СПОЛУЧЕНІ ШТАТИ ТА ГРУЗІЯ: ЗНОВУ «ПОДВІЙНІ СТАНДАРТИ»? - Архів - dt.ua

СПОЛУЧЕНІ ШТАТИ ТА ГРУЗІЯ: ЗНОВУ «ПОДВІЙНІ СТАНДАРТИ»?

5 грудня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №47, 5 грудня-12 грудня

Які висновки можна зробити з останньої демонстрації «принциповості» американської зовнішньої політики?..

Які висновки можна зробити з останньої демонстрації «принциповості» американської зовнішньої політики? Три американські адміністрації не просто підтримували режим Едуарда Шеварднадзе — вони робили на нього ставку. Без перебільшення можна стверджувати, що ця послідовна і, здавалося, незмінна підтримка була наріжним каменем політики США стосовно колишнього Радянського Союзу. У листопаді 2003 р. Вашингтон від неї відмовився. Він не лише приєднався до хвилі міжнародного обурення результатами парламентських виборів у цій країні, але й значною мірою організував її і нарешті відкрито підтримав претензії опозиції на владу. Чому саме зараз? Хіба що невіглас міг серйозно вважати Шеварднадзе демократом. Чому в Грузії? Зміна президента в Азербайджані зовсім не виглядала демократичною, проте після того, як Алієв-син замінив Алієва-батька, Сполучені Штати продовжили свій бізнес, ніби нічого не сталося. Навіть у порівнянні з Алієвими, режим Іслама Карімова в Узбекистані є деспотичним, проте американська підтримка Узбекистану наразі є однією з визначних рис «нової архітектури безпеки» у Середній Азії. І нарешті, для повноти картини, існує ще Олександр Лукашенко: він отримав такий самий статус ізгоя, як і Роберт Мугабе, будучи вельми сумирним диктатором у порівнянні з більшістю нових партнерів безпекової політики Вашингтона на пострадянському просторі.

На перший погляд, висновок очевидний: несталі американські «стандарти» є нічим іншим, як прикриттям сталих геополітичних інтересів. У Росії та Україні до цієї думки схиляються вже давно, і тут немає нічого дивного. У той час, як на Заході геополітика є давньою традицією (на погляд західних лібералів — віджилою та небезпечною), у колишньому СРСР це ще й наука. Позбавлення ілюзій щодо «науки» марксизму-ленінізму не усунуло прагнення наукового обґрунтування міжнародних відносин і не зменшило психологічної потреби в ньому. Геополітика, з її зосередженістю на «об’єктивних» чинниках влади й інтересів і дарвіністській теорії «боротьби» та неувагою до моралі, пристрасті, забобонів і глупоти, заповнила інтелектуальний вакуум, що утворився, коли «класовий підхід до аналізу міжнародних відносин» остаточно втратив сенс.

Звичайно, США мають певні геополітичні інтереси — це цілком природно. Але у чому саме ці інтереси полягають і хто може найкраще їх визначити? Багато демократично налаштованих росіян дивляться на США як на країну, що спочатку спровокувала розпад СРСР, а потім намагалася розхитати Російську Федерацію. Для багатьох знайомих з геополітикою українців США є країною, яка прагне стратегічного партнерства з Росією за рахунок України. Американські дослідники американської політики не погодяться з жодним із цих визначень. Буш-старший вважав, що збереження СРСР відповідає інтересам США. Клінтон гадав, що ці інтереси вимагають зміцнення нових незалежних держав. Буш-молодший прийшов до влади з командою, яка вважає, що колишній Радянський Союз відійшов на другий план. Говоримо ми про Сполучені Штати чи про будь-яку іншу країну, геополітичні інтереси науково не визначені і є предметом дискусій. Ними все пояснюють, але вони не здатні нічого прояснити.

Чи здатні вони прояснити події в Азербайджані та Грузії? Що стосується Азербайджану, то геополітичні пояснення найперше спадають на думку. Сполучені Штати давно підтримують диверсифікацію енергозабезпечення («різноманітність шляхів доставки») у колишньому Радянському Союзі. Азербайджан — єдина багата енергоносіями країна регіону, що вирішила не покладатися на російську трубопровідну систему. Але чи все пояснюється геополітикою? «Різноманітність шляхів доставки» — не просто економічний проект, але ще й інструмент зміцнення незалежності кількох пострадянських країн. Це теж можна пояснити геополітичними міркуваннями («послаблення Росії»), але такий підхід водночас є засадничо важливим для багатьох впливових гравців на Заході, які вважають імперську організацію контрпродуктивною для Росії, руйнівною для її суб’єктів і небезпечною для світу. Проте, «геополітика» цілком згодиться для пояснення американської політики в Азербайджані.

Але не в Грузії. Важливість Грузії пояснюється тими самими причинами, що й важливість Азербайджану. Її прозахідна орієнтація є передумовою важливості та, можливо, самої незалежності Азербайджану. Без Грузії — єдиної транзитної країни, що дозволяє обійти Росію, — і без трубопроводу «Баку-Джейхан» проект забезпечення «різноманітності шляхів доставки» мертвий. То звідки ж така непослідовність?

Відповідаючи на закид щодо непослідовності, британський драматург Самюел Бекетт зауважив: «Моя голова — це не інструмент, а місце». Уряди також є більшою мірою «місцями», ніж «інструментами» прийняття рішень, і не завжди слід сподіватися на послідовність у їхніх діях. Але пояснення, безумовно, існують.

Демістифікація містицизму

Спробуємо прояснити перше питання. Чи демонструють США подвійні стандарти? Аби дізнатися про це, треба відповісти ще на одне запитання. Чи слід ставитися до людей однаково, або чи однаково слід ставитися до однакових людей? Якщо ми обираємо другий варіант, то у ставленні до Грузії та Азербайджану подвійних стандартів немає. Натомість є різні очікування. Сполучені Штати підтримали демократичні цінності в Грузії, тому що в Грузії демократичні цінності існують. Там є громадянське суспільство. В Грузії підтримка демократії означає підтримку конкретних людей, конкретних програм і цілком реальних альтернатив. В Азербайджані підтримка демократії означає підтримку абстрактних ідей. Будемо сподіватися, що колись ситуація зміниться, але сьогодні це так.

Тепер Сполучені Штати мали б пояснити, чому вони не підтримали демократію в Грузії раніше. Відповідь частково полягає в ідеології та її відданій супутниці — глупоті. Зокрема, до цього спричинились ідеологічні суперечності. Але загалом відповідь складніша. Відомо, що лібералізм (який увійшов до абетки політичної думки у Сполучених Штатах) прищеплює облудну віру в універсальність добра. Ті, хто попався на цей гачок, не очікують, що «прозахідні» лідери вдома можуть поводитися, як тирани, і не вірять (читайте Вернадського!), що «російська демократія закінчується там, де починається українське питання». Допоки Анатолій Чубайс не почав «піарити» свою «ліберальну імперію», американці й більшість європейців вважали, що позаяк він, Григорій Явлінський та Андрій Козирєв є «прозахідними реформаторами», Росія (за висловом колишнього британського посла) «позбулася імперської сверблячки». Так само, оскільки Шеварднадзе був одним з «двигунів» радянської «перебудови» та закінчення холодної війни, він вважався «демократом».

Противагою американському лібералізму виступає «стабільність», якої так прагне американський дипломатичний істеблішмент. Джеймс Бейкер, який був державним секретарем за Буша-старшого, мав забагато здорового цинізму, аби повірити у демократизм Шеварднадзе, але він вірив, що той зможе забезпечити стабільність Грузії. Надто часто Бейкер і його помічники забували, що стабільність є необхідною, але не достатньою умовою сталого й успішного політичного розвитку. Мертве море стабільне, але воно мертве. «Збереження стабільності» часто вироджується в політику збереження нестабільного й небезпечного статус-кво. Згадаймо хоча б нездатність західних політичних істеблішментів спрогнозувати розпад СРСР та Югославії і підготуватися до цих подій. У найгіршому випадку західні «державці», не вміючи прибрати казан, що кипить, з вогню, намагалися пригнітити кришку цеглиною. На щастя, в Грузії вдалося уникнути цієї помилки. Але чому?

Завдяки збігу обставин. Насамперед зростало розуміння того, що вади режиму загрожують життєздатності держави. Влітку 2003 р. навіть дехто з наближених до Шеварднадзе діячів у приватних розмовах характеризував Грузію як «збанкрутілу країну». Якщо у 1993 р. Шеварднадзе асоціювався зі стабільністю, у 2003 р. він уособлював дезінтеграцію. По-друге, послаблення Шеварднадзе вимушувало його до небезпечних поступок. Укладання минулого літа угод з двома головними противниками енергетичної політики Заходу, Олексієм Міллером («Газпром») та Анатолієм Чубайсом («ЄЕС»), шокувало Сполучені Штати. Третьою обставиною була переоцінка Вашингтоном російської політики в регіоні та намірів президента Путіна. Як не дивно, таку переоцінку спричинили не події в Грузії, а справа «Юкоса». Варто було цій справі заронити сумнів у зразковості «реформатора Путіна», як і інші риси його досі сприятливого образу почали блякнути. Тому взаємодія Сполучених Штатів і Росії у згаданому випадку «зміни режиму» не повинна вводити в оману. Вашингтон має твердий намір сприяти утвердженню в країні демократичного, прозахідного режиму і підтримувати його політично й економічно. Рішучий захист держсекретарем Пауеллом територіальної цілісності Грузії на саміті ОБСЄ в Маастріхті став абсолютно чіткою демонстрацією такої готовності. Цього разу Держдепартамент зайняв більш визначену позицію, ніж Білий дім — віра президента Буша у президента Путіна залишається непохитною і не підлягає сумніву.

Але якщо, з означених вище причин, Сполучені Штати виступили на захист «оксамитової революції», чи означає це, що Сполучені Штати її організували? Якщо почитати коментарі багатьох російських та українських видань, скидається на те, що грузини були статистами у власній драмі. За словами колишнього керівника ФСБ Миколи Ковальова, «грузинську оперу ... написали в Югославії три роки тому». Не він один прив’язує оксамитову революцію до «югославського сценарію» та неодмінного персонажу будь-якої п’єси про пострадянську змову Джорджа Сороса. Упродовж кількох місяців Шеварднадзе й сам, наслідуючи приклад президентів Лукашенка та Кучми, звинувачував Сороса у «втручанні» у внутрішні справи своєї країни через діяльність його Інституту відкритого суспільства. Проте якби адміністрація Буша розробляла «детальні плани» усунення Шеварднадзе, навряд чи вона обрала б Сороса своїм знаряддям. Джордж Сорос, один з найбільш рішучих опонентів Джорджа Буша, не лише фінансував деяких його противників у Сполучених Штатах, але й публічно назвав його по американському телебаченню найбільшою загрозою миру у світі. Але, не бажаючи задовольнятися одним малоймовірним альянсом, знавці у заколотах вигадали ще один: між адміністрацією Буша та Демократичним інститутом Національного фонду підтримки демократії, який перебуває під контролем опозиційної демократичної партії.

Якщо Сполучені Штати мали на меті організацію державного перевороту, то чому ж Джеймс Бейкер, посол Річард Майлз та інші попереджали Шеварднадзе про те, якої ваги Сполучені Штати надають вільним і справедливим виборам? Хіба відповідь не очевидна — Вашингтон справді бажав проведення справедливих виборів і гідної, мирної, конституційної передачі повноважень Шеварднадзе у 2005 р.? Чи можна повірити, що уряд, заклопотаний і переобтяжений війною в Іраку, має бажання й можливості затівати ще одну кризу? Той факт, що їм це вдалося (принаймні наразі), чимало говорить про здібності ключових американських гравців. Але насамперед це заслуга грузинів: дисциплінованості та стриманості опозиції, «силовиків» (і секретаря Ради національної безпеки Грузії Тедо Джапарідзе), які вчасно її підтримали, та самого Шеварднадзе, який зробив вірний і гідний хід, побачивши, що гру закінчено.

Наслідки для України

Виникає небезпечна спокуса поєднати два правомірні питання. Чи додадуть грузинські події мужності українській опозиції? Чи підштовхнуть вони Сполучені Штати до втручання? Якщо зміни в Грузії відбудуться за умов стабільності — чому російська політика намагається всіляко протидіяти — то буде дивно, якщо вони не вплинуть на настрої та розрахунки прихильників і противників президента Кучми. За умови усвідомлення своєї відповідальності всіма сторонами — що в українських умовах виглядає просто-таки героїчним вчинком — ці події збільшать шанси компромісу у справжньому, а не ленінському розумінні, проведення дійсно справедливих виборів і конституційної передачі влади. Але, з огляду на зовнішнє втручання, було б наївно плекати такі ризиковані надії. Україна — не Грузія. Державна машина тут не лише міцніша, але й набагато складніша й організованіша. Звичка підкорятися конституційній владі — навіть владі, що чинить негарно й діє всупереч інтересам країни, — дуже глибоко вкорінена, зокрема у Збройних силах та інших «силових» відомствах. Якщо влада вирішить скористатися цією звичкою, нічого доброго не вийде. Якщо опозиція вирішить, що Україна така сама, як Грузія, можна очікувати найгіршого результату.

Тому Сполучені Штати навряд чи винесуть ясні, задовільні й придатні для практичного застосування уроки з грузинської кризи. Втручання в українські справи — складна річ. Навіть публічно висловлене невдоволення й обмеження контактів (як засвідчила справа Гонгадзе та скандал з «Кольчугою») мали контрпродуктивні наслідки, включаючи зміцнення російського впливу практично на всіх рівнях. Тепер, імовірно, Сполучені Штати мають досить мудрості визнати, що вони не знають, що робити з Україною. Американське політичне втручання, якщо воно матиме місце, відбуватиметься без репетицій і не може бути «ретельно спланованою» реакцією на «добре організовані» події.

Проте правомірно буде поставити й третє питання. Чи не надихають грузинські події ще когось? Криза навколо Тузли й наступні події роблять це питання вельми своєчасним. До цих «наступних подій» ми зараховуємо і насторожуючі демонстрації «народного» невдоволення та адміністративні заходи, спрямовані проти «Нашої України» на сході України. Як і очікувалося, ЄС одразу відреагував на ці події рішучим демаршем на адресу Президента Кучми. Це було настільки очікувано, що виникає сумнів, чи були прибічники Президента єдиними організаторами цих подій. Кому це вигідно? Хто бажав би найбільше нагріти руки у той час, коли Україна направила свої війська до Іраку, стосунки України з Заходом знов потроху теплішають, а недолугість росіян оживила «образ ворога» в особі Росії серед більшості населення країни? Хто найбільше програє від утвердження авторитарного режиму внаслідок українських виборів і тривалого «похолодання» між Україною та її партнерами на Заході? Не Росія. Хто має найбільші можливості для залаштункового втручання в українські справи? Не Сполучені Штати.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1287, 21 березня-27 березня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво