жовтня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №40, 17 жовтня-24 жовтня

Це здається абсурдом. Однак після урочистого підписання Леонідом Кучмою угоди про створення ЄЕП Україна та Росія впритул наблизилися до силового протистояння...

Це здається абсурдом. Однак після урочистого підписання Леонідом Кучмою угоди про створення ЄЕП Україна та Росія впритул наблизилися до силового протистояння. Яблуком розбрату став острів Коса Тузла в Керченській протоці, що його росіяни, судячи з усього, мають намір з’єднати дамбою з Таманським півостровом. У кожному разі, подальшої ескалації конфлікту, аж до військових дій, не виключають навіть деякі українські соціал-демократи, яких важко запідозрити в антипатії до Росії.

Однак такий розвиток ситуації був би катастрофою для обох держав. Проте всі дії росіян спрямовані на те, щоб спровокувати конфлікт. Без повідомлення й узгодження з Києвом, як того вимагають двосторонні домовленості та міжнародне право, поблизу українського кордону росіяни почали будувати дамбу. Немає гарантій, що кордону вони не перетнуть: попри вимоги Києва припинити будівництво, роботи тривають, і російські дипломати не дають відповіді на запитання про координати тієї точки, на якій зупиняться робітники.

Водночас МЗС Росії запевняє: побоювання українців, що будівництво дамби завдасть шкоди державному суверенітету України, безпідставні. Тим часом, за інформацією Державної прикордонної служби (ДПС) України, оприлюдненою її головою Миколою Литвиним, будівництво дамби «насправді має на меті з’єднати російський Таманський півострів з українським островом». І схоже, що на той час, коли 30 вересня до Києва на переговори приїде міністр закордонних справ Російської Федерації Ігор Іванов, будівництво фактично буде завершене: до українського острова вже залишилося менше кілометра. Оскільки в день насипається до 100 м, неважко підрахувати, що роботи завершаться раніше, ніж приїде міністр.

При цьому в Москві вже зараз готуються перекласти відповідальність за конфронтацію на Київ. Коментуючи інформацію, що українська сторона почала будівництво прикордонної застави на острові Коса Тузла, глава російського зовнішньополітичного відомства Ігор Іванов дотепно заявляє: «зараз було б неправильно вживати дій, які ускладнили б переговорний процес»!

Багато українських експертів схиляються до думки, що російські будівельники все ж таки не перетнуть лінію державного кордону. Але що робити, коли росіяни таки ризикнуть довести дамбу до острова? Зараз наша ДПС нарощує на острові контингент прикордонників, які вчаться відбивати напад із моря, а Микола Литвин обіцяє «рішуче виконувати свої обов’язки і вжити всіх необхідних заходів для забезпечення територіальної цілісності України відповідно до чинного законодавства». Але чи готове вжити таких рішучих дій задля захисту територіальної цілісності України і її суверенітету вище керівництво країни? Чи готовий до них Президент?

Дії Леоніда Кучми під час «тузлинської кризи» викликають подив: тоді коли українські парламентарії закликають до розсудливості своїх російських колег, прикордонники зміцнюють острів, а дипломати намагаються врегулювати проблему, глава держави фактично самоусунувся від розв’язання проблеми. Було засідання РНБО, збиралися і члени уряду. Проте за три тижні кризи українські громадяни так і не побачили рішучих дій свого Президента і не почули від нього заяв, адекватних моменту. (Така пасивність глави держави різко контрастує з подіями 1992 і 1993 років, коли тодішній президент Леонід Кравчук задля збереження територіальної цілісності негайно задіяв міжнародно-правові механізми і внутрішній український інструментарій.)

Лише вчора Леонід Кучма сказав щось по суті. «Не можу не розцінити ці дії як недоброзичливі стосовно України», — сказав глава держави. «Хороший сусід так не чинить», — підкреслив він в інтерв’ю журналістам у Дніпропетровську. «У мене немає ніякої відповіді, якою я був би сьогодні задоволений і задоволені ті, хто почує цю відповідь», — сказав Кучма. Водночас Президент підкреслив: «Я переконаний, що ніякого механічного порушення кордону з Україною не буде». Він також нагадав: Росія — одна з країн, котрі виступили гарантами територіальної цілісності України після відмови офіційного Києва від ядерної зброї: «Ви знаєте, що Україна, як ми кажемо, добровільно відмовилася від ядерної зброї. Я «добровільно» узяв би в лапки, бо все ж таки це було під тиском, у тому числі Росії. Ми віддали зброю, але вони виступили нашими гарантами». «Росія є гарантом територіальної цілісності України! Для чого робити такі кроки?», — дивується Кучма.

Президент переконаний, що рішення про будівництво дамби прийняли центральні органи влади Росії: «Ми бачимо, якими темпами (йде будівництво. — В.К.) і які там витрати, і те, що це дії центральної влади, — у цьому немає сумніву», — сказав Кучма. Але якщо Леонід Данилович усе так добре розуміє, то постає запитання: чому ж він тоді терміново не зв’язався зі своїм колегою Путіним? Адже, як стверджують наші джерела, український і російський президенти досі не зателефонували один одному, хоча президентські кабінети в Києві й Москві пов’язує пряма телефонна лінія.

Така поведінка Президента дає привід багатьом в Україні підозрювати залаштункову змову. Нагадаємо, що 17 вересня, за день до початку ялтинського саміту СНД, Леонід Кучма і Володимир Путін зустрілися на острові Бирючому, щоб обговорити проблематику Азово-Керченського регіону. За словами губернатора Краснодарського краю Олександра Ткачова, саме на Бирючому президенти досягли домовленості про проведення будівельних робіт.

Якщо така угода справді була, то її метою, припускають експерти, є підвищення рейтингу обох президентів: мовляв, у момент найвищої ескалації конфлікту Леонід Кучма і Володимир Путін приїдуть на острів, щоб особисто розв’язати кризу. І в ролі миротворців отримають лаври переможців. Якщо відбувається реалізація саме такого сценарію, то від Президента важко чекати рішучості у відстоюванні територіальної цілісності України. І якщо ця версія правдива, то те, що відбувається, — крайня форма цинізму.

Втім, наші джерела в АП й МЗС одностайно стверджують, що ніякої домовленості на Бирючому взагалі не було, а Президента росіяни просто грубо «підставили». І для нього події в Керченській протоці були такою ж самою несподіванкою, як і для решти українських громадян. Але тоді тим більше незрозуміле мовчання Леоніда Кучми...

Незрозумілі й дії росіян. Навіщо було провокувати конфлікт саме тоді, коли у Верховній Раді на підході ратифікація документів про створення ЄЕП? Чи в Москві вже хочуть формувати не єдиний економічний, а єдиний територіальний простір? Чи в Росії настільки звикли до постійних приїздів українських політиків по підтримку на виборах, що вирішили, буцімто українці лояльно поставляться до потенційного порушення територіальної цілісності держави?

Цілком очевидно, що будівництво дамби — це не самодіяльність місцевої влади, як у цьому старанно переконує Москва. Інакше реакція Кремля не була б настільки млявою: путінська Росія зовсім не схожа на країну, в якій регіони можуть дозволити собі фронду. І досить промовистий той факт, що стурбованості такою ситуацією не висловили ні президент Росії, ні її прем’єр. Очевидно, ми є свідками добре організованої широкомасштабної провокації: за інформацією «ДТ», у будівництві дамби беруть участь переодягнені в цивільне «партизани» (резервісти), терміново призвані на військові збори. І автори задуму полюють не одного «зайця», а кілька. На наш погляд, можна окреслити такі цілі, які поставили перед собою росіяни, розпочавши будівництво дамби.

Безумовно, контроль над нафтогазовими родовищами і районами, багатими на рибу, — амбітна мета, однак вона не єдина. Вочевидь, росіяни почали будівництво з урахуванням того військово-політичного значення, яке відводить регіонові у своїх геополітичних планах російське керівництво. Річ у тім, що для обох країн — України і Росії — надзвичайно багато важить питання приналежності фарватерів і каналів у Керченській протоці. Навіть часткове володіння Керч-Єнікальським каналом дозволяє контролювати проходження суден. Для Росії це стає тим більш важливим, що Україна зголосилася стати членом НАТО.

Нагадаємо, що півтора місяця тому Володимир Путін назвав Чорноморсько-Азовський регіон зоною стратегічних інтересів Росії. Як результат у середині вересня з’явився закритий «План взаємодії міністерств та відомств із рішення дипломатичних і військових завдань у Азовсько-Чорноморському регіоні». А 30 вересня в Москві відбулося засідання ради безпеки Російської Федерації на тему «Про заходи із забезпечення національної безпеки РФ у прикордонній сфері».

На цьому засіданні, як відзначає російська преса, Володимир Путін поставив зовнішньополітичному відомству Росії конкретне завдання: «Для остаточного вирішення проблем у цій сфері МЗС і силовим відомствам необхідно активізувати переговорний процес, вести його конструктивно, твердо відстоюючи наші національні інтереси». Зокрема йшлося і про визначення конкретної лінії морського кордону з Україною.

Тож доречно буде процитувати статтю Володимира Мухіна «Москва бряжчить зброєю», опубліковану в «Независимой газете» 23 вересня. На думку автора, «може, найделікатніше питання пов’язане з тим, що Росія візьме під свій військовий контроль спірні острови, а також промислові райони і місця можливого видобутку корисних копалин та вуглеводнів. (Таке вже практикувалося на Каспії, коли Росія й Казахстан не могли поділити спірних родовищ нафти.)».

Нагадаємо, що 1973 року, відповідно до норм міжнародного права, у Керченській протоці було проведено лінію адміністративного кордону між Українською РСР та РРФСР. У квітні 1993 року Верховна Рада Російської Федерації ухвалила постанову «Про порядок введення в дію закону РФ «Про державний кордон Російської Федерації». Пункт 2 цього документа гласить: «До укладання договорів про проходження державного кордону Російської Федерації із суміжними державами — колишніми союзними республіками СРСР, надати кордону з цими державами статусу державного кордону Російської Федерації».

А оскільки статус адміністративної лінії між Кримом і Краснодарським краєм нічим не відрізняється від статусу, наприклад, адміністративної лінії між Брянською та Чернігівською областями, то вона є державним кордоном. Проте хоч на картах, які висять у кабінетах російських чиновників, чітким пунктиром позначений кордон між Таманню і Керчю, офіційна Москва не визнає його (про що неодноразово інформувала Київ у дипломатичних нотах, у тому числі вже й під час конфлікту) і вважає акваторію Керченської протоки спірною територією.

Розпочавши будівництво дамби, росіяни, найімовірніше, мають намір використати її як чинник тиску на українців під час переговорів із делімітації континентального шельфу і виключної економічної зони Азовського моря та Керченської протоки. Якщо будівництво дамби буде завершене, то до нового раунду сторони підійдуть зі зміненою географією, а це збільшує шанси росіян зіграти на свою користь.

Звернемо увагу читачів, що перед початком будівництва дамби в Краснодарському краї відбулися навчання російського флоту, причому саме в тих районах, котрі росіяни вважають спірними. Як відзначали спостерігачі, вперше сили ЧФ, відпрацьовуючи питання, пов’язані із захопленням та обороною узбережжя, робили це із застосуванням штатної зброї з бойовими патронами і снарядами. Нинішнього року, на відміну від торішнього оборонного варіанту, етап бойової стрільби проводився в наступальному сценарії.

Цікаво, що протягом останнього місяця занадто вже часто у двосторонніх україно-російських відносинах «спливають» гострі теми. Наприкінці вересня перший заступник міністра закордонних справ РФ Елеонора Митрофанова заявила про наміри Росії домагатися надання статусу офіційної російській мові на пострадянському просторі. Цього тижня знову виникла тема ЄЕП: віце-прем’єр Росії Віктор Христенко заявив, що створення валютного союзу в рамках Росії, України, Білорусі та Казахстану є наступним етапом після створення Єдиного економічного простору. Складається враження, що Україну спеціально «завалюють» такого роду темами-подразниками, аби переситити українців, підвищивши їхній «больовий поріг». Інакше кажучи, створюється ефект звикання. Після чого можна буде вже розгулятися «на широку ногу».

Не виключено, що акція з будівництвом дамби задумувалася в Москві ще й для того, аби «промацати» офіційний Київ, відстежити реакцію різних політичних груп і конкретних осіб, вивідати думку населення України. І водночас вивчалася реакція основних партнерів України та РФ на такі нестандартні дії Москви в зоні російських інтересів. Не можна виключати також, що «тузлинська криза» створювалася в тому числі й для того, щоб в України, яка прагне увійти до НАТО, виникла територіальна проблема. Нагадаємо, що, відповідно до критеріїв альянсу, жодна країна, яка має територіальні проблеми, не може претендувати на членство в Північноатлантичному альянсі.

Хоч би як далі розвивалися події, Росія залишиться у виграші. Історія ж україно-російських відносин свідчить, що росіяни часто самі ініціюють проблему у двосторонніх відносинах. Щоб за її вирішення зажадати від України певних поступок. Але одна поступка тягне за собою іншу, і в результаті це збільшує вразливість офіційного Києва. Наскільки зможе мінімізувати втрати в нинішній ситуації Україна, залежить насамперед від неї самої, від того, наскільки будуть рішучими її кроки.

Зараз Київ повинен провести «інвентаризацію» всіх своїх можливостей, щоб у «годину X» — коли буде порушено територіальну цілісність і державний суверенітет України, моментально використати весь міжнародно-правовий інструментарій. І перший крок — це звернення в Раду безпеки ООН. У цій ситуації можна згадати липень 1993 року, коли Верховна Рада РФ ухвалила постанову «Про статус міста Севастополь», у якій стверджувалося, що місто має російський федеральний статус. Тоді Київ у терміновому порядку звернувся в РБ ООН. І це подіяло, оскільки вже наступного дня після прийняття російським парламентом заяви від неї дистанціювалися і президент РФ, і МЗС.

Не слід забувати й про те, що цими днями в Нью-Йорку проходить чергова сесія Генеральної Асамблеї ООН. І ніщо не заважає Україні порушити в разі потреби питання прямо на засіданні. Так само як і звернутися в ОБСЄ, організацію, котра якраз і займається питаннями безпеки в Європі.

Крім того, нагадаємо, що ряд держав гарантували Україні безпеку в рамках «Меморандуму про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до договору про нерозповсюдження ядерної зброї». Звісно, абсурд, що одна з цих держав саме й загрожує територіальній цілісності нашої країни. Однак Київ уже зараз може розпочати з Вашингтоном, Лондоном, Парижем та Пекіном консультації, оскільки існує загроза національній безпеці України. Пункт 3 «Будапештського меморандуму» чітко гласить, що країни-гаранти підтверджують перед Україною своє зобов’язання «утримуватися від економічного примусу, спрямованого на те, щоб підпорядкувати своїм власним інтересам здійснення Україною прав, властивих її суверенітету, і в такий спосіб забезпечити собі перевагу будь-якого виду». Будівництво ж росіянами дамби, без сумніву, і є фактом «економічного примусу».

Втім, із жалем зазначимо, що «Будапештський меморандум» має, швидше, декларативний характер і звернення до країн-гарантів — захід, радше, психологічного впливу на Росію, оскільки в цьому документі не передбачається чіткий механізм гарантій...

Крім того, Україна може звернутися в Міжнародний суд у Гаазі, щоб цивілізованим способом вирішити цю проблему з росіянами.

Нарешті, Київ, при певній політичній волі, може здійснити і «жест відчаю», від якого він утримувався років сім, — в односторонньому порядку оголосити Азовське море і Керченську протоку міжнародними водами і встановити 12-мильну зону територіальних вод України.

Втім, правомочність такого кроку викликає певні сумніви. Річ у тім, що в статті 5 договору про українсько-російський державний кордон зафіксовано: «Врегулювання питань, які належать до суміжних морських просторів, здійснюється за угодою між Договірними Сторонами відповідно до міжнародного права. При цьому ніщо в цьому Договорі не завдає шкоди позиціям України і Російської Федерації щодо статусу Азовського моря і Керченської протоки, як внутрішніх вод двох держав». А визнавши Азов і Керченську протоку внутрішніми водами, держава не може піти на проголошення їх міжнародними водами.

Втім, ситуація видається не настільки безнадійною: положення статті суперечливі, що, у свою чергу, розв’язує руки Києву. Ось як прокоментував «ДТ» положення договору юрист-міжнародник, фахівець із морського права Антон Бутейко: «Стаття 5 компромісна. Її перша частина відбиває позицію України щодо делімітації акваторії, а друга — позицію Росії щодо внутрішніх вод. У принципі, у цій статті зафіксований конфлікт двох підходів. Це, у свою чергу, дає можливість обом країнам і далі відстоювати свою точку зору: перша частина однозначно означає, що Україна не вважає вирішеними ці проблеми, оскільки в ній наявна формула — «врегулювання питань... здійснюється за згодою між Договірними Сторонами відповідно до міжнародного права».

Які норми міжнародного права застосовуються в цій ситуації? Передусім Конвенція ООН з морського права 1982 року. Відповідно до неї, сама держава своїм власним актом установлює територіальне море, виключну економічну зону і континентальний шельф. Ця ж конвенція передбачає, що коли територіальне море дорівнює 12 милям і воно накладається на територіальне море іншої країни чи її економічної зони, то це питання потребує міжнародного врегулювання, тобто підписання угоди.

Тут саме та ситуація, коли певні морські простори не можуть бути встановлені державою в односторонньому порядку остаточно, оскільки йдеться менш ніж про двісті морських миль. Перша частина однозначно означає, що питання не врегульоване і може бути вирішене в односторонньому порядку. А ось уже коли Росія вважатиме, що встановлення Україною меж цих відповідних морських просторів неприйнятне, то тоді питання щодо кордонів може вирішуватися окремою угодою.

Формула ж «ніщо... не завдає шкоди позиціям України і Російської Федерації щодо статусу Азовського моря і Керченської протоки як внутрішніх вод двох держав» — це норма, яку відстоювала російська сторона, і її можна враховувати при встановленні конкретних кордонів. Ми не можемо нею нехтувати, бо цю норму зафіксовано в договорі, підписаному президентом.

Та оскільки цей документ не ратифікований парламентами, він недійсний у суворо юридичному плані. Сторони, відповідно до конвенції про міжнародні договори, мають зобов’язання за цим договором лише утримуватися від дій, що суперечитимуть цілям цього документа. Але юридично це не є зобов’язанням. Суворо кажучи, ми не визнали Азовське море і Керченську протоку внутрішніми водами».

У цій ситуації можна згадати і про таку організацію, як СНД. Так, Україна не є її членом, однак наш Президент очолює цю регіональну організацію. Що заважає Леоніду Кучмі — голові глав держав Співдружності, скликати надзвичайне засідання, щоб обговорити становище в Керченській протоці? Адже в минулому Україна вже мала досвід звернення до керівників країн СНД, коли назрівав конфлікт із Росією через Чорноморський флот: 1992 року Леонід Кравчук надіслав своїм колегам із країн Співдружності телеграми із закликом посприяти Україні в цій ситуації. І тоді це спрацювало.

Однак, на відміну від свого попередника, Леонід Кучма налаштований сьогодні значно менш рішуче. Учора він висловив переконання, що Україні не доведеться звертатися в міжнародні організації у зв’язку з означеною проблемою, а це питання можна буде вирішити на двосторонньому рівні. «Проте це в історії наших відносин із Російською Федерацією залишиться, і я з цього приводу лише, як то кажуть, жалкую», — заявив Кучма.

Та, окрім заходів міжнародно-правового характеру, існує і внутрішній інструментарій захисту національної безпеки. У тому числі й крайній захід — застосування зброї проти порушників державного кордону. Про інші заходи наші співрозмовники воліли не говорити... Але, у свою чергу, зазначимо, що, мабуть, не випадково останнім часом почастішали розмови про те, що в акваторії Чорного моря і Керченської протоки вистачає мін і снарядів часів Другої світової війни...

Україна має жорстко реагувати, щоб убезпечити себе в майбутньому від такого роду криз. Безумовно, звернення в міжнародні інстанції, до країн-гарантів матиме для нашої держави позитивне політичне значення. Але чи дасть воно практичні результати, якщо Росія все ж таки порушить територіальну цілісність? У такому разі виконавча влада повинна піти на екстраординарні кроки. Наприклад, порушити у Верховній Раді питання про денонсацію угод по Чорноморському флоту. Або, скажімо, знову повернутися до розгляду питання про діамантовий фонд колишнього СРСР.

Історія з дамбою демонструє вразливість України перед країнами, котрі перевершують її економічним і військовим потенціалом, і відсутність по-справжньому дійових механізмів, які гарантують її безпеку. Очевидно, «тузлинська криза» — сигнал, що Україна повинна прискорити процес вступу в Північноатлантичний альянс. Адже якби наша країна була членом НАТО, малоймовірно, щоб третя держава наважилася висунути до неї територіальні претензії і спровокувати прикордонний конфлікт. Інакше цій країні довелося б мати справу з усією Організацією Північноатлантичного договору.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво