Трикутник буде випито? - Архів - dt.ua

Трикутник буде випито?

23 червня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №24, 23 червня-30 червня

Спостерігачі, які давно втратили надію відшукати струнку логіку в діях вітчизняних політиків, останнім часом стали надавати чималого значення якимось знакам, символам, забобонам і збігам...

Спостерігачі, які давно втратили надію відшукати струнку логіку в діях вітчизняних політиків, останнім часом стали надавати чималого значення якимось знакам, символам, забобонам і збігам. Наприклад, день початку Великої Вітчизняної війни і реєстрація коаліції, що випала на цю дату, багатьох змусила проводити сумні паралелі, оскільки 22 червня заведено вважати днем скорботи й пам’яті жертв війни. Втім, якщо маніакально проводити паралелі, то можна згадати, що цього дня французький маршал Петен капітулював перед нацистською Німеччиною; стався офіційний розрив відносин між Китаєм і Радянським Союзом; Володимир Ульянов у Симбірській гімназії отримав золоту медаль. І вже, звісно ж, не слід забувати, що 22 червня — день Кирила Олександрійського, який знаменує закінчення весни й початок літа — найдовший день. Коротше, воїни світла в чистому вигляді...

Та цим символи не вичерпуються. 239 — а саме стільки підписів поставлено під коаліційною угодою — це знакове число для українського парламенту. В його першому скликанні «групою 239» називалася консервативна ліва більшість, яка виступала проти ринкових реформ і незалежного демократичного розвитку країни. Втім, від цифри 239 коаліція відійде, коли четверо «нашоукраїнців» поставлять підписи під коаліційною угодою: Руслана Лижичко повернеться з гастролей, Олександр Омельченко-молодший — з Франції, а Леонід Черновецький — з космосу. Свій підпис поставить і Олександр Волков, якщо отримає добро від Дмитра Фірташа (мабуть, це жарт). Що ж до Геннадія Удовенка, то він, усупереч інформповідомленням, підписався ще в середу, перервавши святкування ювілею, з яким ми Геннадія Йосиповича щиро вітаємо.

Важливо інше: створена нині в Раді більшість не є, у повному розумінні цього слова, ні лівою, ні правою, ні демократичною. Та вона може стати як першою, так і другою, а може взагалі не відбутися. Тому пошуки будь-яких символів сьогодні не дадуть нам відповіді на запитання про майбутнє формально зареєстрованої коаліції. Вона може закінчити свою роботу з золотою медаллю, а може капітулювати. Жертвою її економічної політики можуть стати мільйони й ті самі мільйони можуть розраховувати на те, що тривала ніч невизначеності закінчується і світла стане більше.

На жаль, результативність роботи влади, сформованої коаліцією, найбільше залежить не від об’єктивних труднощів, які на неї чекають, а від суб’єктивного чинника — спроможності лідерів винести уроки з минулого й вирощувати затоптані тривалим протистоянням паростки довіри один до одного.

В історії створення зареєстрованої коаліції є чимало білих плям, котрі породжують питання, на які не існує розумних чи однозначних відповідей. Наприклад: чому все це не можна було підписати при узгодженому меморандумі одразу після закінчення виборів? Тому що сподівалися позбутися Тимошенко чи тому що не було програми дій коаліції, яку й нині ніхто не має наміру ретельно виконувати? Чому «Наша Україна» так близько підійшла до вибудовування альянсу з «Регіонами»? Тому що хотіла цього насправді чи використовувала як чинник тиску на Тимошенко і Мороза? Навіщо в переговорах із «Регіонами» зайшли так далеко, домігшись від біло-блакитних готовності йти на публічні поступки, на ще більші — у форматі закритих протоколів, а після цього допекли їх до живого відмовою від коаліції з ними? Як Тимошенко після того, як вона зняла всі свої вимоги, внесені до протоколу про розбіжності, пережила висунення на посаду спікера Петра Порошенка? Чому Віктор Ющенко, який багато місяців не спілкувався з Петром Порошенком і просив не робити цього як Тимошенко, так і Януковича, дав раптом добро на висування Петра Олексійовича? На що був розрахунок — на те, що Тимошенко спалахне й вийде з коаліції, чи на те, що Петро Олексійович єдина людина, спроможна публічно і кулуарно протистояти Юлії Володимирівні? І т.ін.

Є, безумовно, й інші питання, які нині цікавлять багатьох. Чи стане першим віце-прем’єром Анатолій Голубченко і чи очолить Мінтранс Йосип Вінський? Чи обійме Олександр Турчинов посаду міністра фінансів, а Сергій Єрмілов — посаду глави Міністерства палива та енергетики? Чи опиниться Володимир Шандра в кабінеті губернатора Хмельницької області, а Віктор Балога — у віце-прем’єрському? Чи керуватиме Микола Маломуж Службою безпеки України, а Юрій Луценко як і раніше МВС? Чи дістанеться Анатолієві Кінаху парламентський комітет з оборони та безпеки, а Павлу Жебрівському бюджетний комітет? Чи сяде в крісло першого віце-спікера Микола Томенко і чи наполягатимуть соціалісти на тому, щоб бронзову сходинку у парламентській президії зайняв їхній представник, а не представник опозиції?

Усі ці кадрові припущення, так само, як і інші, — ворожіння на кавовій гущі. Такий висновок після багатомісячного процесу створення коаліції може видатися дивним, проте це так. По-перше, тому, що багато депутатів, спроможні претендувати на посади у виконавчій владі, поділяють думку про потенційну недовговічність нового уряду, у зв’язку з чим аж ніяк не рвуться здати мандати. У цій ситуації є й свої плюси, які передбачають можливість якоїсь ротації, оновлення української виконавчої влади. Та водночас незрозуміло, за яким принципом обиратимуть безмандатні кандидатури на ту чи іншу посаду: політичні сили шукатимуть професіоналів, здатних вирішити поставлені перед держструктурою завдання, чи заповнять вакансії спонсорами партій або блоків, які внаслідок народного волевиявлення не потрапили до парламенту, але гроші на кампанію внесли.

По-друге, практично в усіх партіях і блоках ще не відбулося обговорення, покликане заповнити конкретними прізвищами клітинки «табеля про ранги», відвойовані відповідно до меморандуму лідерами трьох політичних сил. У кожній із трьох складових коаліції на цілу низку посад кандидатури не визначено. І вже тим більше, не притерто одна до одної. Тому уявити, як складуться відносини в тому чи іншому секторі виконавчої та законодавчої влади чи між, наприклад, Мінфіном і Бюджетним комітетом, — дуже непросто.

І нарешті, по-третє. Той факт, що на фінішну пряму формування керівництва Ради та Кабміну політичні сили вийшли без чіткого визначення, хто з їхніх представників відповідатиме за конкретну ділянку роботи, означає, що в кадровому питанні роботу над помилками не провели. Ми пам’ятаємо, як призначався перший помаранчевий уряд — за добу. Саме тому процес вилився в масу несподіваних і, як потім виявилося, помилкових кадрових рішень. Ніхто не виключає подібного результату і тепер, оскільки жодна політична сила не має стрункого списку, де проти будь-якої посади (незалежно від того, дісталася вона в ході жеребкування чи не дісталася) стояло б узгоджене партією чи блоком прізвище професіонала. Формування влади на огризках часу здатне ускладнити й без того клаптевий її склад.

Таким чином, хоч і забігши наперед, але ми відкрили перелік питань стосовно реальної діяльності створеної коаліції. Чому забігаючи наперед? Тому що найважливіше тактичне питання полягає в тому, чи відбудуться взагалі кадрові призначення, передбачені зареєстрованим альянсом? Сьогодні ніхто не може дати стовідсоткову гарантію, що під час пакетного голосування (а інше, з огляду на пануючу недовіру, навряд чи можливе) коаліції вистачить голосів, щоб затвердити спікера і прем’єра. У соціалістів досі, попри поставлені підписи, половину фракції роздирають сумніви. У «Нашій Україні» буянить Анатолій Кінах, чия партія, яка входить у блок, зажадала висування Анатолія Кириловича на пост спікера. Є інформація, відповідно до якої Юлія Тимошенко, «будучи в захопленні» від висування на пост глави ВР партією НСНУ і президентом Петра Порошенка, не проти надати підтримку Анатолію Кінаху. Але водночас у самому БЮТі знову активізувалися вербувальники від «Регіонів», які оговталися після завданого удару. У результаті чи набере коаліція в залі 226 голосів? Учасники коаліції можливість реалізації задуманих кадрових ідей оцінюють як дев’ять до одного. Можливо, процес формування влади в країні рушить. Доживемо до вівторка.

Безумовно, немаловажне питання — наскільки працездатною виявиться коаліція? Багато хто упевнений у тому, що на належному рівні в трійці буде поставлено взаємний контроль. З огляду на характер взаємин між коаліціянтами, бізнесом у владі буде займатися непросто: якщо один промовчить із приводу гешефтів другого (у надії на взаємність), то третій загорлає криком. Можна припустити, що в ЗМІ зливатимуть не тільки документи із сумнівними, з погляду державних інтересів, резолюціями, а й навіть зародки великих комерціалізованих чиновницьких ідей. З цього погляду взаємна недовіра для суспільства — плюс.

Інше питання: чи здатна коаліція, як надійна до непристойності система стримувань і противаг, консолідовано працювати на прорив? Прорив у соціальній сфері, в економіці, в інвестиціях, в інноваціях, у зовнішній політиці, в енергетиці. Відповідь не забариться. Адже перші 100 днів уряду імовірніше за все не стануть чимось особливим. До речі, зауважте, що з електорального погляду «новій» владі буде працювати простіше, ніж тій, що стала біля стерна відразу після обрання Віктора Ющенка. Очікування нижче. Усе звикли до того, що дива не буде. Це не означає, що воно не потрібне країні. Проте диво-результату неминуче має передувати диво-усвідомлення трьома політичними силами, а бажано і Партією регіонів, як модератором штучних криз, своєї відповідальності за державу і суспільство. Отож, перші 100 днів продемонструють, яким є характер взаємин, а як наслідок — рівень взаємодії і відповідно — ККД української коаліції. А також яку роль відіграватиме опозиція.

Створення коаліції — це ключ до запуску механізму роботи влади. Ним під час обрання керівництва парламенту заводиться мотор Верховної Ради. Ним запускається робота влади виконавчої. Якщо формування Кабміну і розподіл портфелів у парламенті, попри існуючі побоювання, пройдуть гладко, то це ще зовсім не буде означати, що сам механізм функціонування обох гілок працюватиме безперебійно. Першим мікровипробуванням стане ухвалення закону «Про допуск іноземних військ для проведення навчань на території України». Першим макровипробуванням стане прийняття бюджетної резолюції і сам бюджетний процес.

Ця коаліція, склеєна як улюблена чашка з осколків, має знайти відповіді на масу викликів, уже поставлених перед країною, і тих, що проглядаються на горизонті. Вона має розв’язати газову проблему, що поглиблюється з кожним днем. Вона має знайти формат, за якого можна буде встановити з Росією взаємовигідні партнерські відносини, зберігаючи при цьому чітку орієнтацію на впровадження в Україні демократичних цінностей і євроатлантичну інтеграцію. Вона має «не словом, а ділом» стимулювати прозорість і давити корупцію, починаючи з голови, тобто із себе, а не з хвоста для проформи, як було дотепер. Вона має радикально реформувати розхитану судову систему. Вона має ввести в законні береги повноваження всіх гілок влади, передусім — Кабміну, президента, місцевої влади. Нарешті, і це, напевно, головне — вона мусить показати всьому суспільству, що центральна влада в країні існує, що вона дієздатна, і сила її вимірюється не грізно-беззубими заявами правоохоронних органів, а стратегічним баченням, розумними рішеннями і здатністю швидко втілювати їх у життя. А може, ми знову забагато хочемо від влади?

Адже все може бути інакше: з першого дня роботи коаліції, не впевненої у своєму довгожительстві, може розпочатися гонка за лідером: хто першим добіжить до «Регіонів» і домовиться з ними про формування нового посткризового альянсу. Боротьба за електорат, а не за країну, може змусити політиків реалізовувати план «підстави» одне одного з метою звалити відповідальність за провал роботи коаліції на партнерів. Кожна з політичних сил може наступати на бізнес-мозолі одна одній, чим розв’язати нову війну. Кожна з них може вдатися до спроби підсилити свої позиції за рахунок пошуку партнера деінде — на Заході чи Сході земної кулі, що неминуче призведе до необхідності прийняти в тій чи іншій сфері занепадні для України рішення. І, звісно ж, унеможливить ефективне протистояння зовнішнім загрозам, наразі економічного характеру. Не намацавши консенсусу, і коаліція, і опозиція — кожна зі своєї позиції — можуть розпочати підготовку до дострокових виборів, а не до реалізації європейського вибору, зробленого як минулою, так і нинішньою владою.

Між іншим, переважна більшість політиків, котрі ввійшли до коаліції, це розуміють і незмінно кажуть: «Ми готові до нормальної роботи. Ми готові до ревізії відносин. Але ось, дивися: він (вона) знову вставляє палиці в колеса. Із ним (із нею) працювати неможливо». Така позиція на сьогодні. І, очевидно, саме тому в таборах жодної політичної сили я не зустріла радісних і окрилених. Утім, усвідомлення проблеми — це половина шляху до її розв’язання. Першою цей шлях пройшла наївна баба Параска, котра приїжджала до Києва мирити дорогих її серцю Віктора Андрійовича та Юлію Володимирівну. У разі, якщо другу половину шляху політиками не буде пройдено, то цілком можливо, що на наступних виборах у трьох політичних сил, які дозволили собі дати суспільству певну надію, буде один виборець — баба ПораЗка.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво