Цепні тварини демократії - Архів - dt.ua

Цепні тварини демократії

9 червня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №22, 9 червня-16 червня

У принципі, про сучасну українську журналістику прийнято писати погано або нічого. З чого зрозуміло: пацієнт живий, хоч і не в найліпшому стані — голова поболює, нирки дають себе знати, ноги іноді відмовляють...

У принципі, про сучасну українську журналістику прийнято писати погано або нічого. З чого зрозуміло: пацієнт живий, хоч і не в найліпшому стані — голова поболює, нирки дають себе знати, ноги іноді відмовляють. Та все це лікується амбулаторно.

Не вельми здоровий стан пацієнта цілком зрозумілий — розвиток його відбувався у важких, а іноді в абсолютно антисанітарних умовах, коли всі сили було витрачено на виживання і боротьбу з мікробами, що заносилися ззовні.

Хтось боровся як міг, знищуючи гадів відходом в астрал, дрібне підприємництво і вживання шкідливих напоїв, хтось успішно інфікувався і жив, із мікробами співпрацюючи. І непогано, треба сказати, жив.

Тому говорити про журналістику загалом, маючи на увазі всіх і кожного, — все одно що говорити про дітей малих. Не ті пішли діти. Незграбні і шкідливі, невиховані й потворні. От раніше були дітлахи хоч куди.

І дітки різні трапляються, і журналісти. І політики, до речі, теж. І коли хтось говорить про місію журналістики як професії, про відповідність її теперішнього стану цій місії, спочатку треба розібратися: якої саме журналістики і якій саме місії.

Поговоримо про місію «сторожового пса демократії», що її, як ви розумієте, виконує політична журналістика. Упродовж багатьох років у країні культивувалася зовсім інша функція — «сторожового пса держави». Демократичного — у розумінні його керівників і прогнилого наскрізь — у розумінні їхніх опонентів.

Але ж що характерно? Було гарним тоном усіляко проклинати паскудну державу, яка з допомогою журналістів захищала себе від ворогів внутрішніх, що було, безумовно, гидко.

Однак при цьому кожна зі сторін — владна й опозиційна — при виявленні ворогів зовнішніх закликали до патріотизму. І Батьківщину захистити було святе діло, і журналісти цьому не противилися, а навіть підтримували.

І запитання: «Хто ти — журналіст чи патріот?» завжди чомусь вважалося недоречним. Питання було тільки у зовнішніх ворогах. Одні захищали Батьківщину від супостата з північного сходу, інші — з Дикого Заходу.

І ті, й інші боролися зі згубним впливом ззовні з однаковим завзяттям і, прямо скажемо, без особливої поваги до світових принципів журналістики. Ну, наприклад, надання права висловитися обом сторонам та інших демократичних умовностей...

Втім, чому все це говориться в минулому часі? «Свято демократії» триває, зовнішній ворог, Росія це чи США, у розумінні багатьох не вартий демократичного підходу, оскільки батьківщина — понад усе. У кожного, щоправда, батьківщина своя.

До чого все це мовиться? До того, що дискусію про роль журналіста в демократичному суспільстві треба вести, зважаючи на існування меж, за якими об’єктивність закінчується. Практично для всіх.

Погляньмо всередину. Констатуймо, що влада і через півтора року після її сходження на пост ставиться до журналістики... ні, не як до священної корови, корову в Індії обожнюють і шанують. Як до дощу у слаборозвинених країнах.

У тому плані, що ні в кого не виникає навіть думки бахнути по хмаринці з відповідного знаряддя і розігнати хмари, як це робить мер Москви. До речі, вам не здається, що в розгоні хмар і гвалтуванні мас-медіа є щось спільне?

Влада привчила себе до думки, що преса є і з нею доводиться жити. І це добре. За це величезне спасибі. Проте влада продовжує на пресу ображатися, як ми в глибині душі клянемо на всі заставки зливу, що почалася раптово. І влада ще не перетнула межу, за якою дощ, як і пресу, сприймають як природне явище, присутність котрого необхідно просто враховувати. Тобто не виходити на вулицю у передгрозову погоду без парасольки і не підгортати під себе різноманітні «мерседеси». Це як мінімум.

Преса, зі свого боку, перенесла перехід від керованої демократії до некерованої болісно. З одного боку, відживає, слава Богу, уявлення про медіацентричність світу. Світу, що покоїться на трьох журналістах, а вони, у свою чергу, стоять ще на одному журналістові, який пливе у безмежному океані. Раніше багато хто так вважав, що було природною реакцією на образи з боку влади. Мовляв, ви нас не помічаєте, тоді як ми практично всемогутні.

Немає цього зараз. З іншого боку, випущена на свободу преса спочатку озиралася, а потім почала поводитися як «сторожовий пес демократії», випущений після тривалого перебування у клітці на волю. Передусім покусавши першого, хто стрівся на шляху. Першими стрілися представники нової влади, оскільки представники старої тимчасово зникли.

І це теж зрозуміло. Наслухавшись, начитавшись і надивившись, як це відбувається на Заході, і почувши кодові слова «демократична країна», багато представників медіа почали поводитися, як в Англії. Тобто як вони уявляють собі, як це відбувається в Англії.

При цьому вони дуже дивувалися: ну чому і влада, і опозиція не поводяться так, як належить уряду й опозиції Її Величності? А при спробах спустити їх на землю грішну робили круглі очі і нагадували про настання демократії. «Мене ж відпустили! Старший наказав!»

Уявлення про те, що суто англійська поведінка окремих представників преси неухильно веде в Англію усіх інших громадян і суспільство загалом, звісно, є юнацькою помилкою. Проте воно є і... ну про дощ ми вже поговорили.

Рух у європейському напрямку випустив у світ не лише «псів демократії», які шматують усіх підряд. Вийшли у світ «цепні пуделі демократії», милі й некусючі, що в клітці, що на волі. І «цепні болонки демократії», що гріють боки. І навіть «цепні кицьки демократії». Поява останніх ознаменувала собою серію матеріалів про запонки, сорочки і шкарпетки як представників виконавчої влади, так і законодавчої. І справді, шкарпетки за 40 доларів — це виклик. Спробував би він їх надіти в демократичній країні. Із задекларованою зарплатою у 300 доларів.

Прорив демократії на волю призвів до того, що величезна кількість телеканалів, газет, радіостанцій та інтернет-видань давно перевищила кількість професійних журналістів. І цей прикрий факт теж має місце. І якщо з дощем ще доводиться миритися, то з цим фактом треба працювати. Журналістів треба навчати, і вже не того, як витрусити інформацію з незговірливої прес-служби. Журналістів треба навчати життя, що також природно, оскільки на екранах, у газетах та Інтернеті ми маємо багато молодих людей, які життя ще не знають. А оскільки молодість — це недолік, що швидко минає, чекати, напевне, залишилося недовго.

Прикро буде лише, якщо найздібніші представники журналістики махнуть рукою на це не надто престижне й оплачуване заняття і підуть у більш прибуткові сфери діяльності, тобто в бізнес. Як це сталося з їхніми попередниками, багато хто з яких у бізнесі процвітає, а ми маємо вирване з професії покоління журналістів середнього віку.

Поступове пізнання життя приведе і до розуміння того, що політика — не єдиний засіб докладання зусиль талановитих журналістів. Що є численні теми, які пов’язані з політикою дуже опосередковано, але хвилюють людей як мінімум не менш ніж створена або нестворена коаліція. Знайти їх елементарно — треба просто запитати в людей, що їх хвилює найбільше, і розмовляти з ними (розмовляти, а не повчати!) на ці теми.

Хотілося б, аби розуміння цього прийшло швидше як до журналістів, так і до їхніх начальників. Розуміння того, що зараз дуже важливо реалізовувати головне призначення ЗМІ, однакове для будь-яких суспільних систем — інформувати і розважати. І робити це якісно.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво