Поцарювали — і досить? - Архів - dt.ua

Поцарювали — і досить?

28 жовтня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №42, 28 жовтня-4 листопада

Про те, що влада не має стратегії розвитку країни, яка передбачає чітке визначення пріоритетів, писали багато й давно...

Про те, що влада не має стратегії розвитку країни, яка передбачає чітке визначення пріоритетів, писали багато й давно. Однак цього тижня ми отримали найбільш промовисте підтвердження цього: попри те, що всю передвиборну кампанію Віктор Ющенко говорив про необхідність реприватизації «Криворіжсталі»; попри те, що вже під час його каденції стало зрозуміло: КМК буде повернутий державі і проданий дорожче; попри те, що суди Кабмін і Генпрокуратура виграли і конкурс за сімдесят п’ять днів був оголошений, попри весь цей запас у часі після проведення самого конкурсу представники влади — президент, прем’єр, міністр фінансів, міністр економіки — врозбрід стали висувати версії, на що необхідно витратити гроші, виручені від продажу підприємства! Якби у влади були визначені стратегія і пріоритети розвитку (не ті пріоритети, які впродовж п’яти хвилин перелічуються у промові президента з нагоди Дня незалежності, а ті, що перелічуються за 10 секунд, оскільки зрозумілі й затверджені), то не виникало б сьогодні запитань, на що витратити двадцять чотири мільярди гривень.

Створення фінської компанії «Нокіа», що стала одним зі світових лідерів мобільного зв’язку, стало можливим після того, як упродовж певного часу країна практично третину бюджету витрачала на розвиток сфери високих технологій. На п’ять військових підприємств працювала вся Південна Корея для того, щоб, конверсувавши їх, створити всесвітньо відомі бренди і згодом вибудувати на них економіку країни. Прикладів визначення пріоритетів, які при правильному розрахунку витягували економіку держав із стагнації та депресій, як Барон Мюнхгаузен себе за волосся з болота, можна наводити багато. В Україні ж ці пріоритети не визначені. Тоді як абсолютно очевидно, що гроші, які залишаться від приватизації «Криворіжсталі» після погашення бюджетного дефіциту і, можливо, тримільярдного дефіциту Пенсійного фонду, не повинні зникнути через розчепірені пальці всіх галузей, а мають сконцентруватися в одному-двох місцях із тим, щоб згодом давати країні прибуток, як мінімум, не менший за той, який могла б при ефективному менеджменті давати «Криворіжсталь», якби залишилася у державній власності. Що це може бути? Сільське господарство? Будівництво газопроводу? Будівництво доріг, які сприяють підвищенню привабливості України як транзитного коридору? Інноваційна політика? Відповіді немає. Бо влада знає, що їй потрібно латати, але вона не знає, що їй потрібно шити.

Інша річ, що вона далеко не завжди має уявлення про те, як і якими силами робити навіть це. У країні зруйнована державна система управління. Про якість левової частки кадрів із нового призову ми не говоритимемо. Про це, знову ж таки, давно все сказано. Але багато й інших проблем. Секретаріат президента зруйнований. Робляться, безумовно, спроби відновити й налагодити його роботу, але запустити все так швидко, як це уявлялося Олегу Рибачуку ще півтора місяця тому, неможливо. У кращому разі, інтелектуальна плацента президента почне працювати з нового року. Поки що ж наявна організаційна гіпоксія.

Генпрокуратура обезголовлена. Упродовж дев’яти місяців не відбулося призначення послів. Півроку в нас немає представника у Вашингтоні та ще майже в двох десятках країн. А в Росії українську дипмісію очолює людина, з вимогою відставки якої на самому початку терміну виступив сам президент України. Не вдаючись в обговорення політичних поглядів та професійних рис Миколи Білоблоцького, хочу поцікавитися: а наскільки ефективно може працювати «підвішений» посол?

Те ж саме запитання і до всіх губернаторів. Після відставки уряду президент не приховував, що має намір провести кадрові чистки в губернаторському корпусі. Було обіцяно завершити їх до 11 жовтня. Намір правильний. Але сьогодні 29 жовтня. Майже два місяці глави областей не мають уявлення про те, як складеться їхня доля, і можна припустити, що пріоритетно займаються чи то її вирішенням, чи то самозабезпеченням через незнання власного майбутнього. Наскільки вони ефективні у своїй роботі (знову-таки, не вдаючись в оцінку особистісних та професійних рис кожного з них), — запитання риторичне.

Йдемо далі. Були деякі підстави вважати, що з приходом Анатолія Кінаха — досить виразного менеджера й організатора — на посаду секретаря РНБОУ хоча б ця структура запрацює чітко. Але поки що цього не сталося. Усі, хто сидів у кріслі секретаря РНБОУ в усі часи, хотіли стати Горбуліним. Однак для того, щоб ним стати, а точніше — мати такий вплив, який із 1994-го по 1998 рік (1999-й не враховуватимемо) мав Володимир Павлович у країні, не потрібні додаткові повноваження — Горбулін обмежувався тими, які були виписані в законі, а потім у Конституції; для цього не потрібно мати штат ні з 280 чоловік, як хотів Порошенко, ні з 240, як затвердив Кінах, — Горбулін принципово стежив за тим, щоб кількість штатних співробітників не переходила цифру 100. Для цього потрібно бути державним діячем, здатним розподіляти послідовність пріоритетів у такий спосіб: спочатку державні інтереси й азарт до великої, зокрема, й міжнародної, політичної гри, а потім уже — інтереси власні. Політика як мета, а не політика як засіб. Інтрига, і не інтрижки. Цього рівня ніхто з наступників Володимира Павловича, на жаль, не досяг, як і рівня підготовки засідань РНБОУ.

Навіщо далеко ходити за прикладом? Про те, що в п’ятницю о третій годині дня відбудеться засідання Ради, її члени — прем’єр, спікер, глава Верховного суду, міністри, голова СБУ — довідалися наприкінці робочого дня в четвер! Як і про тему, що обговорюватиметься на найвідповідальнішому державному дискусійному майданчику країни. Хтось собі уявляє якість рішень, прийнятих за таких умов? Отож бо.

Єдина структура, яка на сьогодні працює більш-менш ефективно, — це Кабінет міністрів. У ньому є свої слабкі й сильні ланки, але в цілому процес триває. Триває і наражається на... відсутність провладної більшості в парламенті. Реалізація багатьох напрацювань Кабміну проблематична, а часто — неможлива саме через цей чинник. Що, крім політичної короткозорості, відсутності організації й невичленення політичних пріоритетів, перешкоджало керівництву країни в перші місяці створити в Раді більшість із фракцій переможної коаліції та переляканих представників прокучмівської більшості? Що, крім цього, завадило сконструювати машину для прийняття урядових і президентських законопроектів? Деталі ж самі з ями вистрибували! Життя вкотре довело: виконавча влада без підтримки парламентської більшості — що кондитер без духовки: пиріжки законопроектів можна ліпити, але сирими їх не з’їси. Завал парламентом своєчасного прийняття законів, необхідних для вступу в СОТ; перемога депутатських лобі над здоровим глуздом зміни тарифної політики, і як наслідок — процвітання контрабанди на кордоні; прийняття популістських законів, які розривають реальну оболонку бюджету, — це лише окремі приклади, що стали наслідком упущеного шансу зі створення провладної більшості в Раді.

Відсутність стратегії розвитку економіки й деформація державної бюрократичної машини вкупі з перманентними скандалами в помаранчевій, а з урахуванням соціалістів — помаранчево-рожевій команді призвели до зниження авторитету влади. Яскравим прикладом цього може бути трансформація самовідчуття українських олігархів. Двох років перебування в парламентській опозиції Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко виявилося мало для того, щоб виробити чіткі критерії й методики розрулювання ситуації з ревізією приватизації минулих років. Про наслідки відсутності таких критеріїв керівників держави неодноразово попереджали як під час передвиборної кампанії, коли реваншистські ідеї були вишиті на помаранчевих прапорах, так і на світанку нової влади. Марно попереджали. Втім, як і про багато що інше. Тут журналістам «ДТ» повідали про те, як Віра Іванівна Ульянченко обурювалася тоном публікації в «Дзеркалі тижні». Мовляв, «що це за форма — «президент зобов’язаний»! Президент нікому нічого не зобов’язаний». Можливо, Віра Іванівна і мала б рацію, якби не два моменти. Перший — цей президент зобов’язаний суспільству і країні, як колгосп — землі. Це апріорі. І другий — главі держави знадобилося вісім місяців (під час яких був убитий шанс на прорив) для того, щоб почати робити те, про необхідність чого говорилося в лютому і березні: призначити віце-прем’єра з регіонів; зустрітися з олігархами; почати зшивати країну; вибудовувати цивілізовані контакти з опозиційними силами; провести ревізію кадрових призначень у регіонах; обмежити вплив людей, які прийшли у владу «відбивати» гроші за передвиборну кампанію, тощо. Деякі з цих речей не пізно реалізувати нині, а з деякими і вчора спізнилися. Якщо до середини весни можна було говорити про реальну реприватизацію підприємств за чітко визначеним і всім зрозумілим законним принципом (наприклад, невиконання інвестзобов’язань чи юридичні порушення під час проведення тендерів); якщо ще до середини літа можна було говорити про реальність механізму доплат, зрозуміло, за умови його затвердження ВР, — то тепер з українськими олігархами, які соромляться свого багатомісячного і, як виявилося, безпричинного страху, говорити можна було тільки про створення рамок і правил гри. Для іншої розмови в нинішньої влади немає ресурсу. Найчіткіше про це сказав екс-генпрокурор: «Даїшник піднімає жезл, і вже ніхто не зупиняється». До речі, у тому, що державна машина, і передусім правоохоронні органи, додавши в піарі та вербальній демократичності, здали в професіоналізмі й не набрали в принциповості, значима частка вини самого Святослава Піскуна. Найчастіше в прокуратурі та в судах держава, яка розпочинає спір із казнокрадами чи сумнівними власниками земель, заводів і пароплавів, програє, оскільки її законні аргументи поступаються вагомим аргументам заможних відповідачів... Цю тенденцію українські олігархи усвідомили набагато раніше, ніж українське суспільство зрозуміло, що відбувається.

Після того як із української влади зникла Юлія Тимошенко, беззавітно віддана ідеї приватизаційної продрозкладки; після того як із оточення Ющенка де-юре (а деякі й де-факто) зникли люди, які мали намір боротися за перерозподіл власності або за фінансові потоки, експлуатація котрих призвела б до збільшення власного великого бізнесу, після виведення з дрібної влади великих гравців біля Віктора Андрійовича залишилися люди, які на велику власність не претендували і реприватизації не жадали. Але деяким із них було достатньо подяки, котра надходила від заможних шукачів президентської уваги. Простіше кажучи, ті, хто жив на зарплати, пережили тих, хто жадав великої власності та влади. Цей аспект також став однією з причин можливості не просто зустрічі президента з олігархами, а саме такої зустрічі, скликаної похапцем, проведеної без сценарію, після якої в олігархів і зміцніла думка про слабкість президента.

Мені доводилося чути про цю думку з перших вуст. Квінтесенція така: «Те, що Ющенко програв, було ясно ще до зустрічі. Ніяких доплат не буде. Реприватизації — теж. Можливо, ще розберуться з НЗФ, і на цьому буде поставлено крапку. Та все ж зустріч була важливою. Але ми очікували, що це буде розмова з державним діячем, із президентом, під час якої обидві сторони візьмуть на себе певні зобов’язання і, крім того, обговорять стратегічні питання. Порушать теми, які визначать завершення періоду первинного накопичення капіталу і визначать взаємовигідні, нехай однакові для всіх, але стабільні правила гри. Ми думали, з нами говоритимуть про закон «Про амністію тіньових капіталів» і його умови, про новий Податковий кодекс, про судову реформу, без якої ведення бізнесу в країні є надзвичайно ризикованим. Натомість ми почули загальні слова про те, що потрібно чесно робити бізнес і протягом кількох годин були свідками того, як Скудар, Жеваго, Бойко та Гайдук сперечалися з Пинзеником із приводу неповернення ПДВ. А той, у свою чергу, посилався на непередані податковій документи. Чому нас повинні цікавити якісь неузгодженості між структурами влади?! Чому розмова з президентом, із главою держави має опускатися до рівня розмови в кабінеті податківця? Президент нас попросив будувати лікарні й реставрувати пам’ятки. Займатися меценатством чи ні, за великим рахунком, це наша особиста справа. Ми ж сплачуємо податки, за які держава це все повинна робити саме за рахунок бюджету».

Ну, припустимо, з приводу податків мої співрозмовники погарячкували, бо культивована «оптимізація» податків усередині країни й уникнення сплати податків через виведення великої частини капіталу за кордон — гріх практично кожного, хто сидів за одним столом із президентом. Однак «дорогі друзі» так і не почули про реальну схему, яка дозволяє набути довіру до влади і через амністування засвітити свої реальні капітали.

Погарячкував президент також, називаючи цих людей обличчям українського бізнесу. Насправді ж бізнесовим обличчям держав може слугувати «Соні» і «Дженерал моторс», «Бритиш петролеум» і «Шанель». Інакше кажучи, виробники брендів, які асоціюються зі своїми країнами більше, ніж малюнки прапорів; ті компанії, котрі сприяли визначенню місця своєї держави в міжнародному розподілі праці. Ні Суркіс, ні Жеваго, ні Пінчук, ні Хорошковський, ні Ахметов (попри піар-претензії) не можуть вважатися бізнес-обличчям України: не доросли, не визріли. Однак, як про тримачів найбільших капіталів і найбільших роботодавців про них говорити можна. І як найбільші власники, котрі сформувалися в епоху Кучми, вони дані новій владі як об’єктивна реальність. Інших вітчизняних буржуїв такого масштабу в країні вже не буде: немає тієї різниці внутрішніх і світових цін на метал і хімію, немає тих потоків російського газу й нафти, на котрих ці статки було нажито. Так, успіх цих людей також пов’язаний із фаворитизмом, корупцією і, що досить важливо, із практикованою закритістю українського ринку для великих закордонних інвесторів. Але вони є, і владі забракло технологічності й рішучості, а також законних підстав або законодавчих ініціатив для того, щоб виправити приватизаційну несправедливість минулих років. Але тепер їй бракує авторитету й ідей для нав’язування олігархам прозорих і вигідних для держави правил гри. Потенційні жертви справедливості відбулися великим страхом і малими витратами на реставрацію Січі, Батуринського палацу. Сьогодні реальне занепокоєння — і то не за свій бізнес, а за себе особисто — відчуває хіба що Рінат Ахметов. Однак після того, як кримінальну справу про діла давно минулих днів було покладено до довгої шухляди, Рінат Леонідович на запрошення глави держави повернувся в країну і на радостях готовий був підтримати кандидатуру на посаду прем’єра не те що Єханурова, а Степана Хмари.

Зрозуміло, зустріч із олігархами, або найбільшими власниками України, мала бути проведена президентом на самісінькому початку каденції. За іншим сценарієм, в іншій атмосфері і з іншими вимогами, умовами. І на ній президент сприймався б переможцем і державним діячем, а не партнером. У результаті глава держави не здобув авторитету в олігархічному середовищі й укотре здивував власний електорат.

Проблеми зі стратегією, менеджментом й авторитетом серйозно послабляють шанси владної команди на майбутніх парламентських виборах. Населення, яке називає стиль правління «бардаком», продовжує перебувати в розхристаних почуттях. Передусім це стосується електорату помаранчевої команди. Частина країни зловтішається, частина розчаровується, частина озлобляється, але частина ще сподівається. Та, котра сподівається, справедливо зауважує, що розрахована не на рік, а на п’ять років, програма, все ж частинами виконується: зарплати, пенсії підвищено; детінізація економіки, котра дала 70-відсотковий приріст до бюджету, мала місце; строк служби скорочено; новонароджених підтримують восьмитисячними виплатами; «Криворіжсталь» продано; свобода слова в усій красі (було б що сказати). Але всі ці досягнення, по-перше, незначні порівняно з тим проривом, який могла б здійснити країна, коли б нова влада мала план і ставку робила на інтелект і менеджерів. А по-друге, коли б сама розколота команда не мала настільки яскраво виражених суїцидальних схильностей. У даний момент цілком очевидно, що дії Тимошенко та її команди передусім спрямовані на дискредитацію Ющенка та його оточення. З другого боку, ми бачимо, що дії як оточення президента, так і його особисто, сконцентровані на дискредитації Тимошенко та її команди. Ви за останні місяці чули від Віктора Андрійовича критичне зауваження на адресу Симоненка або Януковича, Литвина або Вітренко? Правильно, не чули...

Представники розпиляної сцени Майдану методично вганяють цвяхи в рейтингові домовинки одне одного. Паралельно війна, що вибухнула між Литвином і Морозом, опускає зрослі було шанси обох сил. У результаті як мати-Вітчизна над Києвом, над країною нависає монументальний образ Віктора Федоровича. Тільки не з мечем, а з ключкою для гольфу, до якого лідер «Регіонів» приохотився: вільного часу в нього — хоч греблю гати. Хтось запитає: а чому ж ви критикуєте владу і не чіпаєте Януковича? Резонно. Але що можна сказати про людину, якій вдалося за цей час відпочити, схуднути й здійснити тур по базарах? Солдат спить — служба йде. Сьогодні ніхто з його конкурентів не в змозі залізти на його електоральне поле. Їм би своє втримати. А утримавши, впросити прийти до виборчих урн. Адже, як показують соціологічні дані, сам по собі електорат Віктора Януковича не зростає. Проте, коли підрахунки проводять не від усіх опитаних, а тільки від тих, хто має намір прийти на вибори, показники партії Януковича різко вириваються вперед. Тому що країна, яку так і не зшили, досі розділена на два табори. Але якщо у Віларібо панує розгубленість і розчарування, то у Вілабаджо — очікування реваншу.

З огляду на неминучість конституційної реформи і, як наслідок, перерозподілу повноважень від президента до парламенту й Кабміну, роль Верховної Ради та її майбутнього складу важко переоцінити. Сьогодні ситуація для помаранчевого табору має вигляд дуже невтішний: перспективи Януковича повернути собі пост прем’єра і, як наслідок, у жорсткій формі забезпечити ренесанс — сьогодні реальні. Якщо не станеться ніяких якісних змін на борту владного корабля або в стані помаранчевих у широкому розумінні цього слова, то країна матиме дві перспективи: або повний відкіт назад із погляду принципів і цінностей, або перманентна війна не на життя, а на смерть між центрами влади.

Перша ситуація передбачає створення в майбутньому парламенті коаліції за участю президентської «Нашої України», «Регіонів» і, можливо, Литвина. Наслідки такого союзу з реальним висуванням Януковича на пост прем’єра можна описувати дуже довго. Водночас, цей опис буде лише доповненням до цілком чіткого уявлення про те, хто стане головною постаттю у владі й з якими принципами. Саме під керівництвом цієї постаті внаслідок досягнення його консенсусу з «Нашою Україною» і знову-таки, можливо, з партією Литвина, відбудеться колосальний дерибан постів, потоків і силовиків. У принципі, коаліцію можна було б розширити іншими політичними силами, які подолали бар’єр, коли хтось, звісно, пояснить трьом партнерам необхідність підпускати до пирога зайві роти.

Другий, конфронтаційний, варіант матиме місце в тому разі, якщо більшість буде сформовано без урахування президентської сили. Тоді глава виконавчої влади — прем’єр-міністр, обраний, наприклад, коаліцією «Регіонів», Тимошенко і Мороза, а також спікер, призначений цією же коаліцією, вступлять у неминуче протистояння з президентом. А оскільки реформа породжує три рівновеликі центри влади, то ні про який реальний розвиток і прорив мова йти не зможе.

Дехто з вас спитає: «А чому ж не розглядається варіант союзу Ющенка та Тимошенко?» З погляду політстратегії та відповідальності переможців цей союз необхідний. Він не є стовідсотковим виходом із ситуації. Але, можливо, рятівним для збереження певних цінностей, за торжество яких люди стояли на Майдані. Для цього електорату будь-який інший союз і Ющенка, і Тимошенко — є аморальним. Однак, з огляду на домінуючі амбіції й емоції, розумний крок, спрямований на прагматичне возз’єднання, багатьом видається неможливим. Саме ця нераціональна й безвідповідальна поведінка обох сторін у сукупності зі спільними і зробленими окремо Віктором Ющенком і Юлією Тимошенко помилками, перекреслюють у свідомості багатьох позитивні наробітки їхньої спільної влади і розчищають дорогу до відродження жорсткого варіанта епохи Кучми.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво