Союз непримиренних однодумців - Архів - dt.ua

Союз непримиренних однодумців

23 грудня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №50, 23 грудня-30 грудня

Що ближче 1 січня, то частіше політична реформа стає об’єктом для нищівної критики. Критикувати її і справді є за що...

Що ближче 1 січня, то частіше політична реформа стає об’єктом для нищівної критики. Критикувати її і справді є за що. Однак провладних викривачів закону №2222, як правило, обурює аж ніяк не запровадження механізму кабального імперативного мандата. І навіть не повернення прокуратурі «радянської» функції загального нагляду.

Дві головні тези войовничих антиреформаторів звучать так:

— країна не доросла до парламентаризму;

— неприпустимо, щоб всенародно обраний президент був опущений до рівня «англійської королеви».

Далася їм, справді, вінценосна дама! Дай Боже, щоб в Україні нарешті з’явився глава держави, якого за рівнем довіри і ступенем поваги можна було б порявняти з мешканкою Букінгемського палацу.

Що ж стосується того, до чого доросла Україна... Можна ж порушити питання інакше: а чи доросла вона до сильної президентської влади?

Немає ідеальної моделі державного та політичного устрою. Всякий народ визначався шляхом проб і помилок, революцій і війн, криз і референдумів.

Англія однією з перших пережила буржуазну революцію, що завершилася поваленням і стратою короля, але при цьому Британія досі залишається монархією. Що не заважає їй з успіхом використовувати всі переваги парламентської моделі. Яка не менш ефективна, ніж схема сильної президентської влади, впроваджена в США. Яка з них гірша, яка — краща? Ви знаєте відповідь? Я — ні.

Так само невідомо автору цих рядків, який набір президентських повноважень є оптимальним. Приміром, у руках хазяїна Білого дому зосереджена колосальна влада, але при цьому він не вправі достроково припиняти повноваження Конгресу. У Німеччині ж президент, навпаки, практично позбавлений реальних політичних прав, а всі важелі впливу знаходяться в руках канцлера. Однак саме президент уповноважений (у разі потреби) достроково розпустити бундестаг.

У кожній землі свій механізм політичних противаг і свій погляд на розподіл сфер впливу гілок влади. Об’єднані Арабські Емірати обходяться без парламенту, Швейцарія — без глави держави (у Конфедерації використовується прецікава модель «колегіального президентства»). І ми не можемо сказати, що відсутність звичних для нас владних інституцій якимось чином позначилася на політичній і економічній спроможності зазначених країн.

Поставимо ще одне запитання: часто змінювати конституцію — це добре чи погано? І на нього немає і не може бути однозначної відповіді. Американці, приміром, трусяться над своїм основним законом, прагнучи зберегти його в практично первозданному вигляді, і з найбільшою обережністю ставляться до появи будь-якої поправки. А, скажімо, французи, позичивши у Сірка очі, редагували свою «політичну біблію» добрих два десятки разів. Чия конституція в результаті виявилася кращою? Посадіть за один стіл американця та француза і почуєте дві різні точки зору.

Не шукайте легких відповідей — закликали древні мудреці.

Очевидно, наслідуючи їхні заповіти, український політикум півтора десятка років ніяк не може облаштувати владу.

З погляду світової історії, незалежна Україна — геополітичний тінейджер. Начебто й судити суворо не можна — рано. Але втраченого шансу все одно нестерпно шкода. Замість трьох п’ятирічок реформ ми отримали три п’ятирічки експериментів. Деякі з них так і не вийшли за рамки теоретичних пошуків. Інші — втілювалися на практиці, і до чого тільки не призводили.

Наприклад, до узаконеної політичної безкарності глави держави, котрого оберігає броня Конституційного договору. Або до безконтрольного економічного диктату «уряду в декреті». Діяння Кучми-президента стерли з нашої пам’яті подвиги Кучми-прем’єра. Доведеться дещо витягти з анналів.

1992 року сталося безпрецедентне розширення повноважень Кабміну, закріплене спеціальним конституційним законом. Центральний орган виконавчої влади перепідпорядкував собі управління безліччю сфер. Зокрема у винятковому віданні уряду перебували питання, пов’язані з:

— оподаткуванням і ціноутворенням;

— власністю;

— підприємницькою діяльністю;

— митною та кредитно-фінансовою політикою.

При цьому Кабінет був, по суті, виведений з-під контролю як парламенту, так і президента. Чим не забарився скористатися.

Одним із перших кроків Кабінету Леоніда Кучми стало укладання у листопаді 1992 року угоди з урядом РФ. Відповідно до неї, наша держава взяла на себе відповідальність за погашення боргів українських підприємств. Російська сторона аналогічною люб’язністю, на жаль, не відповіла. Виниклий перекіс, взагалі, і став юридичним приводом для виникнення гігантської державної заборгованості Києва перед Москвою. Тієї самої, яка багато в чому зумовила наступний характер відносин між двома «братніми» країнами.

У січні 1993-го побачив світ легендарний декрет «Про квотування та ліцензування експорту товарів». Збут усього, що представляло реальну цінність (передусім продукція металургів і хіміків) перейшов під жорсткий і невсипущий контроль Кабміну. При цьому головний виконавчий орган фактично перетворився на гігантського посередника між іноземним покупцем і вітчизняним виробником. У кожній галузі під наглядом уряду в нагальному порядку було створено комерційні структури. У їхні повноваження входила не лише реалізація ліквідної продукції конкурентоспроможних підприємств, а й забезпечення останніх усім необхідним для виробництва. Тільки через цих посередників заводи та комбінати мали право виходити на зовнішній ринок. Тільки у них виробники були зобов’язані купувати сировину й устаткування, комплектуючі й енергоносії. При цьому керівники підприємств залишалися в невіданні, за яку ціну спекулянт (уповноважений урядом) збуває їхній товар за рубежем. І за скільки купує паливо чи матеріали. Занижений експорт, завищений імпорт, виведення неврахованих коштів за кордон, ломові хабарі за оформлення кабальних для держави контрактів — усе це стало узаконеною нормою життя.

У березні того ж 93-го «надзвичайний уряд» іншим декретом легалізує довірчі товариства. Пізніше, коли проблема узаконеного обкрадання населення набуде воістину гігантських масштабів, Леонід Кучма (на той час уже президент) створить спеціальну комісію, яка повинна буде вивчити діяльність трастів. «Комісарам» залишиться тільки зафіксувати суму втрат — до 1 січня 1995 року «довірителі» викачають із країни 28 трлн. 200 млрд. карбованців. Цифра виглядає більш ніж значною. Це при тому, що незалежні експерти назвуть її добряче заниженою.

Саме тоді безліч учорашніх флагманів вітчизняної індустрії перетворилися на банкрутів. Саме тоді горезвісний бартер перетворився на головну, а іноді і єдину форму розрахунку. Саме тоді було створено потужний фундамент тіньової економіки. Саме тоді нажили свій перший капітал чимало тих, кого сьогодні прийнято називати олігархами.

Для чого ми так докладно описуємо справи давно минулих днів? Для наочності, щоб нагадати, наскільки небезпечна безконтрольна влада. Хоч би в чиїх руках вона перебувала. Місяці прем’єрства Кучми створили державі проблеми на роки, роки президентства Кучми — на десятиріччя. І річ зовсім не в персоні.

Важко сказати, чи підходить цій країні сильний парламентаризм. Адже цього ми ще не проходили. Простіше припустити, що нам, швидше за все, не підходить сильне президентство. Десять із зайвим років правління Кучми дали більш ніж серйозні підстави так думати. Без малого рік правління Ющенка переконав у цьому остаточно.

Леонід Данилович вибудував владу, ефективну для тих, хто в ній перебував, але неефективну для країни. Віктор Андрійович збудував інституцію влади, неефективної в принципі.

Спробуємо зробити висновок: неконтрольований президент — неефективний. Тому що працюватиме тільки на себе, або не працюватиме взагалі. Ви знаєте, що гірше? Я — ні.

Напевно, мав рацію імператор Наполеон Бонапарт, стверджуючи: «Назва і спосіб правління не мають ніякого значення, якщо тільки правосуддя доступне всім громадянам, і вони зрівняні в правах, а держава управляється добре».

У світі — близько двох сотень держав. За всього різноманіття підходів до управління успішними можна назвати лише ті, в яких дотримуються двох обов’язкових правил.

Перша умова — збалансованість системи влади. Або в країні є сильний глава держави, але при цьому його права й обов’язки чітко виписано, а за його діями встановлено жорстку систему контролю. Або передбачене співіснування сильного парламенту і сильного уряду. Які:

— оснащені всім необхідним арсеналом засобів;

— пов’язані взаємними зобов’язаннями;

— позбавлені непотрібної опіки з боку когось третього.

Це в політиці і називається розумним балансом сил.

Друга умова — прагнення еліт до співробітництва. У державах, які прийнято називати цивілізованими та демократичними, політичне суперництво не переходить припустимі межі. В ім’я перемоги там не торгують національними інтересами. Конкуренція має зміцнювати обрану систему політичного устрою, тримати її в тонусі, а не руйнувати.

Як виглядають справи у нас? Поки дуже сумно. Казати про співпрацю еліт безглуздо.

Може, хоча б влада нарешті стане більш збалансованою? Може, наступна спроба прищепити Україні основи парламентаризму виявиться успішною? Важко сказати. Блискучий політик Меттерніх недарма зауважив: «Представницьке правління — інструмент, на якому здатні грати лише чудові музиканти, адже інструмент цей важкий і примхливий».

Нічого поганого не стану казати про «музикантів», вони ще не пройшли необхідний відбірний конкурс. А от інструмент, який ще поки стоїть у кущах, уже розстроєний. Схема конституційної перебудови, схвалена парламентом у грудні, заклала масу потенційних внутрішніх конфліктів. Схема переносу повноважень не виглядає ідеальною. Спроба законодавців підсилити повноваження парламенту, зберігши при цьому сильного президента, загрожує ослабленням влади взагалі.

Формально головним центром політичного впливу, починаючи з весни 2006-го, має стати парламент. У березні наступного року термін повноважень Верховної Ради збільшиться на один рік, і становитиме п’ять років. Окрім того, думка депутатського корпусу має стати визначальною при формуванні центральних органів виконавчої влади.

«Парламентаризація» політичної системи відбуватиметься в кілька етапів. Відразу після виборів новоспечені законодавці повинні будуть зібрати коаліцію. Добро, якщо якась із політичних сил сподобиться завоювати 226 мандатів — у цьому випадку саме вона стане законодавцем політичної моди в країні. Проте уявити подібне — дуже важко. Отже, кільком фракціям доведеться домовлятися про створення об’єднання, яке включатиме в себе понад половину депутатів.

Вкрай бажано, щоб потенційні союзники займалися пошуком точок дотику не після, а до виборів. Для чого подібний поспіх? Усе просто: на створення коаліції Конституція відводить усього лише місяць. Не впорались — президент розпускає парламент і призначає нові вибори.

Щоправда, виникає запитання: як глава держави дізнається, що депутатський корпус вклався в строк? Нова версія
83-ї статті не визначає, коли саме коаліція вважається сформованою. Що конкретно має стати сигналом? Підписання лідерами нової більшості необхідних заяв? Прийняття відповідної постанови? Публікація списку членів коаліції в газеті «Голос України»?

Такі запитання можна було б не ставити, якби прогнозувався «оксамитовий» перехід від президентсько-парламентської моделі до парламентсько-президентської. Але переважна більшість експертів схильні вважати інакше. На їхню думку, цей процес, саме навпаки, матиме вкрай болючий характер. Нещодавні висловлювання Віктора Андрійовича з приводу недосконалості політреформи і нестабільності парламенту цю теорію якнайкраще підтверджують. Глава держави абсолютно очевидно не бажає поступатися повноваженнями, а його оточення, настільки ж очевидно, підтримує його в цьому прагненні. У подібній ситуації будь-яка конституційна недомовка може виявитися вибухонебезпечною.

Попередник Ющенка добрий десяток років втовкмачував у наші голови тезу про те, що вищий законодавчий орган є еталоном хаосу і дезорганізації. «Тут не Верховна Рада», — любив повторювати Леонід Данилович, спілкуючись з представниками виконавчої влади. Такі самі інтонації чуються і в промовах Віктора Андрійовича, котрий немов призабув, що парламент, як і президент, обирається на загальних виборах. А тому в словах і справах глави держави має бути більше поваги до органу народовладдя, у лавах якого він сам нещодавно перебував. І без допомоги якого, до речі, він навряд чи став би легітимним президентом.

У попередніх публікаціях ми неодноразово посилалися на авторитетну думку Венеціанської комісії. Шанований європейський орган, укомплектований визнаними знавцями конституційного права, уважно аналізував положення нашої політичної реформи.

Для тих, хто не в курсі, повідомимо: свого часу Україна приєдналася до Європейської конвенції про захист прав і свобод людини. Таким чином, узяла на себе певні зобов’язання у сфері забезпечення ефективної політичної демократії. Вивчаючи суть конституційної реформи, Венеціанська комісія не тільки і не стільки давала правову оцінку цьому документу. Насамперед вона намагалася встановити (цитуємо), «наскільки запропоновані зміни до Конституції 1996 року відповідають цим зобов’язанням». Отож, у спеціальних висновках ВК йдеться: «Вибір між президентською і парламентською системами є політичним, і має здійснюватися вільно кожною окремою державою. Проте обрана система має бути якомога чіткішою, конституційні положення не повинні створювати можливостей для ускладнень і політичних конфліктів».

Відразу обмовимося, що чіткість нової схеми політичного устрою (запропонованої українськими законодавцями) викликала у «венеціанців» серйозні сумніви. До їхньої точки зору ми будемо неодноразово звертатися, а поки що повернемося до нашої коаліції.

Припустимо, що вона сформована вчасно, і президент її створення визнав. Після цього має вирішитися доля прем’єр-міністра. Для його призначення винайдено дуже заплутану схему. Парламентська більшість визначається з кандидатурою нового глави Кабінету і направляє свої пропозиції президенту. Глава держави (не пізніше, ніж на п’ятнадцятий день після одержання цих пропозицій) вносить подання про призначення прем’єра в Раду. Парламент голосує — і керівник уряду розпочинає виконувати обов’язки.

Дивно, чи не правда? Депутати вибирають, кому бути прем’єром. Депутати ж приймають необхідне нормативне рішення. Але при цьому їм навіщось необхідно два тижні чекати, поки з Банкової прийде відповідний папір. З іншого боку, президент має право п’ятнадцять днів тримати в себе аркуш із прізвищем майбутнього прем’єра, хоча закреслити це прізвище (чи вписати інше) він права не має. Чи усе ж таки має?

Як ви пам’ятаєте, остаточний варіант політреформи став результатом тривалого пошуку безлічі компромісів. В одній із версій пропонувалося схему призначення прем’єра виписати гранично просто. Коаліція пропонує — Рада голосує. Усе.

Проте багато явних і таємних парламентських прихильників Ющенка виступали категорично проти повного усунення президента від прийняття стратегічно важливого рішення. Тому що майбутнім главою держави вони бачили саме Віктора Андрійовича. А без голосів цих парламентаріїв реформа була неможлива. Так і народився половинчастий варіант.

Як він реалізовуватиметься на практиці? Існують дві версії.

Варіант перший. Відповідно до нього, главі держави відводиться малошанована (якщо не сказати, ідіотська) роль листоноші. По суті, його зобов’язують попросити Раду проголосувати за того кандидата, якого Рада йому сама і нав’язала. Формально глава держави залишається учасником процесу призначення прем’єра. Реально — йому приготовано функцію «боввана» у преферансі.

Але є й інша версія. Її прихильники переконані, що президент має право не погодитися із запропонованою йому кандидатурою. Навіщось-таки президенту надають право думати п’ятнадцять днів? — запитують вони. Для чогось його наділяють правом вносити подання, без якого призначення прем’єра неможливе? А для того (відповідають автори цієї версії самі собі і своїм опонентам), щоб мати можливість впливати на затвердження кандидатури. А як можна впливати в цій ситуації? Одним-єдиним способом: висловлювати свою згоду чи незгоду.

Більшість юристів такий погляд рішуче відкидають. І ми з ними згодні. Але деякі нюанси, погодьтеся, присутні. До речі, на них звернули увагу й експерти Венеціанської комісії. Нова процедура призначення прем’єра визнана досить складною. Крім того, було висловлено таке припущення: «Схоже, що президент України не має жодного дискреційного (тобто яке залежить від власного погляду. — Авт.) права відмовлятися від установленої процедури».

Рішучість слова «жодного» дещо нівелюється непевністю слова «схоже».

Якщо ми уважно вчитаємося в текст конституційних змін, то напевно погодимося з «венеціанцями»: президент приречений вносити на суд парламенту ту кандидатуру, яку йому запропонувала коаліція. Але відразу запитаємо: а президент про це знає? Є великі сумніви, що він читав Конституцію. Існують ще більші сумніви, — чи знайомий він з текстом конституційних змін. І практично безперечно, що висновків Венеціанської комісії він в очі не бачив.

Великі знання — великі печалі. Які-такі, кажете, дискреційні права?

Невеликий відступ. Є в чинній Конституції 94-а стаття, яка визначає порядок набрання сили законами. Правило №1. Президент, розглянувши закон (прийнятий парламентом і підписаний спікером), у 15-денний термін повинен:

— або підписати закон;

— або повернути його на повторний розгляд, забезпечивши відхилений документ своїми зауваженнями (інакше кажучи, накласти вето).

Якщо президент у встановлений термін не зробив ні того, ні іншого, то закон (за Конституцією) «вважається схваленим президентом України і має бути підписаний і офіційно оприлюднений».

Правило №2. Якщо під час повторного розгляду закон буде знову прийнятий парламентом і при цьому його підтримає не менше як 2/3 депутатського корпусу, президент зобов’язаний його підписати протягом 10 днів.

Президент Кучма час від часу усі ці правила порушував. Він, як відомо, конституцій не читав, а тому конституційних вимог не дотримувався.

Одні закони він примудрявся не помічати впритул, не підписуючи їх і не відкидаючи. На інші — неодноразово накладав вето, хоча Конституція дозволяє робити це лише раз.

Відомий політик (котрий свого часу обіймав посаду міністра юстиції) якось поділився спогадом. За його словами, одного разу ризикнув звернути увагу Леоніда Даниловича на необхідність неухильно виконувати 94-у статтю Основного Закону. Як стверджує оповідач, гарант зміряв нахабу поглядом і холодно поцікавився: «А там написано, що мені буде, якщо я не підпишу закон?» «Ні...» — розгублено відповів співрозмовник. Розмову було закінчено.

Якщо політик не має бажання виконувати закон, жодна Венеціанська комісія не допоможе. Особливо, якщо в законі відсутнє нагадування про чітке покарання для порушника...

Пам’ятаючи про звичку Леоніда Даниловича херити Основний Закон, автори політреформи передбачили протиотруту. У проекті конституційних змін пропонувалося наділити спікера правом підписання законів. Якщо президент у встановлені терміни відмовлявся ставити автограф на нормативному акті, зробити це за нього пропонувалося голові Верховної Ради.

Пропозиція була врахована, але лише частково. Якщо глава держави порушує описане нами правило №2, то документ візує спікер. Якщо президент порушує правило №1, то... усе залишається, як при Леоніді Даниловичі. Президент повинен, але в принципі може закон і не підписувати. Оскільки покарання за це не передбачене.

Автори політреформи (усупереч початковому наміру) залишили в силі чинну норму Конституції і вирішили не дозволяти спікеру підписувати закон, «забутий» президентом. Чому? Наскільки пам’ятаю, «хрещені батьки» конституційних змін пішли назустріч побажанням депутатів із «Нашої України». Цікаво, навіщо соратникам Ющенка це знадобилося?

Однак повернімося до наших процедур. І звернімо особливу увагу на дві важливі обставини. Перша: президент повинен розпустити Верховну Раду у тому разі, якщо протягом шістдесяти днів після відставки Кабінету міністрів не сформовано новий уряд. Друга: відразу після обрання Верховної Ради діючий Кабмін повинен скласти свої повноваження. Голова уряду, віце-прем’єри та міністри подають прохання про відставку, переходять у розряд «в.о.» і продовжують виконувати свої повноваження до формування нового Кабінету.

Навіщо нам це? Скоро зрозумієте.

Як відбувається формування уряду? Як призначається прем’єр, ми вже описали. Після того як новий керівник КМ стане на посаду, він має скласти список членів Кабінету. Але не всіх: кандидатури керівників оборонного і зовнішньополітичного відомства добиратиме президент. І глава держави, і глава уряду подають відповідні подання в Раду, яка повинна закріпити рішення про призначення голосуванням.

Усе ясно? А тепер трохи займемося арифметикою.

Дія перша. Минули вибори, Верховна Рада набула необхідних повноважень і розпочала формування депутатської коаліції. Кабінет міністрів подав у відставку.

Дія друга. Припустимо, що парламент витратив на створення більшості весь термін, відведений Конституцією, — тобто місяць. Країна вже 30 днів живе без уряду.

Дія третя. Коаліція намагається узгодити кандидатуру майбутнього прем’єра. Скільки часу вона може на це потратити — не визначено (що саме собою дивно). Припустимо, вона впоралася з цим днів за десять. Повноцінного центрального виконавчого органу у державі немає вже 40 днів.

Дія четверта. Коаліція подала свої пропозиції президентові і чекає його відповіді. Тут можливі різні варіанти.

Варіант перший, оптимістичний. Глава держави розглядає запропоновану кандидатуру дуже оперативно, потративши на це, скажімо, днів десять. Після цього протягом п’яти днів повинно відбутися ось що:

— президент має направити в Раду подання про призначення прем’єра;

— парламент має проголосувати за вступ глави Кабінету на посаду;

— голова уряду має визначитися з переліком своїх майбутніх підлеглих;

— президент має підібрати кандидатури потенційних міністрів закордонних справ і оборони;

— президент і прем’єр повинні направити відповідні подання на розгляд парламенту;

— Рада має призначити членів Кабінету з урахуванням побажань глави держави та глави уряду.

І на все це є рівно п’ять днів. Будь-яка нестиковка (а їх при такій схемі можна знайти величезний вагон і маленький візочок) призведе до того, що безневинний президент-«листоноша» перетвориться на безжалісного президента-«ката», який достроково відправить Раду на політичний спочинок і призначить нові парламентські вибори. Адже саме парламент буде «крайнім», якщо Україна більш ніж два місяці залишатиметься без повноцінного уряду.

І це ми з вами розглянули тільки один, відносно оптимістичний варіант. Є й інші.

Песимістична версія. А що як коаліція «вб’є» на пошук кандидатури прем’єра днів п’ятнадцять. Такий самий термін знадобиться президентові, щоб цю кандидатуру розглянути. Але він має 15 днів, які починаються «з моменту отримання пропозиції». Траплялися випадки, коли документ із Верховної Ради на Банкову (з невідомих причин) потрапляв через тиждень. Бувало й довше.

Що вийде? Парламентарії нудитимуться в даремному очікуванні, а президент стане болісно довго вчитуватися в ім’я на папірці. Тиждень чекатиме пропозиції, два тижні — вивчатиме. А що — має повне конституційне право. 60 днів без уряду сплинуть, прозвучить удар гонга — і прощавай, орган, який так і не став законодавчим.

Трагічна версія. Припустимо, що депутати поб’ють усі рекорди — за добу зберуть коаліцію, за дві — визначаться з прем’єром. Подадуть свої пропозиції главі держави і завмруть. Мине 15 днів, 20, 30, а з Банкової — ні пари з вуст. Чому? А тому, що президентові, наприклад, не сподобається кандидатура майбутнього прем’єра, і подавати необхідне подання він не захоче.

Але ж президент повинен, — заперечать буквоїди. Ну повинен. А що, десь написано, що він буде покараний за недотримання конституційної вимоги? А ось із Радою все просто, жорстко й конкретно: немає уряду — немає парламенту. Її чекає покарання навіть у тому разі, якщо жодної провини за нею не буде.

Леонід Данилович в аналогічній ситуації вчинив би саме так. Як вчинить Віктор Андрійович? Ви знаєте? Я — ні.

Найсмішніше, що така політична невизначеність може існувати як завгодно довго. І весь цей час формально відставлений уряд виконуватиме свої обов’язки.

Чи можна було уникнути цього? Можна. В одному з ранніх проектів політреформи була передбачена відповідальність президента за порушення Основного Закону — манкірування конституційними нормами мало стати приводом для імпічменту. Але не стало. Чому? Здогадайтеся самі.

Навіть після введення в дію нової редакції Конституції усунути президента від влади, як і раніше, неможливо. Він так само невразливий.

І майже так само сильний.

Безумовно, із весни 2006-го політичних прав і юридичних можливостей у хазяїна Банкової стане помітно менше. Однак арсенал засобів, які перебувають у його розпорядженні, усе ще великий. Іноді — невиправдано.

Венеціанська комісія щиро дивувалася, навіщо за переходу до парламентаризму (нехай, і поступового) українському президенту стільки повноважень? До яких, зокрема, віднесено:

— добір кандидатур міністра оборони, міністра закордонних справ і голови Служби безпеки;

— призначення і звільнення глав місцевих державних адміністрацій;

— призначення і звільнення генерального прокурора (за узгодженням із Верховною Радою);

— призначення і звільнення половини складу НБУ, половини складу Нацради по телебаченню та радіомовленню і третини складу Конституційного суду;

— право формувати суди.

Крім того, президент залишається:

— главою держави;

— Верховним головнокомандуючим;

— головою Ради національної безпеки;

— гарантом Конституції.

Останнє звання, до речі, не таке вже безневинне, як може комусь видатися. Адже воно, зокрема, дозволяє президенту:

— зупиняти дію актів Кабінету міністрів;

— скасовувати дію актів кримського Радміну;

— відхиляти закони, ухвалені Верховною Радою.

До речі, для тих, хто особливо істерично ридає за дочасно померлими президентськими правами, даємо безкоштовну довідку. У підручниках з політології однією з основних ознак парламентаризму називається відсутність у президента (якщо він, звісно, є) права відкладеного вето. У нашого президента таке право залишається. З 2006 року він не зможе відправляти на повторний розгляд лише ті закони, які стосуються змін Конституції. А ще за ним залишається право законодавчої ініціативи. Він здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю. Перед ним відповідальний Кабінет. Більше того, останнім часом Віктор Ющенко занепокоївся забутою було проблемою державних секретарів. Тобто він бажає отримати ще одну перевагу: право призначати і звільняти людей, які фактично визначатимуть політику міністерств і яким нічого не загрожує навіть у разі відставки Кабінету.

Наведений вище перелік (до речі, неповний) президентських прав дає всі підстави стверджувати, що президент зберігає вплив на всі гілки влади — законодавчу, виконавчу та судову. Причому його вплив на вищий законотворчий орган не ослаб, а посилився. З 1996-го по 2005-й глава держави міг розпустити Раду лише в одному разі: якщо вона протягом 30 днів однієї чергової сесії не могла розпочати пленарні засідання. З 2006-го до цього додають ще два приводи. Нагадаємо: американський, надсильний, президент достроково припинити повноваження Конгресу не може взагалі. Нічого собі «англійська королева»!

Ще раз наведемо текст висновків Венеціанської комісії, котра, перерахувавши норми, які дають президенту численні права, зробила висновок: «Всі ці положення не здаються узгодженими із зазначеною метою конституційної реформи, а саме — зі скороченням президентських повноважень і посиленням парламентської форми правління в Україні».

Крики про повне обрізання президентських прав виправдані, коли виходити з того, що:

— крикуни входять у найближче оточення конкретної особи,

— цим крикунам хочеться, щоб президент продовжував усім кермувати й ні за що не відповідати.

Якщо не помиляюся, Степан Гавриш свого часу промовив: «Влада в Україні знаходиться на кінчику пера президента...» Ви вважаєте, що така влада — демократична? Я — ні.

Президент — це не тільки людина, яка має найбільший кабінет у найбільшому будинку на столичній вулиці Банковій. Президент — це орган влади. Орган, швидше за все, необхідний для України принаймні поки. Питання в тім, якими функціями буде наділений цей орган.

Текст політичної реформи народжувався в муках. І народив потвору. Якщо ми розглядаємо президента як арбітра нації — набір засобів, наявних у його руках, надлишковий надмірно. Якщо ми розглядаємо президента як верховного вождя нації — набір засобів, очевидно, недостатній.

Безумовно, є і ментальний момент. Протягом тривалого періоду будь-який український президент порівнюватиме свої повноваження з повноваженнями Леоніда Кучми. І, природно, буде новими повноваженнями незадоволений.

Але до чого тут країна?

І ще трохи про ментальність і доцільність. Пам’ятаєте, який свого часу здійнявся галас, коли в одному з проектів політичної реформи було запропоновано обирати президента парламентом? Якщо виходити з тодішнього політичного контексту, то галас зрозуміти можна. Опозиція мала всі підстави вважати, що її висуванець стане новим президентом. А стара влада, передчуваючи свою загибель напередодні виборів, затівала комбінацію, мета якої — спроба запобігти неминучому кінцю.

Та якщо дотримуватися здорової логіки, то нічого ненормального в зміні форми обрання президента не було. Більше того — в умовах переходу до парламентаризму саме такий механізм і виглядав найбільш виправданим.

За парламентаризму президент — не гілка влади, а лише третейський суддя між цими гілками. Виконання подібних функцій не вимагає надприродних повноважень. Президент — дуже важлива, але аж ніяк не ключова постать у державі. Виходячи з вищесказаного, президенту геть не обов’язково заручатися підтримкою всього населення. А державі геть необов’язково гробити величезну кількість коштів на вибори подібної особи.

Ще раз повторюся: складно прогнозувати, чи приживеться в країні парламентаризм. Але був сенс дати йому шанс. Якщо виходити з нового механізму розподілу сфер впливу влади — шанс невеликий. Якщо судити за настроєм президента — тим більше.

Зосередження всієї влади в одних руках — небезпечне. Розпорошення її по різних центрах впливу (тим більше, які відверто суперничають) може виявитися не менш ризикованим. Чи розуміли ті, хто писав і переписував текст політреформи, яку міну під стабільність політичного устрою вони закладають?

Обрана недосконала модель здатна стати більш-менш ефективною лише в одному разі: якщо президентська команда, парламент і уряд будуть однодумцями. Ви вірите, що подібне станеться уже навесні 2006-го? Я — ні. І буду радий помилитися.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво