ПОВАЛИТИ НЕ ПОВАЛИЛИ, АЛЕ ВИВАЛЯЛИ ДОБРЯЧЕ - Архів - dt.ua

ПОВАЛИТИ НЕ ПОВАЛИЛИ, АЛЕ ВИВАЛЯЛИ ДОБРЯЧЕ

20 вересня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №36, 20 вересня-27 вересня

Київ, як вважають його жителі, не рівня Львову за цінністю історичної забудови, проте у цьому обласному центрі не видавалися розпорядження про перенесення акцій громадянської непокори на аеродром...

Київ, як вважають його жителі, не рівня Львову за цінністю історичної забудови, проте у цьому обласному центрі не видавалися розпорядження про перенесення акцій громадянської непокори на аеродром. Певне, учасників Всеукраїнських народних зборів «Повстань, Україно!» з центру столиці Галичини не виганяли не тому, що міський голова Львова вважається політичним партнером Юлії Тимошенко, одного з найактивніших організаторів акції.

Політичні заходи в центрі міста різні представники опозиції проводять перманентно. Протестні акції з різною кількістю учасників уже стали невід’ємною частиною не лише політичного пейзажу міста, а й — архітектурного. «Велика влада», яка й вирішувала, кому, де та скільки бунтувати, напевно зрозуміла, що віднімати у львів’ян їхнє неписане право обурюватися на проспекті Свободи — ризиковано. Це могло б лише збільшити кількість невдоволених.

Утім, схоже, Львівщина й так з усіх областей виставила найбільшу кількість учасників акції. Як запевняли самі її організатори, разом із людьми, що взяли участь у поході містом, свій протест владі 16 вересня висловили 50 тисяч чоловік. Міліцейський «натовпомір» показав «від 10 до 12 тисяч».

Мабуть, не варто сумніватися, що «мирних революціонерів» (і у Львові, і в Києві, і в інших пунктах) могло бути й більше, якби «компетентні державні органи» не провели відповідну «профілактичну роботу». Зокрема, представник УНР Олекса Гудима, оприлюднив такий факт: правоохоронці відвідували активістів і «залякували їх відповідальністю, якщо хтось поїде до Києва або вийде сюди». Він же кинув у гущу учасників мітингу запитання: «Чи знаєте ви, що у Львові арештували всі автомобільні підприємства, які погодилися дати автобуси, аби повезти вас до Києва?!» «Наші сім’ї, наші родичі пишуть бозна-які письмові пояснення, де ми, що ми та що з нами робиться!» — звинувачував владу республіканець Степан Середа.

До Києва, як повідомили кореспондента «ДТ» організатори львівської частини всеукраїнської акції громадянської непокори, змогло вирватися усього 60 чоловік. Крім чинника адміністративного тиску, що негативно позначився на чисельності демонстрантів від Львівщини в Києві, вплинув ще й чинник злиднів. Ті з галичан, хто має більше за інших підстав ненавидіти нинішню владу й бажання це продемонструвати, елементарно не мають коштів для подорожей країною. Саме в такі моменти починаєш серйозно ставитися до версії про свідому деіндустріалізацію Західної України нинішньою владою: аби у західняків не було коштів експортувати революційність на решту території держави.

Обробки зазнавали, вочевидь, усі навчальні заклади, але публічно про це наважуються говорити лише студенти «Львівської Політехніки». (Є в цьому університеті щось таке, що продукує сучасних революціонерів: у ньому відносно недавно навчався «чільний діяч СПУ» Юрій Луценко. А, приміром, вуз, де готують аграріїв і який свого часу закінчив Степан Бандера, сьогодні випускає сумирних фахівців.) Студент Ігор Блисців не без невдаваного тремтіння у голосі розповів: «Ректорат попередив студентів: якщо хтось пропустить хоч одну лекцію сьогодні, його, можливо, відрахують із вузу... Студентів повідомили: ті, хто не з’явиться на четверту та п’яту пару, матимуть серйозні проблеми з деканатом».

Колишній депутат ВРУ від «Батьківщини» Зореслава Ромовська підозрює, що від акції, проведеної 16 вересня, чималу частину народу відвернула дивна політика «НУ»: «Я не хотіла про це говорити на віче, але мені, приміром, зовсім не сподобалося те, що «Наша Україна» організовувала у всій Львівській області альтернативні збори в неділю. Тобто люди, які, приміром, у Дрогобичі, прийшли на акцію в неділю, вже, очевидно, не прийшли б на акцію в понеділок. Були такі місця, де про Президента не згадувалося — говорили про все та околяса...» У Ромовської («Батьківщини») є великі претензії до удовенківських рухівців загалом і до пана Кендзьора зокрема: «Не можна так вагатися! Коли Президент падає — вони проти Президента!» Не стала пані Зореслава привселюдно соромити «НУ» й таким «секретом»: «Наша Україна», на жаль, не формувала своїх до Києва. І від Руху з районів приходили до нас. Ми брали тих людей, ми записували в свої списки...» «Батьківщина» вибачила «НУ», удавшись до аналогії зі Святого писання. Мовляв, кожен має право на помилку, а справа християнина — вибачити блудному сину. (Президент до групи «блудних синів» не потрапив, оскільки не бажає каятися.)

Біблійна образність допомогла також (принаймні на час проведення цієї акцій з усунення Кучми) «вгамувати» алергію галичан на «комуняк». Мітинг біля пам’ятника Шевченку (був ще мітинг під стінами ОДА, де закликали до відповіді ставленика Кучми) вирішив дати можливість Симоненку стати Бразаускасом, адже «Христос дав шанс Митарю... » Як висловився Юрій Шухевич, ті, хто прагне усунути Кучму, не мають права «відкидати братів наших менших».

Узагалі, якщо поглянути на головну подію останнього понеділка крізь релігійну призму, Львів продемонстрував суттєву особливість. Усім телеглядачам пам’ятний кліп, у якому «вишикувані» патріархи та глави протестантських конфесій застерігали свою паству від «поганої поведінки». Глави УГКЦ серед персонажів того відеоролика не було видно, і, як з’ясувалося (про що — трохи пізніше), відмова Блаженнійшого Гузара від зйомок була не випадковою. Отож, Греко-Католицька Церква мала мужність не прогнутися під режимом. Можливість переконатися в цьому автор даної статті, як і всі присутні на львівському вічі, отримав, вислухавши для початку представника Львівської Богословської академії Юрія Підлісного.

Цей представник ЛБА дозволив собі висловити вельми революційне бачення цього історичного моменту: «І не потрібно казати «влада» — потрібно називати імена: Кучма, Медведчук... Але не лише Медведчук, як тут пишуть, що ми проти СДПУ (о)... Ми не тільки проти СДПУ(о), бо СДПУ(о) є, а завтра буде інша... Раніше була НДП. Якщо зосередимо нашу увагу лише на одній партії й забудемо про те, що потрібно будувати державу, ми зробимо помилку... Ми повинні розробити заходи, як не допустити повторення кучмізму, аби завтра не було іншого «кучму», проти якого ми воюватимемо так, як сьогодні. Ми повинні продумати заходи, що унеможливлять на майбутнє перетворення людей на баранів!».

Цей заклик у Ю.Підлісного був прив’язаний до конкретного факту маніпуляції, до якого вдався канал, що продовжує вважати себе найкращим на українському медіа-ринку: «Ми всі, напевно, бачили по телебаченню... Вчора пускали такі звернення лідерів українських церков. І серед них у програмі «Епіцентр» ми побачили такий відеоролик зі зверненням Блаженнійшого Любомира Гузара. І ви, напевно, зрозуміли з цього ролика, що він проти опозиції. Я сьогодні був на нараді у владики Гузара — готуються акції щодо святкування Року сім’ї, призначеного на 2003-й. І під кінець зустрічі я в нього запитав: «Ваше блаженство, що ж Ви такого наговорили?» А він каже: «Я бачив, що там показували по телевізору. І я пам’ятаю, що я говорив. Показали п’ять хвилин, а я говорив п’ятдесят. І вони показали те, що я говорив як опозиції, так і владі, щоб усі не розпалювали один до одного ненависті, а щоб будували». Він як лідер церкви не може ставати в політиці на чийсь бік, але політики, які заправляють тим каналом, «1 + 1», використали його на свою користь. Ось яке моральне обличчя влади!»

Усі сумніви щодо УГКЦ у вашого кореспондента розвіялися, щойно я ознайомився із записом того грубо змонтованого інтерв’ю з Любомиром Гузаром. «ДТ» вирішило, що буде шкода, коли такий чудовий матеріал пропаде і марною виявиться робота двох людей, кожен із яких зробив у своїй галузі чимало. Газета публікує це інтерв’ю повністю. Наголошу лише, що з тексту інтерв’ю вилучені відповіді на запитання, що не мають безпосереднього стосунку до теми акції «Повстань, Україно!» (про трагедію на аеродромі «Скнилів» і...)

Хіба ревуть воли, як ясла повні

Текст відповідей Блаженнішого Любомира (Гузара) на запитання журналіста ТРК «Студія 1+1» пана В’ячеслава Піховшека, наданий прес-секретарем УГКЦ

(Через технічний стан запису інтерв’ю, перше запитання відтворено недослівно) Чому ви не поставили свій підпис під зверненням керівників релігійних організацій до громадян України напередодні вересневих акцій громадянської непокори?

Мені як церковній людині таке підписувати не випадає. Я не є противний тому, що сказане. Я також так думаю, але не так говорю. То не є мій стиль. Я вже такий досвід мав. Ми навіть тоді виступали разом з владикою Мефодієм, з Патріархом Філаретом там в УНІАНі. І мені здається, що то дуже зле вийшло. Не сприйнялося. Ми вийшли як три якісь такі політиканти, навіть не політики. Мені було досить неприємно потім. І вже тепер не хочу на таке йти.

Я не хочу входити в політику, бо не розумію всього, що діється, то є занадто складне для мене. Я до того призвичаєний, бо 20 років жив в Італії, а там ніхто не розуміє італійської політики, так що не чуюся зле, що я не розумію. В Італії ніхто не розуміє політики, так само і в нас, а тим більше хто не є фаховий.

Мені здається, що ми прийшли до такої критичної хвилини, хоча не трагічної. Але роблять занадто, кажучи немовби кінець світу приходив, то не є кінець світу. Демократія, яка народжується, дитина, яка народжується, то болісна справа. Та й тут нарід народжується. І не треба попадати в такі екстреми, що нібито 16 вересня то переломова хвилина в історії України. А все ж таки це певний момент для рефлекції.

— Владико, розумієте, я сам не стільки освічений, як ви, але найбільше, що мене турбує в цій хвилині стосовно оцих усіх акцій, і дії одночасно і влади, і тих, хто проти влади, це те, що ніхто не може зупинитися. Ну, скажімо, ніякій опозиції в Італії чи Америці не підійде враження спалити Білий дім, аби знищити його. А тут… Зрештою, є одна річ, яку шанують начебто обидві сторони, це прапор. Тільки, можливо, тому, що ми по телебаченню багато разів його показували. Але коли я питаю або людей від влади, або людей від опозиції, на чому ви можете зупинитися, я не можу отримати відповіді, на чому. І це...

— Це є такий момент для застанови, що ми не вироблені політично. Адже такі речі людині навіть не повинні приходити на думку. Будувати є дуже трудно. Будувати з каменю нелегко, а будувати з людей — ще важче. Люди є живими каменями і кожний має свою індивідуальність. Кожний має своє властиве місце у тій цілій схемі. Будинок руйнується, коли з нього забирають камені, так само і кожний з нас, якщо не сповняє свого життєвого завдання, то залишає діру і послаблює будинок. Але ми ще до того розуміння не дійшли.

Сьогодні вказують на протистояння опозиції і влади. Невторопно, на мою думку, загострюють це питання. Це взаємне поборювання з двох боків нічого доброго не дасть. За загальне добро відповідальні як влада, так і опозиція. Тепер потрібно подивитися, що можемо спільно зробити, щоб якнайкраще збудувати.

Опозиція в демократичній державі є конечна. Ми без цього не можемо існувати. Якби всі думали однаково, то ми би прирекли себе на неіснування. Для розвитку необхідна різниця думок. І ви, журналісти, маєте колосальне завдання, адже повинні бути тим товчком, який має не тільки інформувати людей, але наштовхувати їх на думання. Напримір: ми є в певній геополітичній ситуації — є Росія, є Європа, є інші держави, заангажовані в політику. Як найкраще будувати в цій ситуації?

Або: маємо проблеми внутрішні, того росту політичного. Цей ріст трудний. Ми триста років не мали своєї відповідальної політики, хоч політикували ми завжди. Я жив на поселеннях. Політика там горіла, але це не була відповідальна політика, тому що не мала конкретних наслідків. Це були певного роду тільки академічні вправи. Перший раз від дванадцяти років політика стала відповідальною справою, бо ми будуємо свою державу, бо ми маємо свою державу. Мені здається, що ми не годні усвідомити собі, що це означає — мати свою державу. Наведу вам приклад з церковної історії. Ми триста років були під якимсь чужим урядом. Отже, мислення Церкви було — як зберегтися від того окупанта. Дванадцять років ми маємо свій уряд. Це є для нас новість. І ми не завжди цілком певні, як відноситися до свого уряду. Наше поняття Церкви, що вона є партнер. Церква не є якимсь департаментом, чи міністерством уряду, не є на службі уряду. Церква має свою ділянку і вона співпрацює з державою на рівні партнерів. Але це є колосальна відповідальність. Ми, так само як і уряд, в іншій ділянці, в іншій сфері маємо між собою співпрацювати, щоб будувати. Митрополит Шептицький вжив гарний вислів: «Як будувати Рідну Хату», — і кожний, хто читає, розуміє, що йдеться про свою власну хату. Отже, наше завдання є, щоб свідомо допомагати розвитку нашої власної держави. Це є для нас надзвичайно важливим моментом. Це є певного роду новість. Так само як і для держави є новістю те, що вона зустрічається з фактом вільної Церкви. Держава не завжди знає, як повестися з Церквами. Ми щойно є в процесі того, щоб виробити філософію взаємовідносин Церкви і Держави, Держави і Церкви. Треба мати велику терпеливість у цьому процесі.

Ми не маємо глибини в нашій політиці. Ми не думаємо категоріями гідності людини і прав людини. В цій ситуації особливо Церкви, але також і навчальні заклади повинні мати чітку програму виховання людини на тих засадах, на яких виростала наша держава — на християнських засадах.

Потрібно дуже чітко зрозуміти головні поняття демократії. Демократія полягає на тому, щоби пошанувати людину. Але це не є одностороння справа. Кожний мусить шанувати спільне добро. Це вимагає зусиль. Я боюся, що ми починаємо тратити терпеливість. Ми вже хочемо дійти до певних досягнень, а цей процес вимагає певного часу. Ми не повинні сподіватися, що при помочі якогось спеціального політичного устрою розв’яжемо всі труднощі. Ми їх розв’яжемо, коли кожний вдарить себе в груди і запитає: «Що я зробив для своєї Батьківщини?» Людей треба змінювати, а не устрої. Кожний устрій може функціонувати, якщо він побудований на мудрих людях, які відчувають відповідальність за цілість.

Опозиція конечна. Навіть в Церкві. Адже, якщо до мене не прийде хтось і не скаже: «Ти зле робиш», я не зможу поправитися. На кожному рівні ми мусимо мати людей, які прийдуть і вкажуть на помилки, не публічно на цілий світ, а по-дружньому віч-на-віч. Я тепер відкличуся до англійського поняття опозиції. Англійська опозиція створює паралельний, так званий «тіньовий», але в доброму розумінні, уряд, який застановляється над тими самими проблемами. Уряд офіційний приймає рішення, а цей тіньовий обговорює їх і, якщо є зауваження, то про це висловлюється. Успіх Англії у їх співпраці.

Ми переживаємо цілком природні болі демократичного росту і нам потрібно взятися до купи і один з одним навчитися говорити. Як є потреба щось сказати, треба сказати. Але потрібно сказати чемно, по-людськи, щоби той, з ким я говорю, хотів зробити те, що є добре. Нам бракує второпності християнської, бажання спільного добра, а не власного успіху.

Ми, на жаль, живемо в тій добі, яку переживала Америка 150 років тому. Тоді були великі індустріалісти, які збагачувалися, кривдячи людей. Але суспільство їх навчило і сьогодні вони є справжніми добродіями, творчою елітою.

Потрібно навчитися розрізняти владу від людей, які прагнуть влади і грошей. Це дві різні категорії. Влада потрібна в людській спільноті і без влади є замішання. Люди, які ту владу мають, несуть відповідальність за неї і повинні служити для добра всіх. Поняття влади, поняття закону ми мусимо плекати, виховувати. Влада — це не багато грошей, а відповідальність, яка завдає терпіння.

Не люди, остаточно, є важні в демократичній системі, а закон. Тому що люди міняються, коли проходить час їхнього перебування при владі. Нема підстав думати, що хтось зробить краще. Потрібно це побачити і переконатися на ділі.

Якщо є якісь недомагання, доброзичливі, щирі люди повинні вказати на помилки. Я вам дам приклад з монастирського життя. В монастирі є ігумен і є ради. Одна з них називається рада старців, яких першим обов’язком є напімнути ігумена, якщо він зле робить. Вони повинні прийти до нього і сказати, що ми тебе шануємо, ми тебе вибирали, але в тій чи іншій справі ти повівся неправильно. В людській структурі це є необхідне, бо ніхто з нас не має монополію на мудрість чи на досконалість. Всі ми є люди помильні, всі ми в слабості щось зробимо не те і тому потрібно того механізму для поправи. Але його потрібно використовувати второпно. Ціль не є комусь сказати, ціль є поправити.

— Владико, я ще хотів спитатися вас про терпимість (політичну). Тому, що багатьом людям, коли Україна здобула незалежність, здавалося… Мушу поставити, бо я не хочу крові… Я працюю з нашими правоохоронними органами. Кажу, що будуть вас бити — ви не бийте у відповідь. Все може бути: дурні, провокатори, серед вас, серед інших. Але, зрештою ж, не забувайте, що колись перед Богом треба буде давати звіт і треба мати терпіння, і навіть не піддаватися, якщо навіть і провокують… І, власне, прошу вас сказати просто про терпимість. Тому, що ви є Владикою Греко-Католицької церкви… ви маєте відповідальність перед своєю паствою. Фактично, це, швидше, це мають почути люди, які належать до вашої церкви. Як ви до цього ставитеся?

— Є два роди терпимості: перший — я нічого не можу змінити і тому терплю; другий рід терпимості особливо важливий у суспільному житті, це терпимість селянина, або людини, близької до природи. Селянин знає, що коли він посадив деревце, воно одразу не дасть плодів. Це є свідомість, що для того, щоб щось досягнути, я мушу потерпіти. Такою є засада спільнотного життя. Така терпимість вимагає прийняти іншого таким, яким він є.

Ми не застановляємося над тим, що би я міг зробити, щоб інший був кращий. Зверніть увагу, що я не кажу, що би я міг зробити, щоб він не був таким як він є, бо тоді я міг би просто його усунути. Він не буде мені заважати. Але це не є ціль. Я повинен подумати, що я можу зробити, щоб він став активнішим.

— Вибачте за таке пряме питання: не виключено, що наступного тижня в Київ з ваших єпархій поїде багато людей протестувати, зрештою, ви можете мені сказати, що я можу брати до ефіру, а що — ні, це ваше право, я обіцяю цього дотриматися. Скажіть щось цим людям. Тому що як забороняти протестувати їм, зрештою, це ж їх конституційне право, тому що з точки зору Церкви, Конституції, це їх право. Як їм себе поводити, як їм свої права реалізувати?

То все, що я менше-більше вже сказав. Мусить кожний застановитися: «Що я цим осягну? Перш усього, що я хочу осягнути». Знаєте, ми є такий нарід, що до загину любимо Україну, але не любимо українців. Отже, що я хочу? Чи я хочу своєї вигоди, чи вигоди своєї родини, чи вигоди свого села, чи я, направду, хочу добра всім. Що я є згідний пожертвувати? Кричати — це є добра річ, часами треба, але криком ми нічого не будуємо. Що я є згідний пожертвувати, щоби всі ми краще жили? Який найкращий спосіб заохотити людей робити добро? Такі питання кожна людина мусить собі ставити. І якщо він у своєму серці є переконаний, що він, ідучи до Києва чи інших міст, поводиться найкорисніше, тоді, брате, я би сказав — іди. Але заки він до такого дійде, він мусить себе спокійно, холоднокровно запитати: «Де я стою, чого я шукаю і яке добро я цим осягну?» Це не є тільки для греко-католиків, кожний мусить себе це запитати, чи він є зі Львова, чи з Києва, чи з Черкас, звідки хто би не був.

Ми хочем будувати, і є моменти, коли треба пожертвувати життям і на це мусимо бути готові. Якщо ми переконані у своєму сумлінні, що віддаючи життя, стелимо кращу дорогу для ближніх, ми, до певної міри, маємо обв’язок це зробити. Ми стоїмо перед дуже великим завданням і не повинні боятися протесту 16 вересня, немовби то кінець України. Це є частина нашого суспільного життя, з якої ми мусимо витягнути певні заключення. Криза є момент росту, як нема кризи — нема росту. Отже ми повинні до цього моменту підійти позитивно.

Пам’ятаймо таку річ. Ми часто маємо дуже палких промовців, між політиками, на жаль, так буває, що вони необережно говорять. Коли будь-хто так до мене промовляє, що я, вислухавши його слів, починаю когось ненавидіти, то я мушу застановитися, від кого прийшло це слово. Якщо твоє слово, оперте на доказах твого життя, мене вчить більше любити, більше працювати, навіть більше терпіти задля добра — то є добре слово. Коли мене те слово вчить ненавидіти, руйнувати, не шанувати, понижати других людей, не дивитися на їхні потреби, не дивитися на їхні права, прямо тільки себе пропихати — це є небезпечне слово. В такий спосіб ми повинні оцінювати те, що чуємо.

Мені здається, що сьогодні ми маємо забагато слів, декларацій, звернень і т. д. Треба дій, слів, опертих на конкретних діях. Я не думаю, що наші люди цілковито позбавлені критичної думки. Ні. Але є така психоза, що нікому не вірять. Це є трагедія нашого минулого. За комуністичних часів пропаганда процвітала. Вони були майстри пропаганди. Тому ми є хворі в душі, бо ми вже перестали один одному вірити. Люди є так наставлені, що якщо ви говорите, то вони радше не повірять, аніж повірять. Тому потрібно на кожному рівні, включаючи Церкву, робити так: спочатку діла, а потім слова.

Ми є сьогодні в досить трудній ситуаціїї, яка нині є, а через два тижні її не буде, з якої можна вийти і не треба попадати в паніку. Треба застановитися, що ми з того можемо навчитися. Наш письменник Панас Мирний затитулував книжку «Хіба ревуть воли, як ясла повні», якщо воли ревуть, то щось є не в порядку. У нас є така ситуація. Але це не означає, що світ валиться, це не значить, що ціла система, ціла держава наша розлітається. Ні. Треба спокійно, мудро, помолившись, робити те, що є добре і ми випливемо наверх.

— Владико, я дякую вам за ваш час, але ще хотів би ваш коментар короткий по двом питанням, бо я сам не знаю, як до цього ставитися. Я маю, можливо, про це щось колись говорити. Одна річ — це Цвинтар Орлят. Як до цього ставитися нормально, бо я не розумію, чесно кажучи, повністю львівський контекст — звідки це виникає, береться, навіть і в політиці, тому що мертві не винні, як правило, ні в чому, і тому мені не ясно, чого це робиться. Але мене цікавить, звичайно, не політична ваша опінія, а опінія лідера Церкви.

— Мене раз питали на телебаченні тут. Я кажу: знаєте, по цілому світі розсіяні є цвинтарі військові, але я ще в свойому житті не бачив цвинтарів політиків. Політики роблять заколот, або люди, які себе вважають політиками, — політиканти. Я щиро вам скажу, що також не розумію до дна ті труднощі. Є у нас, на жаль, певна антипатія до поляків, це можна зрозуміти. Але ми повинні зважити, за що ж ці загинули. Вони загинули за те, що вони уважали святим. Наші хлопці, що лежать коло них, також загинули за те, що вони вважали святим. Ті речі не сходилися, але вони робили те, що вважали за відповідне. А нам сьогодні судити, що вони думали, чи що вони повинні були думати — є трохи над міру. Я думаю, що та здорова думка мусить трохи переваритися у Львові. Моє вражіння, що ті переговори не були второпно проваджені, я навіть з польської сторони таке чув. Треба якось направити буде. Дай Боже, щоб ми чим скорше того позбулися і якось себе заманіфестували, як дозрілі люди, громадяни, справжні демократи.

Є певна група людей, яка противиться розв’язці, яка, мені здається, була б нормальною. Я бачив цвинтарі німецькі, які Німеччина утримує на терені Італії. Ніхто не буде твердити, що ті німці вмерли за незалежність Італії, адже вони вмерли, щоб Італію окупувати. Є певні правила, які ми не можемо пристосовувати до мертвих. Дай Боже, щоб то чим скорше змінилося.

— Чи ви бачите, що в такій ситуації цим достатньо штучним і нетривалим конфліктом може скористатися хтось третій, який недоброзичливо ставиться ані до України, ані до Польщі.

Багато з того, що діється на Україні, багато з того, що діється між нашими Церквами походить від когось, кому залежить, щоб не було миру на Україні, а тим більше напевно залежить, щоб не було співжиття між поляками і українцями, росіянами і українцями, німцями і українцями і т. д. Комусь на тому залежить. Думаю, що багато із наших труднощів походить з того. А ми дурні, пробачте, що так скажу, але часами треба, що ми даємо себе так легко натягнути. Люди, які часами підходять до нас і кажуть: «Я українець, слава Україні, ти маєш ненавидіти поляка, ти маєш ненавидіти москаля». Але багато людей не застановляється, як хтось мені підсуває думку, що моя любов до України, — то значить ненависть до всіх інших. То не є християнське. Я боюся, що багато з тих речей, що діються на Україні, є такого походження, комусь на тому залежить. Мені дуже прикро, що ми не думаємо і не застановляємося. Чекай, він так гарно говорив, що я тепер думаю, вислухавши його промови. Ага, він казав, що поляків треба ненавидіти, треба ненавидіти сусідів, треба певних українців ненавидіти. Якщо так він говорив, то він зле говорив, я того не принимаю. В нас нема під цим оглядом критичного думання, ми дуже легко емоційно даємо себе вести. Тому нас посварити — українців — то є чиста забава. І люди те роблять. А ми даємо себе натягнути.

— Владико, з тією катастрофою, що сталася на Скнилові. Не перша трагедія в історії Церкви, не остання. Очевидно, що так. Ми хочемо зробити такий фільм-реквієм, в якому немає політики, якщо чесно, зовсім. І моє питання до вас зовсім не є повязане з політикою, не є політичне взагалі. Ми розуміємо, що це велика трагедія для Львова, для України. Які висновки...

— Ми навчилися одного, на мою думку, — що в таких випадках треба казати повну правду. Я вам щиро скажу, що до сьогодні не знаю, що сталося. Ніхто не каже повної правди, і цим ми підриваємо пошану для всякої влади. Треба просто з моста, довідатися правди перш усього, її в повноті сказати. Що сталося у Львові і яка є шкода з того, поминаючи людей, що загинули. Шкода є та, що люди між собою шемрають. Це є дуже недобре. Цим підривається пошана для будь-якої власті, будь це державна, будь це центральна, будь це обласна, будь це міська, не грає ролі. Ми мусим навчитись шанувати владу, але влада мусить стовідсотково говорити правду. Достовірно. Щоби такий пересічний громадянин, як я, взявши якийсь звіт чи якусь газету, — і там все є пояснене.

Що сталася така річ, то не можна заперечити. Вона сталася, люди погинули. Що хтось був винен, недопрацював, то треба виразно сказати і признати хто був, не ховати. Моє вражіння, чому люди шемрають — бо вони переконані, що щось є несказане. Ті речі виразно треба казати.

За совєтських часів то розв’язували ліпше, нічого не казали. Літаки падали, шахти валилися, а ніхто нічого нікому не казав. Всьо прекрасно функціонувало. То є один спосіб. Але ті часи минули. Тепер треба говорити повну правду і тоді буде спокій. Хто плаче, мусить виплакатись. Сталося. Нема ради. Хтось зробив помилку, і воно сталося. І всі винні і ніхто не винен. В таких випадках треба стовідсотково говорити правду, і тоді є спокій. Це болю не зменшить, але спільнота є спокійна.

Та сама річ, що сталася у Львові, сталася в Італії в 1982 році. Згинуло понад двісті людей, згинуло на місці. І тоді заведено дуже строгі правила. І мене в Італії переконували, що та трагедія у Львові сталася тому, що не зберігали тих правил, які усталені для цілої Західної Європи. Значить, хтось прогавив. Наше халайство. Правда є одинокий спосіб вийти з того. І якщо хочете дати фільм, який був би позитивним вкладом, старайтеся до найменших подробиць пояснити те, що сталося, навіть якщо доведеться сказати, що той чи інакший є винен. Хто компетентний, притягне їх до відповідальності. Я не бачу іншого способу. Щоб збудувати, нам потрібно, щоб поняття влади, поняття закону були ясними, були чіткими, формуючими. Тому ми мусимо всіх зусиль докладати, щоби пошану для влади, для влади як такої, до закону як такого, щоби їх тримати на відповідному рівні. Тоді і ми самі будем себе шанувати, буде пошанівок в нашій громаді, будуть нас чужі шанувати. Я не бачу іншого способу. Замало сказати: «Я жалую, що таке сталось», — але правда, треба дати факт. Це є друга річ, без якої ми не підемо вперед.

— Я вам дуже дякую за ваш час. Ми закінчили...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво