РУХ ВПЕРЕД, ДВА РУХИ НАЗАД - Архів - dt.ua

РУХ ВПЕРЕД, ДВА РУХИ НАЗАД

7 травня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №17, 7 травня-16 травня

Народний рух несподівано для самого себе перетворився на своєрідний дім політичного піклування для колишніх головних дипломатів країни...

Народний рух несподівано для самого себе перетворився на своєрідний дім політичного піклування для колишніх головних дипломатів країни. У травні 1999-го лідером НРУ був обраний екс-глава зовнішньополітичного відомства Геннадій Удовенко. Через три роки він поступився кріслом рухівського вождя Борису Тарасюку, своєму недавньому наступнику на посту міністра закордонних справ.

Цікаво, хто стане наступним лідером Руху? Чи не пан Зленко? А чому б, власне, й ні? Анатолію Максимовичу (попереднику Геннадія Йосиповича і «зміннику» Бориса Івановича) менш аніж через місяць стукнуть «критичні» шістдесят п’ять, час і про «запасний аеродром» подумати. Зрештою, кому із самих рухівців, скажімо, 1998-го спадало на думку, що їхнім майбутнім керманичем стане Удовенко? І хто ще рік тому ризикнув би спрогнозувати такий поворот у біографії Тарасюка? Якщо сьогодні цілком серйозно розмірковують про претензії Тарасюка на пост міністра закордонних справ 2004-го, то чому б настільки ж серйозно не поговорити про шанси Зленка стати того ж року новим предводителем Руху? Змінюються часи, змінюється Рух...

Про можливі зміни в долях Тарасюка і НРУ вперше серйозно заговорили в листопаді минулого року, коли Геннадій Удовенко в майже ультимативній формі зажадав від центрального проводу організації звільнити його від тягаря лідерських турбот. По правді сказати, Геннадій Йосипович зважився на подібний демарш учетверте, і його вчетверте попросили зачекати. Цього разу зовсім недовго — до травня. Тобто до з’їзду, який, за статутом, правомочний вирішувати питання про зміну голови. Саме тоді, восени 2002-го, стало остаточно ясно, що мова про можливу пролонгацію повноважень Удовенка вже не ведеться. Лідер відверто втомився від лідерських турбот, а рухівські ветерани — від нього самого. Старе чорноволівське гасло «Потрібні зміни!» знову виявилося затребуваним. Саме тоді, восени 2002-го, з’явився і приблизний, досить строкатий список претендентів на заміщення звільнюваної посади партійного бонзи. Шанси, наприклад, 64-річного Михайла Косіва і 38-річного Тараса Чорновола, котрі свого часу не без скандалу залишили Рух і незабаром влилися в пинзениківську ПРП, розцінювалися не дуже високо. Шанси 32-річного Олександра Третьякова (41 номера в передвиборному списку «Нашої України», успішного бізнесмена і близького друга сім’ї Удовенків) — ще нижчі. Не дуже реальними виглядали і перспективи на «підвищення в класі» заступників глави Руху — В’ячеслава Коваля, Юрія Ключковського і Леся Танюка. Тим більше що багато старих партійців схилялися до того, що новим лідером має бути в буквальному значенні слова людина нова. На думку людей, котрі обіймали ключові пости в організації, що переживає не найкращі часи, найбільше на цю роль підходили Роман Безсмертний і Борис Тарасюк.

Чому саме вони? І чим, власне кажучи, залишки рухівської еліти не влаштовував Удовенко? Геннадій Йосипович встав біля стерна НРУ, мабуть, у найскладніший період — після найбільшого в партійній історії розколу, а потім і смерті В’ячеслава Чорновола. Тоді організація потребувала нейтральної персони, котра не брала участі у внутрішньорухівських війнах у січні—березні 1999-го. До того ж Удовенка в Рух привів особисто Чорновіл, і особисто Чорновіл наполіг на тому, щоб саме він став кандидатом від партії на президентських виборах. Крім того, в ті часи ще зберігалася надія на об’єднання двох гілок єдиної в минулому структури, а кращої персони для переговорів із «розкольником» Костенком годі й було вигадати.

Однак вже через пару років лави віруючих у єдиний Рух добряче порідшали — за великим рахунком, тільки лідери НРУ й УНР позначали якусь зацікавленість у злитті. Незабаром після появи сумно відомого «Руху за єдність» на чолі з Богданом Бойком, переговори відновилися в розширеному форматі, однак протікали відверто мляво. 2001-го навіть обговорювалася можливість об’єднання тепер уже трьох Рухів «під вибори» і формування спільного виборчого списку. Наскільки відомо, було навіть досягнуто домовленості про створення певної подоби робочої групи, до якої мали увійти Павло Мовчан, Василь Червоній, Олесь Лавринович, Сергій Конєв, Богдан Бойко і Георгій Филипчук. Однак переговорники швидко загрузли в трясовині старих образ, перехресних обвинувачень і взаємних підозр. До того ж від бойківського Руху, як жартували тоді, «за версту тхнуло есдеками», що не дуже сприяло конструктивному діалогу.

У результаті Бойко хутко організував блок «Народний рух України» і гордо вирушив в автономне виборче плавання. Другою у блоці була загадкова партія «Центр», свого часу про всяк випадок зареєстрована Вадимом Рабиновичем. Нагода випала — дві самітності знайшли одне одного: Вадим Зиновійович, наскільки можна судити, сподівався використати бренд Руху, а Богдан Федорович (знову ж таки, наскільки можна судити) сподівався використати гроші союзника. Проект виявився невдалим: бренд Рабиновичу не допоміг, а сам Рабинович не допоміг союзнику грішми. Натомість новий політичний партнер Бойка не занадто сподобався його старим партнерам, і вони не взяли належної участі в долі перспективного виборчого проекту...

Костенко й Удовенко виявилися більш обачними. Зв’язати свою долю з Віктором Ющенком їм здавалося більш перспективним заняттям і з тактичної, і зі стратегічної точок зору. У січні 2002 р. НРУ й УНР ввійшли до числа організацій, що заснували блок «Наша Україна». А через місяць лідери двох Рухів урочисто підписали декларацію про відновлення єдності, пообіцявши злитися в єдиному рухівському пориві уже восени. А заодно запропонували Віктору Ющенку «очолити об’єднавчий процес національно-демократичних сил». На той момент обидва рухівські провідники, як на мене, уже слабо вірили в те, що говорили. А їхні соратники не вірили зовсім. «Об’єднавчий процес» був не більш аніж передвиборним проектом.

Опинившись в одному передвиборному човні, Рухи демонстративно згадали про єдність. Особливо тоді, коли почалася розмова про поділ списку «НУ». На початку торгів, як стверджували деякі джерела в штабі «Нашої України», представники НРУ й УНР претендували на спільну квоту, яка б становила 60—70% ющенківського виборчого реєстру. Тим часом серед соратників Віктора Андрійовича були прибічники того, щоб рухівців до списку не включати взагалі. Вважалося, що голосів Ющенку вони особливо не додадуть. Тим часом «напівоб’єднані» Рухи, цілком імовірно, могли самостійно подолати 4-відсотковий бар’єр. І підсилити «Нашу Україну» вже в парламенті. До того ж в оточенні екс-прем’єра було чимало тих, хто вважав: потрапивши до Верховної Ради «на спині» Ющенка, рухівці обох популяцій хутенько кинуть його, створивши фракції НРУ й УНР. Тож окремі порадники радили Віктору Андрійовичу не зв’язуватися ні з «удовенківцями», ні з «костенківцями», а заповнити список потрібними та впливовими людьми.

Ющенко до порад не прислухався, і прохідна частина списку рясніла прізвищами ставлеників НРУ й УНР. Значною мірою вождь «НУ» вчинив так із міркувань звичайної людської вдячності: саме ці дві партії разом із ПРП були мало не найнадійнішими захисниками його уряду.

Вибори закінчилися, почалися суворі будні. І чим далі, тим суворіші. Причому в «канонічному» Русі вважали, що їхні будні трохи суворіші, ніж у їхніх партнерів з УНР. Костенко входив у «ближнє коло» соратників Ющенка, Удовенко цим похвалитися не міг. У НРУ (де після таємничого зникнення Михайла Бойчишина так і не змогли знайти адекватного фінансового менеджера) дедалі гостріше відчувалася грошова й організаційна криза. Удовенко не вміє займатися пошуком коштів. Удовенко не може й не хоче набиватися в близькі друзі до Ющенка. Удовенко не приховує своїх невмінь і вважає, що заслужив спокій. Рухівські ветерани не заперечують, але не можуть знайти адекватної заміни. Вони терпіли його, доки він був потрібен, але тепер він їх дратує своєю безпорадністю. Він терпів їх, поки вони були йому потрібні, але тепер його дратують звинувачення в безпорадності. І до глибини душі вражає, що об’єднання Руху (яке він сприймає як своєрідний заповіт Чорновола) виявляється потрібним тільки йому, членові НРУ з 1999-го. А не їм, членам Руху з 1989-го.

«Мої найближчі соратники не підтримали моєї ініціативи, спрямованої на об’єднання Рухів, я залишився сам...», — із відчаєм скаже Удовенко в січні 2002-го в інтерв’ю агентству «Главред». Скаже, вже знаючи ім’я наступника.

І все-таки кандидатом номер один із самого початку вважався Роман Безсмертний. Саме йому рухівські бонзи запропонували очолити партію восени 2002-го. Тієї самої осені, коли (відповідно до заяв Костенка й Удовенка) повинні були об’єднатися НРУ й УНР. Розрахунок був точним. Безсмертний, як і Костенко, входив до найближчого оточення Ющенка. На Безсмертного замикалося багато ділових зв’язків, і таке придбання могло забезпечити НРУ не тільки зростання впливу, а й зміцнення організаційно-фінансової бази. Безсмертний нажив слави енергійної людини, отже міг забезпечити приплив свіжої крові в партію, що переживає стагнацію. Нарешті, Безсмертний завідував передвиборним штабом, отже саме Рух перетворювався на головну політичну опору кандидата в президенти Віктора Ющенка. Розрахунок був точним і тому, що сам Безсмертний потребував нового, публічного статусу.

Проте Ющенко виступив проти. А невдовзі в «Нашій Україні» затіяли реформу. Відповідно до планів, виношуваних новим керівником офісу «НУ» Олегом Рибачуком, «господарство» блоку мало стати більш функціональним. Затіяна реорганізація мала торкнутися не лише апарату фракції, а й апаратів партій. Напередодні президентських виборів із організацій, що входили в блок, вирішили зробити мобільні структури, діяльність яких передусім мала зводитися до невтомної реальної роботи на перемогу лідера. Цілком відповідно до європейських канонів.

Першим гасло про «європеїзацію» партійної діяльності підхопив загін Костенка. Новий етап у житті організації ознаменувався перейменуванням структури, що остаточно поставило хрест на нікому вже не потрібному об’єднанні Рухів. НРУ у відповідь ангажував Бориса Тарасюка, кадрового дипломата, досвідченого апаратника, жорсткого керівника. Чим не лідер для партії європейського типу?

Одним із головних лобістів Тарасюка був Роман Зварич, котрий небезпідставно пов’язував із приходом нового лідера власний ріст. Однак зусиль одного Зварича (учасника «бунту» 1999-го, про що в НРУ ніхто не забув) виявилося б недостатньо: необхідна була підтримка апарату, підтримка ветеранів — тобто Коваля, Ключковського, Танюка et cetera. І таку підтримку забезпечили: зрештою, Тарасюк може за бажання забезпечити майже все те ж, що й Безсмертний. Тим більше що Безсмертного відсунули, а Тарасюка, навпаки наближають. Тим більше що Ющенко проти Безсмертного і за Тарасюка.

Своє «за» Ющенко озвучив у лютому, відразу після прильоту зі США. Саме після цього вояжу він, схоже, остаточно переконався в модернізації свого «блокового господарства». Прихід Тарасюка у живучий минулим Рух мав стати одним із символів початку модернізації. І Геннадій Удовенко, котрий ще наприкінці січня вважав, що «Тарасюку ще треба «розкрутитися» у Русі», на початку травня уже вважав його цілком «докрученим» і на з’їзді закликав колег одностайно проголосувати за нового лідера.

Перші заяви нового лідера виправдали сподівання: в інтерв’ю газеті «Час» і у виступі на з’їзді Борис Іванович багато і зі знанням справи говорив про «європейськість». І про партійне будівництво. «Жити старим багажем не можна... Патріотичні-демократичні сили не повинні захоплюватися лише мітингами й читаннями...Необхідна позитивна, політичну агресивність... Треба відродити довіру української інтелігенції (...) яка розпорошена по різних партіях і партійках. Необхідно довести своєю позицією, що саме Рух є саме тієї організацією, що більшою мірою відповідає їхньому баченню майбутньої України...» Наостанку новий лідер Руху пообіцяв докласти зусилля для «створення єдиної партії на базі тих політичних сил, які становлять основу блоку «Наша Україна». І не тільки. Лише такий варіант дозволить геть виключити внутрішню боротьбу політичних партій в однім блоці, що простежувалося на останніх виборах... Рух мусить стати тією силою, котра всіляко сприятиме об’єднанню патріотично-демократичних сил в одній партії...»

Ветерани Руху потирають руки. Це виглядало гідною відповіддю Костенку, котрий недавно заявляв: «Блок у перспективі може стати партією, але тільки після президентських виборів... Починати черговий етап так званого об’єднання Рухів замість роботи на президентські вибори — це свідома нейтралізація двох найбільших партій блоку «Наша Україна». Як ми їх, га? Всі партії і партійки — уперед, у єдину партію, на базі Руху!

Радіти, напевно, рано... Борис Іванович людина жорстка, і «побудувати», і «вишикувати» партію, напевно, здатна. 1999-го був потрібен такий, як Удовенко. 2003-го, мабуть, дійсно необхідний такий, як Тарасюк. Але чи всім ветеранам знайдеться місце в партії європейського типу. Включаючи тих ветеранів, які допомогли йому стати вождем...

Серйозне випробування очікує Бориса Івановича. Який здатний виконувати титанічний обсяг роботи, здатний створювати команди, але тяжко приживається у сформованих колективах.

Серйозне випробування очікує Рух, який має шанси стати сучасною партією. А крім того, має точно такі ж шанси розвалитися остаточно. І який уже напевно не буде тим, ким був. І ніколи не стане тим, ким мусив стати.

Серйозне випробування очікує і на Ющенка. Який так старанно уберігав свій блок від розколів...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №47, 7 грудня-13 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво