РІК НОМЕР ТРИНАДЦЯТЬ - Архів - dt.ua

РІК НОМЕР ТРИНАДЦЯТЬ

22 серпня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №32, 22 серпня-29 серпня

Уже можна уявити собі зміст подібної статті в серпні 2004 року, коли незалежності виповниться 13. Циф...

Уже можна уявити собі зміст подібної статті в серпні 2004 року, коли незалежності виповниться 13. Цифра 13 посилює враження від наступного серпня, особливо якщо врахувати, що крім нього можливий несподіваний листопад того самого року.

Ці слова та пропозиції мали з’явитися півроку тому, перед другою війною в Затоці. І назва статті мала звучати так — «Після Горбачова». Тому що й ця, і всі попередні війни останніх 10—15 років, і взагалі багато чого з того, що сталося, могло відбутися лише й винятково після єдиного президента СРСР. До Горбачова нічого з того, що сталося зі світом, не могло бути — тому, що не могло бути ніколи. І світу такого не було б, і країни такої.

Світ навколо

Може так здатися, що головний пункт останніх 12 років минулого століття — це Югославія. Саме вона може розповісти нам, як, що й чому відбувається зі світом у широкому розумінні цього слова, а не тільки військовому. Югославія, уже колишня Югославія, стала символом, по-перше, смерті старого світопорядку на основі ООН. По-друге, югославська ситуація викликала сумнів в спроможності не лише мирного врегулювання викликів часу, але й у солідарних можливостях НАТО адекватно реагувати на обставини, що виникли після розпаду СРСР. Крім того, Югославія змусила танк за назвою «США» у гордій самітності викотитися на сцену планети. ООН за останні 12 років, здається, вже всім довела, що її спроби загасити конфлікти в багатьох випадках призводять до їхньої ескалації. Світові проблеми ООН вирішувати не здатна, але знадобилася друга війна за Ірак, щоб це стало очевидним і не здавалося неймовірним. У старих підручниках багато написано про роль ООН. І що тепер робити з цими підручниками в XXI столітті, коли ООН фактично стала історією, інструментом миру між Другою і Третьою світовими війнами?

Саме Третьою. Якщо припустити коректність формули, що війна — це сукупність військових, економічних і людських зіткнень як мінімум двох держав, покликаних призвести до паралічу одного із супротивників, тобто держави чи коаліції учасників зіткнення, то що ми маємо після 11.09.2001 року, як не Третю світову війну, що не схожа на Другу, як Друга на Першу.

Предтечею всього цього був Горбачов, політична смерть якого збіглася з появою, зокрема, України, але в цілому призвела до планетарного тектонічного розламу в політичному розумінні цієї обставини. І загалом — до знищення імперії зла й перемозі імперії грошей, оскільки бабло завжди перемагає зло. А предтечею Третьої світової були Балкани. Головним в останньому десятиріччі XX століття було питання, що робити з президентом Мілошевичем, який до часу появи виразного формулювання цього самого питання з різним ступенем успішності вже атакував майже всіх сусідів. І з цим треба було щось робити. А що робити, якщо слова не допомагають? Можна, звичайно, послухати окремі голоси зі Сходу, що кривдити дружніх слов’ян не можна. Та що ж робити, якщо дружні слов’яни кривдять католиків чи мусульман? Ми тут не просто раптом заговорили про Балкани й миттєво переходимо до Третьої світової війни. Колишня Югославія представила всіх чи майже всіх учасників сьогоднішньої світової дискусії (часто мирної, а іноді не дуже), оскільки саме на Балканах зіштовхнулися (босняки) мусульмани, православні (серби) й (хорвати) католики. І тонкість у тому, що США і НАТО крім інших захищали, може, насамперед мусульман, що, звичайно, не зашкодило кількома роками пізніше іншим мусульманам оголосити священну війну США. Хоч як там було, але ситуація закінчилася так, як вона закінчилася. Масштаби збільшилися, і замість балканських маневрів і тренувань розпочалася по-справжньому велика війна. Хронологія всім відома: спочатку атака на США напіввіртуальної «Аль-Каїди», шок і співчуття, потім війна в Афганістані й боязкі, але дедалі зростаючі сумніви в правомірності, потім Ірак і різке неприйняття американських дій. А там дивишся і Куба з Північною Кореєю. Давайте подивимося на проблему по-іншому, немов у життєвому плані. Та для цього потрібно ввімкнути уяву, і якщо ви ввімкнули, то молодці. Отже, уявимо собі великий багатоквартирний будинок, у котрому мирно співіснують багато мешканців. Вироблено правила гуртожитку, і все просто чудово. Та от у будинку завівся відщепенець. Чи то ніхто не помітив, що він і раніше там був, чи то він удало маскувався під порядного, чи то в нього стався запій не на три дні, як звичайно, а на тридцять. Загалом, почав він потихеньку тероризувати сусідів, грубіянити, потім побився і зрештою згвалтував даму з 13-ї квартири. А вплинути на нього ніхто не може. І будинок стоїть в дрімучому лісі, і про міліцію там ніхто не чув. Та тут з’являється людина з 17-ї квартири і сильно б’є хулігана. Той відразу заспокоюється і навіть місцями стає шовковим. А що робити?

У ролі героя, як ви розумієте, США, а в ролі сусідів — усі ми, жителі країни й планети. І сьогодні немає сили, що може завадити цьому герою діяти так, як він вважає за потрібне, виходячи з власних переконань. А ще з того, що потенціал збройних сил і озброєння нашого героя в півтора разу перевершує все, що є в усіх інших сусідів. Такі нові правила гри, і це перша сторінка підручника історії епохи після Горбачова. І від того, чого буде більше у Вашингтона — емоціо чи раціо, залежатиме доля світу в недалекому майбутньому. І те, як розвиватиметься Третя світова війна, теж залежить від США. Тут можна пригадати класика воєнного мистецтва Клаузевіца, який стверджував, що генерали завжди воюють у системі координат минулої війни. Нині багато хто, не лише генерали, мислять у термінах минулих воєн, оперуючи кількістю авіації, артилерії й танків. А їх стає дедалі менше й незабаром зовсім не буде. Чи будуть для годиться. Тому що американці в Іраку просто дали грошей — і деякі іракці взяли й здалися. Тобто знову-таки американське бабло, вибачте, гроші, перемогли іракського Саддама. Та війна за планетарні ресурси, за зони, а, може, за континенти впливу, за цивілізацію та культуру, як її розуміють Вашингтон і його вороги, йде й у Середній Азії і на Близькому Сході. І кінця не видно. Ви запитаєте, чи добре бути в ролі США? І отримаєте відповідь, що дуже страшно, оскільки ціна помилки однієї країни ставить під загрозу планетарну безпеку. Та іншого варіанта немає, лідерство США — це гранично небезпечна неминучість епохи. Це лідерство більшою чи меншою мірою відбивається на поведінці будь-якої країни світу, і Україна — не виняток.

Коротко про інші частини світу. Особливо відзначимо країни, яких громадська думка відносить до числа спроможних грати самостійну гру. Лише два факти вважаю за потрібне підкреслити: економіка Японії в епоху після Горбачова не розвивається зовсім, країна вже 11 років стагнує, маючи приріст ВВП близько одного відсотка на рік і повну відсутність ознак поліпшення; економіка Китаю розвивається, оскільки створено умови для залучення іноземних інвестицій. Не буде інвестицій, не буде й розвитку. З’ясовується, що економіка цієї величезної країни повністю залежить від євроатлантичного капіталу, як, утім, й інші економіки Південно-Східної Азії. Росіян просимо не тривожитися і не думати про те, що альянс Москви й Пекіна не за горами. Товарообіг Росії і Китаю досяг 9 млрд. дол. Ура! Товарообіг США і Китаю — понад 100 млрд. дол., і ми готові вислухати ваші запитання. Коли вже йдеться про Росію, то цього, здається, не уникнути. Росія, як завжди, в імлі, і економічна імла виглядає так: якщо світові ціни на вуглеводні високі, то грошей вистачає і нема чого розвивати економіку. Якщо низькі — то як можна розвивати економіку, дай Боже вистачило б на підтримку штанів, тобто економіка знову ж не розвивається. Якщо думаєте, що розвивається, то або ви дивитеся програму «Время», або запитали про це в когось у Москві, а не в Саратові, Улан-Уде чи Кизилі. До речі, програма «Время» — головний зрадник кремлівських секретів. Чим більше в ній йдеться про зростання і успіхи, тим менше їй вірять. Геополітично чи навіть геостратегічно Росія — це бази або присутність США по її периметру, від Киргизії, Узбекистану через Грузію і до натовської Естонії. Інтереси США — це й Азербайджан, і Молдова. Перший зрозуміло чому, друга — тому, що Румунія в НАТО вже точно буде через п’ять років, а мови румунів і молдаван надто схожі, щоб не домовитися. Ще більше туману наганяють два вибори Росії: парламентський і президентський на тлі справи ЮКОСу, обвалу фондових ринків і погіршення інвестиційної привабливості. Росія, здається, іде в себе і закривається від світу в звичну їй імлу. Очевидно наступного після Миколи II царя Росії зватимуть, швидше за все, Володимиром. Певне, першим і, швидше за все, із давнього боярського роду Путіних. Тобто російська пітьма — це надовго. Про Європу говорити так навіть і не з руки, тому що там, як завжди, усе гаразд, крім погодних умов. То заливає, то посуха. Та розвитку економіки це не заважає, євро в порядку і потрібно продовжувати розвиватися на схід і південь. Суперечки зі США триватимуть, але навряд чи Атлантичний океан коли-небудь розділить єдину північноатлантичну християнську цивілізацію, оскільки кількість спільного значно перевершує ступінь відмінності.

Світ усередині

Після планетарних екскурсів повертатися на багатогрішну українську землю складно. Країні 12 років, через рік вибори, і розклади можуть бути такими: знову головний вектор — Cхід—Захід і знову гроші. Тобто, якщо, не приведи Господи, західна економіка захоче купити російську, то купить миттєво і ще раз купить, знову миттєво. Якщо ми не помиляємося, то British Petroleum може купити російський «Лукойл» вісім разів. І який тоді сенс мати справу з «Лукойлом», якщо можна відразу з BP? Та це так, щось на кшталт невдалого жарту. Ми вже казали, що всі колишні республіки-сателіти Кремля так чи інакше відчувають ліктьовий дотик американців. Лікоть з офіцерським шевроном, як в Узбекистані чи Грузії, або лікоть, одягнений у м’який вовняний піджак бізнесмена, як у Баку. Україна — це біла пляма, як Білорусь і Туркменистан. Однак там біля влади такі хлопці, що вимагають окремої розмови. Наш хлопець також вимагає окремої розмови, приміром про третій президентський термін, але наразі не такого окремого, як у Мінську та Ашгабаді, де всі безстроково. Отже, скрізь або майже скрізь Америка присутня, а в Києві її немає. А у Вашингтоні деякі кричать, що Україна — це життєві інтереси США, тобто саме життєві. І до цих деяких принаймні прислухаються. Тобто в довгостроковій перспективі з Україною все зрозуміло. Та в нас є перспектива, в один рік, між 12-ю і 13-ю річницею незалежності.

За 12 років сталося так, що капітал в Україні сформувався як промисловий, так і торговий, що, за Адамом Смітом, буває завжди. Та за останні 3—5 років промислового стало багато, а торгового мало. Той самий Адам Сміт стверджував, що у певний період торговий капітал — це гальмо прогресу, а промисловий саме навпаки. Й інтереси промислового і торгового капіталу збігаються не завжди, а, що не кажи, капітал — це основа. Розумні люди кажуть, що в Україні інтереси торгового капіталу відстоює СДПУ(о), а інтереси промислового — всі інші партії, крім деяких дрібних і комуністичної. Тобто зрозуміло, що промисловий капітал, грубо кажучи, може забезпечити роботою більшу кількість людей, ніж торговий, який нічого не робить, а лише купує в точці А і продає в точці В. Приміром, торговий капітал в Україні — це продаж адмінресурсу. Як виготовити адмінресурс — невідомо, але продати його точно можна. А кока-колу можна й виготовити, і продати. Тому інтереси Пінчука й Порошенка, Ахметова та Ющенка і навіть Тимошенко і Януковича, якщо говорити всерйоз і надовго, то збігаються. Тому через 12 років незалежності й за рік до виборів Україна постає державою, де бізнес уже щось зрозумів або про щось здогадується, і тому нікого в кулуарах і на політичних кухнях не обговорюють більше, ніж лідера СДПУ(о) і голову адміністрації. Всім цікаво, як він домовиться з промисловцями й чи домовиться. Ми не фахівці з питань власності та грошових потоків, але розумні люди нам підказують, що забрати всю власність в олігархів уже не можна. Може, можна трохи відкусити, але не більше. Ці самі люди кажуть, що торговий капітал у більшому ступені може бути підданий руйнуванню, ніж промисловий, тому боротьба не на життя, а на смерть. І на сцену виходить Президент, який, схоже, наразі є головним ресурсом торгового капіталу і який продовжує залишатися геніальним розводящим. Хоча схоже, епоха такого торгового капіталу минає.

Отже, рівно рік тому Президент сказав, що щось потрібно робити з країною, що так жити не можна, і вказав, хто винний. Сталося це точно у День незалежності, коли було оголошено політичну реформу. Президент пообіцяв цю реформу втілити в життя, спираючись на здорові сили політикуму, і не втілив. Через рік нічого не сталося, тобто Президент при своєму всепіднімаючому впливі, при своїх губернаторах і мерах, при своєму прем’єрі та уряді, при своєму спікері та більшості в Раді не зробив нічого. Отже, або не хотів, або не міг, або ще не час. Та бездіяльність симптоматична, тому що за всієї слабкості ющенківської та інших опозицій, грудневої і червневої кризи у Верховній Раді закінчилися не перемогою сил, які називають себе пропрезидентськими.

Усе це дуже схоже на розгубленість чи втрату контролю над ситуацією. Як ілюстрацію цієї обставини можна навести невеликий приклад, коли свою думка про поведінку і навіть моральність СДПУ(о) висловив відомий політик, який вийшов із керівництва партії і цю думку транслював головний телеканал СДПУ(о). Уявимо собі тепер, що після своєї відставки на телеканалі УТ-1 з’являється Лазаренко чи Ющенко й розповідає, за що вони не люблять Президента. Може, два екс-прем’єри просто не додумалися зателефонувати на УТ-1? Тобто не можна сказати, що за рік нічого не сталося, але сталося щось протилежне від очікуваного. Очевидно, посилилася і стала більш самостійною Рада на чолі зі спікером, котрий поки що помиляється мало. Чимало голосів більшості й меншості так чи інакше солідарні, що не викликає захоплення в адміністрації Президента, яка, крім іншого, займається боротьбою з Кабінетом міністрів, і, здається, ця підкилимова боротьба перейшла в найгострішу фазу, знекровлюючи всіх учасників бою.

Про неможливість влади електорально боротися за крісло Президента говорять усі. Про те, що вибори будуть у крайньому випадку квазіпрозорими, здогадуються. Про те, що Конституційний суд має пройти між Сциллою і Харибдою двох конституційних проектів, а це дуже непросто, теж не мовчать. Усе це фронти чи краще сказати — печерські фронти. Не можна забувати й про фінансові фронти. Протягом найближчого року державі знадобиться надзвичайно багато грошей. Три екстравиплати має здійснити Україна при тому, що, як відомо, у будь-якій країні гроші не можуть взятися незвідки. Кілька сот мільйонів, певне, підуть на вибори, і незрозуміло, звідки їх узяти. Стільки ж, якщо не більше, необхідно для закупівлі хліба, хоч що там казав уряд. І безпрецедентне повернення кредитів за іноземними позиками теж ніхто не відміняв.

Ще один фронт намічається в столиці, де амбіційний, але немов би пенсійного віку мер уже прямо каже про боротьбу за мир, у якій каменю на камені не залишиться. Створюється враження, що влада мультиплікує фронти, але поки що незрозуміло, де взяти патрони й снаряди, щоб перемогти на кожному з них. І всім цим треба управляти, контролювати, маючи постійно над головою дамоклів меч неубієнних рейтингів Ющенка, а збоку уважні очі, приміром Буша, який, певне, все ще наївно думає, що якщо в них втретє не можна, то й у нас теж.

Хоча для того, щоб система спрацювала як потрібно, необхідно її довго готувати, знати як будувати й бути Сталіним. Та Кучма не Сталін, Україна не СРСР і надворі XXI століття, а не XX. Через рік після пам’ятної промови Кучми, присвяченої 11-й річниці незалежності, і за рік до виборів кількість запитань на кілька порядків перевершує кількість відповідей, і знову немає жодних ознак того, що хоч щось стане зрозумілим до моменту вибору. Хоча з іншого боку, або це відпускний період, або щось ще, але різкості жодна зі сторін сьогоднішніх чи потенційних конфліктів не припускає. Фронти вишиковуються, маршали проводять рекогносцировку, підвозять боєприпаси і провіант, але, може, рішення про третій термін уже прийняте остаточно і будь-якою ціною. Ми з приятелем якось розмовляли й запитали його: про яку Україну він розповість своїй шестимісячній дочці через двадцять років, і отримали відповідь, що, мовляв, був такий президент 20 років тому, в якого була можливість створити диктатуру, але він цього не зробив. А чому не зробив — не зміг чи не захотів, — на це, загалом, наплювати.

Перечитавши всі ці численні рядки, ми зрозуміли, що занадто все оптимістично. І США не такі погані, і Президент України просто якійсь гуманіст, хоча, звичайно, надто багато фронтів і зовнішніх, і внутрішніх. Звичайно, будуть втрати. Як відомо, на війні без втрат не буває. Та наприкінці хочеться поділитися ще двома міркуваннями. Одне пов’язано з народом, тобто з громадянами, із виборцями, а інше — з астралом. Чого, зрештою, уже 12 років хочуть люди від тих, хто сидить на Печерську й усім управляють? Щоб ті, хто сидить на Печерську, були розумними й чесними. Це така бажана трибічна конструкція. Печерськ — Розум — Чесність. А хто нині сидить на Печерську? Ті, у кого конструкція небажана й двобічна. Якщо той, хто сидить на Печерську розумний, то він нечесний. Якщо чесний — то не розумний, а може, і просто дурень. А якщо і розумний, і чесний — то просто на Печерську не сидить. Чи просто сидить. І наприкінці виходимо на модний нині астрал. Нинішнього року в серпні країні 12, Президенту — 65. Наступного — країні 13, Президенту — 66. Одна наша знайома сказала, що знак біди — це не дві, а три шістки. І ми відповіли, що люди поки що до 666 років не доживають. Вистачає і двох. Загалом, із святом усіх, із днем народження, країно. Як-то воно буде через рік? Зірки свідчать, що буде рік біди, а ви кажете, що ми оптимісти й у зірки, безсумнівно, не віримо. Салют!

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво