СУТІНКИ СВОБОДИ СЛОВА (СВОБОДА СЛОВА І ПОЛІТИЧНА ЦЕНЗУРА В УКРАЇНІ В ЕКСПЕРТНИХ ОЦІНКАХ УКРАЇНСЬКИХ ЖУРНАЛІСТІВ) - Архів - dt.ua

СУТІНКИ СВОБОДИ СЛОВА (СВОБОДА СЛОВА І ПОЛІТИЧНА ЦЕНЗУРА В УКРАЇНІ В ЕКСПЕРТНИХ ОЦІНКАХ УКРАЇНСЬКИХ ЖУРНАЛІСТІВ)

6 грудня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №47, 6 грудня-13 грудня

Якби політики та журналісти наприкінці кожного року визначали рейтинг проблем, які були ключовим...

Якби політики та журналісти наприкінці кожного року визначали рейтинг проблем, які були ключовими в громадсько-політичному житті країни, то 2002 року одне з перших місць посіла б проблема свободи слова, а точніше — проблема встановлення в Україні політичної цензури. Ще не оговтавшись від «свавілля», яке коїлося в період парламентської виборчої кампанії, засоби масової інформації та окремі журналісти вже через місяць-півтора згадували вибори мало не як торжество демократії.

З приходом нової «команди» в президентську адміністрацію вплив влади на ЗМІ став організованим, централізованим, системним, методичним, результативним... Сюди можна додати ще чимало епітетів, яким позаздрив би будь-який політичний менеджер, якби не одне «але» — цілі цього впливу й засоби для їх досягнення не мають нічого спільного з демократією, законом і мораллю.

Журналісти і просто помірковані люди вголос заговорили про те, що в Україні відродилася політична цензура, яку влада здійснює через вплив на власників ЗМІ, їх керівників, творчих працівників ЗМІ. Питання стало предметом парламентських слухань, журналісти створили Страйковий комітет, незалежну профспілку й готуються до радикальних методів відстоювання своїх прав. Це один бік.

З другого ж боку, особи, яких безпосередньо звинувачують у здійсненні тієї самої цензури, заявляють, що політичної цензури немає, оскільки, по-перше, вона заборонена Конституцією, по-друге, немає Головліту й цензора з печаткою, по-третє, поняття цензури не визначене в законодавстві. Більше того, громадянам України відмовляють у розумінні питання і в праві мати думку — є політична цензура в нашій країні чи немає. Вже не одне видання процитувало фразу представника президентської адміністрації С.Васильєва про те, що «некоректно звертатися до непрофесійної аудиторії з професійним запитанням», а тому той факт, що наявність цензури визнали три чверті населення, ще ні про що не свідчить.

Не знаємо, чи залишився б аналогічним коментар результатів дослідження, якби ті ж таки три чверті громадян відповіли на запитання: «Чи є в Україні політична цензура?» не «так», як вони зробили в жовтні 2002 року, а «немає». Щоб розвіяти будь-які сумніви з приводу оцінок і методики, ми вирішили звернутися до найкомпетентнішої у цьому питанні аудиторії — до самих журналістів. Соціологічна служба Центру Разумкова, за сприяння Національної спілки журналістів України, громадської організації «Хартія-4» та інтернет-видання «Телекритика», з 12 по 26 листопада опитала 727 журналістів, які представляють друковані та електронні, державні й недержавні ЗМІ, центральні, обласні, районні та місцеві, включно з «багатотиражками» підприємств у всіх 27 регіонах України. Ось що засвідчили результати опитування.

Перше. Політична цензура в Україні є, вона стала повсякденною реальністю журналістської діяльності. Та здійснює її влада переважно «чужими руками» — створивши систему, в якій журналіст сам боїться писати на «заборонені теми» і вдається до самоцензури, а редактор — з тієї ж самої причини або підпорядковуючись прямій вказівці органів влади, змінює політичні акценти авторського матеріалу, дає журналістам «інструкції» про те, як, про що й про кого говорити (писати). Не дивно, що більшість журналістів не сумніваються в існуванні такого специфічного українського явища, як «темники від адміністрації Президента».

Переважна більшість журналістів (86,2%) визнає наявність політичної цензури в Україні. Не визнають чи швидше не визнають — 9,2%, решта вагалися з відповіддю.

Особисто зіштовхувалися з проявами цензури майже дві третини опитаних (61,6%), не зіштовхувалися — 38,4%. Найчастіше журналісти, які зіштовхувалися з цензурою, відзначають такі її прояви, як «самоцензура, викликана побоюванням негативних наслідків публікації тих чи інших матеріалів» (57,3%), «вилучення редактором небажаних, із політичної точки зору, фрагментів з авторського тексту, редагування, що істотно змінює його політичні акценти» (54,8%), «проведення керівництвом «роз’яснювальних розмов» із журналістами, в яких висловлюється побажання щодо потрібного характеру висвітлення тих чи інших політичних подій, діяльності державних і політичних діячів» (54,5%). Понад половину опитаних (50,8%) зіштовхувалися з «прямою вказівкою керівнику ЗМІ чи журналісту з державного органу» (див. таблицю).

За словами відомого тележурналіста Андрія Шевченка, який зважився залишити свою роботу на всеукраїнському телеканалі через наявність там політичної цензури, дії влади останнім часом почали скидатися на «інтерактивну гру під назвою «Зроби собі новини». Якщо раніше, заявив А.Шевченко з парламентської трибуни, журналістам говорили, про що не можна писати, то нині — про що вони повинні писати.

І навряд чи варто після цього державним мужам запевняти, що, мовляв, редакційна політика ЗМІ — це і є форма цензури, у тому числі й політичної, а будь-який головний редактор цензурує (редагує) матеріали, готуючи їх до друку або до ефіру, оскільки це його професійний обов’язок.

Також немає сенсу говорити, хто, власне, винен у застосуванні політичної цензури, намагатися підмінити проблему відносин «влада — власник ЗМІ», де влада виступає в ролі цензора, відносинами «власник (керівник) — журналіст», де цю неприємну роль намагаються перекласти на власника чи керівника ЗМІ. Це не зовсім так. Точніше — зовсім не так.

Якби власники ЗМІ або їх головні редактори, перш ніж випускати в ефір матеріали новин чи здавати до друку черговий номер газети, не отримували ЦВ телефоном від «кураторів» із високих кабінетів чи письмових, але анонімних «коментарів» (основних або «додаткових»), то можна було б говорити про їхню повну відповідальність згідно з законом. А оскільки вони (власники й головні редактори) — лише інструменти в чужих руках, виконавці чужої волі, то й рівень їхньої відповідальності трохи інший. Головний же винуватець — той конкретний державний чиновник, який, користуючись своїми службовими повноваженнями, дає ЗМІ вказівки, кого показувати або про кого писати.

Напевно, немає потреби також повторювати, що оцінювали різноманітні прояви цензури люди, які краще розуміють, що таке політична цензура, і навіть можуть дати їй власні визначення. Щоправда, чимало з цих визначень, на наш погляд, є оціночними судженнями, але вони дають хороше уявлення, як саме журналісти ставляться до цензури. Вони свідчать самі за себе й не потребують коментарів. Так, опитані нами журналісти визначають цензуру як «смерть демократії», «насильство над правдою», «зашморг на шиї демократії», «редагування життя». Були й конкретніші визначення — цензура — «це те, що робить адміністрація Президента», або «коли влада гвалтує совість журналістів, змушує хвалити саму себе й обливати брудом опозицію».

Друге. Бути журналістом в Україні небезпечно. Найнебезпечніше писати про кримінальні клани, Президента країни, місцеву владу та президентську адміністрацію. За цим, на думку журналістів, швидше за все, можуть іти психологічний тиск на них і редакторів, економічні санкції проти ЗМІ, фізична розправа над журналістом. Близько половини опитаних журналістів відчули це на власному досвіді. З-поміж владних і громадських інститутів на ЗМІ, на думку журналістів, найнегативніше впливають кримінальні клани, адміністрація Президента й сам Президент.

Небезпека журналістської праці визнана суспільством — майже 80% громадян вважають професію журналіста небезпечною, причому найбільше громадян думає так на сході України — 86,6%. Дошукуватися причин цієї регіональної специфіки не будемо — і так ясно. З-поміж опитаних журналістів 77,1% очікують негативних наслідків за публікації про кримінальні клани, 71,7% — про Президента, 69,4% — про місцеву владу, 68,4% — про президентську адміністрацію. Таке сусідство «лідерів» шокувало б представника демократичної країни, але ми звикли до всього і вже не дивуємося. Водночас журналісти менше боялися критикувати Верховну Раду (нинішню) і Кабінет міністрів (попередній) — від них «негативних наслідків» очікували, відповідно, 35,1% і 41,2%. Більше того, ці владні інститути часто виступають «хлопчиками для биття» для однієї владної структури, але розміщеної на іншій вулиці (див. діаграму).

Майже кожен другий (48,3%) журналіст особисто зіштовхувався з фактами погроз, пов’язаних із його професійною діяльністю. В ієрархії очікуваних «санкцій», вибудуваній журналістами, — психологічний тиск (79,2%), економічні санкції (75,7%), фізична розправа (47,5%). Громадяни розмістили «санкції» трохи інакше, поставивши фізичну розправу на перше місце (63,1%), а за нею — психологічний та економічний тиск. Напевно, журналісти, для яких небезпечна праця — джерело засобів для існування, гостріше сприймають можливі економічні наслідки деяких публікацій, ніж їх небезпеку для життя або здоров’я.

Тепер про вплив на мас-медіа. Респондентам пропонувалося оцінити вплив ряду інститутів на ЗМІ за п’ятибальною шкалою, де «1» — повністю негативний вплив, «5» — повністю позитивний вплив. Для багатьох це, напевно, буде несподіванкою, але найпозитивніший вплив на ЗМІ (кількість оцінок «4» і «5») журналісти визнали за фінансово-економічними групами (19,2%), — очевидно, розуміючи рівень залежності від них і сподіваючись, що стосунки власників і роботодавців із журналістами будуватимуться за західними зразками. Далі в рейтингу розмістилися Держкомінформполітики (18,2%) і Верховна Рада (17,4%), з якими, мабуть, журналісти пов’язують очікування поліпшення умов у сфері свободи слова взагалі й гарантій професійної діяльності зокрема. Третє місце Верховної Ради, напевно, пояснюється і наявністю в сесійній залі плюралізму думок, хоч би як обмежено й вибірково його висвітлювали деякі ЗМІ.

Лідери «негативного» рейтингу (кількість оцінок «1» і «2») — кримінальні клани (58,1%), адміністрація Президента (51,2%), Президент (44,1%). Тут і коментувати важко. Та й небезпечно...

Третє. Загальний рівень свободи слова в Україні — низький, як і рівень доступності інформації для населення. На думку журналістів, в інформаційному просторі країни переважає інформація негативного змісту, яка поглиблює розкол суспільства і компрометує владу в його очах. Поширена практика «статей на замовлення».

Серед опитаних журналістів лише 12% оцінили стан свободи слова в Україні позитивно (кількість оцінок «4» і «5» за п’ятибальною шкалою), 44,4% опитаних вибрали оцінки «1» і «2», 42,2% — оцінку «3» (1,4% не змогли відповісти). Таким чином, «середній бал» свободи слова — 2,6. Оцінка рівня доступності інформації, розрахована за такою самою методикою, виявилася трохи вищою (2,9), але також не дотягнула навіть до «трійки». І те, й те сумно, з погляду як наших внутрішньо-, так і зовнішньополітичних перспектив. Адже свобода слова й доступність інформації — це дві сторони однієї медалі, необхідні умови демократичного розвитку країни, «перепустка» в клуб європейських демократій, куди ми так прагнемо вступити, принаймні судячи з заяв влади. Промовистий факт — 60,8% журналістів вважають справедливим те, що експерти міжнародної організації «Репортери без кордонів» поставили Україну на 112-те місце з 139 у світовому рейтингу свободи слова. З цього місця в об’єднану Європу навряд чи інтегруєшся. Що й казати, якщо навіть представник фракції, яка входить до парламентської більшості, на парламентських слуханнях як ілюстрацію ситуації зі свободою слова в Україні навів слова закордонного сатирика, що назвав телевізор «презервативом для реальності».

Тепер щодо змісту інформаційного простору, який є, хоч і трохи викривленим, але дзеркалом нашої реальності. Понад половину (53,6%) опитаних журналістів вважають, що в мас-медіа переважає інформація негативного характеру. Не згодні з цим лише 16,4%. 42,1% журналістів схиляються до думки, що переважає інформація, яка поглиблює розкол суспільства (проти 16%, які відзначають переважання інформації, що сприяє консолідації суспільства), 43,3% відзначають, що переважає інформація, яка компрометує владу (не поділяють цю точку зору 22,3%). Напевно, не можна повністю скидати з рахунків правило діяльності ЗМІ певного кольору, для яких «хороша новина — це погана новина».

Журналістам, очевидно, має бути ніяково і за свій «цех» у цілому, коли йдеться про «замовні статті», існування яких визнали 87,9% опитаних. Не випадково, виступаючи з парламентської трибуни, відомий тележурналіст Роман Скрипін закликав своїх колег вибачитися перед суспільством, оскільки, за його словами, журналісти великою мірою самі сприяли становленню політичної цензури.

Проте в головному такі оцінки — результат повсякденних реалій життя переважної більшості українських громадян, яким доводиться «на окремих прикладах» показувати, що «не все так погано в нашому домі». А це, у свою чергу, і є найочевидніший результат діяльності самої влади, попередньої і нинішньої, який компрометує її і без участі журналістів. Крім того, деякі представники владних структур, переймаючись самозбереженням і не розмірковуючи про далекосяжні наслідки своїх дій для України, періодично створюють «інформаційні приводи», що можуть розколоти суспільство (приміром, спекулюючи на мовній проблемі чи намагаючись подати опозицію як збіговисько соціально небезпечних елементів). Отож, дивуватися журналістським оцінкам змісту інформаційного простору України підстав немає — у цьому разі справді «буття визначає свідомість».

Четверте. Журналісти усвідомлюють необхідність боротьби проти політичної цензури. Та більшість із них самі поки що не боролися проти неї — що переважно пов’язано з їхньою економічною залежністю від власників ЗМІ. Поки що більшість журналістів не підтримують створеного журналістами Страйкового комітету, трохи більше третини журналістів готові взяти участь у всеукраїнському страйку працівників ЗМІ, а свідчити в суді у справі про політичну цензуру не готові більше журналістів, ніж готові. Проте журналісти усвідомлюють, що жодна державна структура, у тому числі й суд, не здатна захистити їхнього права краще, ніж вони самі.

На запитання «Чи готові ви працювати в умовах відсутності цензури?» ствердно відповіли 91,6% журналістів і лише 2,7% опитаних висловили свою неготовність до цього (5,7% вагалися з відповіддю). Боролися проти цензури — 41,5% журналістів, не боролися — 58,5%. Три чверті опитаних вважають головною перепоною на шляху ефективної боротьби з цензурою економічну залежність журналістів від власників ЗМІ, 42,8% називають причиною відсутність професійної солідарності, 41,2% — страх репресій із боку влади, кримінальних структур. Тобто цензура, по суті, тримається на страху журналіста — страху втратити роботу й отримати клеймо «неблагонадійного», що рівнозначне відсутності шансів знову знайти роботу, на страху репресій із боку влади, кримінального «свавілля».

А хто ж може захистити журналіста? Цікаві цифри: із владних інституцій, до яких журналіст може звернутися по захист, своє «профільне» відомство Держкомінформполітики назвали лише 8,3% опитаних, місцеві держадміністрації — 10,8%, Міністерство внутрішніх справ — 13,2%. Найвищі ж оцінки з-поміж структур виконавчої влади отримала СБУ (21,2%). Швидше за все, така оцінка пов’язана з тим, що цьому відомству останнім часом вдавалося залишитися осторонь виконання «специфічних політичних завдань», а його керівництво справді допомагало журналістам, коли до нього по це зверталися.

Найбільше сподівань журналісти покладають на свою Національну спілку (27,6%), органи правосуддя (23,8%) і на нещодавно створену незалежну профспілку працівників ЗМІ (22,6%), хоча й тут не йдеться навіть про третину опитаних. Тобто якоїсь значимої для більшості журналістів державної структури, здатної захистити їхні права, не існує, до суду особливої довіри немає теж, а тому «порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих».

Проте спроможність громадських структур досягти успіхів у боротьбі за права журналістів залежить від того, наскільки їхні дії буде підтримано, від професійної солідарності працівників ЗМІ. Поки що цей рівень не можна назвати високим (і це відзначають, як ішлося вище, самі журналісти). Так, до Страйкового комітету представників ЗМІ позитивно ставляться 46,4% опитаних, тоді як майже кожен четвертий (23,7%) — нейтрально (тобто байдуже), а майже кожен десятий (9%) — негативно. Кожен п’ятий (20,9%) нічого не чув про цей комітет або не визначився у своєму ставленні до нього. У всеукраїнському страйку працівників ЗМІ, якщо такий оголосять, готові взяти участь 37,5% опитаних журналістів, не готові — 28,4%. І кожен третій (34,1%) поки що не зробив свого вибору. Проте у Фонд підтримки журналістів, що створюється Страйковим комітетом, готові пожертвувати певні суми дві третини опитаних (66,6%).

Знаючи, що влада, вдаючись до цензури, розраховує на те, що журналісти побояться свідчити в суді про такі факти, автори дослідження поставили запитання: «Чи готові ви виступити в суді як свідок у справі про політичну цензуру?» Результати виявилися такі. Третина (33%) журналістів готові до цього, трохи більше (34,1%) — не готові і ще третина не визначилася (32,9%). З одного боку, третина готових у цьому запитанні, як і 37,5% у попередньому — це, звичайно, ще не більшість, і рішучість на словах ще не означає рішучості насправді. Однак те, що журналістів уже «дістали» і частина їх готова особисто боротися проти цензури, — факт. І в цій боротьбі їх підтримає значна частина населення країни — майже половина (49,9%) опитаних заявили, що позитивно сприйняли б факт оголошення журналістами страйку, тоді як негативне ставлення висловили лише 4,4% (ще 35,6% сприйняли б страйк нейтрально). А третина громадян (34,3%), попри всі свої матеріальні проблеми, готова підтримати страйкуючих фінансово. Отже, суспільство — на боці журналістів у їхній боротьбі за свої професійні права.

П’яте. Журналісти бачать серед першочергових заходів, які дозволили б усунути передумови для наявності політичної цензури, ініціативи, спрямовані на підвищення економічної незалежності ЗМІ, обмеження можливостей економічного тиску на них. Це необхідно для того, щоб зламати економічну «вісь» цензури: «залежний від влади власник ЗМІ — залежний від власника ЗМІ журналіст».

Переважна більшість (86,4%) журналістів вважає, що необхідно запровадити обмеження сум компенсації моральної шкоди, на який претендує позивач у справах, пов’язаних із публікаціями в ЗМІ. Відомо, що позови проти ЗМІ в Україні вже давно перетворилися на засіб зведення рахунків політиків і посадовців органів влади з «незручними» мас-медіа. Астрономічні суми позовів у разі виграшу справи (а в умовах, так би мовити, не зовсім незалежного суду правда часто виявляється на боці сили), практично «вбивають» ЗМІ. Чого варті лише такі цифри: 1999 року на ЗМІ було подано 2258 судових позовів, по яких вони мали виплатити позивачам понад 90 млрд. грн. Причому 55% позовів було ініційовано держслужбовцями. За інформацією голови НСЖУ Ігоря Лубченка, такі позови щодня розглядаються в п’яти-шести судах. А за даними Фонду гласності, до 70% таких справ мають відверто несумлінний характер і спрямовані на «приборкання» преси фінансовими методами й на запровадження політичної цензури.

Серед конкретних заходів, які сприяють підвищенню економічної незалежності ЗМІ, найбільшу підтримку опитаних журналістів отримали пропозиції: зняти ПДВ на послуги друкарні й папір для українських ЗМІ (92,8%); провести тендер на визначення кількох компаній, що займатимуться доставкою і розповсюдженням преси (72%); створити в Україні громадське телебачення, що фінансуватиметься з абонентської плати (69%).

Однак підстав для особливого оптимізму в цій сфері, попри всі декларації влади про підтримку ЗМІ, немає. Вона (влада) не зацікавлена в існуванні незалежних мас-медіа, оскільки останні також претендують на те, щоб бути владою, хоч і четвертою. А владою ділитися в нас ніхто не любить. Тому не можна не погодитися зі словами керівника інтернет-видання «Телекритика» Наталії Лігачової, що «поки тіньова медіа-економіка, що купується за лояльність до Президента і Ко, не стане менш вигідною, ніж прозоре ведення бізнесу в умовах максимальної його захищеності від несумлінної конкуренції та сваволі держави, — нічого реально в нашому інформаційному просторі за нинішніх умов не зміниться».

Можна продовжити: «А не станеться цього доти, доки в нас у країні не буде створено систему влади, що передбачає відповідальність перед суспільством, підконтрольність йому, а звідси — що поважає засоби масової інформації». З цією тезою були згодні більшість журналістів, яким пощастило виступити на парламентських слуханнях 4 грудня. Здається, що з нею погодилися б і більшість журналістів України.

Якщо спробувати узагальнити результати опитування журналістів, то в цілому складається двоїсте враження. З одного боку, стає очевидно, що свобода слова в Україні справді заглиблюється в сутінки, причому чим далі, тим інтенсивніше. А така тенденція, як свідчить історія ХХ століття, часто призводила до трагічного фіналу.

З другого боку, не можна не відзначити, що значна частина журналістів, у тому числі практично всі визнані авторитети у цій сфері, розуміють серйозність проблеми й масштаби загрози, що виникне із запровадженням політичної цензури, не тільки для себе, а й для всієї країни. Вони готові самі боротися за недопущення подальшого згортання свободи слова в Україні і закликають до цього своїх колег.

Та всі ми мусимо розуміти: аби зусилля тих, хто сьогодні «викликає вогонь на себе», увінчалися успіхом, їм потрібна не лише солідарність побратимів по перу. Необхідна активна підтримка громадян, тих, кого не влаштовує можливість вибору між однією газетою та однією телепрограмою новин, а таких в Україні більшість. Журналісти сподіваються, що таку підтримку їм забезпечать. Нам теж хочеться у це вірити.

Повністю результати дослідження опубліковані в журналі Центру Разумкова «Національна безпека і оборона» (№11, 2002), підготовленому до парламентських слухань «Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова і цензура в Україні».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво