Скажи мені, хто твій друг... - Архів - dt.ua

Скажи мені, хто твій друг...

29 грудня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №51, 29 грудня-13 січня

У історії держав, як і в житті людей, досить рідко зустрічаються вічна дружба, непорушне партнерство або ворожнеча на все життя...

У історії держав, як і в житті людей, досить рідко зустрічаються вічна дружба, непорушне партнерство або ворожнеча на все життя. Подорослішавши, ми часом ледь вітаємося з тими, хто ліпив із нами пасочки в пісочнику, не впізнаємо на вулиці однокласників, із котрими просиділи десять років за одною партою, або раптом з’ясовуємо, що противне дівчисько із сусіднього парадного насправді — класний хлопець. Розпочавши спільний бізнес, учорашні друзі нерозлийвода часом стають найлютішими ворогами. А зміна роботи, соціального статусу та матеріального становища, як правило, спричиняє і значну зміну нашого кола спілкування...

Урочисто оголосивши після помаранчевої революції про початок нового життя, але з трудом і небажанням позбавляючись звичок і вподобань життя колишнього, не налагодивши як слід власний побут і ледь розпочавши євроремонт у себе вдома, але вже намагаючись робити зауваження сусідам за їхнє неприбране сміття, Україна вільно чи мимоволі стала змінювати й коло спілкування, якому вона надає переваги.

Хто ж сьогодні входить у число найбільших друзів і найважливіших партнерів нашої країни?

З середини 90-х рр. таких в Україні почали називати «стратегічними партнерами». Термін так сподобався нашому тодішньому політичному керівництву, що, розпочавши зі Сполучених Штатів, Польщі та Росії, невдовзі майже кожного прем’єра, котрий сподобався, або президента тієї чи іншої країни під час візиту «ощасливлювали» визнанням його держави «стратегічним партнером України». У результаті, коли 2000 року Український центр економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова вирішив полічити, скільки ж у нашої країни партнерів такого високого рангу, то таких виявилося... дев’ятнадцять! А чітких критеріїв «стратегічності» відносин на державному рівні вироблено так і не було. Так досі й залишається загадкою, чому саме Фінляндію Леонід Кучма призначив «ключовим стратегічним політичним партнером України в Західній Європі» або чому Болгарія виявилася для нашої країни «стратегічніша», ніж, скажімо, Туреччина.

Якщо ж вести підрахунки виключно за документами, а не за усними висловлюваннями й компліментами, то стратегічними названо відносини України із шістьма країнами: із Сполученими Штатами та Польщею — у спільних заявах президентів, із Росією, Узбекистаном і Азербайджаном — у двосторонніх рамкових політичних договорах, із Болгарією — у спільній декларації президентів. Ще сім держав, із якими Україна має спільний кордон — Білорусь, Грузія, Молдова, Румунія, Словаччина, Угорщина і Туреччина, — називаються стратегічними партнерами нашої країни відповідно до прийнятих у 1993 р. «Основних напрямів зовнішньої політики України».

Навіть у самісінький розпал моди на «стратегічних партнерів» і експерти, і дипломати, та й багато політиків дуже скептично відгукувалися про неї й говорили в цьому зв’язку про «інфляцію слів» і «девальвацію поняття». Нині ж, коли значно змінилася політична ситуація як у самій Україні, так у Європі й у світі, відбувається й переоцінка відносин нашої країни з багатьма державами. Сьогодні вже неможливо назвати (навіть номінально) стратегічним партнером, приміром, Узбекистан, який демонстративно вийшов із ГУУАМ і відносини з яким після помаранчевої революції остудилися майже до точки замерзання. Мало хто навіть із зовнішньополітичних експертів відразу пригадає які-небудь подробиці співпраці нашої країни, скажімо, із Болгарією чи Аргентиною.

Проте, поставивши собі за мету дізнатися, кого ж вважає стратегічними партнерами України її нова влада, «ДТ» з’ясувало лише те, що офіційного списку таких на сьогодні не існує. Авторитетні аналітики з профільних відомств узагалі рекомендують не захоплюватися даним терміном і воліють говорити про стратегічні відносини, які кардинально змінюють умови існування України в цілому. До таких вони зараховують відносини зі Сполученими Штатами, Росією та Польщею. І, на нашу думку, такий термін, справді, кращий. Оскільки, на тверде переконання значної кількості експертів, стратегічний партнер у нашої країни лише один — Польща, із котрою в нас склалися справді рівноправні відносини, спостерігається спільність поглядів з багатьох питань і відчувається готовність іти на поступки та враховувати інтереси одне одного. А в відносинах із Сполученими Штатами в нас існують елементи стратегічного партнерства, проте Україні необхідно ще виконати величезну роботу як усередині країни, так і на зовнішній арені, аби не лише вона вважала США своїм стратегічним партнером, а й сама стала таким для єдиної супердержави світу. Стосовно ж Росії, то, як і впродовж усіх попередніх років, у нас зберігається стратегічна залежність, але відсутнє партнерство.

Зрештою, підбиваючи підсумки року, що відходить у минуле, у відносинах офіційного Києва з іншими державами, ми вирішили взагалі відмовитися від терміну «стратегічний» і вибрали кілька важливих для України країн, виходячи з власної, суб’єктивної думки. Наші стислі нотатки аж ніяк не претендують на глибокий аналіз. Ми лише спробували легким пунктиром накреслити найзначніші, найцікаві або найпроблемніші, на нашу думку, моменти двостороннього співробітництва.

Російська Федерація

Відносини України з Росією у 2005 році визначалися насамперед змістом внутрішньополітичних процесів, які відбуваються в цих країнах. Не санкціонована Москвою зміна влади в Україні і продовження консолідації авторитарного режиму в самій Росії сформували як загальну тональність, так і конкретику двосторонніх відносин. Траєкторії розвитку двох країн виявилися різноспрямованими. І це не могло не спровокувати кризових явищ, найвідчутнішими елементами яких сьогодні є газовий скандал і погано приховані наміри Кремля рішучим чином вплинути на результат парламентських виборів в Україні.

Кінець епохи Кучми ознаменував закінчення пострадянського типу двосторонньої політики, побудованої на фундаменті закулісних домовленостей і безкраваткової дипломатії. Виникли передумови формування зв’язків нового типу — повноцінних міжнародних відносин двох незалежних держав. Проте цей новий тип відносин ще перебуває в зародковому стані, і обидві сторони поки що не в змозі прозондувати ефективний спосіб його експлуатації. Звідси регулярне виникнення спокус і рецидивів звичного минулого, в якому міждержавні відносини були замінені міжелітними.

Створення міждержавної комісії Ющенко—Путін (замість відповідної міжурядової комісії) формально мало на меті підвищити статус органу, який працює над двостороннім порядком денним. Проте не слід забувати, що ініціатори такої трансформації мали на увазі насамперед максимальне виведення україно-російських відносин зі сфери відання Кабміну (Ю.Тимошенко) і МЗС (Б.Тарасюка) та передачу їх у фактичне відання РНБОУ й особисто П.Порошенка. Те, що зазначена структура поки що так і не почала працювати (російський президент тільки вчора затвердив персональний склад комісії), свідчить про дефіцит і політичної волі, і практичного інтересу до новоутворення.

Найграндіозніший проект останніх років — Єдиний економічний простір — безнадійно забуксував. Стало очевидно, що російська сторона не має ані найменшого бажання створювати ЄЕП у вигляді зони вільної торгівлі, чого прагне Україна. А Київ не має наміру далі водити за ніс Росію обіцянками подумати про митний союз: на це не піде жоден український уряд, незалежно від кольору партійного прапора, — виключно через інстинкт самозбереження України як суб’єкта. Ті 20 документів у рамках першочергового пакета ЄЕП, на які Україна погоджується, навряд чи влаштовують Кремль. Тому про можливу дату підписання цих договорів уже навіть не говорять.

Помилкою було б вважати, що намір України вступити в НАТО і ЄС — головний чинник , який визначає кризові явища у двосторонніх відносинах. У кожному разі, аналогічні наміри, що їх неодноразово висловлював офіційний Київ часів Кучми, конфліктів не викликали — ні в травні 2002 року, коли на засіданні РНБО під головуванням президента було ухвалено Стратегію, яка визначила курс на членство в НАТО, ні в червні 2003 року, коли парламент (включно з фракціями СДПУ(о) та «Регіони України») конституційною більшістю проголосував за Закон «Про основи національної безпеки», який легітимізував цей курс. Інша річ, що проєвропейська і навіть євроатлантична риторика Кучми не передбачала реального руху шляхом тих реформ, які роблять інтеграцію в такі структури бодай теоретично можливою.

Головний же сюжет, який радикально не влаштовує Росію, — намір України стати регіональним центром тяжіння для інших держав, насамперед пострадянських. Звідси і вкрай негативна реакція на створення Спільноти демократичного вибору. Росія, запрошена до створення СДВ на рівних правах, із самого початку побачила в цьому проекті ідею «санітарного кордону» проти себе самої і, образившись, відмовилася від участі. Справедливості ради зазначимо, що формуванню такої позиції Росії сприяли деякі необережні висловлювання офіційних осіб Грузії. У результаті, хоч би якими політкоректними були підсумкові документи Спільноти і хоч би якими ідеологічно зваженими були плани щодо її майбутнього, факт появи нового регіонального гравця, котрим стала Україна, запропонувавши проект СДВ, не сприяв зміцненню дружби Києва з нинішньою адміністрацією РФ.

Незважаючи на багато концептуальних розбіжностей і очевидну психоемоційну несумісність правлячих еліт Москви і Києва, 2005 рік приніс кілька важливих рішень. Зокрема МЗС України вдалося домогтися принципової згоди Росії на початок процесу демаркації сухопутної ділянки кордону, а також переговорів про реадмісію — взаємне повернення осіб, затриманих унаслідок нелегального перетину кордону. Готова до підписання й угода про спрощення режиму перетинання кордону для громадян обох країн, що дуже важливо для жителів прикордонних територій. Серйозним досягненням визнаємо й згоду російської сторони відмовитися від суборенди, яку практикує Чорноморський флот у місцях своєї дислокації, а також початок переговорів зі збільшення обсягів фінансової компенсації за експлуатацію українських радіолокаційних станцій у Мукачевому і Севастополі.

Показово, що, попри домінування «кризової теми» в інформаційних потоках двох країн і численні заклинання з приводу «руйнації господарських зв’язків», економічні відносини продовжували активно розвиватися, що проявилося у зростанні двосторонньої торгівлі і збільшенні питомої ваги Росії у сфері зовнішньої торгівлі України. Так, у структурі експорту українських товарів частка Росії, за підсумками січня—жовтня 2005 р., становить 21,6% проти 18—19% у 2003—2004 р.

Газовий конфлікт, навколо якого обертається нині практично вся російсько-українська тематика, є проявом неекономічної логіки і хворобливого пошуку Кремлем інструментів дискредитації несимпатичної йому помаранчевої влади. «Газова Тузла» — гра на розкол України, оскільки в результаті її відбувається мобілізація як провладного, так і опозиційного електоратів. Щось схоже ми вже проходили.

Україно-російські відносини стоять перед викликом переосмислення і глибокої реструктуризації. Це не «розлучення», як кажуть у Кремлі, це народження двох по-справжньому незалежних суб’єктів, об’єктивно не обтяжених спільністю стратегічних інтересів.

Сполучені Штати

Партнерство України та США знову визнано стратегічним, що було документально зафіксовано 4 квітня в спільній заяві президентів Ющенка та Буша «Порядок денний нового століття для українсько-американського стратегічного партнерства». А візит українського президента на береги Потомака на початку року відкрив, на думку українського лідера, нову еру цього партнерства.

І це дійсно так, якщо проаналізувати політичний діалог Києва та Вашингтона. Численні візити й зустрічі на всіх рівнях, включаючи найвищий. Багаторазове визначення України керівництвом США як «справжнього друга» і «великого стратегічного партнера» Сполучених Штатів. Незліченні згадування нашої країни як «надихаючого приклада» для «народів, які прагнуть до свободи та демократії». Геть нова — відверта й довірча — атмосфера спілкування, невідома українцям усі попередні роки двосторонніх відносин.

Чому ж знову настільки сильні нотки розчарування в коментарях політиків, журналістів і експертів, які підбивають підсумки минулого року?

Під час першого візиту В.Ющенка до США американське керівництво пообіцяло нашій країні всебічну підтримку, можливо, навіть більшу, ніж потрібно. Що ж ми маємо на сьогодні?

Не викликає жодних сумнівів потужна підтримка Штатів на шляху України в НАТО. Між керівництвом військових відомств двох країн існує велика довіра та взаємопорозуміння, конвертована в практичне співробітництво. У першій половині року було переглянуто існуючі двосторонні військові програми та проекти й розставлено нові пріоритети. Для українських військових надзвичайно важливою є допомога американців у переході ЗСУ на професійну основу, у підготовці сил швидкого реагування, у знищенні застарілих боєприпасів (для цього під керівництвом США створено трастовий фонд). Натомість американці вдячні Україні за участь в операції в Іраку, виконання обіцянки вивести свій контингент не раніше ніж у цій країні пройдуть вибори, а також зберегти там свою присутність хоча б у вигляді інструкторів.

І наступного року Україна отримає найбільшу серед країн СНД суму з американського бюджету за трьома основними програмами — економічної допомоги, навчання військових кадрів і фінансування оборонних поставок і послуг зі США. Значні кошти наші партнери виділяють на допомогу Україні в розвитку громадянського суспільства, політичних партій, енергетики, у проведенні судової реформи, гарантуванні безпеки польотів, боротьбі з корупцією, торгівлею людьми і навіть пташиним грипом. Американські радники працюють у різних українських відомствах.

Та от якщо оцінювати готовність Вашингтона зробити ті кілька кроків назустріч Україні, про які попросив під час свого першого візиту В.Ющенко, то результати минулого року розчаровують: двосторонній протокол про доступ на ринки товарів і послуг у рамках вступу України в СОТ зі США не підписано, статус країни з ринковою економікою не надано, торгові відносини далекі від задовільних, прямі американські інвестиції не пролилися живлющим дощем в українську економіку, навіть злощасна поправка Джексона—Веніка так досі й не скасована. Але чи варто звинувачувати в усіх цих негараздах нашого стратегічного партнера? Давайте розберемося.

Прекрасно, що з енної спроби Верховна Рада на початку серпня таки внесла необхідні зміни в закон про оптичні диски: захист інтелектуальної власності був і залишається одним із ключових питань для США в економічних відносинах із Україною. У результаті вже наприкінці серпня американський уряд відновив нормальні тарифи на ряд українських товарів і скасував санкції, запроваджені проти нашої країни ще 2002 р. Цей крок допоможе наростити наш кволий експорт у США (який нинішнього року скоротився за перші десять місяців на 40%). Однак для підписання сотівського протоколу його геть недостатньо. Американська сторона вже збилася з ліку, скільки разів торік вона закликала українців терміново ухвалити низку законів, які відповідають нормам СОТ. Україна до закликів виявилася глухою.

З наданням же ринкового статусу все йде за планом. За звичайною американською юридичною процедурою, на розгляд заявки тієї чи іншої країни йде 270 днів. Нова українська влада передала свою заявку американській стороні саме напередодні квітневого візиту президента, тож зазначений строк спливає якраз в середині січня — саме про ці дати й говорять американці. Чи варто було сподіватися на скорочення стандартної процедури? Для цього не було підстав: офіційні американські представники неодноразово вказували на те, що «окремі кроки Кабінету міністрів несумісні з ринковою економікою».

Що стосується нескасованої поправки Джексона—Веніка, то з цього приводу має бути соромно й американцям, і українцям. Американцям тому, що вони вже багато років обіцяють її скасувати, а конгрес, котрий, власне, і повинен це зробити, між іншим, стоячи бурхливо аплодував Ющенку, який закликав скасувати пережиток холодної війни. Сенатори під тиском Білого дому та держдепу спромоглися це зробити тільки наприкінці року. Конгресмени ж сумніваються досі. І от за це соромно має бути вже офіційному Києву. Оскільки нові сумніви на Капітолійському пагорбі виникли після чергових антисемітських заяв керівництва МАУП, чия діяльність на ниві антисемітизму давно непокоїть впливові єврейські організації США. Тривала бездіяльність українського керівництва з цього приводу і невживання ним жорстких заходів для припинення розпалювання міжнаціональної ворожнечі — одна з основних причин збереження поправки Джексона—Веніка щодо України.

З інвестиціями, попри всі заклики й обіцянки В.Ющенка перед американським бізнесом, теж вийшло сумно: хоча США і залишаються другим найбільшим інвестором в українську економіку, за перші постреволюційні дев’ять місяців цього року прямих американських інвестицій до нас надійшло в півтора разу менше, ніж за три останні (революційні) місяці року минулого! Причини такої надобережності також на поверхні. В оприлюдненій влітку нинішнього року останній щорічній доповіді Світового банку Україна посіла місце в останній чверті рейтингу країн за легкістю ведення бізнесу. Корупція не зменшилася, судова система працює погано і досі не вирішено ряд давніх інвестиційних і торгових спорів, що відлякує перебірливих американських інвесторів. Тривалі розмови про реприватизацію та невизначеність принципів її проведення ще більше насторожили іноземний бізнес. Але навіть там, де американські інвестори готові ризикнути і прийти зі своїми грошима, українська влада аж ніяк не відкриває їм обійми, радше, навпаки. Красномовний приклад — розвідка і розробка в Україні нових родовищ вуглеводнів на суходолі та шельфі. Американські енергетичні компанії дуже цікавляться цією сферою. Навіть першокласнику в Україні не треба пояснювати, наскільки важливим є для нашої країни збільшення власного видобутку газу та нафти. І що ж? Влітку український уряд відклав плани щодо проведення тендера з видачі ліцензій на розвідку. А восени фракція комуністів внесла в парламент законопроект, який обмежує іноземні інвестиції в розробку шельфових родовищ і вимагає, щоб 60% спільних підприємств, які працюють у цій сфері, належали державним компаніям. Парламентський комітет із питань палива й енергетики цей законопроект схвалив...

Ще наприкінці літа — початку осені американські аналітики стали дедалі чіткіше формулювати причини розчарування Вашингтона своїм «великим другом», стосовно якого він плекав великі надії: безперервні чвари в українському політикумі, пробуксовування адміністративної, судової й економічної реформ, відсутність суттєвих результатів у боротьбі з корупцією, різке уповільнення зростання ВВП. Однак на офіційному рівні нам усе ще видають аванси. «Ми з нетерпінням чекаємо співробітництва з цією командою, що схильна до демократії, кращого майбутнього України», — заявила держсекретар Кондоліза Райс на початку грудня — через вісім місяців після першого візиту президента Ющенка до Сполучених Штатів.

Польща

Те, що Рік України в Польщі не матиме такого приголомшливого фіналу, як Рік Польщі в Україні, котрий, за відомим збігом обставин, увінчався помаранчевою революцією, було зрозуміло заздалегідь. Однак ні у Варшаві, ні в Києві ніхто навіть не підозрював, що через рік польські дипломати та політики будуть єдині в думці, що лідери Майдану так і не зуміли скористатися тим величезним кредитом довіри, що був їм наданий на початку нинішнього року.

І річ навіть не в розриві команд Ющенка й Тимошенко: у польській столиці до цього факту поставилися значно спокійніше, аніж, скажімо, в американській. Можливо, тому, що поляки самі колись пережили аналогічний розкол у лавах «Солідарності». І навіть не в ліквідації пільг у спеціальних економічних зонах, якими користувалися десятки польських компаній, котрі досі, за нашою інформацією, так і не отримали обіцяних на президентському рівні компенсацій. Під кінець минаючого року тамтешні полісімейкери змушені констатувати: українсько-польські відносини не матимуть серйозної опори доти, доки не виробиться чітка стратегія розвитку країни, а в лавах помаранчевої команди не з’явиться український Бальцерович. Польські ж бізнесмени не втомлюються повторювати, що інвестиційний клімат у країні значно погіршився, а постійні митні нововведення, що боляче вдарили по позиціях деяких польських експортерів, не витримують критики так само, як історія з польською фірмою «Барлінек». Остання хотіла побудувати у Вінниці потужний деревообробний завод вартістю 40 млн. євро, однак група депутатів Вінницької міськради запросила 200 тис. дол. за позитивне голосування з питання виділення землі.

На цьому тлі прихід великих українських інвестицій у Польщу може розцінюватися як одне з головних досягнень у взаєминах двох країн. Цього року було поставлено крапку в дуже сумнівній за євросоюзівськими мірками історії з приватизацією металургійного комбінату Huta Czestochowa, котрий усе ж таки дістався українському концерну «Індустріальний союз Донбасу» (ІСД). Було підписано і договір про купівлю Запорізьким автомобілебудівним заводом (ЗАЗ) варшавського FSO. Результат цих угод цілком відповідає тому, що минаючий рік усе ж таки є Роком України в Польщі, а не навпаки: кількість українських інвестицій у сусідню країну перевищила число польських в Україну (близько 300 млн. дол. проти 220).

Друге конкретне досягнення — відтягуване роками відкриття так званого Кладовища орлят у Львові. Особисте втручання Ющенка в позитивне вирішення цього питання було сприйнято в Польщі не як використання телефонного права, а як свідчення політичної відповідальності українського президента. Крім того, поведінка українського президента в даній ситуації багато в чому реабілітувала його в очах тих поляків, у яких не зовсім однозначну реакцію викликала позиція Ющенка в питанні Волинської трагедії 1943—1944 років. Як, утім, і його постійні обмовки, пов’язані з ім’ям Папи Римського Іоанна Павла II, котрого він під час перебування в Польщі вперто називав Іоанном II.

Частково реабілітував себе український президент і в питанні реалізації проекту Одеса—Броди—Плоцьк—Гданськ. У Варшаві були серйозні побоювання, що Ющенко-президент виявиться настільки ж недалекоглядним, як і Ющенко-прем’єр, який фактично блокував створення міжнародного консорціуму з управління нафтопроводом. 2005 року було відновлено зруйновану за Кучми вертикаль управління проектом: адже ще на початку року польські колеги просто не знали, із ким у Києві вести діалог на цю тему.

В українській столиці також сподіваються, що активізації енергетичного діалогу посприяє прихід до влади в Польщі правих сил. Передбачається, «правиця» активніше поводитиметься в питаннях Одеса—Броди—Плоцьк—Гданськ, оскільки спробує довести: вона, на відміну від соціал-демократів, здатна подбати про енергетичну безпеку країни.

А от що стосується нових акцентів у політичних відносинах двох країн, то явним для польських експертів є те, що Лех Качинський, візит якого в Україну, за нашою інформацією, планується на лютий наступного року, у багатьох питаннях виявиться менш компромісним, аніж Александр Квасьнєвський. З іншого боку, може, воно й на краще: польські дипломатам принаймні не доведеться потрапляти в такі незручні ситуації, в яких вони опинялися під час останнього візиту Квасьнєвського до Києва. Тоді їм доводилося робити все можливе, щоб приховати від зацікавлених журналістських очей факт зустрічі варшавського гостя з Леонідом Кучмою в польському посольстві, де останній, до того ж, зіткнувся з іншою досить цікавою співрозмовницею Квасьнєвського — Юлією Тимошенко. Що обговорював президент Польщі з відставною прем’єркою — достеменно невідомо, однак напевне те, що це не була проблема легалізації українських заробітчан у Польщі, що так і не отримала нинішнього року свого логічного завершення.

Можливо, вирішенню цього болючого в двосторонніх відносинах питання посприяє зміна посла Польщі в Україні. Якщо, звісно, Яцек Ключковскі відчуватиме сподівання українських партнерів так само добре, як він уловлював неправильний переклад із польської на українську на переговорах ще на посаді радника президента Квасьнєвського.

Франція

Рік, що минає, змінив відносини України і Франції більше, ніж попередні півтора десятка років. У економічному ракурсі з’явилися конкретика й серйозніші інвестиції. В політичному діалозі встановився реальний, прямий зв’язок. Громадська думка навчилася відрізняти Україну від Росії: у попередні роки на колективному рівні з цим завданням могли впоратися лише просунуті знавці Східної Європи. У потенціалі двосторонніх відносин — кілька багатомільярдних проектів, які перебувають на стадії експертного пропрацювання. За рік і дух, і суть франко-українських відносин реально змінилися. Проте незмінними залишаються геополітичні пріоритети й загальна зовнішньополітична стратегія Франції.

Віднедавна у французьких газетах стали мелькати політичні карикатури, де поруч із Путіним, Бушем та іншими сильними світу цього фігурують Ющенко і Тимошенко. Це означає, що українських політиків навчилися впізнавати обивателі, а наша політика починає потроху сприйматися як процес, який характеризується власними інтересами та проблемами.

У першій половині року Україна, можна сказати, ввійшла в моду. Червневі візити президента Ющенка, прем’єр-міністра Тимошенко, двосторонні переговори по лінії міністрів оборони, економіки, палива та енергетики, промислової політики, здоров’я вперше завершилися домовленостями, які мають чіткі фінансові параметри.

Зокрема, якщо на 1 липня 2005 року прямі французькі інвестиції в українську економіку становили, відповідно до даних французького міністерства економіки, скромні 64 млн. євро, то купівля восени 2005 року підприємством Saint-Gobain фірми «Скло-Заря» у Рівненській області принесла додаткових 29 млн. євро — майже половину від накопиченого за попередні півтора десятка років.

Оголошена у грудні купівля банком BNP Paribas українського УкрСиббанку обіцяє підняти рівень інвестицій до сумарних 450 млн. євро — тобто вивести прямі інвестиції на більш серйозний порядок обчислення. Безумовно, угоду з УкрСиббанком не слід вважати прямим продовженням червневих домовленостей у Парижі. Проте цей контракт — реакція великого французького бізнесу на зміни політичного та економічного клімату в країні.

Не вдаючись у докладний структурний аналіз торговельного обороту між двома країнами, ми можемо також констатувати незначне поліпшення, порівняно з минулим роком. За даними французької митниці, показники, порівняно з 2004 роком, зросли на 20%. За перших дев’ять місяців 2005-го реалізовано товарів на суму 686 млн. євро, попри те, що український текстиль у Франції продавався гірше, ніж рік тому.

Зростання інтересу з боку Парижа до українського ринку очевидне. Проте нова економічна активність відносин зовсім не означає такої ж швидкої перебудови політичного діалогу. У питаннях і геополітики, і зовнішньополітичної стратегії у Франції свої, стабільні інтереси та звички.

Однозначно змінився стиль контактів на високому рівні українських і французьких лідерів. Проте суть ставлення до України президента Ширака та його найближчих соратників зазнала, схоже, набагато менших змін. Зокрема озирання на Москву залишається досить сильним стримуючим чинником. Не тільки через давні союзницькі відносини, а й через неодноразовий збіг політичних інтересів.

Із цілком різних мотивів та, безумовно, різною мірою і Франція, і Росія сьогодні не зацікавлені в розширенні ні НАТО, ні ЄС. Для Москви європейські і євроатлантичні устремління Києва неприйнятні у принципі, а Парижу вони сьогодні як додатковий головний біль, без якого непогано було б обійтися.

За інформацією «ДТ», дата першого робочого візиту Віктора Ющенка до Парижа була затверджена невдовзі після тристоронньої зустрічі Путіна, Ширака та Шредера, — нібито керівник французької держави вважав за потрібне узгодити лінію поведінки з Україною зі своїм російським колегою. Ця версія, розказана одним із дипломатів, цілком має право на існування, з огляду на явне москвофільство Жака Ширака.

До речі, сам Ширак дату свого візиту до Києва так і не назвав. У 2005-му очікували його присутності на економічному форумі в жовтні, проте напередодні візиту французький президент потрапив до лікарні і лікарі на кілька тижнів заборонили йому сідати в літак. Потім ішлося начебто про лютий 2006 року. Проте президентська адміністрація в Парижі не підтвердила цю інформацію, розширивши поле до «першої половини 2006 року». Неофіційно близькі до Ширака політики кажуть, що до березневих виборів очікувати його в гості до Києва не доведеться.

Нинішня газова війна з Росією також зміцнює традиційну обачність більшості французьких політиків стосовно України. І в пресі, і на присвячених Україні колоквіумах та семінарах популярним стає питання про політичне виживання держави. Якщо Україна дасть себе розчинити в зоні інтересів Росії, двосторонні відносини з Францією легко відновляться у попередньому, майже неіснуючому «дореволюційному» форматі.

Німеччина

Рік, що минає, для українсько-німецьких відносин пройшов під впливом двох виборчих кампаній: президентської в Україні і парламентської в Німеччині. Результати і тих, і інших виборів сприяють установленню більш довірчого діалогу між Києвом і Берліном (словосполучення «стратегічне партнерство» сьогодні намагається не вживати жодна зі сторін).

Виступ українського президента в бундестазі під час його візиту до Німеччини став найбільш красномовним свідченням того, наскільки змінилося ставлення до України в головному законодавчому органі країни. Яким чином було підкориговане бачення України в урядових колах, найяскравіше демонструє той факт, що саме Йошка Фішер у період помаранчевої революції був ініціатором заяви, яка надалі не дозволила канцлеру ФРН зайняти іншу позицію. І саме він, як стверджують у німецьких дипломатичних колах, зумів переконати Хав’єра Солану в необхідності присутності останнього в складі так званої «київської місії».

Водночас нинішнього року Україна, мабуть, уперше стала заручником передвиборної ситуації в Німеччині. Причому двічі. Вперше, коли християнські демократи почали активно підігравати євроінтеграційним прагненням Києва, протиставляючи таким чином Україну Туреччині, членство якої в ЄС підтримував уряд Шредера. Вдруге, коли тодішня опозиція спробувала завдати нищівного удару по червоно-зеленій коаліції з допомогою «українських аматорів Кельнського собору». Штучно роздута історія з візами на даний момент, як запевняють дипломати, жодним чином не позначиться на діалозі двох країн. Проте її наслідки до останнього моменту відчувалися під час підготовки Єврокомісією мандата на ведення переговорів щодо спрощення візового режиму між Україною і ЄС: представники Німеччини в цьому питанні займали найбільш принципову позицію. Чимало зусиль доведеться докласти українській владі ще і для того, щоб Берлін увійшов до групи прихильників швидкого вступу України в Північноатлантичний альянс.

З приходом у Берліні нового уряду Україна була позначена в договорі «великої коаліції» як один з об’єктів інтересу, а розвиток відносин з нашою країною, за деякою інформацією, визнано одним із напрямів співробітництва між Німеччиною та Польщею, якому новий канцлер має намір приділяти значно більше уваги, ніж Шредер. Утім, перші контури такого співробітництва вималювалися ще в березні — під час спільного візиту в Київ Йошки Фішера і його тодішнього польського колеги Адама Ротфельда. Саме тоді вголос заговорили про можливу трансформацію Веймарського трикутника (Польща, Німеччина і Франція) у Веймарський чотирикутник. До останнього моменту ця ідея не знаходила особливого розуміння в Парижі, але в українській столиці припускають, що французька сторона усе ж таки буде задіяна в деяких проектах «четвірки». Першим із них може стати запланований на початок наступного року в Києві семінар для журналістів з України, Польщі, Німеччини і Франції.

У зв’язку з виборами в Німеччині так і не відбулися українсько-німецькі міжурядові консультації, які планувалися на жовтень, на вищому рівні. А саме їхнє проведення дозволило б робити ті або інші висновки щодо готовності Німеччини поглиблювати діалог із Києвом. Шансів на те, що вони відбудуться до парламентських виборів в Україні, за інформацією «ДТ», мало. Однак важливо вже те, що під час телефонної розмови з Ющенком Ангела Меркель не піддала ревізії сам факт їхнього проведення. У Берліні, з огляду на все, усвідомлюють: модифікація цього формату (і тим більше його скасування) стане тривожним сигналом для прихильників українсько-німецького співробітництва. Таким, як для німецьких бізнесменів стало скасування пільг у спеціальних економічних зонах і несподівані зміни в податковому законодавстві країни, після яких у багатьох із них з’явилося відчуття, що наша податкова адміністрація ставиться до них із такою ж підозрою, як до доморослих кримінальних елементів. У Берліні сьогодні виходять з того, що без трансформації політичного дива в економічне про жодні реальні зрушення в діалозі Києва і Брюсселя не йтиметься.

Великобританія

Із трьох європейських китів — Великобританії, Франції та Німеччини — у своїй європейській і євроатлантичній інтеграції Україна може впевнено спиратися тільки на першого. І, як зазначають дипломати й експерти, якби Париж і Берлін (чи хоча б один із них) наблизилися у своїй позиції стосовно Києва до точки зору Лондона, а атмосфера і рівень відносин між нашими країнами стали б такими ж, як і в українсько-британських, то золотий ключик від євросоюзівських і натовських дверей був би у нас майже в кишені.

Британія завжди бачила майбутнє України в Європі. Помаранчева революція тільки зміцнила її в цій думці. Чимало людей звернули увагу на дуже емоційний і сповнений симпатії до України та її лідера виступ Тоні Блера на саміті Україна—НАТО в Брюсселі через місяць після інавгурації українського президента. Коли згадати, що Ж.Ширак тоді взагалі демонстративно залишив цей захід, Г.Шредер не вважав за необхідне скористатися нагодою і провести двосторонню зустріч із новим главою України, а Дж.Буш приділив на неї всього вісім хвилин, то проведена в дуже теплій атмосфері годинна розмова Т.Блера з українським президентом тоді сказала багато про що.

Після лютневої зустрічі на вищому рівні було ще дві. У середині жовтня на запрошення Т.Блера В.Ющенко побував у Лондоні з робочим візитом, де окрім 40-хвилинної зустрічі з британським прем’єром провів розмову з королевою Великобританії Єлизаветою ІІ, яка вручила йому почесну премію Королівського інституту міжнародних відносин. Вперше в історії двосторонніх відносин президент України взяв участь в економічному форумі. Там були присутні керівники провідних компаній і банків Сіті, котрих, як зазначають експерти, украй рідко вдається зібрати за одним столом через найжорсткішу конкуренцію між ними.

У свою чергу Т.Блер відвідав Київ 1 грудня, очоливши високу делегацію Євросоюзу на саміті Україна—ЄС. І тільки «гарячі» питання європейського бюджету і необхідність терміново втрясати проблему зі східноєвропейськими колегами не дозволили Блеру затриматися в українській столиці для «повноцінного» візиту. Проте знавці звертають увагу на той факт, що, вкрай рідко не ночуючи у своїй резиденції, британський прем’єр нинішнього року зробив лише чотири винятки — відпочиваючи в Єгипті і будучи з візитами в Пекіні, Вашингтоні та Києві, що можна розцінювати як велику повагу до нашої країни та її керівництва.

Тож, коли згадати, що останнього разу президент України був із візитом у Великобританії 1995 року (на той час Л.Кучма), а британський прем’єр (Джон Мейджор) востаннє відвідував Київ 1996-го, то, дійсно, можна погодитися з тими, хто називає минулий рік «унікальним» в українсько-британських відносинах.

Та річ не тільки й не стільки в кількості та рівні візитів (із французами їх теж було чимало), скільки в атмосфері спілкування і геть новому рівні довіри та підтримки, що є необхідними рамковими умовами для подальшого успішного співробітництва — як політичного на рівні держав, так і економічного й бізнесового.

За обсягом прямих інвестицій в Україну Великобританія досі посідає третє місце після Кіпру та США. Всупереч прогнозам скептиків, британські інвестори не злякалися українських політичних і економічних постреволюційних катаклізмів, і цього року обсяг британських інвестицій нарешті перевалив за мільярд доларів. Причому кількість британських коштів, вкладених в українську економіку протягом перших дев’яти місяців, перевищила торішній аналогічний показник. Найбільш привабливими для бізнес-представників туманного Альбіону є ядерна енергетика, будівництво і управління нерухомістю, консалтинг, фінансовий сектор, страхування, фармацевтика, тютюнова галузь і нафтогазова промисловість.

У зв’язку з цим окремо слід наголосити на підписанні під час візиту Т.Блера до Києва угоди між НАК «Нафтогаз України» і компанією Shell про співробітництво зі спільного вивчення, розробки, видобутку, маркетингу та продажу вуглеводнів. Ця домовленість особливо цінна для України у світлі останніх газових проблем із РФ, оскільки принесе нову для нашої країни технологію розробки глибинних (більш як 5 км) горизонтів, що використовується британською компанією в Північному морі, і дозволить значно збільшити власний видобуток природного газу. Розмір початкових інвестицій Shell має скласти 100 млн. дол. на рік із можливістю подальшого збільшення цієї суми, якщо розробки в Дніпровсько-Донецькому басейні будуть успішними.

Що стосується торгових відносин, то, за попередніми оцінками, наш взаємний товарообіг із Британією і цього року складе приблизно 1,5 млрд. дол. Особливу увагу привертає до себе той факт, що в його структурі 35—40% займають послуги. За цим показником наші торгові взаємини з Великобританією наближаються до міжєвропейських, чим ми не можемо похвалитися в торгівлі з іншими країнами.

Знаковою подією в історії українського бізнесу став нинішнього року вихід двох українських компаній — «Укрпродукт» і «XXI століття» — на Лондонську біржу.

Однією з найуспішніших сфер українсько-британського співробітництва є військова. Українські офіцери регулярно проходять стажування або навчання у Великобританії, а проект Британської ради «Англійська для миротворців», спільно фінансований військовим і зовнішньополітичним відомствами Великобританії, охопив 500 військовиків ЗСУ. А розпочатий британцями ще 2003 року проект адаптації українських військовиків, звільнених у запас у результаті скорочення чисельності Збройних сил, у серпні нинішнього року було передано вже під керівництво НАТО. Вже понад рік в українському Міністерстві оборони успішно трудиться британський радник — фахівець із реформування сектора безпеки. Недавно було підготовлено дуже великий план військового співробітництва між нашими країнами на наступний рік, який допоможе Україні у виконанні Цільового плану на 2006 р. у рамках співробітництва з НАТО й у досягненні стандартів Північноатлантичного альянсу в цілому. Великобританія послідовно підтримує членство нашої країни в НАТО, хоча й не так голосно, як, наприклад, США чи Польща, що, на думку експертів, пояснюється особливим «прагматичним» стилем британців. У Лондоні вважають, що Україні, перш ніж казати про повноправне членство, необхідно ще добряче потрудитися і підтягти свої слабкі сторони, зокрема, домогтися регулярного виділення з бюджету на оборонні потреби 2% від ВВП і значно підвищити підтримку ідеї вступу в НАТО серед українських громадян.

Використати ж повною мірою британське головування в ЄС у другій половині цього року Україні не вдалося. З двох основних причин. Провал європейської Конституції та великі складнощі з ухваленням бюджету Євросоюзу на наступні сім років змусили британське керівництво сконцентрувати всю увагу, час і сили на вирішенні цих проблем. У свою чергу Україна, попри січнево-лютневі заяви новоспеченого керівництва про наміри подати заявку в ЄС через кілька тижнів чи, у крайньому разі, місяців, а потім навіть обговорення такої можливості з Т.Блером у Брюсселі, на ділі виявилася нездатною зробити потужний реформаторський ривок, який дозволив би їй реально наблизитися до Євросоюзу. Цьогорічний невступ України в СОТ (знову таки, попри гучні обіцянки аж до грудня) знову відсунув на невизначений час початок переговорів із ЄС про створення зони вільної торгівлі, що, дійсно, стало б новим етапом наших відносин із ЄС. Втім, про українську євроінтеграцію «ДТ» досить докладно писало протягом року, а підсумки підбило в статті «Залежно від напрямку погляду» (№ 47 за 3—9 грудня).

Китай

Китай — країна, котра прагне до світового політичного лідерства й утримує позиції ринку, який розвивається на планеті найдинамічніше, — нинішнього року був фактично втрачений як партнер України, що його в Києві раніше називали стратегічним.

Показово, що 21 грудня на нараді прем’єр-міністра Юрія Єханурова з главами дипломатичних місій країн — гарантів безпеки України, присвяченій проблемі переговорів із Росією щодо газу, не виявилося посла КНР. Мабуть, вирішили, що новий посол Китаю Гао Юйшен, який вручив вірчі грамоти президентові Віктору Ющенку лише 14 грудня, ще не досить розібрався в тому, що відбувається. А якби і взяв участь у цій зустрічі, однозначно представив би іншу точку зору, ніж посли США, Великобританії і Франції, думки яких Юрій Єхануров побажав вислухати.

Загалом же минулий рік у двосторонніх політичних відносинах можна назвати одним словом — «відкіт». Причому експерти навіть не можуть точно оцінити, на скільки років назад, — чи то на п’ять, чи то на всі десять. 1996 рік був найскладнішим у відносинах України і КНР. Тоді після візиту в Київ «віце-президента» Тайваню Лян Чжаня між Києвом і Пекіном на кілька років настало похолодання. Кригу розтопили тільки численні візити екс-президента Леоніда Кучми в Піднебесну. Тепер колесо історії зробило черговий оберт, і Київ зустрів «заступника генерального секретаря канцелярії президента» Тайваню Хуан Чжифана. Українську сторону попереджали з Китаю, що цей візит матиме наслідки. Як результат Китай скасував заплановане на початок наступного року засідання комісії з торгово-економічного співробітництва. Пекін дає зрозуміти, що таких «проколів» не вибачає, і очікує надалі від Києва тієї позиції, що Тайвань — невід’ємна частина КНР.

Наведені вище приклади промовисто свідчать: нинішня українська влада не запропонувала у відносинах із КНР жодних нових підходів та ідей. На згаданій зустрічі Віктора Ющенка з Гао Юйшеном ішлося про стратегічний договір між Україною і КНР та про принципи відносин у XXI столітті. Цю ініціативу висунув ще Леонід Кучма, але йому не вдалося її реалізувати. Китай підписує такі договори тільки із сусідами, та й то не з усіма. І якщо для України Китай, по суті, є стратегічним партнером, то для Китаю Україна, на жаль, ні.

Можна навіть сказати, що китайці почали боятися України. Революційні події в Києві, у китайській політичній інтерпретації, — це не що інше як «держпереворот», порівнянний хіба з подіями на площі Тяньаньмень. В Україні влада поступилася вимогам вулиці, а це в умовах КНР означало б катастрофу. Очевидно, тому Пекін виявився серед тих небагатьох, хто після другого туру виборів у листопаді 2004-го поспішив привітати Віктора Януковича з обранням на посаду президента України. Через місяць Пекін надіслав таке ж саме поздоровлення і Вікторові Ющенку, але вже з вочевидь іншим настроєм. Про нього можна судити хоча б зі святкування 56-ї річниці створення КНР у Києві в жовтні ц.р. у приміщенні Київської мерії. Головним гостем торжества був Леонід Кучма, і «китайські товариші» проголошували заздравиці на його честь як поборника дружби двох народів. Ніхто з представників нової влади не був запрошений.

Різко повернувшись спиною до Азії й оповістивши про свій євроатлантичний курс, Київ за рік фактично «переформатував» свої відносини з Китаєм. Можливо, у цьому є свій резон — вони перестали бути награно дружніми, зникла улесливість, яка інколи доходила до холопства перед Пекіном. Проте відносини ще не стали до кінця прагматичними.

Серед позитивних результатів року — дуже важливе для України підписання протоколу між Києвом і Пекіном про взаємний доступ на ринки товарів та послуг. Україна надала КНР ринковий статус, таким чином пробивши «китайську стіну» на своєму шляху до вступу в СОТ.

За минулий рік сторони не обмінялися хоч трохи помітними візитами, і лише поїздка колишнього голови РНБО Петра Порошенка в КНР мала резонанс, тому що в її рамках було підписано документи про постачання українських двигунів для китайських літаків. А ось запланований на осінь візит у Пекін міністра оборони України Анатолія Гриценка, на жаль, був скасований, причому буквально за три дні до призначеної дати. Хоча саме ВПК й авіабудування — ті галузі економіки України, до яких китайці небайдужі.

Ну і найкраще, що можна сказати про китайсько-українські відносини в нинішньому році, — товарообіг двох країн може побити рекорд у 3 млрд. дол. Очевидно, зниженням рівня «заполітизованості» двосторонніх відносин повною мірою скористалися активні бізнесмени двох країн, яким узагалі немає діла ні до статусу Тайваню, ні до китайських переживань із приводу помаранчевої революції. Їхній досвід учить, що політично консервативний Китай — це насамперед місце для втілення економічних можливостей та інтересів. Саме так із Китаєм поводяться ті країни, з яких політики і дипломати в Києві сьогодні так старанно намагаються брати приклад.

Казахстан

Київ приділяє особливу увагу країнам, які могли б стати для України партнерами в поставках енергоносіїв — нафти і газу. На якомусь етапі перспективи пов’язували з Узбекистаном. Однак справа не зрушила: «Газпром» уклав контракт, за яким Росія фактично контролює газотранспортну систему Узбекистану. Сьогодні Україна пов’язує свої надії щодо диверсифікації енергоносіїв із Казахстаном.

За прогнозами експертів, ця країна вже незабаром стане одним із десяти повідних світових експортерів нафти: 2015 року казахи планують досягти рівня її видобутку в обсязі до 150 млн. тонн на рік. І основний ринок її споживання Астана бачить у країнах Євросоюзу. Що стосується газу, то якщо сьогодні в Казахстані видобувається близько 14 млрд. куб. м газу, то до 2010-го планується довести цю цифру до 60 млрд. куб. м. Утім, і у випадку з Казахстаном «Газпром» монополізував транзитні шляхи прокачування газу.

Однак Казахстан не влаштовує повна залежність від Росії в питанні транзиту енергоносіїв. Схоже, казахське керівництво усвідомлює, що в цьому разі країна стає вразливою. І тому Астана активно шукає альтернативні російському шляхи транспортування своїх енергоносіїв на ринок ЄС. Нарівні з нафтопроводами Атасу—Алашанькоу та Баку—Тбілісі—Джейхан серйозною альтернативою є українські маршрути. І це добре продемонстрував недавній візит президента Казахстану Нурсултана Назарбаєва до нашої країни.

У Києві казахський лідер заявив, що Казахстан готовий стати повноправним учасником добудування нафтопроводу Одеса—Броди—Плоцьк—Гданськ. «Проблем з доставки й обсягу нафти не буде», — запевнив українців Нурсултан Назарбаєв, давши свою згоду на створення українсько-казахського спільного підприємства з будівництва 52-кілометрової додаткової нитки, яка з’єднає нафтотермінал «Південний» із «Придніпровськими магістральними нафтопроводами». До цього слід додати, що Казахстан має намір приєднатися до проекту інтеграції нафтопроводів «Дружба» — «Адрія».

Для переходу цих домовленостей у практичну площину, офіційний Київ не тільки має підтримувати наміри Астани головувати 2009 року в ОБСЄ або проводити гнучку тарифну політику щодо транзиту казахської нафти. (Не слід забувати, що в не останню чергу через тарифну політику в Одеській нафтогавані, над якою держава втратила контроль ще наприкінці 1990-х, казахи, «стимульовані» російською «Транснефтью» змушені йти на Балтику.)

Хоча Нурсултан Назарбаєв має міцні позиції у себе в країні, від офіційного Києва все ж потрібна обережність і гнучкість у питанні оцінок демократичних процесів у Казахстані. Адже може постраждати співробітництво в енергетичній сфері. Поки що українське керівництво намагається виявляти обачність. Так, Україна не приєднується до заяв Євросоюзу, які стосуються стану справ у Казахстані. Більше того, зробивши висновки з історії з оцінкою парламентських виборів в Азербайджані, Київ навіть не прокоментував президентські вибори в Казахстані.

Однак українсько-казахське співробітництво не обмежується лише енергетичною сферою. Казахстан зацікавлений у придбанні в України семи літаків Ан-148, а також активізації співробітництва у космічній сфері через спільні проекти на космодромі Байконур. І, звісно ж, ця центральноазіатська країна є великим споживачем наших труб і устаткування для нафтогазової галузі. У кожному разі, як свідчать обсяги товарообігу між нашими країнами 2005 року, Казахстан не втрачає інтересу до української продукції.

Відкритими залишаються питання співробітництва наших країн у рамках ЄЕП. Як відомо, Нурсултан Назарбаєв є послідовним прибічником цього проекту. Проте позиція української сторони щодо ЄЕП жодним чином не впливає на двосторонні відносини.

Азербайджан

Нафта, на поклади якої такий багатий Азербайджан, у 1990-ті роки зробила цю країну цікавою для України. Настільки, що ще 2000 року в преамбулі договору про дружбу, співробітництво та партнерство відносини двох країн було названо стратегічними. Адже Україна постійно стурбована проблемою диверсифікації джерел і маршрутів транспортування енергоносіїв. А територія Азербайджану — транзитна для транспортування казахської нафти на ринок країн Євросоюзу ще з середини 1990-х. У свою чергу, український маршрут Одеса—Броди є природним продовженням кавказько-чорноморського шляху в обхід Босфору для дедалі більших обсягів нафти з країн Східного Каспію та Азербайджану.

Однак нинішній рік давав достатньо приводів для песимістичних прогнозів щодо майбутніх відносин Києва і Баку. Насамперед тому, що азербайджанська влада, яка готувалася до парламентських виборів, боялася повторення подій, які відбулися в Україні та Грузії. І тому підозріливо ставилася до офіційного Києва. Тим більше що нова українська влада з самого початку одним зі своїх зовнішньополітичних пріоритетів проголосила підтримку демократичних процесів на пострадянському просторі. У результаті температура в двосторонніх політичних відносинах неухильно падала.

Страх і підозри азербайджанців не розвіяли ні кілька зустрічей Ільхама Алієва з Віктором Ющенком, ні поїздка в Азербайджан Бориса Тарасюка. Тим часом як офіційний Київ, відповідно до своїх цілей, займав стриману позицію стосовно внутрішньополітичних процесів у цій державі (наша країна жодного разу не приєдналася до заяв Євросоюзу щодо ситуації в Азербайджані), постійні контакти представників азербайджанської опозиції з «Народним союзом «Наша Україна» і «Порою» тільки більше насторожували офіційний Баку. До того ж Віктор Ющенко так і не відвідав цю південнокавказьку країну перед виборами, попри палке запрошення азербайджанців.

Затьмарила двосторонні відносини й реакція Києва на парламентські вибори в Азербайджані: наша країна приєдналася до оцінки ОБСЄ. З огляду на результати помаранчевої революції та зовнішньополітичний курс президентської команди, такий крок української влади був прогнозований. Однак у Баку готові сприймати критику Заходу, але не країн, які вийшли з однієї СРСР-івської колиски.

До останнього часу політичні відносини, хоч би як вони розвивалися, не впливали на торгівлю й економіку. Так, за січень—липень нинішнього року товарообіг становив 170,87 млн. дол. (Порівняно з аналогічним періодом 2004-го, він зріс на 42,7%.) Однак недавня катастрофа в Азербайджані Ан-140 може несприятливо позначитися й на економічних відносинах. У кожному разі, деякі азербайджанські політики вже кажуть, що Баку може перестати закуповувати літаки Ан-140.

Ці негативні тенденції у сфері політики й економіки, можливо, вдасться переломити під час візиту в Азербайджан Віктора Ющенка, запланованого на початок 2006 року. Зацікавленість Києва і Баку одне в одному обопільна. Причому цей інтерес Баку не обмежується тільки поставками в нашу країну енергоносіїв і закупівлями в українців устаткування для своєї газо- та нафтотранспортної галузі.

Не слід забувати, що Азербайджан досі формально перебуває у стані війни з Вірменією, а проблему Нагірного Карабаху так і не вирішено. Тому Баку потрібна політична підтримка Києва у розв’язанні конфлікту. Але не тільки. Для Азербайджану Україна — це ще й країна, яка є основним партнером з ВТС. Таким Київ залишиться і в майбутньому, з огляду на грандіозні плани Баку щодо переоснащення власних збройних сил: сьогодні азербайджанські політики кажуть, що в майбутньому їхня армія щороку отримуватиме суму, рівну щорічному бюджету Вірменії. Оскільки купувати вичерпну номенклатуру озброєння та військової техніки у Сполучених Штатів або Туреччини — не по кишені, а Росія — військова й політична союзниця Вірменії.

Туркменистан

Туркменський газ сьогодні залишається єдиною реальною альтернативою поставкам блакитного палива з Росії. І тому для України дуже важливо, щоб ці поставки не переривалися, а обсяги не зменшувалися. З другого боку, маючи за плечами домовленості з туркменами, Київ може значно впевненіше вести свій газовий діалог із Кремлем. Але українсько-туркменське енергетичне співробітництво, яке лежить в основі двосторонніх торгово-економічних відносин (а товарообіг за десять місяців 2005-го становив близько 2,34 млрд. дол., причому 95% туркменських поставок припадають на газ), має специфічний характер і залежить не тільки від російського чинника. (Нагадаємо, що вже через кілька років «Газпром» може стати монопольним експортером газу на український ринок. У тому числі і з Туркменистану. І Україна повинна до цього готуватися, не забуваючи про те, що туркменський газ законтрактований Києвом тільки до 2007 року.) Майбутнє цього співробітництва багато в чому підпорядковане примсі Туркменбаші — Сапармурада Ніязова, рішення якого нерідко по-східному непередбачувані, думка ж міжнародної спільноти для нього байдужа.

Тому українська влада має дуже обережно підходити до вироблення своєї стратегії та тактики відносин із Туркменистаном. Цього якраз і не було у минаючому році. Звісно, український президент під час свого візиту до Ашгабада всіляко ухилявся від коментарів щодо проблеми демократії в Туркменистані і намагався виявляти максимальну люб’язність і делікатність: з огляду на українські інтереси в енергетичній сфері і психологію Туркменбаші, Києву справді варто на час забути про підтримку демократії в цій центральноазіатській країні.

Однак хиби були в іншому. Наприклад, серйозних помилок під час ведення переговорів, а особливо при коментуванні їх припускався глава НАК «Нафтогаз України» Олексій Івченко. Або інше. Відповідно до умов контракту, підписаного 2004 року, Україна розраховувалася за поставлений газ грошима і товарами у співвідношенні 50:50. Як виявилося, українська сторона або зовсім забувала поставляти продукцію в Туркменистан, або поставляла товари за завищеними цінами. І, треба визнати, це викликало справедливе обурення туркменів.

Утім, у взаєминах двох країн 2005-го відбулися й позитивні речі. Наприклад, із другого півріччя Україна перейшла на оплату туркменського газу виключно грошима. Оскільки непрозорі схеми поставок товарів створювали середовище для корупції та зловживань. Можливо, що на якомусь етапі це і призведе до зниження поставок українських товарів до Туркменистану. Але не слід забувати, що ця центральноазіатська країна також зацікавлена в нашій продукції. Адже в Туркменистані, за свідченнями людей, які побували в цій країні, досі з вдячністю згадують українські калоші.

Туреччина

2005-го Туреччину умовно можна назвати країною року: турецькій дипломатії нарешті вдалося пробити стіну євросоюзівської фортеці і домогтися згоди Брюсселя на початок переговорів про свій вступ у ЄС. За тим, як розвивається діалог між Анкарою і Брюсселем, уважно стежать у Києві, оскільки від його результатів залежать перспективи членства України в цій організації. Втім, інтерес Києва до Анкари пояснюється не лише євросоюзівською тематикою. Туреччина не просто наш великий торгово-економічний партнер. Це також потужний субрегіональний лідер, який впливає на перебіг процесів у каспійсько-чорноморському регіоні. До того ж це держава, що підтримує більш ніж тісні відносини зі Сполученими Штатами.

Як країна амбітна Туреччина активно конкурує з Росією за вплив у Чорноморському регіоні, що об’єктивно робить Анкару спільницею Києва. Так, Анкара — один із найпослідовніших прибічників членства України в альянсі, вона активно підтримує бажання Києва почати виконувати План дій щодо членства в НАТО. Турецька сторона також не менш послідовно підтримує проект прямого використання нафтопроводу Одеса — Броди та його добудову до Плоцька.

У цілому, відносини України і Туреччини досить своєрідні. Між державами немає тертя. (Зокрема і з проблем, пов’язаних із репатріацією й адаптацією кримських татар.) Але немає й активного зближення: багатообіцяючий візит Віктора Ющенка до Туреччини в червні так і залишився, за великим рахунком, вояжем декларацій. І ті великі компанії, котрі під час поїздки зголошувалися працювати на українському ринку, поки що не поспішають. Залишилася в планах і угода про лібералізацію візового режиму. (Щоправда, Київ і Анкара підписали угоду про реадмісію.) Нічого не чутно і про підписання угоди про зону вільної торгівлі. Втім, є й позитивні моменти. Так, робоча група для активізації співробітництва у сфері енергетики, про створення якої домовилися влітку в Анкарі, не тільки створена, а й провела засідання.

Прикметно, що товарообіг між країнами зростає. Ця тенденція простежувалася, до речі, і в часи президентства Леоніда Кучми. Так, за перших десять місяців нинішнього року він склав 2,16 млрд. дол., при тому що за весь 2004-й товарообіг становив 2,237 млрд. дол. А український експорт, який складається в основному з продукції металургійної та хімічної промисловості, значно переважає над турецьким імпортом (товари легкої промисловості і сільськогосподарська продукція). В Україні навіть сподіваються, що до 2010 року товарообіг перейде межу в 10 млрд. дол. Треба сказати, що до кінця року, який минає, сума турецьких інвестицій в українську економіку перевалила за 50 млн. дол., а сума українських у турецьку — понад два мільйони доларів. Але не слід забувати, що в Туреччині щороку відпочивають близько чотирьохсот тисяч українців. Поки що вони — найкращі інвестори в турецьку економіку.

Грузія

Останній рік Київ і Тбілісі зв’язує союз набагато міцніший за шлюбні узи: революційне минуле цементує нинішнє та майбутнє. Тут домінують спільні політичні цілі, які полягають не лише в тому, щоб спільними зусиллями протистояти тиску з боку Росії. Дві країни декларують вступ до Євросоюзу та НАТО, активно співпрацюють у рамках ГУАМ, скептично ставляться до своєї участі в СНД, а також підтримують демократичні процеси на пострадянському просторі: у році, що минає, Михайло Саакашвілі та Віктор Ющенко стали співініціаторами створення Співтовариства демократичного вибору, який викликав гостре несприйняття Кремля. У цьому партнерстві провідні позиції належать Україні, яка має набагато більший економічний потенціал і політичну вагу, ніж Грузія. Таке становище цілком влаштовує Тбілісі, представники якого неодноразово говорили, що Грузія має намір використовувати нашу країну як свого промоутера.

Сьогодні грузинське керівництво дуже зацікавлене в участі нашої країни у врегулюванні південноосетинського та абхазького конфліктів. Проте Київ, який не був навіть учасником Групи друзів генсека ООН по Грузії, не може похвалитися будь-якими досягненнями у розв’язанні цих проблем. Сьогодні підтримка України обмежується лише заявами про підтримку територіальної цілісності Грузії.

2005-й був Роком Грузії в Україні. Справа не обмежилася культурологічними заходами. «Об’єднаний грузинський банк», у якому контрольний пакет акцій належить Зовнішторгбанку, купив український банк «Мрія». Спостерігається і зростання товарообігу між нашими країнами: за січень—вересень 2005-го він становив 200,8 млн. дол., що на 71 млн. дол. перевищує показник за аналогічний період минулого року. Його збільшення в майбутньому можливе за рахунок поновлення дії угоди про зону вільної торгівлі.

Безумовно, проблеми сепаратизму, державного менеджменту, корупція утруднюють прихід іноземних інвестицій до Грузії. Та все-таки нинішня грузинська влада дає певні гарантії інвесторам і підприємцям. І хоча сьогодні на вулицях Тбілісі й Батумі можна побачити наші «Богдани», усе-таки великою проблемою двосторонніх відносин є відсутність серйозної економічної експансії України в Грузію. Спроба «Інтерпайпу» придбати комбінат «Чіатурмарганець» закінчилася невдачею: тендер виграв російський «ЄвразХолдинг», який підсилив і без того серйозну присутність у країні російського капіталу.

За цієї ситуації ключове питання полягає в тому, чи буде готовий грузинський уряд надати певні преференції українським компаніям? Наприклад, у разі приватизації Руставського металургійного комбінату, Кутаїського автомобільного заводу, портів тощо. І, звісно ж, газотранспортної системи. Адже Грузія цікава Києву не лише як споживач української продукції, а як транзитна країна, активно задіяна в таких транспортно-енергетичних проектах, як INOGATE і TRACECA.

Молдова

В основі політики Києва на молдавському напрямку лежить проблема Придністров’я. Наявність біля кордонів України такого джерела нестабільності викликає в українського уряду занепокоєння: регіон із замороженим конфліктом, де не діє юрисдикція Кишинева, створює умови для контрабанди товарами, транзиту наркотиків, торгівлі зброєю та людьми. Але, попри серйозність проблеми, офіційний Київ довгі роки не мав політичної волі домагатися її вирішення. Можливо, тому, що чимало українських політиків і бізнесменів мали пряму вигоду — політичну та фінансову — від існування такого квазідержавного об’єднання, як Придністровська Молдавська Республіка.

З приходом до влади команди Віктора Ющенка ситуація почала змінюватися: для керівництва країни розв’язання придністровської проблеми стало одним із зовнішньополітичних пріоритетів. Не в останню чергу через тиск, який чинив на Київ Європейський Союз. Так з’явився «план Ющенка», на сьогодні — базовий документ у врегулюванні придністровського конфлікту. Сьогодні Київ і Кишинів зробили деякі кроки для упорядкування придністровської ділянки українсько-молдавського кордону: з ініціативи президентів двох країн із першого грудня розпочала роботу моніторингова місія ЄС.

Минаючого року молдавський лідер, комуніст Володимир Воронін, виявляв зацікавленість таким проектом, як Спільнота демократичного вибору. Примітно, що протягом року він сім разів зустрічався з В.Ющенком. Подібна активність багато в чому викликана тим, що Кишинів намагається знайти союзників у своєму діалозі з Росією: чорна кішка між Володимиром Вороніним і Володимиром Путіним пробігла ще наприкінці 2003-го після зриву молдавською стороною відомого «меморандуму Козака» — російського плану врегулювання придністровської колізії. І Київ як найкраще підходить на цю роль союзника. Щоправда, двосторонній діалог сьогодні важко назвати довірчим.

Придністровська проблема відсунула в тінь інші труднощі в двосторонніх відносинах Києва та Кишинева. Наприклад, тривалий час заморожений процес демаркації українсько-молдавського кордону. Або вирішення проблеми з Дністровською ГЕС: українська дипломатія зараз веде переговори з Кишиневом про визнання цієї електростанції українською власністю. Складнощі є з будівництвом порту в районі Джурджулешт: молдавани досі не надали документацію українській стороні щодо будівництва цього сумнівного з екологічної точки зору об’єкта.

Литва

Нинішнього року Литва зробила серйозну заявку на те, щоб нарівні з Польщею представляти українські інтереси в Європейському Союзі та НАТО. Звісно, можна згадати, що опікувальні нотки не були чужі поведінці Вільнюса ще за Кучми. Президент Роландас Паксас, наприклад, неодноразово пропонував проводити спільні зустрічі президентів України, Польщі та Литви, на яких обговорювалися б «спільні практичні кроки для досягнення Києвом стратегічної мети — членства в ЄС». Але після «київської місії» Адамкуса успіх демократичної України став для вищого литовського керівництва чимось на кшталт справи честі, яка до того ж дуже вдало вписується в нову концепцію зовнішньої політики Литви (відповідно до цього документа, Вільнюс має стати представником інтересів ЄС і НАТО на схід від євросоюзівських кордонів).

І факт залишається фактом: кількість зафіксованих нинішнього року контактів між нашими двома країнами побила всі рекорди. Щоправда, жоден із президентських візитів так і не був зведений у ранг офіційного. І якби такими не стали поїздки наприкінці року прем’єра Юрія Єханурова та глави МЗС Бориса Тарасюка, у деяких литовських полісімейкерів склалося б враження, що Україна все ще не готова відповісти взаємністю на дружні пориви Литви. Довгоочікуваний приїзд Ющенка до Вільнюса у травні нинішнього року був зібганий до непристойності. Всупереч очікуванням литовської сторони, лідер помаранчевої революції приділив Литві лише кілька годин дорогою на Варшаву. У буквальному сенсі цього слова — в день прильоту Ющенка до Вільнюса з’ясувалося, що двостороннє співробітництво український гість має намір обговорювати зі своїм колегою в літаку. І яким же був подив литовських дипломатів, коли тодішній віце-прем’єр України з питань євроінтеграції Олег Рибачук вже у Варшаві розповідав журналістам, як вони з президентом гарно провели час у... Ризі.

З Литвою в української дипломатії міцно асоціюється діалог Києва і НАТО. Саме на квітневому саміті альянсу було прийнято рішення розпочати з Україною Інтенсифікований діалог, а на жовтневих консультаціях у його рамках у литовській столиці українська делегація отримала вагомі докази того, що політичний консенсус щодо членства України в НАТО дуже навіть можливий.

Що стосується досягнення такого консенсусу всередині Євросоюзу, то литовці нинішнього року зробили досить сміливу спробу долучити до групи підтримки євроінтеграційних прагнень України всі скандинавські та балтійські держави. Саме з ініціативи литовської сторони в Києві відбулася зустріч спікерів парламентів північноєвропейських держав.

Ну і, можливо, найкрасномовнішим свідченням наявності політичного консенсусу стосовно України в самій Литві можна вважати визнання литовським сеймом Голодомору 1932—1933 рр. актом геноциду.

Важливо, що підтримка Литви не була односторонньою — литовці надзвичайно високо оцінили те, наскільки швидко і професійно спрацювали українські військові спеціалісти, які визначали причини аварії російського військового літака, що розбився на території Литви.

Втім, україно-литовська єдність неодноразово опинялася на межі зриву, коли мова заходила про бізнесові інтереси Литви в Україні. Зовні, звісно, все виглядало бездоганно: компанія «Гіртека» побудувала в латвійському порту Вентспілс величезний термінал, орієнтований на торгівлю сільгосппродуктами з Україною, Вільнюський банк купив український банк «Ажіо», у литовських супермаркетах з’явилася продукція компанії «Рошен». Однак литовці, мабуть, ще довго згадуватимуть, скільки зусиль їм знадобилося, щоб загасити конфлікт навколо несподіваного підвищення мит на імпортовані в Україну литовські холодильники Snaige або надати докази відносної законності будівництва торгово-розважального центру в районі Республіканського стадіону, у спорудження якого литовський інвестор (а йдеться про компанію Hanner, яка закріпилася в Україні) готовий вкласти млн. Не приховаємо: в історію з холодильниками довелося втрутитися навіть особисто президентові Ющенку, а литовці ще не один раз виносили це питання на порядок денний у торговому секретаріаті ЄС, що, звісно ж, не робило честі офіційному Києву. Як, утім, і нашим міцним дружнім відносинам.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво