ПРИЙДЕ КОЗА ДО ВОЗА!

Коли мудрий Схід придумував свої гороскопи, практичний Захід ще не розробив жорстких вимог, які передбачали б уніфікацію законодавчих норм та існування законів прямої дії. Саме з цієї причини ми сьогодні не цілком упевнені, який же рік на порозі — японської Чорної Кози чи китайської Білої Вівці? Чого чекати від 2003-го? Білої смуги чи чорної? Як ми підемо цими смугами — упоперек чи вздовж? А може, як уже повелося, змішаємо рівними пропорціями й одержимо сірі будні? Не хотілося б, правда?

Та хіба мало чого не хочеться. Приміром, не хочеться витріщатися на благополучну Європу, що розвивається і об’єднується, як баран на нові ворота.

Не хотілося б, аби блок НАТО, який захищає демократичні цінності, обмежувався в співробітництві з нашою країною проведенням навчань і локальних програм, діючи за принципом: із поганої вівці хоч вовни жмут.

Не хотілося б, щоб у нас удома красиві і спеціально навчені козли заводили на бійню отари бідних овечок. Тому щоразу, опиняючись в отарі, кожен повинен пам’ятати, що любов зла і що козли з цього користають.

Не хотілося б, щоб наступного року ми традиційно дивилися на перелік своїх конституційних прав, як на афішу коза. І спостерігаючи за тими, хто їх повинен захищати, із сумом не усвідомлювали, що головне кредо всіх їхніх дій — «За козла відповіси!».

Не хотілося б, щоб наші правителі, наставляючи цивілізованому світу роги, здавали б за безцінь світу малоцивілізованому найкращі пасовища.

Не хотілося б, щоб пастирі жили й паслися окремо від пастви.

Не хотілося б, щоб у город, який доглядають десятки мільйонів, пускали тільки обраних козлів і переважно по «капусту».

Не хотілося б, щоб мафіозний слоган «Коза ностра» як і раніше перекладався та сприймався значною кількістю наших співгромадян як «Наша справа».

Не хотілося б, подібно до овечого хвоста, тремтіти за свій бізнес, за своїх дітей, та й просто від холоду в своїй квартирі.

Не хотілося б, щоб нас «пасли». Ми цілком самостійні громадяни і можемо обійтися без зовнішнього й телефонного стеження.

Не хотілося б бути постійним свідком того, як чорні й білі барани, зійшовшись на одному мосту, виборюють право продовжити шлях. Ось тільки — куди? Про це, схоже, у задовгій сутичці вони й самі забули.

Та якщо забули вони, то, можливо, ми згадаємо і нагадаємо? Адже тільки так ми, травоїдні й боязкі, зможемо зупинити мутацію, що перетворює правителів на вовків в овечій шкурі.

І ми неодмінно зможемо всьому протистояти, пам’ятаючи, що буцатися цього року — саме час.

Втім, у рік... свійської тварини нам, можливо, стане трохи тепліше й затишніше. Годинник проб’є 12, і ми почнемо водити козу. Від «потрібних» людей ми повернемося до своїх, рідних і близьких. Ми зайдемо до сусідів, котрих бачимо щодня, а потім — до батьків, які щодня чекають нас. Ми зустрінемося з друзями, яких не бачили сто років, і знайдемо час для дітей, дивуючись, як вони виросли. Нас переповнять світла радість і не менш світлий смуток. Ми пригадаємо, про що мріяли, і замислимося над тим, а чи так ми живемо. Щирими побажаннями любові, здоров’я, прощення, радості, щастя, статку й талану ми з верхом завантажимо віз. І «Прийде Коза до воза». Куди вона, зрештою, дінеться?!