Розпуття лабіринту - Архів - dt.ua

Розпуття лабіринту

16 вересня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №36, 16 вересня-23 вересня

Думаю, багатьом читачам нині найбільше хочеться одного — аби їх ущипнули. Хочеться позбутися поганого сну й зрозуміти, що нічого цього не було...

Думаю, багатьом читачам нині найбільше хочеться одного — аби їх ущипнули. Хочеться позбутися поганого сну й зрозуміти, що нічого цього не було. Хочеться позбутися відчуття дитини, чиї тато й мама розлучаються, ділячи одноразові склянки, ображаючи один одного, спекулюючи на дитячих почуттях і перекидаючи один одному відповідальність за чадо.

Завершуючи ток-шоу «Я так думаю», Ганна Безулик сказала дуже точно: «Дай, Боже, нам сил не закривати очі та мудрості зрозуміти, що ми бачимо». У ситуації глибокої політичної кризи, яка вибухнула в Україні, ця рекомендація визначає правила поведінки громадян, котрі мислять. Не всі знайдуть у собі сили спробувати розібратися в ситуації, а не махнути рукою, розчарувавшись і самоусунувшись. А хто казав, що демократія в країні, що розвивається, — це просто? Адже в Україні вона лише місцями проступає на поверхню совкового покриття, і тому має вигляд не нової шкіри держави, а ерозивних плям. Ми здобули право знати, але ще не дістали можливості чітко розуміти, що робити з цим знанням; крім виборів, не знайшли інших шляхів легітимного впливу суспільства на владу; не виявили у своїх рядах моральних авторитетів, спроможних розставити всі крапки над «і»; не набули переконаності в чистоті правоохоронної та судової систем, покликаних виносити правовий вагомий вердикт. Іншими словами, нині суспільство має право отримувати інформацію, від якої воно здатне закипіти, але зняти кришку для того, щоб вийшла пара, воно можливості не має. У психології низів спроможності до демократії, свідомості та відповідальності виявилося набагато більше, ніж у верхах. Суспільство взагалі продемонструвало набагато вищий рівень громадянської зрілості, ніж його лідери. Такий дисонанс цілком очевидно призводить до розчарування та озлобленості перших, втрати авторитету та формалізації лідерства других. Для цього є підстави, оскільки низка подій останніх двох тижнів привела країну до стану найсерйознішої політичної, моральної та психологічної кризи. А якщо до неї додасться економічна та енергетична...

Для того щоб визначити — як рухатися далі, необхідно зрозуміти: де й у чому ми знаходимося. Хоча відповідь на запитання «у чому?» найкоротша та зрозуміла, тому на ній ми не зупинятимемося. Спробуємо визначити «де?»

По-перше, президент на самому початку своєї роботи особисто заклав міну уповільненої дії під нову владу, благословивши взаємний контроль (читай конкуренцію і протистояння) між Петром Порошенком та Юлією Тимошенко. Протягом семи місяців у закритому режимі він виявився не спроможний переплавити війну амбіцій на здорову конкуренцію ініційованих обома сторонами якісних пропозицій, що стосуються розв’язання державних проблем. Урешті-решт Віктор Ющенко прийняв рішення одним махом «обнулити лічильник». «Усі з пляжу, включаючи уряд!» — такою стала його асиметрична відповідь на обвинувачення в корупції представників його найближчого оточення. Наслідки цього рішення очевидні: підкилимове протистояння набуло гострих відкритих форм і утратило будь-який контроль із боку глави держави. В обох крилах колишньої президентської команди, попри застереження, перемогли «партії війни». Представники «партії війни» в оточенні Тимошенко незабаром доб’ються того, що Юлію Володимирівну сприйматимуть виключно як агресора. А Віктор Ющенко, де-факто зберігаючи у своєму оточенні одіозних персонажів знову-таки з «войовничої фракції», доб’ється такого самого результату, як і Юлія Володимирівна — від обох і нормальний електорат, і нормальні політики шарахатимуться. Незалежно від того, хто чим керується — прагненням піти від відповідальності за корупційні дії чи прагненням помститися за несправедливі рішення — дискредитації в очах суспільства піддається вся команда Майдану.

Сьогодні певна перевага симпатій на стороні Тимошенко, проте ні Юлії Володимирівні, ні її команді не слід тішитися цим фактом, тому що правдиві й неправдиві взаємні обвинувачення, які, судячи з тенденції, стануть домінантою в майбутній семимісячній передвиборній кампанії, зітруть різницю між винними та невинними. Вердикти правоохоронних органів відстають від кількості обвинувачень, яка стрімко зростає, так само, як у Радянському Союзі худоба відставала від будівників комунізму. Це дає можливість обом сторонам від аргументованих обвинувачень перейти до надуманих, напівправдивих і цілком помилкових, урешті-решт задавивши залишки авторитету опонентів не якістю претензій, а їхньою кількістю.

До чого призведе така тактика? Відповідь очевидна: до розчарування та апатії в суспільстві. Продовження війни може призвести до того, що в річницю Майдану, яку Віктор Андрійович побажав зробити державним святом, на майдан Незалежності вийдуть кілька десятків громадян, мовчки, не цокаючись, вип’ють, і розійдуться. Якщо нічого не зміниться — ті, хто голосував за Віктора Ющенка в пакеті з Юлією Тимошенко, продемонструють надзвичайно низьку явку на майбутніх парламентських виборах. Водночас прибічники Віктора Януковича та комуністів монолітними рядами з’являться до виборчих урн. Потягнеться народ і за неокучмівським Народним блоком Литвина. У результаті сили, що дискредитували себе вчора, візьмуть реванш, і переможуть ті сили, які дискредитували себе сьогодні. Якщо під час передвиборної кампанії, що залишився, зміниться лише ступінь напруги, але не суть боротьби і пріоритетів — подібного результату не уникнути.

По-друге, стало зрозуміло: в нинішній момент у країні фактично відсутня влада як така. Уряд перебуває в підвішеному стані. У результаті Україна не має повноцінної команди, спроможної вести переговори з Росією з урегулювання цінових питань у сфері ПЕК. Уряд не здатний визначитися зі стратегією наповнення бюджету, який сьогодні
вже має багатомільярдну діру.

 

Він не може вирішити, що йому робити з реприватизованими та напівреприватизованими підприємствами, кошти від продажу яких на повторних конкурсах, за ідеєю, повинні були дати можливість цю діру заповнити. Показники економічного зростання, які до серпня знижувалися, сьогодні порівняно з аналогічним періодом минулого року просто впали. Перспектива зростання ВВП переглянута Мінстатом і визначена цифрою в чотири відсотки. І, можливо, це не останній перегляд. Визначеності зі шляхами поповнення бюджету немає. Грошей на закриття соціальних програм не вистачає. Ні про які серйозні інвестиції в нинішній ситуації йтися не може. Надходження від митниці сміховинні. Від податкової — нестабільні. Справа року — вступ до СОТ — практично завалена. Економіка, яка вимагає негайних стратегічних рішень, виявилася заручницею боротьби, що поглинула всіх.

При цьому затвердження нового прем’єр-міністра поставлено під питання, причому поставлено самим президентом, який, підписавши «Декларацію про єдність», наступного ж дня фактично поставив під сумнів основну з тез цього меморандуму, а саме — про своєчасне приведення в дію прийнятих конституційних змін, чим у багатьох викликав серйозні сумніви у вазі президентського слова. Ці сумніви збільшила дивовижно недоречна заява міністра юстиції Романа Зварича про процедурні порушення під час прийняття конституційних змін.

Стабільної провладної більшості немає і не буде. Губернатори — перебувають у підвішеному стані: багато хто з них не має уявлення про те, чи залишаться вони на посадах, які обіймають. Не менша кількість міністрів «пішла в астрал» і головним чином намагається знайти там відповідь: чи збережуться за ними нинішні пости? Секретаріат президента в руїнах реформування.

У стані політичної кризи, що вибухнула, надзвичайно важко говорити про формування уряду професіоналів, оскільки надто висока можливість того, що президенту, який усвідомлює необхідність мати легітимного (отже, затвердженого парламентом) прем’єра, доведеться виставляти на торги з фракціями набагато більшу кількість місць в уряді, ніж він припускав. Водночас залишається відкритим питання — чим сам Віктор Ющенко керуватиметься при визначенні кандидатур до нового Кабінету: покірливістю та лояльністю чи професіоналізмом і принциповістю? Від алгоритму, який задасть глава держави, залежатиме ефективність роботи виконавчої влади, тому що результати роботи уряду слухняного відрізняються від результатів роботи уряду компетентного.

На сьогоднішній день президент не зміг стати Людиною над сутичкою. Не продемонстрував спроможності твердо домовлятися з різноманітними сторонами політичного процесу, не передбачив як мінімум електоральних наслідків «нульового» варіанта. У результаті чого влада в цілому виглядає уразливою, неспроможною і непопулярною.

По-третє, Майдан дав надію на якісні зміни життя, і передусім взаємовідносин громадянин—держава. Це був абсолютно ясний сигнал суспільства: хліб з маслом важливий, але зміна ставлення до громадян чиновника, міліціонера, митника, судді та жеківського працівника — це те, що необхідно насамперед. Нагодувати швидко й досхочу п’ятьма хлібами слабенького бюджету народ — завдання утопічне. На що неодноразово вказували експерти й екс-прем’єру, і парламентським авторам соціальних законів із «Нашої України». А ось відчутно змінити взаємовідносини людини з державною машиною — можна було. Суспільний емоційний підйом давав можливість це зробити. Та ні в митниці, ні в судах, ні в жеку цього не сталося. Саме там люди відчули, що нічого не змінилося на краще. Саме тому вони легко вірять обвинуваченням, висунутим новою опозицією до оточення президента. І звісно ж, повірять обвинуваченням у разі, якщо вони будуть висунуті (чого поки не сталося) на адресу самого глави держави. Повсякденне життя дає благодатний грунт для проростання такого насіння.

По-четверте. Розчарування накопичене не лише всередині країни. Воно має місце й у світовому співтоваристві, передусім у цивілізованій його частині. Після помаранчевої революції від України очікували системних реформ, сприятливого інвестиційного клімату та лідерської ролі в регіоні. На нас уперше подивилися як на суб’єкта світових політичних процесів. Країна дала для цього привід, продемонструвавши громадянську зрілість суспільства. На Україну покладали надії, вважаючи, що вона стане найефективнішим і позитивним прикладом демократичних перетворень, які приведуть і до економічних перемог. Багато хто у світі розраховував, що благополучна постреволюційна Україна стане прикладом для російського і білоруського суспільств; об’єктивно займе лідерські позиції в ГУАМі. Проте сьогодні країна, яка неспроможна навести порядок у себе, не може претендувати на роль лідера в регіоні чи в групі країн. Нова влада поставилася безвідповідально як до своєї внутрішньої, так і до зовнішньої місії. Україна вкотре близька до стану, коли їй знадобиться ініціативна допомога ззовні для скликання чергового круглого столу. Хоча не виключено, що на допомогу українській владі, яка розтринькала колосальний запас віри та енергії Майдану, ніхто прийти не захоче.

По-п’яте, непродумане рішення Віктора Ющенка про відправлення у відставку усіх і вся не виправдує і низку кроків нової опозиції. Передусім, апеляцій до теми фінансування передвиборної кампанії Віктора Ющенка. У цій історії Леонід Кравчук — лише епізод, засіб. Сама ж ідея ексгумації цієї теми належить команді екс-прем’єра. Не треба було Юлії Володимирівні, як казав Жванецький, «горілку чіпати». Так, Віктор Ющенко, м’яко кажучи, погарячкував, звинувативши Тимошенко в спробі закрити 8-мільярдні борги колись очолюваної нею компанії ЄЕСУ. Ця заява була неспроможною як по суті (президента, як і раніше, ніхто не інформує?), так і безвідповідальною і провокативною з погляду прогнозування реакції Тимошенко на неї. Водночас група підтримки екс-прем’єра цілком могла відреагувати в рамках застосування звичайних озброєнь, не завдаючи удару ядерного. І не лише тому, що факт фінансування кампанії Березовським кидає тінь на країну, піддає сумніву легітимність президента, а й тому, що було б непогано пригадати: а хто саме за дорученням Ющенка готував договір про взаємні зобов’язання з донором?

Олександр Турчинов має право виходити на прес-конференцію з наявними в нього фактами, оскільки справді неодноразово про існуючі порушення і зловживання доповідав президенту, тому що реально звертався до Генпрокуратури по ордери на арешт і митної верхівки, і причетних до організації роботи «Росукренерго». Тимошенко також неодноразово заявляла про порушення процедури кадрових призначень, виступала відкритим опонентом ряду дій Порошенка і Третьякова (кожний, хто мав вуха, чув). Саме тому сьогодні ні суспільству, ні президенту, якщо називати речі своїми іменами, Тимошенко не повідомляє якихось раніше прихованих нею фактів. Інша річ — роль Березовського. Про неї і Тимошенко, і керівник передвиборної кампанії Зінченко, і заступник керівника штабу Турчинов знали безпосередньо. І це знання не заважало їм після перемоги Ющенка одержати посади з рук президента, який прийшов до влади за підтримки російського олігарха. До речі, інформація про існуючі взаємовідносини Березовського і Ющенка, зрозуміло, була й у пресі. Та, на відміну від безпосередніх учасників процесу, які мають докази, ми могли на це лише натякати.

Якщо нова опозиція хотіла довести, що президент у своїх діях порушив закон, то для цього існує безліч приводів: сутність багатьох доручень президента виходила далеко за межі його повноважень, а процес заповнення кадрових вакансій досить часто ігнорував вимоги Конституції. Справа ж Березовського, як і справа Мельниченка, не може позбавити президента влади, але здатна «підвісити» його, зберігаючи сумніви в його легітимності. Сьогодні вже можна побачити, що й реакція Віктора Ющенка на таку загрозу, на спробу виштовхнути його з зони легітимності, схожа на реакцію Леоніда Кучми: президент намагається опертися на старих і нових олігархів і «сповзти до Росії». Перший крок зараз проглядається чіткіше, ніж підготовка корпусу до другого. Та його буде обов’язково зроблено, якщо президента в такий спосіб заганятимуть у глухий кут. У Росії ж на Ющенка нічого, крім підписання договору про капітуляцію, не чекає, з причин зрозумілих і вкотре чітко описаних у матеріалі Віталія Портникова.

Отже, ситуація, що склалася у політичних українських верхах, є надзвичайно складною і може погіршитися через парламентську кризу (якщо президент спробує реалізувати своє бажання скасувати реформу Конституції), енергетичну кризу (якщо Росія підвищить ціни на газ до 140—160 дол.), економічну кризу (якщо триватиме зростання дефіциту бюджету), соціальними заворушеннями (якщо безвідповідальні дії політиків дадуть підставу не лише для розчарування й апатії мас, а й спонукають до агресії).

Із ситуації, що склалася, потрібно негайно шукати вихід. І цей вихід доведеться знаходити в рамках існуючих політичних сил. Річ у тім, що стратегічна, а не тактична проблема українського виборця полягає в тому, що йому (виборцю) на цих виборах доведеться мати справу з уже добре відомими політичними силами. Якісно новим силам узятися нізвідки й ніколи. Майбутній парламент може відрізнятися від попереднього лише своїми конфігураціями, але, з точки зору людського матеріалу, він буде близнюком парламенту теперішнього. Людей, здатних, вибачте на слові, відповідати вимогам Майдану, в ньому буде не більше, ніж зараз. А отже, й у виконавчій владі політиків, здатних комутуватися з цивілізованою частиною світу, буде стільки ж.

У разі дострокових президентських виборів, розмови про які починають звучати, країні доведеться обирати з тих самих знайомих облич, усі плюси, а головне — мінуси яких нам добре відомі. А це означає, що хоч би чим закінчилася ця політична криза, у найближчі рік—два Україна не зможе одержати нову якість влади, оскільки матеріал, із якого вона буде зшита, виявиться тим самим, із якого зшита влада теперішня або вчорашня. Просто у процесі довгострокового пороття, крою та шиття під тиском внутрішніх і зовнішніх чинників Україна може якщо не втратити державність, то вже точно опинитися далеко від планки, виставленої суспільством під час помаранчевої революції. Тому вихід із кризової ситуації потрібно шукати у складі наявних політичних еліт, не покладаючи надій на прихід нової незаангажованої політичної сили.

Безумовно, це ускладнює процес. А крім того, ускладнює його і наявність, не побоюся цього слова, двосічної ненависті в розколотій команді президента. Саме тому першим кроком має бути «припинення вогню» і початок переговорів, оскільки війна на взаємне знищення, за яким ми нині спостерігаємо, здатна знищити не лише політиків, які беруть у ній участь, а й віру більшості населення у перевагу демократії, а також віру світової спільноти в можливість появи демократичної України взагалі.

Можливо, не зайвим було б проведення екстреного засідання РНБОУ, не виключено — із запрошенням на нього колишніх, а формально ще діючих членів Ради: Тимошенко, Порошенка (якщо кримінальну справу ще не порушено), Зінченка й Турчинова.

Для переговорів можна знайти й інший майданчик. Головне — щоб сторони, погодившись припинити вогонь, змогли зібратися в одному місці й обговорити правила співжиття. Зустрічі Ющенка й Тимошенко для цього буде явно недостатньо (хоча, можливо, й вона потрібна), необхідне прийняття командних рішень, що, зізнаюся, є надзвичайно складним із урахуванням обнародуваних фактів і виплеснутих емоцій. Про склеювання черепків на цій зустрічі не може бути й мови, а лише про правила подальшого співіснування і шляхи виходу з кризи.

Шляхи ці можуть бути різними.

Шлях перший. Президент публічно й остаточно відмовляється від спроб заблокувати конституційну реформу, заявляючи, що вона набере чинності з 1 січня, а коаліційний уряд, як і випливає з перехідних положень, буде сформований новим парламентом у квітні. Цей крок Ющенко має розглядати не як жертовне самообрізання у повноваженнях, а як запоруку політичного умиротворення. Це дасть змогу створити в парламенті нехай і тимчасову, але більшість, здатну затвердити технічного прем’єр-міністра і дати Кабміну на сім місяців повноцінно-легітимний статус. Саме цей крок захистить уряд від необхідності бюджетними мільйонами оплачувати апетити тих або інших фракцій, які торгуються за свої голоси. А також максимально вбереже свій склад від вимушеного включення одіозних особистостей, яких нині лобіюють фракції колишньої опозиції.

Паралельно президент заявляє про підготовку його командою змін до Конституції, що стосуються непопулярних у всіх політичних сил пунктів (прокурорський нагляд, імперативний мандат тощо), з обіцянкою внести їх відразу після парламентських виборів. З огляду на досвід свого приходу до влади, коли Віктор Ющенко зійшов на престол інтелектуально голим, навіть без плану дій на перші 100 днів, президент обіцяє із залученням міжнародних експертів третього сектора і сил власної команди напрацювати до квітня ключові законопроекти, що стосуються визначення і впровадження пріоритетів економіки і реформування податкової сфери. Цим самим президент заявляє про те, чим він займатиметься до виборів, незважаючи на пристрасті передвиборної кампанії. При цьому Віктор Ющенко гарантує суспільству й опозиції об’єктивний і прозорий розгляд звинувачень у корупції і зловживаннях владою, висунутих за останні два тижні.

Варіант другий. За результатами проведеної перевірки заяв про корупцію Віктор Ющенко відновлює статус-кво, скасовуючи свої укази або про відставку уряду, або про відставку членів своєї команди. Під знаком відповідальності перед суспільством і країною відбувається ревізія відносин. Сторони укладають публічний і чіткий договір про взаємодію у виборчій кампанії і виходять на вибори разом.

Варіант третій. Не бачачи іншого способу врегулювати ситуацію, Віктор Ющенко приймає рішення про проведення серії арештів представників нової опозиції. У країні вводиться тотальна цензура, ручне управління економікою.

Варіант четвертий. Пристрасті продовжують вирувати, і на арену виходять радикально налаштовані верстви суспільства. Протистояння вихлюпується за межі Банкової і Грушевського, а також за екрани телевізорів. Революцію змінює повстання. Метою якого є зміна влади у країні.

Варіант п’ятий. Ситуація розвивається сама собою, потік підтверджених і напівпідтверджених звинувачень висихає протягом найближчого тижня. Нові звинувачення продовжують народжуватися, але фактаж уже нікого не цікавить. Суспільство впадає в апатію, ситуація не контролюється ніким, пасивна війна триває протягом семи місяців. Результати всі сторони пожинають на виборах.

Я навмисно не оцінюю реальність того чи іншого варіанта, оскільки на сьогодні кожен із них, окрім останнього, виглядає тією або іншою мірою фантастичним, але завтра, в ситуації, коли обидві сторони не схильні прораховувати наслідки своїх дій, практично кожен із них може стати реальним. Саме розуміння цього має змусити гармати замовчати. У принципі, і команді Ющенка, і команді Тимошенко є чим зайнятися. Першим — пошукати нові обличчя, які під час виборів могли б викликати довіру народу. Другим — зайнятися створенням структур, абсолютно не зайвих під час виборчої кампанії. І для перших, і для других ці завдання сьогодні — не остання проблема.

Шокованому ж електорату може перепасти і щось позитивне: якщо точку невороття у втраті репутації командою Майдану все ще не перейдено, ще можна вегетативно відродити паростки віри й надії. Колосальними зусиллями реальних дій на благо країни їх можна удобрити і повернути до життя. Якщо ж влада й опозиція не здатні усвідомити свою відповідальність і врегулювати кризу, то країні воістину необхідний «нульовий варіант» — одночасні парламентські і президентські вибори. Та я щиро заздрю тим, хто вважає, що цей шлях — вихід із ситуації. Блаженний, хто вірує...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво