Спроба №? - Архів - dt.ua

Спроба №?

19 серпня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №32, 19 серпня-26 серпня

Минулого понеділка в будинку на Михайлівській було маленьке свято: після зустрічі з міністром зак...

Минулого понеділка в будинку на Михайлівській було маленьке свято: після зустрічі з міністром закордонних справ Борисом Тарасюком президент Ющенко, як повідомила його прес-служба, прийняв рішення найближчим часом підписати указ про посилення координуючої ролі МЗС у здійсненні зовнішньої політики України, яким, зокрема, покладе на це міністерство завдання координувати діяльність усіх структур виконавчої влади у сфері зовнішньої політики.

За роки незалежності України МЗС пережив уже не один указ про свою роль, яким то посилювали, то зводили до рівня інформаційного придатка адміністрації президента. Із перемогою демократичної революції дипломати нібито розправили крила, і МЗС вустами свого тодішнього офіційного спікера Маркіяна Лубківського (нині заступника державного секретаря України) негайно висловило надію на те, що роль міністерства в координації зовнішньої політики країни віднині зросте. Невдовзі президент Ющенко, представляючи 8 лютого Бориса Тарасюка як нового главу МЗС, однозначно заявив, що «єдиним каналом формування дипломатичних відносин буде Міністерство закордонних справ» і що цим відтепер не займатимуться ані СБУ, ані адміністрація президента.

Окрилені емзеесівці без зволікань того ж таки місяця подали до секретаріату президента свої пропозиції з приводу оптимізації механізму здійснення зовнішньої політики, але... Жодної реакції на ці пропозиції не дочекалися. Тоді на Михайлівській підготували нові пропозиції та, оформивши їх у вигляді проекту указу президента, знову відправили на Банкову. На жаль, швидкої відповіді знову не було. І ось лише 15 серпня Борис Тарасюк (як і інші члени уряду, включаючи прем’єра, нечасто маючи змогу особисто та грунтовно обговорити з президентом актуальні, а часом і найактуальніші, проблеми в своїй сфері) отримав тверду обіцянку глави держави видати довгоочікуваний указ.

Звісно, радість на Михайлівській була б значно більшою, якби президент не просто пообіцяв, а взяв та й підписав цей указ. Тим паче що часу на його доопрацювання й оформлення в канцелярії глави держави було досить, адже, засвідчують джерела в СП, проект документа лежить на Банковій уже близько трьох місяців... Але в зовнішньополітичному відомстві дуже сподіваються на те, що до наради послів, яка розпочнеться наступного тижня і на якій очікується виступ президента, указ таки буде підписано. Оскільки його необхідність назріла вже давно.

І не лише тому, що члени нової правлячої команди часто врозбрід коментують те чи інше зовнішньополітичне питання, що найчастіше призводить до непорозумінь і проблем у відносинах із тією чи іншою країною. А ще й тому, що в Україні знову відчувається вплив не одного зовнішньополітичного центру. Утім, саме в часи Кучми—Медведчука—Орла центр був один — на Банковій, а МЗС тоді виконував лише формальні функції. Тепер же їх принаймні три з половиною, і асоціюються вони з іменами Тарасюка, Рибачука, Зінченка й Порошенка. І коли спочатку експерти й журналісти прогнозували «конфлікт інтересів» між міністром закордонних справ Тарасюком і віце-прем’єром із питань євроінтеграції Рибачуком і з інтересом відслідковували розвиток їхніх стосунків, то на сьогодні, наскільки ми можемо судити, Борис Іванович і Олег Борисович уже притерлися, узгодили повноваження, і особливих непорозумінь між ними не виникає.

Зате значний інтерес до зовнішньополітичної сфери, особливо на російському напрямку, почали виявляти секретар Ради національної безпеки та оборони України Петро Порошенко і держсекретар України Олександр Зінченко. І нічого поганого в цьому, загалом, не було б, якби вони діяли лише в рамках своїх повноважень, не забираючись у «чужий город». Ну, скажіть, будь ласка, навіщо і на яких підставах держсекретареві Зінченку знадобилося їхати до Штатів «готувати візит президента», якщо з Вашингтона щойно повернувся міністр закордонних справ, котрий побував там із тією самою метою й виконав усю необхідну підготовчу роботу, що її в будь-якій демократичній державі належить виконувати саме главі зовнішньополітичного відомства? І як на цей «дублюючий» візит відреагували американці? За нашою інформацією, вони дивувалися. Або що означає словосполучення «робочий візит держсекретаря України»? Чи мається при цьому на увазі, що можуть бути «офіційний візит держсекретаря» чи навіть «державний візит державного секретаря»? Які повноваження були в О.Зінченка під час його робочого візиту до Москви? І в якій якості його прийняв президент Росії Путін? Якщо як відомого громадянина України, як, приміром, свого часу Леонід Кучма прийняв відомого громадянина Франції П’єра Рішара, а Віктор Ющенко не менш відомого громадянина тієї самої держави Жерара Депардьє, то немає жодних проблем. Але якщо метою візиту до Москви було «сприяти нормалізації та поступовому поліпшенню загальної атмосфери українсько-російських відносин», то виникає відразу кілька запитань. Приміром, ким і коли були затверджені директиви для цього візиту? Яким документом і коли президент уповноважив главу своєї канцелярії «поліпшувати атмосферу»? Які були теми зустрічі на такому високому рівні та які її результати? І кому, крім секретаріату президента, про це взагалі відомо? До речі, журналістів та експертів до цього часу також гризе цікавість, що робив глава президентської канцелярії в Лівії?

Не менше запитань виникає і з приводу деяких візитів і зустрічей секретаря РНБОУ Петра Порошенка. Цілком зрозуміло, коли він зустрічається, скажімо, із грузинським колегою — секретарем радбезу або ж із керівником Бюро національної безпеки Польщі. Але що робив Петро Олексійович в Іраку, коли поїхати туди саме час було начальникові Генштабу? Або які термінові справи надзвичайної державної важливості покликали Петра Олексійовича до Франції, коли там протягом двох тижнів побували міністр закордонних справ, прем’єр із п’ятьма міністрами та президент? Чому домовлятися про диверсифікацію джерел енергоносіїв до Ірану поїхав знову Порошенко, а не, скажімо, прем’єр або глава енергетичного відомства? І чому піднімати «на якісно новий рівень» відносини між військовими відомствами України та Китаю до Пекіна виїжджав не міністр оборони, а той-таки всюдисущий секретар РНБОУ? Мабуть, їздити світом набагато цікавіше, ніж вести копітку роботу в апараті Радбезу, де Петра Олексійовича бачать не так уже й часто і чекають від нього бодай основних кадрових призначень. Робота з документами, певне, також не найзахопливіше заняття. Представники дуже багатьох відомств скаржаться на те, що важливі й термінові документи подовгу припадають пилом і в апараті РНБОУ, і в секретаріаті президента і часто надходять у структури виконавчої влади тоді, коли те чи інше розпорядження або доручення, яке їм віддається, вже має бути виконане. Притчею во язицех став указ президента про введення в дію рішення РНБОУ з приводу підготовки вступу України до СОТ. Нагадаємо, указ, підписаний 15 червня, містить План невідкладних заходів, де датами їх виконання визначено 3 і 10 червня. Або ще один яскравий приклад. Як розповіли нам працівники однієї профільної структури, документи на виконання домовленостей, досягнутих президентами Ющенком і Путіним 19 березня, надійшли до цього відомства з Банкової... більш ніж через два місяці після зустрічі глав держав. При Кучмі, кажуть, такі документи в обов’язковому порядку надходили адресатам не пізніше як через два-три дні...

Певне, чимало з цих причин і стимулювали появу проекту указу про посилення координуючої ролі МЗС у сфері зовнішньої політики. За докладнішими роз’ясненнями «ДТ» звернулося до одного з його головних ініціаторів — міністра закордонних справ України Бориса ТАРАСЮКА.

— Борисе Івановичу, так чим викликано появу цього указу?

— Трохи з історії питання. Ще у вересні 1996 р. було видано указ президента про координуючу роль МЗС. Він спочатку відпрацьовувався в нашому міністерстві, потім в адміністрації президента, де зовнішньополітичне управління тоді очолював Володимир Огризко (нині перший заступник міністра закордонних справ. — Т.С.). Указ концептуально був абсолютно правильним, розставляв дуже чіткі акценти й визначав механізм здійснення зовнішньої політики. Відповідно до цього указу, МЗС справді отримував координуючу функцію. Було встановлено механізм цієї координації: коли представники структур виконавчої влади здійснювали закордонні контакти, вони погоджували з нами технічні завдання, із боку МЗС надавалася методологічна допомога в підготовці цих візитів. Але спочатку цей указ був таємним. Тобто він не діяв як механізм координації, оскільки через свій гриф лежав у перших відділах, і мало хто мав до нього доступ. І коли в те чи інше відомство приходили нові люди, вони просто не знали про існування такого документа. Потім, на нашу пропозицію, цей указ зробили відкритим. Це значно спростило роботу й механізм взаємодії.

Потім відбулася зміна зовнішньополітичної команди адміністрації президента. І головне управління зовнішньої політики АП почало підтягувати під себе повноваження МЗС, що до
2003 р. стали, практично, номінальними. І в листопаді того року було видано указ, який фактично перетворив МЗС на підрозділ АП. Авторам документа, певне, необхідно було привести нормативну базу у відповідність із фактичним станом справ, коли міністерство вже нічого не вирішувало. Таким чином, створили ситуацію, коли на зовнішньополітичній ниві працювали дві конкуруючі структури — одна з повноваженнями, інша без них.

У результаті ми сьогодні опинилися перед правовою колізією: з одного боку, існує указ про координуючу роль МЗС, ніким не скасований із 1996 р., а з іншого — документ 2003 року, який фактично нівелює роль нашого відомства.

Але коли мене призначили міністром, президент зробив дуже чіткий месидж про те, що віднині не буде жодної дріб’язкової опіки з боку секретаріату президента, як це було в часи сумнозвісної АП Кучми. І на практиці це так і відбувається. Ми відразу ж порушили питання про скасування указу 2003 року, і ніхто проти цього не заперечував. У нас не було ніяких різночитань між МЗС і СП щодо недоцільності цього указу.

— Так чому ж його досі не скасували? Можливо, щоб у потрібний момент скористатися?

— Та на нього ніхто не звертав уваги, він фактично не працював. Утім, точно так само, як і указ №841 1996 року. Тому ми й вирішили: оскільки прийшла нова команда, вона має грати за правилами, і їх має визначити президент. Наша пропозиція полягала в тому, щоб осучаснити указ №841 і внести в нього нові елементи. Я радий, що минулого понеділка президент сказав, що видає цей указ.

— Він уже підписаний?

— Ще не знаю, для мене було важливо узгодити це питання в принципі. До речі, президент підтримав і скасування указу 2003 року.

— У чому полягають ваші нові пропозиції щодо оптимізації механізму координації в зовнішньополітичній сфері?

— Ми пропонуємо при міністерствах і відомствах створити інститут дипломатичних радників, аби в нас був міжвідомчий горизонтальний зв’язок, якого сьогодні дуже не вистачає. Ви знаєте, у країнах ЄС уже пішли далі того, щоб була просто професійна зовнішньополітична горизонталь у різних відомствах. У МЗС цих держав уже працюють представники інших країн, і в такий спосіб вони краще розуміють механізм формування зовнішньої політики. Між ними немає жодних закритих тем. Ми, звісно, так далеко ще не зайшли, але забезпечити горизонтальний механізм узгодження здійснення зовнішньої політики — це вимога часу. У цьому ми переконалися, зокрема і в період діяльності нового уряду.

Далі. Ми вважаємо, що питання зовнішньої політики та її пріоритетів мають доходити до регіонів. Що в регіонах мають працювати професіонали, які розбираються в зовнішньополітичній проблематиці. Нині для нас пріоритет — європейська інтеграція, отже, необхідно, щоб там були люди й підрозділи, які б займалися зовнішніми зв’язками та європейською інтеграцією. Це позиція нашого міністерства. Ми виносили її на розгляд уряду і пропонували в облдержадміністраціях створити окремі підрозділи. На жаль, наша пропозиція не знайшла підтримки.

— Якими були аргументи «проти»?

— Аргумент, власне, був один: необхідно спростити структуру облдержадміністрацій, а не до нескінченності їх розширювати. Хоча в структурах попередньої влади такі підрозділи існували. Наприклад, у Дніпропетровській ОДА було управління, яке займалося європейською інтеграцією. Я вважаю, що такі структури мають існувати.

— Що входить у поняття «координація»? Адже кожне міністерство, відомство можуть трактувати його по-різному.

— Саме слово «координація» передбачає наявність певної структури, на якій замикаються питання конкретної сфери, в даному випадку, зовнішньої політики. Це не означає, що мають бути якісь дріб’язкові дозволи з боку МЗС іншим структурам. Ви ж знаєте, щоб дискредитувати якусь ідею, потрібно довести її до абсурду. Для нас важливо інше: щоб знати весь комплекс відносин із конкретною країною, нам потрібно бути в курсі всього, що відбувається, акумулювати всю інформацію. І якщо хтось зустрічається із закордонними партнерами — це їхнє право, але нас мають інформувати про основні моменти, про досягнуті домовленості. Тоді ми зможемо все це враховувати й у своїй роботі.

— Чи передбачається, що під час закордонних візитів того чи іншого міністра або високопоставленого чиновника у складі делегації мають бути й представники зовнішньополітичного відомства?

— Такий порядок існував. У принципі так і має бути, щоб у всіх делегаціях, які вирушають за кордон, були й представники МЗС — аби забезпечити послідовність зовнішньої політики, так звану інституційну пам’ять, що має накопичуватися у відносинах із конкретною країною. А в нас що було? Їде якийсь міністр або високопоставлена особа за кордон і не вважає за необхідне навіть елементарно довести до відома Міністерства закордонних справ, щоб ми дали вказівку посольству допомогти цій людині у виконанні її функцій. А потім повертаються й ображаються, мовляв, посольство не приділило належної уваги, ніхто ними не займався. Буває, хтось кудись їде, із кимось зустрічається, про щось домовляється. Посольство не в курсі, МЗС не в курсі. Потім раптом виникають якісь запитання, причому ставлять їх МЗС, а в міністерства інформації немає, немає інституційної пам’яті. Все це дуже заважає реалізації наших національних інтересів. Один одне каже, інший — інше...

— І це створює атмосферу конкуренції, яку можуть використовувати наші іноземні партнери. Якщо їм не вдалося домовитися, наприклад, із МЗС, вони можуть спробувати домовитися з кимось іншим...

— Абсолютно вірно. І саме координація має забезпечити виконання принципу, згідно з яким держава говорить одним голосом. І хоч би хто яку посаду обіймав у цій країні, він має говорити і давати єдину оцінку й інтерпретацію позиції держави. А не так, що позиція залежить від відомства, котре її продукувало, як у нас найчастіше буває.

— Наскільки відомо, виступати від імені держави й озвучувати його позицію можуть лише три особи — президент, прем’єр і міністр закордонних справ.

— Це не тільки наше внутрішнє законодавство, а й міжнародне право, що надає цим трьом особам можливість виступати на міжнародній арені без спеціальних повноважень.

Питання координації в нас не просто назріло, воно буквально кричить. Сьогодні ми з деякими міністерствами вже починаємо домовлятися про зустрічі, міжвідомчі наради, де ми узгоджуємо нашу позицію. МЗС особливо не втручається і не впливає на точку зору того чи іншого відомства, якщо вона не суперечить загальній концепції розвитку відносин із тією або іншою країною. У протилежному випадку ми можемо виступити за те, щоб позицію цього відомства було підкориговано.

— А якщо в якомусь відомстві виникають ідеї й аналітичні розробки, які багато в чому взагалі суперечать обраному й задекларованому на вищому рівні зовнішньополітичному курсу? До речі, як ви прокоментуєте інформацію, викладену в минулому номері «ДТ» нашим автором Олександром Сушком, про те, що в секретаріаті президента було підготовлено пропозиції, власне, про перегляд зовнішньої політики України з тим, щоб вона більше відповідала зовнішньополітичним інтересам Росії? Нам відомо, що цей документ існує. Що ви можете сказати стосовно цього?

— Наскільки мені відомо, йдеться про внутрішній документ, що не є офіційним документом секретаріату президента, а тим більше, самого президента. Тому я не вважаю за потрібне коментувати цей внутрішній документ, який може бути позицією однієї або кількох осіб.

— Борисе Івановичу, ваші опоненти з опозиції звинувачують вас у занадто жорсткій позиції щодо Росії і пропонують українському істеблішменту уникати критичних висловлювань на адресу нашого стратегічного партнера, а на переговорах, особливо на вищому рівні, не торкатися гострих і хворобливих тем на кшталт ЧФ або делімітації, зосередившись на «продуктивніших» напрямках, наприклад технічного та наукового співробітництва. Кажуть також, що росіяни на вас так розсердилися, що міністр Лавров навіть не хоче з вами зустрічатися.

— Як у минулому, так і зараз дехто намагається навішувати ярлики — і на МЗС, і на міністра. Як у минулому, так і зараз ці ярлики не відповідають дійсності. Існує професійна дипломатична діяльність, яка не завжди передбачає розкриття всіх нюансів ведення переговорів, обстоювання позиції держави. Проблемні питання, звісно, є, і вони всім відомі — як делімітація морських просторів, перебування Чорноморського флоту. Якщо просто не говорити на ці теми, це не означатиме, що вони кудись зникли. Якщо ми не відстоюватимемо свої національні інтереси, як ми тоді зможемо їх забезпечити? Адже хтось має їх відстоювати і забезпечувати. А принцип міжнародного популізму не завжди спрацьовує. І не завжди в кінцевому результаті виграє держава, посадові особи якої займаються таким популізмом. Хто з внутрішньополітичних мотивів, хто — із зовнішньополітичних, щоб сподобатися і сказати, що «є bad guys, а я — good guy і, на відміну від поганих, можу вирішувати питання». Та всім потрібно пам’ятати, що існують національні інтереси держави. Хіба відповідає їм відхід від нашої позиції, яку Україна займала в питанні Керченської протоки? Хіба відповідає національним інтересам держави те, що сотні гектарів української території, сотні об’єктів використовуються ЧФ незаконно, а місцевий бюджет Севастополя не одержує належної орендної плати? Хтось обирає родзинку в двосторонніх відносинах і гадає: мовляв, я вирішуватиму це питання, оскільки його об’єктивно можна вирішити, а когось іншого звинувачуватимуть у тому, що він займає надто жорстку позицію щодо наших партнерів. Це неправильно і неетично для членів єдиної команди.

Що ж до відносин із моїм російським колегою Сергієм Лавровим, то ми знаємо одне одного понад 25 років. 1981-го ми майже одночасно приїхали до Нью-Йорка: він — до місії СРСР при ООН, я — до місії України. І протягом усіх цих років наші долі перетиналися і географічно, і професійно. Ми завжди зберігали добрі стосунки. Зокрема і після призначення міністрами закордонних справ. До речі, зовсім нещодавно, у середині літа, я ініціював свою поїздку до Москви. Оскільки мене поінформували про те, що вже готові два документи — дуже важливі для сотень тисяч українських і російських громадян. Це угода щодо механізму спрощеного перетинання кордону жителями прикордонних регіонів, а також угода про реадмісії (угода про повернення, приймання та транзит осіб, які незаконно перебувають на територіях України і РФ. — Т.С.). Та згодом з’ясувалося, що мене дезорієнтували — погодження відбулося з нашої сторони, а з російської ще триває. І тоді Сергій Лавров мені зателефонував і сказав: «Я чув, що ти хочеш приїхати, давай домовимося про дати» (йшлося про літо). Я подякував і повідомив, що мене дезорієнтували, що я хотів приїхати, аби закрити два конкретні питання, а не просто зустрітися (із цим проблем ніяких немає). І я запропонував: «Давай прискоримо процес вашого внутрішнього узгодження, зроби, будь ласка, що від тебе залежить, і я готовий приїхати і закрити ці два питання».

— Наскільки ми пам’ятаємо, ще кілька місяців тому виникла ідея створення міждержавної комісії Ющенко — Путін. Та до цього часу ця комісія не працює, як, утім, і її секретаріат, очолюваний Петром Порошенком і Сергієм Івановим. Що робиться в цьому напрямку?

— Принципове рішення стосовно цього, зафіксоване документально, президенти ухвалили на зустрічі 8 травня. Було дано доручення секретарям Рад безпеки розробити механізм взаємодії. І вони займаються цим питанням. МЗС у рамках міжвідомчої взаємодії подало свої пропозиції щодо реалізації цієї ідеї, які було взято до уваги. В цій комісії передбачається створення кількох підкомітетів, зокрема й міжнародного співробітництва, які мають очолити міністри закордонних справ. Було розроблено проект Регламенту роботи комісії, який спрямовано на розгляд російській стороні в червні. Тож динаміка процесу є, питання в тому, що поки ще немає кінцевого результату.

— А що з Планом дій Україна — Росія на 2005 р. або, як тепер модно говорити, «дорожньою картою»? Що це за план? Він уже існує, виконується чи тільки розробляється?

— Цей План було підготовлено на виконання принципового рішення президентів після їхньої зустрічі в березні. Потім 8 травня глави держав обговорювали цю «дорожню карту» і, в принципі, узгодили її основні елементи. Та пізніше на середньому рівні з’ясувалося, що в Російській Федерації ставлять під сумнів сам факт досягнення президентами цих домовленостей із конкретних принципових питань. Тим самим загальмувався процес остаточного узгодження цього Плану. Та це не означає, що він не діє. Триває робота з його ключових елементів — це й переговори щодо делімітації морських просторів, і щодо угоди про реадмісії. Тож відсутність формально затвердженого плану не означає, що немає й роботи.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво