ПРЕСА: РОБОТА ПІД ПРЕСОМ - Архів - dt.ua

ПРЕСА: РОБОТА ПІД ПРЕСОМ

27 вересня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №37, 27 вересня-4 жовтня

Цензура на телебаченні — це факт, який не вимагає доказів. Принаймні для тих, хто працює на телебаченні...

Цензура на телебаченні — це факт, який не вимагає доказів. Принаймні для тих, хто працює на телебаченні. Немає сенсу включатися в дискусію про ступінь впливу органів влади на пресу та про тотальний їхній вплив на електронні ЗМІ. Сліпому не можна довести, що він бачить, нехай навіть усі навколо переконані в тому, що він — симулянт. Так само не потребує публічних доказів і ось такий факт: преса здебільшого й у міру своїх сил намагається опиратися цензурі. У цьому може переконатися кожен, хто уважно відслідковує висвітлення політичних новин на телебаченні (за двозначними інтонаціями, одягом нарешті). Природно, у журналістському середовищі зростає спонтанний опір перспективі поглинання «єдиним інформаційним простором». Сьогодні це — головна тема бурхливих обговорень у курилках і кафешках.

Нинішня цензура докорінно відрізняється від усього того, що було раніше, глобальністю й системністю підходу. Телеканали майже завжди симпатизували тим чи іншим партіям або фінансово-політичним групам, які виділяли на їхнє утримання й розвиток т.зв. «безповоротні інвестиції». З високих кабінетів або прес-служб головних відомств країни завжди телефонували редакторам теленовин із різними «проханнями», які часом бували вельми наполегливими й жорсткими. Редакційна політика завжди лавірувала в певних рамках, часом досить мінливих, залежно від ступеня напруженості політичної ситуації. Але ніколи ще «стратегічне медіа-планування» не було зосереджене в одному державному органі — одне для всіх. Ніколи нормальна журналістська робота в політичній сфері не підмінялася тотальним відпрацюванням «редакційних завдань». Ніколи загальна телевізійна картина навколишньої дійсності не залежала від рішень окремої групи осіб.

Теленовини перестають бути відбитком реальних громадсько-політичних подій, натомість стають генераторами певної віртуальної реальності. У глядача забирають останню можливість одержати об’єктивну картинку — шляхом порівняння й зіставлення інформації з різноманітних джерел. Залишається тільки НЕ ВІРИТИ ВСІМ. І ще — читати між рядків.

Говорити про цензуру конкретно в сьогоднішніх умовах досить складно хоча б тому, що ця річ нині є кримінально караним злочином, а отже таке звинувачення вимагає вагомих доказів. По суті, довести втручання, наприклад, конкретного чиновника адміністрації Президента в процес творчості конкретного журналіста сьогодні практично неможливо. Відсутні документальні свідчення такого втручання. Горезвісні «темники» документом вважати неможливо, оскільки вони не мають ані вихідних даних, ані підписів, ані печаток. Та й редактори зазвичай правлять тексти журналістів ще в електронній версії, на комп’ютері, так би мовити, не залишаючи слідів (тим більше, що це — їхній безпосередній обов’язок, і відрізнити цензуру від звичайної редакторської правки не завжди просто). Гіпотетично можна лише вибудувати ланцюжок показань свідків, які на різних етапах мали безпосередній стосунок до розробки «рекомендацій», їхнього просування й донесення до виконавців і, нарешті, реалізації. Природно, має бути як добра воля свідків давати такі показання, так і ущемлення цензурою інтересів конкретних людей, тобто постраждалих. Можливо, коли-небудь такі люди знайдуться, але сьогодні немає ані «розробників», ані «посередників», ані «виконавців», як немає й потерпілих, якщо не вважати мільйони обмежених у конституційному праві на об’єктивну інформацію громадян.

Є лише працівники пера, диктофона чи мікрофона, які не хочуть миритися з такою ситуацією. Проте універсальна колись формула «не подобається — звільнюйся» сьогодні не працює. На телеінформаційному ринку практично відсутній наявний раніше й так широко розрекламований «плюралізм залежностей» різних ЗМІ. Якщо газетяр ще має певну свободу вибору, то тележурналіст (маються на увазі, передусім, саме інформаційники), який іде з роботи з політичних міркувань, не лише зустрічає однакові «правила політичної гри» в будь-якій іншій редакції, а й ризикує опинитися взагалі без роботи за фахом завдяки вимушеній «корпоративній солідарності» топ-менеджерів, потрапивши в розряд «неблагонадійних». Залишається або прийняти пропозицію керівників «упокоритися й терпіти», аби, зберігши робочі місця, у майбутньому мати шанс повернутися до нормальної роботи й відновити втрачену репутацію, або — боротися.

Теза про те, що боротьба за свободу слова — справа політиків, а не журналістів, вірна лише почасти. Якщо в політиків з певних причин нічого не виходить — це, звісно, проблема самих цих політиків і людей, які за них голосували. Але й попри це кожен журналіст дбає про свою репутацію, про довіру аудиторії до того, що робить саме ВІН, а не вся журналістика в цілому. Адже саме чесне ім’я — його головний капітал. Тому він здебільшого готовий боротися за «свободу своєї професійної діяльності», в той або інший спосіб, тихо чи публічно, шляхом конфронтації чи поступок. Аби, реалізуючись повною мірою зараз, бути затребуваним і надалі. Свобода слова взагалі складається з інтересів конкретних людей — як споживачів, так і постачальників інформації.

Існують радикальні методи боротьби. Журналісти, як і представники будь-якого іншого фаху, мають право на страйк, якщо вважають: у чомусь обмежені їхні професійні інтереси. Такі протестні дії можуть мати як м’яку форму (відмова від виконання редакційних завдань, що суперечать загальноприйнятим фаховим канонам, журналістській етиці або чинному законодавству), так і жорстку — тимчасове припинення роботи цілих колективів або навіть загальний страйк.

Перший варіант потихеньку використовується повсюдно, хоча найчастіше має локальний характер. Зацікавлені у збереженні професійних кадрів керівники часто дають змогу окремим журналістам «не бруднитися» виконанням відвертих «заказух», звалюючи «брудну роботу» на інших, залежніших, «соціально незахищеніших» або нерозбірливіших. У такий спосіб окремий журналіст, самоусунувшись, має можливість зберегти частину своєї важкою працею здобутої репутації (що, правда, не звільняє його від моральної відповідальності за роботу на контрольованому ЗМІ). Проте такі поодинокі прояви незгоди із системою контролю над творчим процесом ніяк не сприяють боротьбі із самою системою, навпаки — певною мірою сприяють її зміцненню. Просто на відповідальних із точки зору конфлікту інтересів влади й суспільства ділянках журналістської роботи відбувається природний відбір кадрів із заниженою моральною планкою, у чому система відверто зацікавлена.

Стосовно страйків — цей шлях виглядає сумнівним як із погляду реалізації, так і кінцевої мети. На жаль, те, що в усьому світі визначається пафосним терміном «корпоративна солідарність», досі не має жодного більш-менш глибокого коріння в українській «журналістській тусовці». І проблема не стільки у відсутності «духу колективізму» (радше, є підсвідоме органічне неприйняття «колективізму» як такого, як пережитку «совка»), скільки в нерозумінні лідерами таких періодичних «рухів опору» того, що люди готові об’єднатися не для відстоювання абстрактних ідеалів (а саме свободи слова), а лише для захисту своїх особистих, у нашому випадку фахових, інтересів. Ну немає у співробітників ЗМІ авторитетної профспілки, яка б розуміла й виражала інтереси більшості, що працює в нових мінливих умовах. Отже, і «штрейкбрехерство» є не ганебним фактом, а виправданою нормою. Не згадуючи вже про те, що журналісти становлять щонайбільше десяту частину всього творчого колективу телекомпанії, а значить, наважуючись на радикальні заходи, вони повинні відповідати за можливі негативні наслідки і для всіх решти: продюсерів, режисерів, операторів, інженерів, освітлювачів, водіїв тощо.

Чого ж можна досягти страйком? Громадського резонансу — безумовно. Кілька днів поспіль у тролейбусах лише про це й розмовлятимуть. Уваги міжнародних структур — ясна річ. У деклараціях Ради Європи з’явиться новий значний пункт. Гарячих парламентських дебатів — поза сумнівом. Лідери опозиції неодмінно додадуть до своїх виступів ще один нищівний аргумент проти влади. Можливо, для когось ця мета виправдовує засоби. Але для конкретних ЗМІ в умовах тотального контролю переважно двох «незалежних» конкуруючих центрів ця ситуація небезпечна навіть не стільки репресіями щодо «змовників» (і цим також, але, можливо, не відразу), скільки дуже конкретними санкціями щодо топ-менеджменту. «Поганого» менеджера, що дозволив «разброд и шатания», замінять на «хорошого», який, навчений прикладом попередника, вже нічого такого не допустить — за будь-яку ціну. Крім того, один (або кожен) із двох названих вище «центрів впливу» одержить змогу спекулювати на проблемі, сподіваючись перерозподілити телепростір на свою користь. Тобто «хороший» (ефективний для влади) власник може потіснити чи змінити «поганого» (неефективного).

Утім, варіант відкритого опору завжди залишається в запасі в журналістів, як крайній захід.

Якщо ж розглядати протестні настрої в журналістському середовищі не як прояв глобальної боротьби за свободу слова, а як природне бажання кожного окремо вільно й чесно виконувати свій фаховий обов’язок, то загальну позицію можна висловити так — НЕБАЖАННЯ БРЕХАТИ. Не говорити про 15 тисяч демонстрантів, коли на площі — 50. Не підтверджувати факт злочинного блокування транспортних шляхів опозицією, не згадуючи про масові перешкоди міжміському автобусному сполученню міліцією. Не розміркувати про наслідки захоплення телецентру чи будинку адміністрації Президента депутатами, не розкриваючи істинних причин цих радикальних дій (прямими цитатами!). Не замовчувати справді значні події, випхавши наперед другорядні, які є лише наслідком перших.

Не брехати можна тільки двома способами — мовчати або казати правду.

Головна неправда ось у чому: ІНФОРМАЦІЙНІ ШОУ, які щодня виходять на екрани більшості телеканалів, називаються НОВИНАМИ. З реальністю вони мають стільки ж спільного, скільки «Большой куш» або «Окна». Насправді, у ключових ситуаціях, це вже давно не новини. Це — механізми маніпуляції громадською думкою, те, що заведено називати спаскудженим і перебільшеним терміном «ПІАР». Безумовно, у цій ситуації можна спробувати уникнути висвітлення значимих для громадськості подій або звести його до мінімуму. Цим шляхом уже пішли деякі телеканали, і в цьому немає нічого ганебного. Кожен намагається зберегти зароблену роками марку так, як може. До кращих часів (цікаво, що всі переконані: за два-три роки такі часи обов’язково настануть). Інша річ, що цей шлях абсолютно не влаштовує владу. Її не вельми цікавить «соціалка», «міжнародка», економіка, культура чи спорт (та й тут є широкий простір для «ножиць» — хто працює, той знає). Їй якраз потрібна «єдина інформаційна політика» на всіх телеканалах. Саме політика! Тому будь-який відступ від заявлених раніше телевізійних форматів влада розглядає як своєрідне «ренегатство». Лихо тим, хто вже примудрився «вляпатися» в телевізійну політичну аналітику! Хтось устиг «зіскочити», а хтось змушений тягти цей віз і далі.

Проте можливість говорити правду залишається. Хоч як банально звучить, але для цього потрібна політична воля. Самої влади. Практика давно вже розвінчала геббельсівську тезу про те, що чим більша неправда — тим охочіше їй вірять. Кожні нові вибори доводять це з чимраз більшою переконливістю. У сучасних умовах масової комунікації ЗМІ вже не можна використовувати як механізм викривлення реальності. Свою ефективність вони можуть проявити лише як дзеркало. Ніхто не заважає владі генерувати нові ідеї, виставляти їх на обговорення громадськості, підставляти під удари критики опозиції й, заздалегідь прорахувавши реакцію, завдавати відповідних ударів. Яке ЗМІ дозволить собі проігнорувати резонансну заяву президента, прем’єра чи спікера парламенту, якщо вона справді буде резонансною? Хто відмовиться дати «синхрон» представника влади, якщо він не нав’язуватиметься як істина в останній інстанції, а подаватиметься лише як одна з точок зору на розв’язання проблеми? Хто дозволить публікацію будь-якого компромату, не заручившись при цьому обгрунтованим коментарем звинуваченої сторони? Влада повинна навчитися ПРАЦЮВАТИ З ПРЕСОЮ, а не ПРАЦЮВАТИ ПРЕСОЮ. Точніше, відновити цю втрачену за роки правління здатність. Безумовно, така робота вимагає делікатніших підходів до здійснення власної політики, філігранної точності дій і геніальних піар-знахідок, що набагато складніше за прямий диктат на підконтрольних ЗМІ. Потрібно маніпулювати громадсько-політичними процесами, а не громадською свідомістю. Потрібно створювати реальні інформаційні приводи, тобто щось робити самим, а не замовчувати дії інших. Потрібно управляти країною, а не її зображенням на екрані. І тут є лише одна велика проблема — категоричне небажання влади слухати й розуміти ЗМІ як самостійний громадський інститут. І сприймати позицію журналістів у відриві від позиції власників і топ-менеджерів інформаційних структур.

Але ж інакше в журналістів не залишається нічого, крім права на інші форми протесту.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво