«РОЗВІДНИЙ» КЛЮЧ - Архів - dt.ua

«РОЗВІДНИЙ» КЛЮЧ

18 квітня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №15, 18 квітня-25 квітня

У новітніх українських хроніках квітень сміливо може претендувати на звання місяця позбавлення політичних ілюзій...

У новітніх українських хроніках квітень сміливо може претендувати на звання місяця позбавлення політичних ілюзій. Останніми роками цей неприємний ритуал повторюється із завидною сталістю. 16 квітня 2000 року ввійшло в аннали як день щонайцинічнішої наруги над народним волевиявленням. 17 квітня 2002 року сталося дебютне публічне політичне побиття прем’єра парламентом. Через дев’ять днів Кабінет Віктора Ющенка став першим урядом, відставленим Верховною Радою, причому без чіткого пояснення причин.

Минулий четвер збагатив і так не бідну колекцію віртуальної вітчизняної кунсткамери, де зібрано особливо цінні зразки політичного цинізму. Та головне в іншому: 17 квітня 2003-го виявилося днем великих втрат. Парламент втратив шанс якщо не на консолідацію, то, у кожному разі, на встановлення чітких правил досягнення компромісів. Здорові політичні сили — чи не останню можливість реально вплинути на процес зміни Конституції. Опозиція — обличчя. Чимало з її прибічників — рештки віри в мудрість, щирість і непідкупність політиків. Чи не забагато втрат для одного, цілком буденного дня?

Таланти й прихильники. Сергій Ларін і Андрій Клюєв забирають «на пам’ять» тексти президентського послання, які «сдала в макулатуру» опозиція
Таланти й прихильники. Сергій Ларін і Андрій Клюєв забирають «на пам’ять» тексти президентського послання, які «сдала в макулатуру» опозиція

Нам важко відшукати здорову політичну логіку у вчинках противників режиму, які вкотре поступилися ініціативою своїм опонентам. На незрозумілі й жалюгідні виправдання представників опозиції не можна зважати, хоча й на них нам доведеться зупинитися. Хоча, на наш погляд, у «Нашої України», СПУ і БЮТ не було жодної об’єктивної причини «делегувати» свої симпатії відверто не симпатичному їм прем’єрові.

«ДТ» вже писало, що програма Кабінету Януковича, яку обговорював депутатський корпус, була не більше ніж набором популістських гасел та прекраснодушних фраз. При цьому механізми декларованих «підвищень», «поліпшень», «оптимізацій» і т.ін. і т.п. здебільшого не розглядалися взагалі. Нагадаємо також, що не було в історії нашої багатостраждальної Батьківщини жодної урядової програми, яка б не коригувалася після її затвердження Радою. І не було жодної програми, виконаної від першої до останньої букви. Хтось із прем’єрів до того особливо й не прагнув, хтось — елементарно не встиг.

Кожному громадянинові, який бодай трохи розуміється на політиці, абсолютно очевидно: насправді урядова програма — прилад для вимірювання взаємин між двома провідними органами влади. Затвердження програми — не просто форма вираження довіри урядові з боку парламенту. Це форма вираження абсолютної довіри, оскільки протягом року від дня відповідного голосування Верховна Рада добровільно відмовляє собі в праві закликати Кабмін до відповідальності. Навіть якщо Кабміну є за що відповісти.

А тепер давайте спробуємо вирахувати, з яких добрих спонук можна виписати таку індульгенцію тому, кого як мінімум підозрюєш у скоєнні більшості відомих тобі гріхів? Навіщо було опозиції підтримувати уряд, у якому немає її представників, і підтримувати прем’єра, проти якого вона категорично виступала в день його затвердження? Навіщо противникам Кучми знадобилося давати Леонідові Даниловичу зайву нагоду іменувати цей Кабінет коаліційним — адже після підтримки програми соціалістами, «тимошенківцями» і частиною «наших» Президент отримував на це повне право? Навіщо було брати на себе, хай і непряму, відповідальність за завтрашні непопулярні кроки вже сьогодні непопулярного уряду? Навіщо противникам режиму знадобилося так ускладнювати собі життя — адже їм неминуче довелося б свої поступки владі пояснювати виборцям, які не надто знаються на тонкощах політичної доцільності? І, нарешті, найнезбагненніше: чому опозиція бодай не спробувала поборотися за контроль над урядом — головним інструментом застосування адмінресурсу? Референдум видається неминучим, а методи владної «роботи» з населенням ні в кого не викликають сумнівів. І в цій ситуації парламентарії добровільно позбавили себе законного права впливати на дії структури, від якої залежить фінансове, організаційне, технічне і будь-яке інше забезпечення всенародного обговорення майбутніх змін Основного Закону. Чи це не політичний суїцид?

Тепер звернемося до міркувань тих, хто програв, і спробуємо відшукати в них зерно логіки. Перший аргумент: програма уряду була приречена на затвердження і без голосів опозиції. Підтримка опозиції не була для Януковича життєво важливою, але, надавши таку підтримку, опозиція ставила його в ситуацію боржника. Припустимо, але що могло за своєю політичною ціною бути порівнянним із правом контролю за урядом напередодні можливого референдуму? Закон про вибори на пропорційній основі? Припустимо, але чому тоді представники опозиції не висунули умову: спочатку на голосування ставитиметься він, а потім уже програма? Крім того, і Тимошенко, і Мороз, і Ющенко не могли не знати, що Президент буквально напередодні доленосного голосування на зустрічі з представниками більшості вкотре дав зрозуміти, наскільки він не зацікавлений у прийнятті «пропорційного» закону. Навіть якби документ пройшов перше читання, його неминуче «завалили» б під час другого.

Його вихолостили б, спотворили поправками і, на крайній випадок, банально «прибили» б президентським вето. Якого ніхто ніколи не подолав би. До того ж, було б трохи наївно повірити, що фракція «Регіони» попре проти волі Президента й проголосує за нормативний акт, якого Кучма наказав не підтримувати. Чи варто було настільки відверто бруднитися заради такої примарної мети?

Варто було, — переконані окремі представники опозиції. По-перше, зрушивши з місця проект закону про пропорційні вибори, противники президентської «реформи» здобували перевагу. Сам факт позитивного голосування, на їхню думку, мав психологічне і правове значення. Успішно подолана процедура бодай першого читання була б підставою для подальшої роботи з фракціями, що сумнівалися, а крім того, давала можливість предметно втрутитися в обговорення кучмівських ініціатив. Давала нагоду спробувати нав’язати свої правила гарантові, який, судячи з усього, розігрує «карту» референдуму. Жорстку позицію Президента щодо закону було відомо, але відомо було й інше — що «Донбас порожняк не жене». Тому й на першочерговості голосування не наполягали.

Опозиційних політиків, які підтримали програму уряду Януковича, і насамперед Олександра Мороза та Юлію Тимошенко, важко запідозрити в політичній наївності. І тому з труднощами віриться, що люди, які зазнали гіркоти зрадництва своїх, сліпо повірили в слово чужого. Дай Боже, щоб автор цих слів помилявся, але так легко дати себе обдурити може лише той, хто від початку не виключав обману. Хоча при цьому, цілком можливо, щиро сподівався, що обману можна буде уникнути. Млявий опір опозиції, незначність її виправдань наштовхували на думку якщо не про брехню, то, у кожному разі, про лукавство. Якщо не про змову, то, у кожному разі, про якийсь компроміс із власною совістю. І йдеться якщо не про всіх 89 опозиціонерів, то, у кожному разі, про багатьох із них. Хтось капітулював перед «логікою» аргументів своїх вождів, хтось — перед потужністю аргументів Януковича. Для політики не має значення, хто керувався корисливістю, хто — наївністю, хто — субординацією. Хто намагався зогрішити заради блага, хто намагався вибрати менше з зол, хто сподівався, що його грішок не стане надбанням гласності. Програш політика не можна виправдати, оскільки його поразка — поразка виборців. І той, хто вважає інакше, повинен займатися чимось іншим.

335 голосів, відданих за програму Януковича, — це результат. 217 — за пропорційний виборчий закон — теж. Розколотий парламент і немічна опозиція — факт. А цинічні розрахунки, які передували цьому, і добрі наміри завтра цікавитимуть хіба що психологів.

Не суть важливо, які політичні евфемізми відшукають журналісти, що звикли до цинізму української політики. Для політиків має бути важливо (і, сподіваємося, для них це все ще важливо) те, що чимало виборців розцінять скоєне ними як зраду. І по-своєму матимуть рацію.

Чи був сенс підтримувати Януковича заради того, щоб не плодити непотрібних ворогів? Допомагати йому тому, що він — ворог мого ворога? Чи варто було вірити йому на слово, не вимагаючи гарантій, аби потім неминучий обман використовувати як чергове свідчення підступності влади? Чи можна використовувати надані режимом послуги для боротьби з режимом? Я навмисне поставив запитання після почутих від різних представників опозиції тверджень — саме так деякі з них намагалися аргументувати свої вчинки. Спробуйте відповісти на наведені вище запитання і самі зробіть висновок про щирість тих, хто це говорив.

Для вашого покірного слуги теза про те, що програма Януковича «проходила» парламент «без варіантів», зовсім не видається аксіомою. Якщо у випадку з новим виборчим законом Леонід Данилович сказав своє вагоме «ні», то зі своїм ставленням до можливості виписування «індульгенції» Кабміну, він, наскільки відомо, жорстко не визначився. З одного боку, Президент щиро любить «підвішені» уряди. Перспектива відправити (у разі потреби) Януковича у відставку руками Ради, а не своїми власними, видавалася заманливою. Проте ж була й необхідність розв’язати виконавчій владі руки напередодні референдуму. І Кучма віддав долю уряду в руки Господа Бога та пана прем’єра. Тобто жорсткої настанови — будь-що підтримувати програму — в більшості не було.

В опозиції був шанс — їхнє слово проти слова Януковича. Їхня сила проти сили «донів». Вони знали про наявний шанс, але чомусь ним не скористалися. Вони навіть не намагалися знайти союзників у ворожому таборі, з допомогою яких можна було б «завалити» урядову програму. А саме це було справжньою демонстрацією сили. Демонстрацією можливостей опозиції. Демонстрацією практичної готовності контролювати процес внесення змін у Конституцію. Та вожді опозиціонерів навіть не обговорювали питання організації вотуму недовіри уряду. Вони обговорювали лише те, чи варто стати часткою вотуму довіри. І якщо так — то що саме за це просити. Віддамо належне фракції КПУ — всупереч сумнівам, що були, вони не піддалися спокусі.

До речі, про комуністів. «Наша Україна» визначалася зі своїм ставленням до голосування щодо програми останньою з опозиційних парламентських сил. У ході гострої дискусії деякі представники фракції як аргумент «за» висували таку тезу: «БЮТ» і СПУ однозначно вирішили відпускати Януковичу та його команді минулі і майбутні гріхи. Приєднавшись до них, ми демонструємо єдність опозиції. Дивна логіка, правда: продемонструвати владі свою принциповість, підтримавши цю саму владу. Адже, повторюю вкотре, — голосували не за Януковича, голосували за безкарність влади. І демонструвати єднання слід було інакше, і приклад треба було, напевно, у цьому випадку брати не із соціально близького «БЮТ» (що мав свої резони), а з ідейно далекої, але, як з’ясувалося, принципової КПУ.

Черговий різнобій у рядах опозиції (половина підтримала програму, половина — ні) лише підсилив підозри щодо недієздатності опозиції. 14 квітня вона поволі почала ці підозри розвіювати — лідери чотирьох провідних опозиційних сил підписали спільний референдум, у якому виклали свої погляди на грядущу політичну реформу, які принципово не збігалися з поглядами Президента. Знаходилося чимало скептиків, які сумнівалися в тому, що під цим документом з’явиться автограф Віктора Ющенка (який перебуває, як відомо, у вічному і поки що, на жаль, безуспішному пошуку абсолютної політичної гармонії). Та Віктор Андрійович скептиків присоромив, завізувавши меморандум напередодні виступу Президента перед депутатами.

Недавній жорсткий, навіть різкий спіч керманича «НУ» на парламентських слуханнях, присвячених конституційній реформі, багато в чому перегукувався із вдумливою промовою Мороза. Починало з’являтися невиразне відчуття, що Ющенко перетворюється на справжнього лідера, а опозиція — на справжню силу. Поява меморандуму, скріпленого візами чотирьох вождів, відчуття зміцнила. А потім настав четвер. Опозиційний квартет зіграв дике попурі, істеричну фантазію на тему похоронного та весільного маршів. Віктор Андрійович укотре не зміг знайти політичної гармонії всередині самого себе. А потім, знову ж таки, черговий раз не зміг нав’язати свою волю фракції, спочатку наполягаючи на так званому «консолідованому» голосуванні щодо програми уряду, але в результаті змирившись із неминучістю «вільного» голосування. У підсумку це частково врятувало репутацію фракції (порівняно з СПУ та «БЮТ»), але не врятувало репутацію опозиції.

Автори однієї цікавої (хоча й не надто правдоподібної) версії беруться стверджувати, що насправді в стані опозиції все ще більш «занедбане», ніж здається. Відповідно до однієї з гіпотез, Янукович усе ж давав слово підсобити опозиції проштовхнути пропорційний закон. І таки ж стримав своє слово. Як стверджують наші джерела, прем’єр не міг ризикувати «рідною» фракцією «Регіони». І тому шукав «колабораціоністів» в інших місцях і знайшов для них необхідні аргументи. Та підкачала (причому не вперше) сама опозиція. 11 чоловік, з «НУ», «БЮТ» і СПУ, не віддали свої голоси за доленосний для супротивників режиму документ. Саме цих голосів і не вистачило для позитивного результату. Хтось утримався, хтось не голосував, когось зовсім не було...

Опозиція стверджує, що закон для неї був настільки важливий, що вона пішла задля нього на союз із супротивником. На тлі цього збір карток, що практикується постійно, і зовсім виглядав би безневинною забавою. Не хочеться нікому докоряти, але борці з владою самі дають привід для пліткарів, які думають, що декого з опозиціонерів було «простимульовано» не лише в зв’язку з голосуванням по програмі уряду...

Опозиція вкотре продемонструвала невміння консолідуватися, невміння спільно відповідати навіть на серйозні політичні виклики. А тим часом від неї саме нині буде потрібно максимум злагодженості, щоб остаточно не поступитися в грі, в якій її шанси були, як мінімум, не програшними. Президент уперто йде до своєї мети. Причому завзятості йому так само не позичати, а кінцева мета, як і раніше, незрозуміла. Тобто для всіх очевидно, що Кучма не хоче віддавати владу, але яким чином він хоче її зберегти, як надовго й у якому форматі — таємниця для всіх. А коли не відома отрута, складно відшукати протиотруту. Особливо, якщо «лікарі» не мають єдиної думки не лише щодо лікування, а й тривалий час сперечаються з приводу визначення терміна «отруєння».

Референдум здається практично неминучим для більшості провідних політичних гравців, але референдум — інструмент, «розвідний» ключ. Та кого, як і коли гарант «розводитиме», незрозуміло. Виступ Леоніда Даниловича перед народними обранцями в зв’язку з щорічним посланням Президента Верховній Раді ясності не вніс. Парламентарії вкотре пересвідчилися в несприйнятті Кучмою пропорційного, який раз переконалися, що бікамералізм для нього — не просто нав’язлива ідея, і, здається, не лише предмет для політичного торгу. І все. Далі — темрява.

Для депутатів, як і раніше, загадкою є не тільки те, як далеко здатний зайти у своїх «усенародних» ініціативах Президент, а й те, як далеко спроможний зайти в правових обгрунтуваннях цих ініціатив Конституційний суд. Можна лише припустити, що влада постарається уникнути помилок, допущених за часів «усенародного» референдуму 2000 року, і нескінченого та безрезультатного імплементаційного процесу, який був після цього. Нагадаємо, що тоді Конституційний суд досить «безцеремонно» втрутився в процес реформування Основного Закону «по Кучмі». Змусив його вилучити ряд питань із того переліку, який Леонід Данилович заготовив для референдуму. Поставив під сумнів правову коректність формулювання «постійно чинна парламентська більшість». Роз’яснив, що «всеукраїнським референдумом з народної ініціативи безпосередньо не можуть вноситися зміни в Конституцію України». Розтлумачив, що висловлювання недовіри на референдумі не є приводом для дострокового припинення повноважень Верховної Ради чи будь-якого іншого конституційного органу влади. Відшукав цілий ряд юридичних недоліків у президентській схемі запровадження другої палати парламенту. А також нагадав, що єдиним інструментом внесення змін в Основний Закон є Верховна Рада, а ще точніше — конституційна більшість парламенту.

Хочеться вірити, що судді Конституційного суду будуть такими самими неупередженими й цього разу. Хочеться вірити в здоровий глузд народу. У мудрість, відповідальність і непідкупність політиків. Особливо сильно цього хочеться тоді, коли не хочеться вірити чужим словам. Своїм передчуттям. Своїм очам і вухам.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво