СТІНА - Архів - dt.ua

СТІНА

11 жовтня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №39, 11 жовтня-18 жовтня

Десять років тому країна дізналася про Леоніда Кучму. Багато знань про цю людину обернулися для неї багатьма печалями...

Десять років тому країна дізналася про Леоніда Кучму. Багато знань про цю людину обернулися для неї багатьма печалями. Дві політичні п’ятирічки тому ніхто не розпізнав у непоказному, хоча й жорсткуватому чоловічкові майбутнього всесильного правителя. Політик із дипломом інженера й зовнішністю виконроба несподівано для всіх став талановитим конструктором владної піраміди, позбавленої архітектурних надмірностей, проте наділеної надприродною міцністю. На її вершині знайшлося місце тільки одному. Решту було поділено на будівельників і будівельний матеріал. У кожного муляра, що втрачав спритність, був лише один шлях — у піч, де його перетворювали на нову цеглинку. На сировину для нових мулярів, котрі квапляться втілити в життя новий задум Верховного Зодчого — нову стіну.

Стіна — саме таке визначення найкраще підходить для опису мало не кожного політичного проекту, розробленого головним конструктором КБ «Банкова». Конституційний договір, всеукраїнський референдум, парламентська більшість — ці й багато інших конструкцій були стінами, що відгороджували гаранта від критики, від відповідальності, від опонентів, від зовнішнього світу, від власного народу. Стіни зводилися швидко та просто — бо «кельмою» завжди був страх, а розчин замішувався на жадібності й честолюбстві.

Людина-невидимка

Фундамент майбутнього політичного «доту» (мешканець якого ось уже скільки років благополучно обороняє власну владу) було врочисто закладено десяток років тому. Саме тоді Кучма витягнув щасливий лотерейний білет. До осені 1992-го багато колег Леоніда Даниловича з вищого законодавчого органу (за їхніми ж словами) навіть не знали, який він на вигляд. Що не зашкодило директору «Південмашу» здобути беззастережну перемогу в змаганні за прем’єрську посаду — йому висловили довіру 316 депутатів із 378 присутніх у залі.

Чому він? На це запитання намагалися відповісти не раз. Багато аргументів видаються логічними. Але навіть їх сукупність не дає чіткої відповіді. Хоча пригадати передісторію вертикального кар’єрного злету Леоніда Даниловича, напевне, все-таки варто.

Отже, за однією версією (озвученою, зокрема, Леонідом Кравчуком), головним «штовхачем» Кучми був тодішній спікер Іван Плющ. Мотиви? Конфлікт між Іваном Степановичем та Леонідом Макаровичем був очевидним. Причина конфлікту була банальна — боротьба за владні повноваження. Тоді їх було розділено між парламентом і Президентом приблизно порівну. З одного боку, це створювало нормальний баланс сил між двома основними центрами політичного впливу. Така відносна рівновага видавалася благом, якби:

— Верховна Рада була структурована;

— або Президент, або прем’єр спиралися на парламентську більшість;

— економіка була стабільною.

Проте політичну еліту шматували чвари. Ні Плющ, ні Кравчук не могли розраховувати на якусь парламентську коаліцію, спроможну забезпечити безперебійне продукування логічно взаємопов’язаних законів. А найголовніше те, що 1992 рік був роком наджорстокої економічної кризи, викликаної об’єктивними причинами й поглибленої суб’єктивними. Відповідальність за очевидні промахи, за умовчанням, покладалася на персону, що уособлювала верховну владу в державі, — тобто на Леоніда Кравчука. Антипрезидентськими настроями і в суспільстві, і в парламенті нібито спробував скористатись у своїх цілях Іван Плющ. Щоб послабити владу Президента і зміцнити свою, спікеру було потрібно провести через парламент прем’єра, максимально незалежного від глави держави й максимально лояльного до голови Верховної Ради. Питання про зміну керівника уряду було справою вирішеною — когось же належало предметно покарати за масштабну економічну розруху. «Стрілочником» мала стати, зрозуміло, перша особа Кабінету міністрів.

За великим рахунком, Вітольд Фокін був відповідальний за численні помилки не більше, ніж Президент і парламент. Тим паче що він, по суті, виявився заручником чвар між главою держави й вищим законодавчим органом. Але така доля українських прем’єрів — служити жертовним баранчиком під час священних політичних відправ. Кравчук був готовий віддати Фокіна на «заклання», але його протеже — Валентин Симоненко — не влаштовував ні Плюща, ні багатьох інших впливових політиків, оскільки видавався постаттю, ще більш залежною від Президента. Потрібна була людина, з одного боку, авторитетна, з другого — не з кравчуківської «обойми». Серед усіх можливих кандидатів (а таких, за деякими даними, набралося до двох десятків) Плющу найбільше припав до душі саме Леонід Кучма.

Як стверджують деякі поінформовані особи, у своєму виборі Іван Степанович спирався не так на чесноти, як на вади претендента. Леонід Данилович видавався найбезбарвнішим на тлі решти пошукачів, отже — найбезпечнішим. Хитрий Плющ сподівався здобути союзника, але не планував ростити конкурента. Майбутній лідер нації у недорікуватому, неохайному, невиразному обранці жителів Червоногвардійського району Дніпропетровщини ну ніяк не вгадувався. Якщо описана вище версія правдива, то Іван Степанович розглядав Леоніда Даниловича як інструмент у подальшій боротьбі за владу. Спікер і гадки не мав, що сам є лише сліпим знаряддям у руках безжалісної долі.

Була ще одна принципова обставина. Кабінет міністрів тоді не сприймався як альтернативний центр владного впливу, а реальна політична вага прем’єра набагато поступалася вазі спікера, а тим паче Президента. Протиборчі сили сперечалися тільки про те, чиїм «придатком» може або повинен стати Кабмін — президентським чи парламентським. І намагалися вгадати, «чиєю» людиною в результаті виявиться прем’єр — Кравчука чи Плюща. У сольну партію «керуючого» виконавчою владою не міг повірити ніхто — прецедентів не було.

Голова Верховної Ради, вочевидь, був не єдиним лобістом Леоніда Даниловича. Чимало зробив для його кар’єрного росту так званий «директорський корпус», дуже впливова на той час сила. Генерали промисловості були зацікавлені в просуванні на посаду прем’єра людини, яка має таку ж саму «групу крові». Заводи потребували грошей, їхні директори потребували «правильної» приватизації — хто, як не свій, міг би допомогти у вирішенні цих питань. Вибір був багатий — але альтернативи не було. Адже «червоні директори» не мали достатньо сили для того, щоби просто нав’язати свою думку депутатському корпусові. Кандидатуру обранця слід було узгодити з керівництвом Верховної Ради і з націонал-демократами. І тому більш любим директорському лобі Олександром Буляндою довелося пожертвувати — для всіх учасників переговорного процесу «найменшим злом» видавався саме Леонід Кучма.

Про можливі резони Івана Плюща ми розповіли вище. Націонал-патріотичні кола Верховної Ради чудово розуміли, що не в змозі провести «свого» прем’єра. А на тлі інших претендентів нічим не примітний Леонід Данилович здавався найменш небезпечним і найбільш демократично налаштованим кандидатом. Політолог Юрій Луканов, автор книги «Третій Президент», виявив у компартійних архівах цікаве свідчення. Ще в лютому 1990 року на політбюро ЦК КПУ(!) директор «Південмашу» Леонід Кучма заявив, що «першим декретом оновленої Верховної Ради має стати декрет про повний політичний і економічний суверенітет України як держави...» Не забули націонал-патріоти й того, що «червоний директор» і парторг із багаторічним стажем 1991 року був довіреною особою одного зі стовпів антикомуністичної опозиції Ігоря Юхновського. Тож немає нічого дивного в тому, що той-таки Юхновський (висунутий Народним рухом як опонент Леонідові Даниловичу) 13 жовтня 1991 року без ремствувань відмовився від претензій на прем’єрське крісло і закликав нацдемів підтримати Кучму.

У будь-якій грі везіння найчастіше є заміною майстерності. Політичні ігри не виняток. 1992 року Кучма не грав. «Грали» його, оскільки не бачили в ньому небезпечного гравця. Але досвідчений преферансист не захотів виконувати роль «болванчика». Карта лягла, партнери по столу, захоплені взаємним суперництвом, мимоволі підіграли. Це був фарт, яким гріх було не скористатися. І він скористався ним сповна...

Хто міг знати, що він дріт, поки не пустили струм?

Цей матеріал — не спроба описати кар’єру найбільш успішного політика в новітній історії України. Швидше, це розмірковування на тему «Чому ми так кепсько живемо?» Чому двічі поспіль вотум народної довіри отримував кандидат, можливо, найменше того вартий? Чи може так бути, що роль свого лідера нація довіряла людині зі значною кількістю очевидних недоліків, майже кожен із яких смертельно небезпечний для політика?

Чітких відповідей на ці запитання немає. Якби вони були відомі, напевно, нинішнього Президента звали б інакше. А його звуть Леонід Кучма. Главою держави є людина, котра довела, що в цій країні можна стати першим, спираючись лише на дві очевидні чесноти — інтуїцію та характер. У ньому завжди було розвинене те, чого помітно бракувало іншим політикам, яскравішим, талановитішим, розумнішим.

Він інтуїтивно прораховував свою вигоду. Лише інтуїцією можна пояснити комплектацію власної команди молодими, честолюбними, амбітними, сміливими політиками, у яких не було шансу реалізувати себе за часів Кравчука. І вони писали йому бадьорі промови, які заворожено слухала країна. Вони розробляли йому сміливі програми, що викликали замилування економістів. У нього вистачало характеру розлучатися з членами своєї команди, коли ті ставали небезпечними. Коли вони «заривалися». Або коли було потрібно знайти чергового «стрілочника», винного в тому, що обіцянки не здійснювалися, а програми не реалізовувалися.

Він інтуїтивно відчував потребу прихилити до себе журналістів. Він був відкритим, майже «своїм хлопцем» для багатьох мас-медіа, не дуже балуваних увагою манірного Леоніда Кравчука. І в нього вистачало характеру зробити свободу слова легким спогадом у пам’яті тих, хто починав свою журналістську діяльність «до Кучми».

Так склалося, що тим, хто опонував йому, і тим, хто був поруч із ним, бракувало інтуїції й характеру, щоб усунути його від влади чи бодай змінити його. Десять років «політики від Кучми» стали для України періодом нескінченного спокутування гріхів. Чимало політиків, які «штовхали» його в прем’єри 92-го або забезпечили його тріумфи 94-го і 99-го, сьогодні виходять на вулиці з вимогами його відставки. Чимало журналістів, які свого часу обстоювали його право бути почутим, сьогодні борються за право на власний голос.

Вперше виступаючи перед парламентом 13 жовтня 1992-го, він багато що обіцяв. Він виступав за продуману приватизацію і став «хрещеним батьком» «прихватизації», породив касту олігархів. Він закликав не перетворювати підприємців на «дійну корову» і став творцем жорстокої податкової системи, яка загнала щойно зароджуваний бізнес у тінь. Він клявся «убити всі паразитуючі структури» і «зупинити зубожіння народу», але саме після декретів уряду Кучми «паразитуючі» довірчі товариства вигребли у зубожілого народу рештки заощаджень. Він вважав за необхідність будувати відносини з Росією на жорсткій прагматичній основі. Але саме його Кабінет став ініціатором угоди, відповідно до якої, держава взяла на себе борги підприємств перед Росією, не домігшись аналогічного кроку від Москви і посадивши країну в багаторічну боргову яму. Він вимагав повноважень для прем’єра і незалежності для уряду й опісля із задоволенням перетворив Кабінет міністрів на придаток власної канцелярії. Він обіцяв побудувати демократичну державу, але натомість вишикував країну по стійці «струнко».

Ніхто з політиків не змінював своїх переконань так часто і так легко. Йому вистачало інтуїції робити це в потрібний момент і вистачало характеру не соромитися власних зрад.

Ми щороку бачили «нового Кучму». І нову команду. Але, мабуть, ніколи його команда не була настільки цинічною. І це дає підстави думати, що його зрадила інтуїція. І що чергова стінка, споруджена людиною, котра досі талановито відділяла себе від держави, а владу від народу, впаде. Придушивши її уламками. По яких, цілком можливо, до влади прийде людина з такою ж інтуїцією і з таким же характером. Але набагато розумніша. І цинічніша…

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №31, 24 серпня-30 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво