Три наперстки для країни

Поділитися
На час здачі чергового номера «ДТ» до друку президентський указ про розпуск Верховної Ради і призначення позачергових парламентських виборів ще не був оприлюднений...

Проект указу, який вперше був опублікований у середу на сайті «Оглядач», багато хто поквапився назвати фальшивкою. І, на нашу думку, абсолютно даремно. У розпорядження «ДТ» надійшов точнісінько такий самий документ. Чи ляже саме ця версія в основу остаточного документа, судити важко. Але прикметний той факт, що тези, викладені в чорновому варіанті указу, Ющенко неодноразово озвучував протягом останніх кількох днів. Із цього можна зробити цілком очевидний висновок: якщо глава держави все ж таки зважиться розігнати Раду, то свій вчинок обґрунтовуватиме порушенням конституційної процедури формування парламентської коаліції.

Наскільки нам відомо, опозиція розглядала три варіанти. Перший — домогтися, аби вищий законодавчий орган не міг розпочати пленарні засідання протягом 30 днів. Якби це вдалося реалізувати, глава держави отримав би право «обезмандатити» депутатський корпус і призначити дострокові вибори на підставі пункту 3 частини 2 ст. 90 Конституції. Цей сценарій противники режиму відмели з самого початку. Він був найбільш трудомістким і найменш імовірним. Відповідно до другого варіанта, президент мав розпустити ВР у зв’язку з тим, що персональний склад Кабінету міністрів 2006 року було сформовано з порушенням 60-денного терміну, передбаченого Основним Законом країни. Деякі формальні зачіпки для цього існували. Проте більшість юристів сходилася на думці, що, з правового погляду, такий шлях дуже сумнівний.

І, нарешті, третій варіант, на якому зрештою зупинилися, — оголосити, що творці проурядової більшості порушили вимогу Конституції, відповідно до якої парламентська коаліція має бути об’єднанням фракцій.

Чому вибрали саме цей шлях? Великою мірою через моральний аспект. Передбачалося, що саме цей аргумент буде найбільш зрозумілий виборцям. Пояс­нимо, про що йдеться. Так звану антикризову коаліцію було створено 18 серпня минулого року об’єднанням фракцій Партії регіонів, СПУ і Компартії. Проте до більшості ввійшли шість депутатів, які пройшли за списками інших політичних сил, — Олександр Волков і Володи­мир Заплатинсь­кий, що значилися у передвиборному реєстрі «Нашої України», а також екс-бютівці Олександр Борзих, Воло­димир Зубик, Ми­хай­ло Зубець і Володимир Толс­тен­ко. Про те, чи можна вважати це конституційним порушенням, ми поговоримо трохи нижче. А поки що зупинимося на моральному аспекті питання. Як відомо, останнім часом утеча з лав опозиції набула масового характеру, і кожен такий факт цілком природно викликав обурення у прихильників БЮТ і «Нашої Ук­раїни». На цьому й будувався роз­рахунок. Виборцям потребу розпустити парламент мали пояснити турботою про їхнє волевияв­лен­ня. Масове дезертирство істотно змінило розклад у парламенті, з’явився реальний привід говорити про ревізію результатів останньої парламентської кампанії.

Ось приблизний зразок аргументації, розрахований на електорат. За Анатолія Кінаха голосували не його персональні симпатики, а прихильники «Нашої України», ці виборці не уповноважували його переходити до лав іншої політичної сили. Народ, за Конституцією, є єдиним джерелом влади, а його волею грубо знехтували. Президент як гарант Конституції повинен захистити інтереси народу.

Інший приклад такої риторики. Партія регіонів, за підсумками виборів, заручилася підтримкою тільки третини виборців. Проте несправедливими методами фактично домоглася контролю над двома третинами вищого представницького органу. Це називається узурпацією влади, що категорично заборонено Конститу­цією. Президент як гарант Основного Закону зобов’язаний скористатися своїм правом охоронця народних прав і свобод.

Такі аргументи мали знайти потрібний відгук у серцях виборців. Бо вони багато в чому справедливі. Але про справедливість, моральність та відповідальність ми ще поговоримо. А поки що повернімося до юрис­пруденції.

Правове обґрунтування потреби розпуску, зрозуміло, сформулювали трохи інакше. Опозицій­ним юристам треба було втиснутися у прокрустове ложе пункту 1 частини 2 статті 90 Консти­туції. Поклавши руку на серце, не можемо сказати, що вони в цьо­му досягли успіху. На нашу суб’єктивну думку, якщо відповідний крок усе ж таки буде зроблено, то визначальним чинником виявиться політична доцільність, а не турбота про суворе дотримання законності. Ось чому більшість політиків, які підтримують ідею проведення дострокових виборів, воліють називати гіпотетичний указ про розпуск Ради не правовим, а політико-правовим рішенням.

Інкриміноване коаліціянтам порушення Конституції виявиться у такому разі не причиною, а приводом. Проте є серйозні сумніви з приводу того, чи було саме порушення.

Відповідно до статті 90 Основного Закону, президент має право достроково припинити повноваження парламенту, якщо «протягом місяця у Верховній Раді не сформовано коаліцію депутатських фракцій відповідно до статті 83 Конституції». Ця стаття, у свою чергу, гласить, що «у Верховній Раді за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій формується коаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верхов­ної Ради України». Депутатське об’єднання (що отримало при народженні ім’я «антикризова коаліція» і згодом було перейменоване в «коаліцію національної єдності») сформувалося в серпні минулого року. Проте у березні нинішнього опозиція і президент уголос ставлять під сумнів законність його формування.

За їхньою логікою, вже коли в Конституції йдеться про коаліцію депутатських фракцій, то лише фракції можуть входити до її складу. Причому в повному складі. Індивідуальне членство депутатів, обраних за списками інших політичних сил, сприймається Банковою та опозиціонерами як неприпустиме явище. І в проекті указу, і в спеціальній аналітичній записці наводять, м’яко кажучи, дивні аргументи. Наприклад, «народний депутат є носієм особистої суб’єктивної політичної позиції, і не більше...» Якщо вже опоненти Януковича і Мороза так переймаються дотриманням Конституції, подібних фраз вони мали б уникати. Тому що, відповідно до Основного Закону, нардеп є не «носієм особистої суб’єктивної політичної позиції», а виразником інтересів народу. Народ делегує йому дане право на п’ять років під час виборів. У державах, де прийнято мажоритарну систему, це здійснюється прямо. У країнах, де діє пропорційна модель, — шляхом підтримки певної політичної сили. Партія чи блок виступає усього лише посередником між виборцем і його обранцем, та ніяк не диктатором. Недаремно Венеціанська комісія так критикувала вітчизняну конституційну норму про імперативний мандат. Європейські правознавці справедливо звертали увагу на те, що імперативний мандат перетворює депутата в заручника волі партії, водночас як дух і буква українського Основного Закону наділяють його статусом обранця народу.

Це не основне та не єдине, але досить симптоматичне свідчення того, що захист інтересів народу не був головною метою авторів проекту.

Був ще один цікавий пасаж. Зважаючи на те, що суб’єктами створення коаліції відповідно до Конституції (на думку авторів проекту) називають тільки фракції, юристи, які готували документ, дійшли небеззаперечного висновку, що до складу коаліції мають входити всі без винятку члени цієї фракції. Невходження в більшість бодай одного з членів фракції має означати неправомірність створення коаліції.

Порушення Конституції опозиція бачить у тому, що:

— до складу коаліції ввійшли депутати, які не входять до складу фракцій ПР, СПУ і КПУ (головний аргумент);

— фракція СПУ ввійшла до складу коаліції не у повному складі, тому що депутати Вінський і Гармаш відмовилися записуватися в більшість (додатковий аргумент).

Висновок: оскільки Основним Законом не передбачене індивідуальне членство в коаліції, вимоги 83-ї статті Конституції порушені, коаліція нелегітимна. Отже, президент, відповідно до 90-ї статті Основного Закону, може розпустити Раду. Цікава деталь: в аналітичній записці, підготовленій розробниками указу, йшлося про те, що дострокове припинення повноважень парламенту є не правом, а обов’язком глави держави у відповідності з 102 статтею.

Розпочнімо з останнього. У статті 90 Конституції (де описані умови розпуску ВР) чорним по білому написано «Президент має право», отже, жодної імперативної вказівки там немає. Як немає її й у статті 102, де лише закріплено права президента як глави держави, а також гаранта суверенітету, територіальної цілісності, дотримання Конституції, прав і свобод людини та громадянина.

Далі, із Конституції зовсім не випливає, що фракції, які формують коаліції, мають бути представлені в ній стовідсотково. Автори проекту виходили з помилкового посилання, що пересічний депутат є виключно інструментом вираження волі фракції. Та це суперечить і духу, і букві Конституції. Депутатові гарантовано свободу позиції та свободу голосування. Інститут імперативного мандату лише позначений у Конституції, оскільки він набуває сили після ухвалення закону, а його немає. Понад те, імперативний мандат обмежує свободу депутата лише почасти. Він забороняє перехід до іншої фракції або добровільний вихід із фракції тієї політичної сили, за списками якої він обраний. Та він залишає за фракціями право винятку. І той самий БЮТ уже не раз ним користувався. Таким чином, Конституцією закладено інститут позафракційних депутатів. Які, відповідно до Основного Закону, користуються тими самими правами, що й члени фракцій. Хоча б на цій простій підставі не можна ставити під сумнів право окремих депутатів входити до складу коаліції. Так само, як не можна ставити за обов’язок фракціям входження в більшість у повному складі. Тим паче, що в Конституції про це немає жодного слова.

Формальні умови були виконані. Коаліцію було створено в строк. Її створили три фракції. До її складу входило понад 226 депутатів. Все решта — лише варіації на тему, причому дуже вільні.

Турбота про дотримання Конституції та законодавства (про що останнім часом так часто каже президент) має викликати повагу. Однак не викликає. Хоча б тому, що за кількістю порушень цієї самої Конституції та цього самого законодавства Віктор Андрійович якщо і не перевершив свого попередника, то як мінімум із ним зрівнявся. Не станемо забиратися глибоко в минуле. Візьмімо свіжий, гучний приклад. Відповідно до рішення Верховного суду (яке не підлягає оскарженню) Ющенко зобов’язаний був поновити на посаді звільненого губернатора Київ­щини Євгена Жовтяка. Неза­лежно від того, подобається йому це рішення чи ні. Проте президент не просто відмовився його виконувати, а й продемонстрував неприпустимий ступінь неповаги до вердикту вищої судової інстанції, назвавши його «шоу». Чому ми повинні вірити в щирість людини, яка підходить до принципу верховенства права настільки вибірково?

Можна перейнятися й іншим запитанням. Чому Віктор Ющенко затурбувався про факт нехтування Конститу­цією в березні 2007-го, а не в липні—серпні 2006-го? Ми вже згадували, що на момент створення коаліції в ній уже значилися депутати, які не входять до складу фракцій ПР, СПУ і КПУ. Однак тоді ця обставина Ющенка не бентежила. Внісши, за рекомендацією «антикризовиків», кандидатуру Януковича, він сам легалізував коаліцію. Тож навіщо сьогодні когось звинувачувати в порушенні Конституції? Просто тоді Ющенко сподівався домовитися з «регіоналами», а нині з ним ніхто домовлятися не хоче.

Та й цим список запитань до президента не вичерпується. Якщо не помиляємося, першим питання про можливість індивідуального членства в коаліції порушили не «дони» (як заведено вважати), а... Роман Зварич із подачі глави держави. Просто тоді Віктор Андрійович серйозно вірив у можливість створення помаранчевої коаліції та для підстрахування планував переманити чоловік п’ять з того боку. Чому тоді таку постановку питання вважали дозволенною, а сьогодні трактують як порушення? Тому що тоді президент сподівався розширити свою владу, а нині намагається зберегти бодай те, що від неї залишилося. А для досягнення різних цілей потрібні різні підходи.

Ми не намагаємося заперечити те, що в лавах опозиції є люди, які справді піклуються про народне благо, котрі серйозно розглядають дострокові вибори як єдиний шанс урятувати зародки демократії. Та мало підстав думати, що до них належить сам Віктор Андрійович. Який дотепер не давав приводу бачити в ньому надійного гаранта конституційних прав. Який майже всі переговори з Януковичем і Морозом намагався використати як нагоду виторгувати когось чи щось для себе — міністра закордонних справ, главу СБУ, гарантії недоторканності для осіб, які входять у «ближнє коло» Віктора Андрійовича і підозрюваних у сумнівних бізнес-операціях. Така позиція, крім усього іншого, — ознака слабкості. Ось чому (за деякими відомостями) Янукович після чергового безглуздого і безуспішного раунду переговорів із хазяїном Банкової охарактеризував Ющенка як «недоговороспроможного». Ось чому «дони» переконані у власній силі. І, здається, не бояться її застосувати.

Якщо план опозиції зірветься, влада «донців» серйозно зміцніє. Якщо опозиція від цього плану відмовиться — теж. Можна тільки гадати, як вони цією владою розпорядяться. Деякі підозри дуже похмурі. І підстави для такого скепсису, безумовно, є. Події в Харкові, де одним відмовляли в конституційному праві на свободу зібрання, а інших, «своїх», цим правом наділяли, стали тривожним першим дзвіночком. Потім це повторилося наприкінці минулого тижня в Києві, від чого стало зовсім невесело.

Турботу «про безпеку громадян, збереження миру та дотримання Конституції» ми вже проходили. Янукович і його прибічники у сфері застосування подвійних стандартів нічим не відрізняються від Ющенка. Хоча ні, відрізняються. Віктор Андрійович порушував закони безсистемно і безглуздо. Його противники кожним порушенням зміцнювали свою владу. Вони робили це значно акуратніше і значно масштабніше. Політичний режим дедалі більше скидається на царювання Леоніда Даниловича. Використання силовиків для придушення інакодумства і взагалі неприйняття інакодумства як такого знову стає елементом державної політики. Досі чинниками відносного стримування були чисельна опозиція і такий-сякий президент, який володів правом вето. Що буде, коли впадуть і ці бастіони?

Ще не виданий президентський указ коаліціянти погрожують ігнорувати і називають його антиконституційним. Тим часом таку ухвалу може винести лише Конституційний суд. Президент на власний розсуд трактує Основний Закон, — обурюється регіонал Михайло Чечетов, — необхідно було почекати роз’яснення КС і вже тоді говорити про порушення Конституції й можливість розпуску. Дозволимо собі посперечатися.

Ющенко, у разі видання указу, не трактує, а застосовує норму Основного Закону. Противни­ки мають право оскаржити нормативний акт, який вийде з-під його пера, у Конституційному суді, і тоді вже КС винесе рішення щодо його відповідності Конституції. А пану Чечетову ми пропонуємо згадати недавнє ухвалення Закону про Кабінет міністрів. Відповідність цілої низки його положень Основному Закону викликала сумнів, ціла низка норм оскаржувалася в КС. Але більшість не стала чекати рішення суддів — вона узаконила документ, який серйозно змінив механізм розподілу владних повноважень. А міністр юстиції Лавринович на запитання, чи не краще було дочекатися роз’яснень суду, відповів приблизно так: це наше право. Суд ухвалить рішення про неконституційність окремих норм або всього закону — ми його виконаємо. Президентові ж у такому праві Чечетов та його боси відмовляють.

Регіонали не менш гучно, ніж президент, сьогодні кричать про законність і мораль. Але який закон і яка мораль дозволяють їм фактично купувати обранців народу?

Помаранчеві нічого не зробили для захисту тендітних завоювань демократії. І немає жодної впевненості в тому, що два з гаком років помилок і поразок чогось їх навчили. Активність борців із «донцями» скидається на бажання одних зберегти рештки влади і прагнення інших у неї повернутися.

Нова влада не приховувала свого заперечення будь-яких завоювань помаранчевої революції. І немає жодної впевненості в тому, що вона відмовиться від свого бажання випалити все чуже їм розпеченим залізом.

Ті, кому доля демократії небайдужа, єдиним порятунком називають новий Майдан. Але чи можливий він? Кого, а головне — ради чого він має підтримати?

Те, що відбулося на межі 2004-го і 2005-го, було явищем. Те, що заплановано на сьогодні, — поки що лише технологія. Та підтримка була забезпечена вірою у світле завтра. Сьогодні нам пропонують підтримати одних «вчорашніх» у боротьбі з іншими «вчорашніми». У цьому різниця, якої не помічають або не хочуть помічати організатори нової революції. Це та різниця, якою зловживають представники нинішньої влади. Але проблема в тому, що кожен, хто вирішуватиме — йти чи не йти на акцію, мусить розуміти: незалежно від кольору уподобань чи безбарв­ності, пожинатимемо плоди битви у верхах ми всі. Скаже своє вагоме слово суспільство в цій ситуації чи ні — питання. А ось президент його сказати зобов’язаний. Яким воно буде і як відгукнеться? Є три варіанти, котрі ми й розглянемо.

1. Президент не підписує указ про розпуск парламенту

Припустимо: Віктор Ющенко, з огляду на вразливість юридичного обґрунтування рішення про дострокові вибори; будучи невпевненим у наявності реальної влади для забезпечення виконання указу про дострокові вибори; побоюючись наслідків відкритого і фізичного протистояння, що можливе, якщо коаліція ігноруватиме президентський указ; будучи невпевненим у якісній і пропорційній зміні майбутнього парламенту; дослухаючись тривожного голосу Європи, який виявився голосом Хав’єра Солани у слухавці; отримавши запевнення від Віктора Януковича, що кандидатуру президента на посаду глави СБУ буде парламентом затверджено, коаліція офіційно перестане приймати перебіжчиків до своїх лав, а Генпрокуратура забуде про кримінальні справи, порушені за фактами або стосовно осіб, наближених до президента і газу; з огляду на апатію та розчарування, які панують переважно у помаранчевому електораті, — не підпише указ про розпуск парламенту.

Це рішення все одно не підви­щить рейтингу Віктора Ющенка на Сході й істотно вдарить по його рештках на Заході.

Зробивши саме такий вибір, Віктор Ющенко, швидше за все, прирече «Нашу Україну» на розкол. Частина опиниться під впливом Юлії Тимошенко, частина — або де-юре (якщо президент домовиться про широку коаліцію), або де-факто перейде під крило непрезидентської влади.

Збереження нинішнього парламенту означатиме, що чинна влада отримає шанс залишитися біля керма до наступних, 2011 року, парламентських виборів. Звісно, ніхто не може заборонити президентові згодом знову порушити тему проведення дострокових виборів, але якщо у серпні 2006-го така можливість видавалася реальною, а в березні 2007-го — ще теоретично можливою, то третій крик «Вовки! Вовки!» удостоїться лише кривої посмішки. Бо головний козир президента остаточно девальвується.

Але найголовніше: можна припустити, що створення конституційної більшості в парламенті буде прискорено. По-перше, тому, що президентові де-факто доведеться по суті пристати до правлячої коаліції, як такому, що не виправдав довіри опозиційних сил. По-друге, юридичне неприєднання до складу коаліції не означає, що армія волонтерів і найманців не голосуватиме так, як це потрібно Януковичу, зберігаючи свою присутність в опозиційних фракціях. Це як жити разом — функції ті ж самі, але без печатки в паспорті.

Що означає створення конституційної більшості в українському парламенті?

Перше. Віктор Янукович створює замкнений цикл із виробництва влади. У принципі, цей цикл секторіально працює вже сьогодні. Наприклад, абсолютно безконтрольно для суспільства й опозиції функціонують фінансовий та енергетичний сектори країни: кадрові ланцюги замкнені, фінансові потоки завернуті, зовнішні впливи визначені і враховуються.

На відміну від помаранчевих, які керували країною протягом півтора року, біло-блакитні мають жорстку дисципліну, контроль над прокуратурою, впевнену позицію в Конституційному суді і стабільну більшість у ВР. Додамо до цього підконтрольне МВС, податкову і, звісно, Кабінет міністрів. Така ситуація дозволяє Януковичу і команді почуватися впевнено, безпечно й хазяйновито. Затьмарити настрій переможців, які виграли війну за повноваження і кадри, можуть, на їхню думку, лише партизанські вилазки президента з вето. Нівелювання такої можливості змушувало Віктора Федоровича шукати варіанти домовленостей із президентом. Основним способом пошуку була своєрідна інвентаризація президентських хобі: «Мистецький Арсенал», НАТО, навіть зовнішня політика. Янукович намагався знайти й нарізати президентові завдання, за вирішення яких глава держави мав узятися так захоплено, щоб перестати вставляти палиці в колеса бронепоїзда інтересів і політики чинного прем’єра. До сьогодні операція «Тепла ванна» не дала бажаних результатів. І тоді прем’єр вирішив піти іншим шляхом: стягнути конституційну більшість. Отримавши 300 голосів у парламенті, здатних долати президентське вето, прем’єр зможе не озиратися на президента. Це дозволить робити з країною все що заманеться: змінювати правила гри у бізнесі та в судах; формувати суди і змінювати генпрокурора; переділяти власність — як державну, так і приватну, виключно на своїх умовах, повертати ріки зовнішньополітичного курсу; як завгодно перекроювати Конституцію і систему побудови центральної та регіональної влади в Україні. І ніхто, звісно — крім суспільства й опозиції, не зможе стати на шляху коаліції під вітрилом. Бо у президента право вето буде де-факто скасоване.

Намальована в попередньому абзаці досить апокаліптична картина може стати реальністю повною мірою, а може, і частково. Річ у тому, що останній тиждень ми присвятили спробі зрозуміти, що Янукович робитиме з країною, яка дісталася йому в результаті переможної війни за повноваження. Ми зустрілися з багатьма людьми, котрі мають прямий доступ до прем’єр-міністра, і... на жодне із запитань не отримали чіткої відповіді. Практично всі визнали, що вісім місяців пішло на війну. Вісім місяців прем’єр мітив територію. А от що він збирається з нею робити — поки що не дуже зрозуміло. З одного боку видно, що у виконавчій владі почала відновлюватися дисципліна ухвалення та реалізації рішень. Міністерства і органи центральної влади практично забули, що означає порушити строки підготовки документів. Фінансування міністерств — іде як годинник. Приходить усвідомлення того, що аж ніяк не всі кадри, набрані для війни, можуть бути корисні «у мирний час». Дефіцит мізків свідомо поповнюється як консультаціями із західними фахівцями з проведення реформ, включно з представниками німецької групи Грефа, так і цільовими замовленнями на підготовку комплексних програм реформування (за даними «ДТ», пре­м’єрові нібито вже була презентована відповідна програма, підготовлена компанією «Бейкер і Маккензі»). Як стверджують люди з оточення прем’єра, разом із реальною владою до Януковича прийшло відчуття відповідальності за країну і бажання довести свою спроможність обстоювати і реалізовувати інтереси України. Втім, як прем’єр ці інтереси розуміє, нам до цього часу не ясно, тому що, будучи по суті «зовнішньополітичним космопо­літом», Віктор Федорович хоче зберегти добрі стосунки з тими, хто в радянські часи дав йому безпрецедентне право з’їздити на автоперегони в Монако, і з тими, хто вирішує, може чи не може антигерой-2004 бути вхожий у пристойне товариство на Заході. Для роботи на першому напрямі він зберігає лояльність до дій міністра палива та енергетики Юрія Бойка, для роботи на другому — наступного тижня поновлює контракт з американцем Монофортом, який довів свою ефективність.

Проте повірити в реальність декларованих і мовчки намічених цілей, найчастіше сумісних з уявленнями про цивілізований розвиток, заважає реальність: прагнення Януковича до централізації влади (і дедалі більше — власної влади, про що ми поговоримо трохи нижче) очевидне. Створення системи, яка вже зараз заслуговує називатися «кадрована диктатура», — теж очевидне. Оскільки взяті під кадровий контроль правоохоронні і каральні органи можуть за першим сигналом розвернутися проти суб’єкта, котрий, на думку влади, їй загрожує. Рейдерство процвітає. Самоправство у приватизаційній сфері розцвітає. Середній бізнес виє під тиском неофіційного оподаткування. Експортери при слові «ПДВ» істерично сміються. Цей список можна продовжувати, але, на жаль, ми можемо лише узагальнювати, тому що носіями конкретних і доказових знань є люди, яким є що втрачати. А тому поки ще боягузливі, які тільки шепочуть...

Створення конституційної більшості дасть Віктору Януковичу змогу безперешкодно реалізовувати як політику розвитку країни, яка полягає поки що незрозуміло в чому, так і політику трофеїзації економіки, котра полягає зрозуміло в чому. Сьогодні Ющенку вирішувати — чи готовий він брати участь у цьому, а Януковичу вирішувати — в якій мірі дозволити президентові це робити.

Другою причиною зацікавленості прем’єра у створенні конституційної більшості є можливість його власного маневру. І якщо перед цим ми говорили про маневри позакоаліційні, то зараз про внутрішньокоаліційні. Наявність 300 голосів у різних ситуаціях розв’язує руки прем’єру за необхідності проводити в парламенті проекти, в яких не зацікавлені комуністи чи соціалісти. Золоті акції соціалістів і комуністів у таких ситуаціях зберігають колір, але не хімічний склад. Проте є ще один момент: конституційна більшість нівелює значення 70 голосів Ріната Ахметова. Розходження в поглядах між «тим, хто в скелі сидить» і «тим, хто греблі рве» стають секретом Полішинеля. Ахметову не потрібна була війна з Ющенком, але Янукович це проігнорував. Ахметов не хотів бачити в країні керів­ника, який має повноваження Кучми, але в разі створення конституційної більшості — він його побачить. Люди Ахметова практично не ввійшли у владу і, якщо нічого не зміниться, вже й не ввійдуть. Можливо, саме тому Ахметов без істерії ставиться до можливості дострокових виборів. А що він втрачає? Для Януковича ж певний ризик зберігається.

Відмова від проведення дострокових виборів (яка практично неминуче спричинить створення провладної конституційної більшості і безкарні пограбування фракцій БЮТ і «НУ») матиме сумні наслідки для опозиції. Про існування сильної, нелівої, немаргінальної, демократичної опозиції доведеться забути на якийсь час. І якщо Юлія Володимирівна не знайде в собі сил для забігу на тривалу опозиційну дистанцію — то досить надовго. Розчарування в старих лідерах і відсутність лідерів нових позбавить залишки борців із режимом електорального підживлення. Хронічне небажання помаранчевих встановлювати і дотримуватися правил політичної гри позбавить їх підтримки бізнесу, який їм симпатизував. Очевидне невміння досягати поставлених завдань позбавить пильної уваги з боку Заходу, який уже намагається знайти точки дотику з реальною владою в країні. Розпад структурованої опозиції в парламенті неминуче призведе до аналогічних процесів у цілому ряді регіонів. Відбудеться остаточне зачищення місцевої влади, і це позбавить опозицію організаційних ресурсів.

Для появи нових прибічників, нових вождів і нових ідей будуть потрібні час, сили і сприятливі обставини. А влада зробить усе можливе, щоб вони не з’явилися.

Можливий, утім, і більш сприят­ливий варіант. Якщо президент виявиться непрогнозовано жорстким, а його опоненти продемонструють неочікувану зговірливість, то сторони можуть прийти до мирової угоди. Ющен­ко відмовиться від своєї погрози провести дострокові вибори в обмін на виключення позафракційних із коаліції і легалізацію імперативного мандата шляхом ухвалення відповідного закону. У цьому разі Віктору Андрійовичу вдасться (хоча б почасти) врятувати свою репутацію, структуровану опозицію і політичне майбутнє Тимошенко. Втім, останнє його хвилює дуже мало. Точніше буде сказати так, її успішне політичне майбутнє його лякає. Але ще більшу загрозу воно становить для Януковича з товаришами. Саме Юлію Володимирівну вони розглядають як замовника і організатора нинішньої акції. Позбавлення лідера БЮТ реальних важелів впливу на політику може виявитися для них серйознішим завданням, ніж умиротворення Віктора Андрійовича. Тим більше що Ющенко досі до кінця ні в чому не впевнений.

Не підписавши закону про дострокові вибори, Віктор Ющен­ко дасть добро на проведення абсолютно невідомої йому внутрішньої і зовнішньої політики. Можливо, ця політика буде ціліс­ною, ефективною і корисною для країни. Можливо, вона вб’є всі демократичні завоювання і стане політикою зовнішнього маніпулювання і державного бізнес-тероризму. Ми не знаємо як волевиявиться президент, але ми сподіваємося, що ця ситуація дасть змогу думаючим людям згадати про те, що віддавати голоси на виборах за особистості — вкрай ризиковано.

2. Президент підписує указ про розпуск парламенту,
але його відмовляються виконувати

У принципі такий розвиток подій при підписанні указу багатьом — і в таборі опозиції, і в таборі коаліції — сьогодні видається найреальнішим. Саме цей варіант несе найбільшу загрозу кровопролиття. На підставі проекту указу, опублікованого на сайті «Оглядач» і продемонстрованого Адамом Мартинюком на екстреному й усіченому, з погляду складу, засіданні Верховної Ради, — юристи коаліції вже підготували звернення до Конститу­цій­ного суду. У разі, якщо указ буде підписаний о 19.00, то
о 19.05 звернення буде в КС. У стані прем’єра не сумніваються в тому, що Конституційний суд буде на їхньому боці. На їхню думку, підстави так думати дає, зокрема, й сильніша юридична позиція коаліції.

Зважаючи на те, що укази президента після ухвалення закону про Кабмін може оскаржити кожний громадянин, не можна виключати, що будуть спрямовані позовні заяви в суди загальної юрисдикції, наприклад, у Печерський...

Поряд із цим не виключене посилення охорони адміністративних будинків (до речі, офіс пре­зидента теж мають намір надійніше охороняти, причому викли­кане це не острахом потенцій­ного розгулу донецьких гостей у столиці, а можливою реакцією Юлії Володимирівни у разі, як­що президент указ не підпише).

І з того й з другого боку проводять інвентаризацію силового ресурсу. Ці розмови, що незмінно витікають з обох штабів, тільки сприяють виділенню адреналіну в опонентів. Одні «побагнетно» рахують «Альфу» і Службу державної охорони, вірячи в те, що внутрішні війська все ще з народом. Інші приманюють «соколів» і «беркутів», роблячи наголос на тих, хто гніздиться на Сході й Півдні країни. При цьому й перші й другі обережно поглядають у бік армії, розуміючи, що все може вийти, як у тому анекдоті: «Після важких і тривалих боїв між німцями і партизанами за сторожку лісника, прийшов лісник і всім «навішав».

Більшість спостерігачів упевнені у вірності СБУ президентові й у відданості МВС Януковичу. Але такий розрахунок видається трохи умоглядним. У спецслужбі є чимало людей, котрі не забули, як поводився Віктор Андрійович із кадрами і традиціями СБУ. А в міліції не менше людей, які не бажають перекладати на свої плечі відповідальність за дії влади, що може (як показали 2004-й і 2006-й роки) кожної миті замінитися. Такі настрої, які панують і в керівництві, а голов­ним чином, у середній ланці обох силових відомств, можуть серйозно змінити плани «яструбів», присутніх в обох протиборчих командах.

Найбільш гарячі голови й з одного й з другого боку, у разі відходу коаліції у відмову, припускають: СБУ має затримати ключових людей, котрі саботують указ президента, а Генпрокуратура — закрити всіх, хто служить президентською опорою при рішенні розпустити парламент. Служба урядового зв’язку нібито заблокує всі апарати «сотки» і «двохсотки», залишаючи опонентам лише прозорий мобільний зв’язок. А загартовані в комерційних боях люди як мінімум блокують входи в адміністративні будинки. Наше спілкування з обома сторонами дозволяє зробити висновок, що фантазія деяких активістів переходить усі мислимі межі. Воно й зрозуміло. Одні не збираються втрачати те, що в них уже є й реально або потенційно поділене. Другі не впевнені, — а чи настане весна після полярної зими?

Вимовляти страшне слово «кров» уголос змушує та обставина, що його невпинно повторюють політики, які представляють різні політичні табори. Причому й влада і опозиція активно обвинувачують одне одного в підготовці провокацій, здатних призвести до людських жертв. Таким чином, керманичі двох команд заздалегідь знімають із себе відповідальність за можливі наслідки. Чим більше стає таких обвинувачень і чим голосніше вони лунають, тим вища можливість того, що кров справді може пролитися.

Насправді крові бояться всі. Чи майже всі. І ця обставина є не остан­ньою причиною продовження діалогу між президентом і прем’єром.

Проте потенційні фізичні жертви можуть стати не єдиними у разі, якщо парламент і Кабінет міністрів відмовляться виконувати указ президента. Рішення ігнорувати указ може остаточно зруйнувати реальність президентського інституту. І зняти всі обмеження для торжества юридичного нігілізму. Як у центрі, так і в регіонах. У президента немає можливості змусити чинну владу виконувати цей указ, якщо коаліція та її лідер самі не вважатимуть для себе вигідним погодитися на дострокові вибори. І якщо ж таке рішення прийнято не буде й указ буде проігноровано (парламент продовжить засідання, Азаров не дасть гроші на вибори тощо), то ситуація таки послужить каталізатором створення конституційної більшості, але цього разу вже без участі й благословення президента. Повалений опонент не дає підстав розводити антимонії. Максимально конфронтаційний варіант в остаточному підсумку може призвести до скасування посади президента у вересні (для внесення змін до Конституції потрібне голосування під час двох чергових парламентських сесій — 226 навесні і 300 — восени), неабияких репресій щодо опозиції — вже тепер.

У разі можливого застосування сили (причому будь-якою зі сторін) локальний конфлікт може перетворитися на масштабне протистояння, а латентна ворожість — на відкриту ненависть. У цьому разі не виключений найбільш радикальний сценарій розвитку подій — аж до остаточного поділу країни. І вже не тільки де-факто, але й де-юре. Окремі, нечисленні політики (які перебувають по різні боки барикад) вважають такий вихід не тільки можливим, але й неминучим. Незалежно від того, буде указ про розпуск чи ні, відбудуться дострокові вибори чи не відбудуться...

Фантазувати з приводу масштабів дестабілізації в країні у разі переходу війни зі стану «холодної» у «гарячу» навряд чи варто. Наслідки для її іміджу й економіки оцінити неважко. А от трохи стерте, завдяки розчаруванню електорату й у помаранчевих і в біло-голубих, відчуття «свій-чужий» відновити дуже легко. Сьогодні у ключових політичних гравців, безумовно, є тверде ядро підтримки. Але в кожного з них воно порівняно невелике. Тому рейтинг і Януковича, і Тимошенко, і Ющенка — це швидше світло погаслих зірок. Запалити ці зірки знову може або робота до сьомого поту, плоди й результати якої будуть зрозумілі й очевидні суспільству, або протистояння, що торкнулося реально суспільства. Представники коаліції не дуже грішать проти істини, коли кажуть, що пристрасті розпалюються штучно: люди ремствують, але вони ще не перебувають у тому стані, й, пардон, не бачать безгрішних лідерів, за яких можна було б масово піти в бій. Опозиція теж має рацію — ревізія результатів виборів і створення в «загоно-давчій» владі слухняної конституційної більшості несе в собі дуже серйозні потенційні загрози економіці, незалежності й демократії в Україні. Відкрите протистояння питання не вирішить. Для переможених воно може мати зокрема й фатально-фізичні наслідки. Для переможців збережена й узурпована влада стане виконанням останнього бажання перед політичною стратою на таких виборах.

3. Коаліція погоджується на дострокові вибори

Команду «бути готовими» до дострокових парламентських виборів штабам майже всіх партій коаліції було дано минулого тижня. Команда приступити до роботи, за деякими даними, полетіла в регіони вчора. Як технологічна і дисциплінована політична сила, передусім «Регіони», вважали за благо у всеозброєнні зустріти будь-який розвиток подій. Активних прихильників проведення дострокових виборів в оточенні прем’єра немає, але в самих «Регіонах» є люди, які не роблять трагедії з такого виходу протистояння.

Комуністам дострокові вибори теоретично на руку, оскільки багато соціологів показують пожвавлення рейтингу КПУ. Найімовірніше це пояснюється тим, що радикальні прихильники «Регіонів», котрі очікували від Януковича як комунізму вже сьогодні, так і активної антизахідної позиції, повертаються до джерел. А саме: до лав електорату Компартії. Найбільш незатишно, у разі дострокових виборів, мають почуватися соціалісти. «Форих на голову» там немає, а тому всі, включаючи лідера, розуміють, що їхній електорат на запчастини розбирають Луценко, Тимошенко й ті ж «Регіони».

Проте в штабі «Регіонів» упевнені, що, мобілізувавши електорат за принципом «свій-чужий», задіявши накопичений ресурс і скористав­шись контролем над виконавчою владою, Партія регіонів може істотно поліпшити свій торішній результат. А разом із широким набором сателітів (нових і старих) відновити роботу ще потужнішої коаліції під своїм проводом.

Юлія Тимошенко у своїх силах упевнена не менше. Її не лякає число виборців у Західному регіоні, які не визначилися (доходить часом до 50 відсотків): головне, щоб у час «Ч» ці люди прийшли на дільниці й віддали свої голоси. А в тому, що ці голоси будуть віддані не за партії нинішньої коаліції, Тимошенко небезпідставно впевнена. У такий спосіб вона сподівається взяти як мінімум не менше, ніж Партія регіонів, а в поєднанні з «Нашою Україною» та луценківською «Самообороною» створити в парламенті більшість, попередньо про все домовившись іще до початку запливу.

Найвірогідніше, у разі дострокових виборів помаранчеві не підуть єдиним списком. Але якщо вони не представлять своєму потенційному електоратові прозорого плану дій і розподілу посад, що дає їхнім можливим і реальним прибічникам надію на неповторення трагічної клоунади весни минулого року, то, можливо, їм і вдасться знизити рівень скепсису.

Теоретично ці вибори можуть змінити політичну географію парламенту та поміняти колір більшості. Інше питання — чи спроможна нинішня політична еліта якісно змінити свої пріоритети, навички й методи роботи? На це запитання в нас, які бачили в роботі і тих, і інших, відповіді немає.

Чи можна розраховувати в разі дострокових виборів на зміну складу учасників? Тут ми поділимося дуже обережним оптимізмом. Зрозуміло, закон про вибори, який передбачає закриті списки та продемонстрував за умов незрілості політикуму свої недоліки, блискавично змінити не вдасться. Проте певні висновки лідери та їхні команди мають зробити. Ким заповнить місця, які звільнилися після очищення від перебіжчиків, Юлія Тимошенко? Лояльними рядовими чи перспективними людьми? Трохи менше ніж рік тому Юлія Володимирівна оголосила про створення проекту «Ідеальна країна», покликаного, зокрема, знайти цікавих, тямущих професіоналів, які до цього не були затребувані політичними партіями. Можливо, це був не тільки «піар»?

Безумовно, ряди почистить і «Наша Україна». Але ж якщо з проекту підуть ті, від кого хоче звільнитися президент, то думати в партії буде майже нікому. А от якщо вони залишаться, то неабияк задумається електорат. Партія, звичайно, може спробувати залучити у свої лави знакові постаті. Однак на шляху реалізації цього рішення будуть три перепони.

Перша. У зв’язку з тим, що ці дострокові вибори для Ющенка — стовідсотковий ва-банк, він, вочевидь, постарається ввести в список максимум важливих для нього людей. А оскільки ВР — це не селищна рада, то електорат може напружитися.

Друга причина полягає в тому, що для знакових і розкручених постатей, які мають симпатиків у помаранчевому електораті, проект Луценка є більш привабливим: там веселіше, там креативніше, там менший вантаж колективної відповідальності за допущені помилки.

Список «Регіонів» також зазнає змін. Тепер уже більше своїх людей у нього усвідомлено включить Янукович. А квота Ахметова, є підстави вважати, буде заповнена не лише тими, кого потрібно рятувати від Луценка, а й тими, хто спроможний не просто тиснути на кнопки, а обіймати посади в парламенті та уряді, можливо навіть, бути на цих посадах корисними та адекватними. Свій окремий проект, у разі дострокових виборів у травні, Ахметов, зрозуміло, розкрутити не встигне. Втім, він не встигне навіть остаточно вирішити: чи потрібний він йому.

Самі ж вибори, які мають пройти в двомісячний, а не в тримісячний строк після видання указу, будуть організовані дуже погано й напевне спричинять величезну кількість позовів, неврозів та інфарктів. Голова ЦВК Ярослав Давидович неодноразово описував усі складнощі, пов’язані з проведенням позачергової парламентської кампанії. По суті, рішення про вибори, узгоджене між усіма опонентами, може бути не реалізоване з технічних причин. У разі виходу на домовленість про проведення виборів, сторони мають провести дуже серйозні консультації з ЦВК, які на цей момент неможливі у зв’язку з перебуванням Давидовича в Америці.

Отже, дострокові вибори зберігають шанс за «Регіонами» утримати владу, і за БЮТ — отримати її; вони дають можливість прочинити кватирку в затхлій «каптьорці» партійних списків; вони можуть стати перешкодою для концентрації та узурпації влади шляхом створення конституційної більшості; вони дадуть можливість суспільству вкотре підтвердити чи відняти мандат довіри в тієї чи іншої політичної сили; вони можуть стати лакмусом, який покаже, чи сталися в Україні демократичні зміни, які Ющенко назвав необоротними (ідеться про демократичність чи недемократичність ведення кампанії в усіх її проявах).

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі