СЮРПЛЯС ПО УКРАЇНСЬКИ-2 - Архів - dt.ua

СЮРПЛЯС ПО УКРАЇНСЬКИ-2

18 квітня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №15, 18 квітня-25 квітня

Описуючи зовнішньополітичну стратегію України, я вже вживала термін «сюрпляс», що означає балансування велосипедиста на місці перед виконанням маневру в гонці...

Описуючи зовнішньополітичну стратегію України, я вже вживала термін «сюрпляс», що означає балансування велосипедиста на місці перед виконанням маневру в гонці. У такому ж стані перебувають нині й основні гравці, які виборюють перемогу у внутрішньополітичному змаганні. Час хаосу й тактичних дій, не підпорядкованих чіткій стратегії, близький до завершення. Ситуація вимагає визначеності від тих, хто заздалегідь придбав для себе жовту майку лідера в надії відвоювати право її вдягнути. Сьогодні ще не можна говорити, яку з можливих стратегій обере кожен із гравців. Проте можна досить чітко описати ймовірні варіанти. Найближчі сорок днів можуть дати відповідь на запитання про вибір стратегічної лінії поведінки. Саме за цей період стане остаточно зрозуміло, яку роль у самовизначенні групи лідерів відіграє розпочата (чи конаюча) конституційна реформа. На сьогодні, за великим рахунком, ніхто з політичних великоваговиків не перейшов точку повернення, не зробив крок у бік однієї з можливих стратегій, після чого йому вже відрізано шлях до іншої. Водночас результат гри в реформу — це каталізатор, який може змусити швидше визначитися тих, хто волів би відкласти цей процес до осені, а то й до весни. Сьогодні ми спробуємо оцінити плюралізм наявних стратегій.

Отже, Президент. Виходитимемо з того, що основною метою Леоніда Даниловича є гарантування безпеки (особистої та економічної), загроза якій може з’явитися з 1 листопада 2004 року. Сьогодні в Президента для вирішення цього питання є кілька можливостей. Перша і найпріоритетніша — це пролонгація терміну. Досягається вона двома шляхами. Перший. Парламент приймає рішення про проведення виборів президента і Верховної Ради в один рік, і в цій ситуації хтось повинен поступитися терміном. Або парламент повинен відняти в себе два роки легітимних дій, або Президент піде назустріч і погодиться переобиратися 2006 року. А там — як Бог дасть. На сьогодні такий варіант здається малоймовірним, оскільки у Верховній Раді явно не набереться 300 депутатів, котрі прагнуть поруч зі словосполученням «Президент України» бачити прізвище Кучма.

Другий механізм — референдум, легітимність якого перебуватиме під великим питанням. Так само як і можливе тлумачення його результатів Конституційним судом, нібито готовим заявити, що рішення, ухвалені під час референдуму, можуть вноситися в Конституцію України негайно без затвердження парламентом.

Якщо фокус із пролонгацією не вдасться, то другий можливий стратегічний вектор Президента полягатиме у прагненні вибудувати таку систему влади, яка посилить контрольну функцію Президента над тими інститутами, що теоретично можуть створити проблеми Леоніду Кучмі після його виходу у відставку. Парламентсько-президентська система влади Леоніда Кучму влаштувати не може, оскільки його метою не є догоджання чотирьом-п’яти олігархам, котрі пообіцяють йому повний контроль над Верховною Радою і, як наслідок, над силовиками та прокуратурою. Не допомагатиме Леонід Данилович при тверезому розумі і добрій пам’яті створювати полігарантійну систему. Йому потрібна система моногарантійна. Інакше кажучи, система, коли тільки від однієї людини залежатиме, виникнуть у Президента проблеми чи ні. І цю людину, в ідеалі, екс-Президент Леонід Кучма повинен контролювати, а не упадати за нею.

Запропонована чинним Президентом реформа, за ідеєю, може сприйматися як вирізка з кістками на додачу, де кістки та фляки — це двопалатний парламент і право президента призначати силовиків. Багато хто вважає, що Кучма в процесі обговорення може відмовитися від зайвої ваги, заявленої виключно для проведення торгів. А якщо ні? А якщо Президент розглядає запропонований ним варіант реформи як побудовану особисто ним систему, де вірна людина, одержавши посаду президента, зможе, контролюючи силовиків і, з допомогою призначуваної верхньої палати, обрану нижню, забезпечити Леоніду Кучмі повний набір гарантій безпеки. До речі, було б узагалі чудово, якби цю людину можна було посадити в потрібне крісло не 2004-го, а 2006 року. Таким чином для Президента відбулося б злиття першого і другого варіантів стратегії.

На сьогодні у проведенні референдуму зацікавлений тільки Леонід Кучма, оскільки варіант посиленої президентсько-парламентської республіки — найкраще для нього розв’язання існуючих, а ще більше — майбутніх проблем. Усі, хто знає реальну систему відносин влади, усі, хто ознайомлений із методикою дій Президента у сфері досягнення внутрішніх інтересів, розуміють, що наріжним каменем реформи повинно стати позбавлення Президента впливу на правоохоронні й каральні органи. А відповідно до президентського варіанту конституційної реформи, Президент України, навпаки, посилює свій вплив на ці структури. Саме цей намір гаранта не залишає сумнівів у його реальних сподіваннях та цілях. Реформа, запропонована Президентом, у конституційному порядку не може бути затверджена парламентом. Саме тому ми знову приходимо до референдуму як до єдино можливого силового варіанту досягнення мети. І якщо Президент на нього піде, це означатиме, що він зі стратегією визначився й вона полягає у створенні системи влади, покликаної гарантувати безпеку Президента після його відставки.

Третій варіант. Якщо Президент, прорахувавши всі «за» та «проти», зваживши співвідношення бажаного й можливого, відмовиться від перших двох, то в нього залишиться найбанальніший вектор дій — приведення до влади 2004 року наступника. У цьому випадку реформа з мети перетвориться на ширму, шумову завісу, яка відвертатиме увагу конкуруючих політичних сил, сваритиме їх одна з одною, знижуючи цим їхні шанси на перемогу над нинішньою владою. З усіх можливих варіант наступника для Леоніда Кучми найменш бажаний. По-перше, тому, що сьогодні немає людини, спроможної пройти випробування народною довірою, що, власне, і підштовхнуло Президента до пошуку нестандартних рішень, таких як конституційна реформа. По-друге, питання реформи можна буде порушити в будь-який момент, і система гарантій, сконструйована на основі приходу до влади вірної людини, зруйнується невгамованою спрагою реформування після 2004 року. По-третє, Президент загалом не палає бажанням розлучатися зі своєю посадою. Існує ще ціла низка причин, проте ми, назвавши три основні, підіб’ємо підсумок: за результатами цієї сесії, яка дасть відповідь на запитання, чи можлива реалізація задуманого Президентом з допомогою конституційних змін за визначеною в Основному Законі процедурою, Леонід Данилович змушений буде визначитися з однією із трьох своїх стратегій.

Зробити стратегічний вибір доведеться й Віктору Медведчуку. Передусім він муситиме відповісти собі на запитання — грає він на себе й у свою гру чи відмовляється від особистих амбіцій і зосереджується тільки на грі проти Віктора Ющенка як основного кандидата не від влади. Здавалося б, обидва напрями можна поєднати, але насправді це виключено, оскільки різні стратегії потребують цілком різних дій.

Якщо Медведчук не відмовляється від прагнення стати президентом (спікером чи прем’єром у парламентсько-президентській республіці), то це один варіант поведінки. Якщо ж він вирішить, що шансів стати першим у цій країні в нього немає, але головним він стати зуміє, то в цьому випадку Медведчук може взяти на себе роль головного менеджера виборчого процесу, людини, котра ціною відмови від власних амбіцій стає інтегратором розрізнених інтересів кланів, скеровуючи їхні колективні зусилля на реалізацію поставленого Президентом завдання. На сьогодні Медведчук не зробив остаточного вибору. Проте він не сидить склавши руки, а намагається створювати заготовку, шліфуванням якої можна буде зайнятися після того, як він остаточно визначиться. Медведчук стягує фінансовий ресурс, посилює і так потужний медійний вплив. Понад 200 есдеків здійснюють керівництво на місцевому рівні в різних регіонах країни. В його арсеналі контроль над значною частиною судової влади; попри конфлікт із Піскуном, досить сильний вплив на прокуратуру. Усе це — запас Медведчука, яким він може або скористатися для себе, або (не безоплатно) запропонувати тому, на кого вкаже Президент. Тож добро у будь-якому випадку не пропаде.

Залученість Медведчука у процес конституційної реформи також є ключовим чинником для самовизначення. Ставлення до самої реформи основних гравців значною мірою визначається зрозумілим і простим принципом: ті, хто не бачить шансів посісти місце Президента, що має нинішні повноваження, — за реформу. Ті, хто має шанс стати президентом або вважає, що має цей шанс, — проти реформи. До перших можна зарахувати Медведчука, Мороза й Симоненка, до других — Ющенка і Тимошенко.

Медведчук завжди вірив у свої сили, але якось сумнівався в народі, оскільки виборна посада дедалі виразніше бачилася йому висотою, якої він підкорити не зможе. Зберегти цю висоту для того, хто спроможний її взяти, а саме для Ющенка, жодним чином у плани Медведчука не входить. Висновок простий — потрібно змінити вид спорту, у якому відбуваються змагання. Гарантій перемогти немає, але шанс з’являється. Зокрема з цієї причини Медведчуку набагато ближча парламентсько-президентська республіка — саме та форма устрою влади в країні, яка неприйнятна для Президента. Медведчук, безперечно, прямо причетний до президентського послання та пропозицій, поданих у парламент. Але якщо допустити, що в процесі політичних торгів від президентських пропозицій відлущаться ідеї двопалатного парламенту і президентського права призначати силовиків, то, за великим рахунком, реформа докорінно вийде з річища інтересів Президента і ввійде в річище інтересів Медведчука та... Мороза з Симоненком, оскільки максимально наблизиться до ідеї парламентсько-президентської республіки. Медведчук чудово розуміє, що лівих у цій ситуації можна ефективно використовувати, граючи як на їхніх принципах, так і на їхніх амбіціях. Оскільки і в них, у разі проходження ідеї парламентсько-президентської республіки, з’являється шанс поборотися за ключові місця. Інша річ, що і Мороз, і Симоненко, і Медведчук, у разі успіху, націлюватимуться на одну й ту саму посаду. Це для впевненого у своїх силах Медведчука не важливо. Важливо, використовуючи лівих і Президента як власника більшості, одержати 300 голосів у парламенті під потрібний Медведчуку варіант реформи. Чи може це вдатися Віктору Володимировичу? Теоретично — так, оскільки Мороз уже втягнутий у гру, про що свідчать численні й промовисті інтерв’ю начальника його штабу Йосипа Вінського. Симоненко в цій грі видаватиметься дуже природним, адже його, на відміну від Мороза, за великим рахунком, ні з Тимошенко, ні з Ющенком ніщо не пов’язує. Якщо вдасться план Медведчука і парламентсько-президентська реформа стартує, то Ющенко й Тимошенко на цій сесії втратять практичну політичну цінність. Але така реформа не влаштовує Президента. І якщо він напружиться й розбереться в процесі, то сам захоче загальмувати його.

Президентський варіант реформи в пріоритетах стратегії Медведчука стоїть на останньому місці, оскільки не сприяє створенню такого устрою влади, у якому Медведчуку може бути відведено почесне перше місце. Адже ключова фігура — президент — однак обирається всенародно. Більше того, Медведчук не є затятим прибічником референдуму як інструменту. По-перше, тому що юрист і розуміє: нелегітимна імплементація результатів всенародного обговорення — це міна вповільненої дії. По-друге, Медведчук повинен розуміти, що референдум може спрацювати як детонатор, як чинник передчасної політизації й дестабілізації суспільства, яке не хоче продовження президентських повноважень. По-третє, попри всю однозначність ставки Медведчука на Росію, він усвідомлює, що результати, одержані з допомогою грубого застосування адмінресурсу, викликають негативну реакцію на Заході, в якого давно вичерпався запас терпіння щодо збрикування України. І знову почнеться: рахунки, Лондон, Делавер... По-четверте, референдум — це не тільки зусилля влади, а й великі позабюджетні видатки. І за чиї гроші, думає собі Віктор Володимирович, це все Президент планує проводити? І потім, чи багато є охочих за власні гроші ризикнути стабільністю й вийти на ситуацію: або диктатура, або програш?

Словом, Медведчук намагається на тлі президентської вести і свою гру. Він квапиться. Він хоче встигнути дати старт реформі на цій сесії. Якщо провалиться будь-яка реформа, то це ускладнить його стосунки з Президентом і затуманить власні перспективи. Втім, Віктор Володимирович може спробувати поборотися і за своє президентство в нинішній комплектації повноважень. За деякими даними, він уже розглядав варіант реєстрації своєї кандидатури в 206-му окрузі. Саме там член СДПУ(о) пан Мельничук склав свої депутатські повноваження і приступив до виконання обов’язків губернатора Чернігівської області. Обрання депутатом, дистанціювання від Президента, легка опозиція, включення ресурсу — і Медведчук вже в обоймі кандидатів у президенти.

Ось, власне, можливі шляхи Віктора Медведчука в тому разі, якщо він вирішить грати на себе публічного. На себе ж впливового Віктор Володимирович може зіграти лише у разі збереження посади глави адміністрації. Відмова від амбіцій стати першим перетворює його на реального збирача земель під утілення завдань Президента. Для Президента така людина-механізм надзвичайно важлива, якщо він зупиняється на варіанті «наступник». Якщо Медведчук вийде з президентських перегонів і вдовольниться статусом українського Волошина, це може дозволити консолідувати інтереси різних груп. На когось Президент вкаже пальцем. Ну, наприклад (я кажу — наприклад), на Радченка. Що відбудеться в такій ситуації? Медведчук відразу продемонструє Володимиру Івановичу, який його ресурс і що він готовий покласти на вівтар перемоги. Пінчук, немов шапкою, кине об землю Сергієм Тігіпком і скаже: «Ось, плекав, ростив, але задля тебе, Володю...». Пізніше від усіх зметикують, що відбувається, донецькі і, як завжди, окрім грошей і двох мільйонів голосів запропонувати нічого не зможуть. Але в будь-якому разі у кожного є предмет торгу і предмет здачі. Систематизувати ж усе це Президент особисто не в змозі, і тоді це зробить Медведчук, який у результаті отримає як мінімум другий після Кучми вплив на майбутнього президента. Він стане не першим, але й не другим. Медведчук залишиться, а Ющенка за такого розкладу у великій політиці не буде. Чим не мрія? Чим не стратегія?

Від Віктора Володимировича плавно переходимо до Віктора Андрійовича. Ющенку неодноразово закидали нерішучість і невміння зайняти позицію. Зберігаючи дані претензії до лідера «Нашої України», зауважу, що вищеописані персонажі насправді знаходяться в такому ж стані невизначеності. Просто Ющенко не визначається публічно й ідеологічно, а Президент і його глава адміністрації — у закритому режимі і технологічно. Мета Ющенка — якомога довше залишати відкритими всі позиції. Проте його можливість діалогу з владою тоншає так само, як і можливість домовленостей з опозицією. Час рішень настав для всіх. Ющенко це відчуває. Конституційна реформа для нього — кістка в горлі. По-перше, тому, що на сьогодні він має шанс обійняти пост президента. По-друге, він неодноразово заявляв про те, що виступає категорично проти пролонгації перебування Леоніда Кучми при владі. По-третє, реформа — це велике випробування для його фракції, частини якої жваво відгукуються на «конкретні аргументи» представників влади. Зауважу, що це найбідніші частини фракції «Наша Україна». По-четверте, Ющенко розуміє, що реформа Президента з державними інтересами не має нічого спільного. Ющенко, судячи з усього, готовий підтримати ряд законодавчих змін, що йдуть у пакеті з конституційною реформою. Він готовий до підтримки пропорційного закону, готовий до регламентних змін, але не готовий до змін конституційних, що не вписуються в його уявлення про повноваження президента.

Ющенко добре знає ставлення партнерів України до Леоніда Кучми. Цього від нього не приховують ні в Штатах, ні в Росії. Йому також відомо й інше: Україна — це хворе місце Європи і там знають, що займатися нею рано чи пізно доведеться. Для цього необхідний договороздатний центр. Таким центром, на думку ряду німецьких, польських, російських експертів і дипломатів, парламент, у його розпальцьованому варіанті, стати не може. Отже, має бути президент.

Ющенко хоче бути президентом із повноваженнями, чи, на крайній випадок, прем’єром (якщо повноваження президента будуть піддані секвестру). Якщо мета — прем’єрство, то для цього необхідна більшість у парламенті. У «Нашої України» рейтинг удвічі менший, а про її структуризацію не те що говорити, думати страшно... Якщо Ющенко поставить на президентство, то йому доведеться визначатися з партнерами. Або цим партнером стане Президент, або опозиція. Президент поставить на Ющенка лише у свій найчорніший день. Це розуміють усі. Однак це не заважає Леоніду Даниловичу загравати з Віктором Андрійовичем і обнадіювати його. Опозиція, ерозія монолітності якої йде повним ходом, Ющенка може підтримати лише за ряду договірних умов. Наприклад, Юлія Володимирівна такою умовою може виставити пост прем’єра, Мороз — пост спікера. У разі ж, якщо реформа відбудеться, то Віктору Ющенку взагалі ніхто жодних умов виставляти не буде. Просто не буде сенсу. Однак роль лівих партнерів «НУ» по опозиції в нинішній ситуації може виявитися дуже невдячною. Їх можуть ввести в гру, одна з цілей якої — усунення з арени Ющенка, а потім, коли почнеться поділ влади на три доми, лівих із гри виведуть. Чи вдасться використати лівих — ще питання. Проте сама по собі теоретична можливість реформи у бік парламентсько-президентської республіки вже остудила й ускладнила рівні стосунки Ющенка з Морозом. Але набагато важливішими, з точки зору перспективи, для Ющенка є взаємини не з лівими, а з Юлією Тимошенко.

Юлія Володимирівна — найбільш технологічний гравець на українському політичному полі. Їй із усіма своїми «пушками і перами» у ККД поступається навіть Медведчук. Тимошенко виконала колосальну роботу і її результати пожала не лише сама: вся опозиція зобов’язана Юлії Володимирівні тим, що сприймається не як безперспективно маргінальна. Тимошенко відвоювала свій електорат і свій шматок впливу. Однак він явно не відповідає її амбіціям і тому Юлія Володимирівна на роздоріжжі. Перед нею, як перед істинним воїном, три дороги. Перша веде до домовленості з владою. Друга — до союзу з Ющенком. Третя — до самостійної боротьби за президентство. Затягувати з визначеністю вона не може. Тим більше що визначеності від неї чекають потенційні партнери. Ставлення Президента до Юлії Тимошенко навряд чи варто описувати. Воно, зрозуміло, і конвертоване в кримінальні справи, звернення Генпрокуратури в парламент про зняття недоторканності з депутата Тимошенко. Бізнес Юлії Володимирівни розгромлено, родичі і колеги перебувають у в’язниці і поводження з ними носить демонстративно-повчальний характер. Але водночас Президент розуміє, що Тимошенко — це найефективніша зброя проти Ющенка. Схема торована: Вітренко—Мороз. Перехід Юлії Володимирівни в опозицію до Ющенка, непримиренну і відкриту (а інша і не припускається), надзвичайно вигідний владі. Електорат Тимошенко і Ющенка на Заході України перетинається. А це означає, що Тимошенко може підірвати його позиції в непорушному тилу. Населення не асоціює Тимошенко з владою, тому її красномовні виступи в охоче наданому ефірі можуть мати для Ющенка дуже негативні наслідки. Якщо Тимошенко почне відкрите протистояння з Ющенком, то безсумнівно розвалиться скріплювана нею четвірка, і Мороза вже ніхто не утримуватиме від самостійних дій і ніхто не зможе сприяти нейтралітету між Ющенком і комуністами.

Що в цій ситуації Тимошенко може одержати натомість? Закриття справ, відновлення частини бізнесу, свободу для вкрай змучених близьких людей. Вона пережила стільки, що по-людськи її можна буде зрозуміти у разі укладання такого договору. Тим більше що Тимошенко складно буде дорікнути в тому, що вона зробила недостатню кількість спроб для знаходження спільної платформи з лідером «Нашої України».

Але зрозуміти по-людськи не значить простити політично. Тимошенко не з тих, хто задовольняється малим. А перспектив росту в умовах пролонгації правління нинішньої влади (до чого може призвести її союз з Банковою) не дасть їй шансу зайняти серйозний пост. У принципі Юлія Тимошенко вміє боротися зі спокусами, проте вона мусить знати — задля чого вона це робить.

Союз із Ющенком — це єдина конфігурація, у якій Юлія Володимирівна має шанс отримати адекватний її амбіціям пост — пост прем’єр-міністра. Зрозуміло, що від подібної ідеї в оточенні Ющенка ніхто не в захваті. Але є й інша думка, відповідно до якої Тимошенко є єдиною людиною, котра завдяки своїм менеджерським якостям зможе протягом півтора року розгребти авгієві стайні економічної спадщини нинішньої влади.

Між Тимошенко і Ющенком довіри немає, але є досвід ефективного використання одне одного під час роботи в Кабміні. Щоб зробити вибір у цьому напрямі Тимошенко необхідно подолати цілий ряд перепон: по-перше, потрібна ревізія взаємин із Ющенком і, можливо, не одна, оскільки обидва політики напхані подвійними, потрійними, четверними днами. Далі. Тимошенко мусить отримати гарантії того, що при президентстві Ющенка вона зможе посісти адекватне місце в політичній ієрархії. Уявити собі ці гарантії дуже складно. І третій момент: Ющенко має стати президентом. А вже таких гарантій Юлії Володимирівні видати не може ніхто. Хіба що вона сама займеться його виборчою кампанією. О, зовсім забула. Відмовившись від альянсу з владою на користь союзу з Ющенком, Тимошенко зможе зберегти політичне обличчя. Хоча воно буде значно чіткішим, якщо Юлія Володимирівна піде на вибори самостійно.

Тимошенко хоче бути президентом. Саме тому затіяна реформа в її плани абсолютно не вписується. Вона свідомий прибічник президентської республіки. Вона переконана, що лише зосередження реальних повноважень в одних руках може дати можливість країні швидко навести лад у всіх сферах її життєдіяльності: економіці, зовнішній політиці, приватизації, освіті тощо. Шансів стати президентом у Юлії Тимошенко практично немає. Власна кампанія може бути лише засобом досягнення домовленостей із владою або засобом домовленостей із тим, хто цю владу перемагатиме. Словом, вищеописані варіанти, тільки в профіль.

У даний момент Тимошенко має можливість піти будь-яким із цих трьох шляхів. З одного боку, їй складніше, аніж решті, оскільки вона вибирає між реальними дивідендами зараз або сумнівними — потім. З іншого боку, їй легше, оскільки, на відміну від інших гравців, у неї є інтуїція.

Ось, власне, і весь перелік витязів на роздоріжжі. Резонним може бути поставлене запитання: а де в цьому списку Литвин, Янукович, Тігіпко? Може, хтось візьметься описати перспективи і їхнього вибору, але на сьогоднішній момент ці герої не стали гравцями в найбільшій грі. Ближче від усіх до цього статусу підійшов глава українського парламенту. Але Володимиру Михайловичу дуже складно визначитися, із ким він і за що. У Литвина залишилося дуже мало часу для того, аби зайняти позицію. Бо з моменту, коли Президент визначиться зі своєю стратегією, спікер стане або механізмом її реалізації, або спікером стане хтось інший. З людиною, котра виявилася чужою як серед своїх, так і серед чужих, так і вчинять.

З Януковичем взагалі все просто. Віктор Федорович підхопив вірус президентства і занедужав на нього «на весь великий кушетка». Ясна річ, що жодних перспектив у єдиної вирощеної Донбасом політичної постаті немає. Якщо стартовий майданчик прем’єрського крісла знадобиться Президенту для наступника, він Віктора Федоровича звідти прибере одним розчерком пера. Якщо майданчик не знадобиться, то Янукович зможе зіграти почесну роль не збирача, а скеровувача грошей у виборчий президентський штаб. А вже якщо зовсім із рахунків на Банковій спишуть, то підтримає Ющенка: гроші клану і два мільйони голосів ще нікому не були зайвими.

Сергій Леонідович, можливо, зможе за рахунок активної піар-кампанії довести населенню, що він — банкір. Попри те що у Тігіпка на це йде багато сил і енергії, у нього, можливо, навіть залишиться час довести, що він банкір і самим банкірам. У принципі, за правильного піару, у Тігіпка є деякі шанси ввійти в лігу серйозних претендентів на владу. Сьогодні ж ні його рейтинг, ні його залежність від ключових постатей не дозволяють його розглядати в цій категорії.

За великим рахунком, чекати залишилося недовго. Питання реформи — це питання п’яти-шести тижнів. За цей час стане ясно, чи здатний хаос інтересів породити систему дій. Результат процесу визначить стратегію поведінки основних гравців. Їхній вибір визначить, кого ми будемо вибирати, та й, у принципі, чи залишиться у нас вибір взагалі.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво