ПОЧАТОК

Не знаємо, чи потішить це самолюбство Романо Проді, але, здається, президентові Європейської комісії ще довго залишатися єдиним, хто знає зміст звернення Леоніда Кучми до українського парламенту. Поки глава держави готувався до відльоту в Брюссель, де, крім іншого, планував обговорити цю історичну працю, новообрані парламентарії, на його прохання, дружно проголосували за те, щоб послання оголошувалося у вже «оголовленій» Верховній Раді. Взагалі, той жвавий темп, у якому парламент стартував, автоматною чергою видаючи результативні голосування, спочатку налаштовував на оптимістичний лад щодо швидкоплинності спікеріадного процесу. Проте погляд на результати депутатського волевиявлення зблизька в друзки розбивав ілюзію стійкої одностайності сесійної зали, названої в народі парламентською більшістю. На чиєму боці виступали комуністи, той і забивав гол: «Єдина Україна» — «Нашій» або (що все-таки було частіше) навпаки.

При цьому незначимість предмета голосування зовсім не перешкоджала переможцеві відчувати й бурхливо виражати неміряну радість. Очевидно, давалися взнаки залишкові явища передвиборної гарячки. «І чого було так радіти, коли не пройшла пропозиція «єдунів» збільшити кількість парламентських комітетів?» — запитували журналісти «нашоукраїнців». «Їм же менше портфелів дістанеться!» — стрибали до стелі ті. «Проте ж й у вас буде менше», — резонно заперечували їм у відповідь. Однак куди вагомішим за будь-які резони було захоплення хай маленькою, та ще однією перемогою. Ради справедливості, втім, слід зазначити, що невдала спроба продовжити список комітетів трохи зіпсувала настрій «Єдиній Україні», оскільки залучення до її рядів мажоритарників відбувалося не без допомоги заманювання їх обіцянками посад. Утіхою їм могло служити лише те, що «комітетський облом» стався вже після офіційного подання на реєстрацію в секретаріат поіменного списку фракції «єдунів». До відкриття сесії, за деякими даними, вони змогли нашкрябати лише 120 депутатських заяв, проте ніч щонайнапруженішої вербувальної праці з вівторка на середу збільшила особовий склад передового загону пропрезидентських сил у парламенті до 177 мандатоносців.

Проте якщо на результати голосувань подивитися ще пильніше, у внутріпарламентських розкладах можна виявити й іншу цікаву особливість. Більшість, яка складається із суми голосів «Нашої України», блоку Тимошенко, СоцПУ та комуністів, отримує впритул — 227 депутатів. Без додаткових вливань, які компенсують природну усушку (хтось відлучився з залу, хтось через недосвідченість натиснув не на ту кнопку), домогтися результату «Рішення прийняте» неможливо. Сподіватися, що гуманітарну допомогу четвірці нададуть співчуваючі елементи з «Єди» й СДПУ(о), було б наївно. Не тому, що таких немає, а через жорсткий контроль за процесом кнопконатискання, у тому числі й з боку запрошених на відкриття глав обласних держадміністрацій, які не квапляться забиратися геть. Навіть після того, як були розпочаті надзвичайні мобілізаційні зусилля, у парламенті залишилася невеличка — чоловік 11—12 — популяція незалежних депутатів, неформальне керівництво якими здійснює екс-віце-спікер Степан Гавриш. І якщо комуністи, про що тепер стверджують усі, кому не ліньки, — загальновизнані власники золотої акції, то скромна група нейтралів непомітно й без зайвого галасу прибирає до рук акцію діамантову. Принаймні серед двохсот тридцяти законодавців, які виявили бажання зберегти попередній кількісно-якісний склад парламентських комітетів, семеро, без яких рішення не було б проголосоване, — з тих, хто не приєднався.

Та лише прозирнувши у глибину внутріфракційних хитросплетінь, можна роздивитися бодай схематичні обриси образу Верховної Ради четвертого скликання, якій махати рукою вслід главі держави, котрий піде, і зустрічати того, хто прийде йому на зміну. Чи щиросердим буде прощання і чи радісною зустріч — великою мірою залежить від того, яка відповідь вийде в результаті розв’язання рівняння з трьома невідомими, над яким нині б’ються парламентарії, і чи скористаються вони шпаргалкою, яку їм посилено підсувають ззовні?

«Єдина», але подільна

Звичайно, не 190 багнетів, як заявлялося напередодні, але число, близьке до цього, у «Єдиної України» все-таки вимальовується. Процес схиляння до співжиття при цьому не припиняється ні на хвилину, про що свідчать поодинокі, але щоденні випадки поповнення фракції, інколи за рахунок депутатських душ із протиборствуючого табору. Якщо натиснути і як слід попрацювати з позафракційними, паралельно улещуючи ідеологічно нестійких депутатів, які вже визначилися, то, з урахуванням тридцяти одного соціал-демократа, цілком можна було б вийти на показник, який дозволяє забути про вимушене партнерство з комуністами. Проте такий сценарій навряд чи можна здійснити хоча б тому, що всередині «Єди» простежуються відчутні відцентрові тенденції.

Першим дзвоником, який запрошує до залу всіх бажаючих подивитися гучний шлюборозлучний процес, стала зустріч донеччан із Президентом. Про те, що Партія регіонів оцінює свій внесок у загальну перемогу блоку на виборах значно вагомішими цифрами (маючи на увазі як отримані електоральні показники, так і витрачені матеріальні ресурси), ніж лепту інших сателітів, йшлося вже не раз. Схоже, «регіонники» вирішили перейти від слів до діла. На зустрічі у вівторок вранці їхніх представників із Президентом, за деякими даними, відбувся легкий шантаж: донецькі набралися хоробрості (або нахабства) заявити про небажання і далі залишатися без нагород за заслуги, скромно погодившись на медаль — прем’єрську посаду для свого губернатора Віктора Януковича — й пообіцявши у разі негативної відповіді вийти з блоку. Щоправда, за іншою, і, судячи з усього, більш наближеною до реальності версією, апетити Партії регіонів поширювалися лише на три, але далеко не кволих, парламентських комітети: бюджетний, паливно-енергетичний і з питань правоохоронної діяльності.

Інтерес донеччан до правоохоронної сфери викликає певну настороженість. Розповідають, що на вакантну посаду Генерального прокурора вони активно просувають свого Геннадія Васильєва, чия особа парламентським старожилам пам’ятається лише у зв’язку з одним курйозним випадком. Коли Верховна Рада дуже довго не могла затвердити президентської кандидатури Генпрокурора, депутати, дійшовши у своєму протистоянні з главою держави до повного абсурду, проголосували за обрання свого, парламентського Генпрокурора. Сповнений власної значимості, Геннадій Васильєв на повному серйозі приймав депутатські поздоровлення, зовсім не переймаючись волаючим беззаконням такого кроку. Чи варто нагадувати, що до вселення в кабінет на Різницькій справа не дійшла?

Інформація про те, з чим представники ПР покинули президентські чертоги, суперечлива: хтось каже про розуміння, виявлене Леонідом Даниловичем до потреб посланців шахтарського краю, хтось стверджує, що їм услід летіли попільниці. Проте в кожному разі фракції «Єдина Україна» не встояти. Інші її учасники майже не приховують свого наміру розбрестися по партійних квартирах. Правда, станеться це не раніше, ніж буде обрано парламентське керівництво. А оскільки сподіватися на завоювання командних висот тоді буде пізно, донецькі й нервують, намагаючись уже сьогодні вести самостійну гру та відважно йдучи на ризик. Втім, вірогідність того, що цей ризикований захід завершиться розпиттям багатьох пляшок шампанського, дуже відчутна.

Поки що тріщини по всьому фасаду «Єда» камуфлює зразково-показовою ревністю, з якою намагається виконати президентське завдання посадити в спікерське крісло Володимира Литвина, і змушена піддавати себе неймовірним перевантаженням, намагаючись подолати чималі труднощі на шляху до досягнення накресленої мети. Парадокс полягає в тому, що найголовнішою трудністю є сам екс-глава президентської адміністрації. Його історичний виступ у парламенті як кандидата на посаду голови Верховної Ради був безпрецедентним не лише з погляду депутатської етики, у трактуванні якої допустимі варіанти, а й з погляду етики людської. Стенограма засідань ВР — річ безжалісна. З нею немає потреби ховатися за кордоном, і вона не потребує експертизи на автентичність. Ось такий він, наш претендент у спікери номер один: недовірливий, дріб’язковий, метушливий, абсолютно вміє не тримати удар у такому, здавалося б, звичному для політика «виді спорту», як діалог, не кажучи вже про полеміку. «Він зачепив суто особисте, суто людське, намагаючись досадити. Тепер я хотів би сказати наступне, пане Яворівський, коли я вас провідував у лікарні, я тільки тепер зрозумів діагноз», — мабуть, найбільш смаковита і показова цитата з Литвина-депутата. Звісно, важко за один день перекваліфікуватися з глави адміністрації Президента, кулуарні методи роботи в якій, продемонстровані публічно, викликають загальне оторопіння. Впевнена, у головах багатьох «єдунів» промайнула крамольна думка: «Ну, як, скажіть на милість, переконувати в доцільності саме такого спікера колег по парламенту, якщо сам починаєш сумніватися в цьому?»

З другого боку, Володимирові Михайловичу можна поспівчувати як людині, котра змушена постійно себе ламати. Підкоряючись волі Президента, він мусив іти на вибори, наступаючи на горло власній пісні, покидати адміністрацію, і ось тепер, знову мужньо борючись із самим собою, складати іспит на обіймання посади голови парламенту. Адже якщо більшість депутатів, багатьом із яких при цьому також не уникнути ламки, проголосують за Литвина, йому доведеться себе ламати протягом ще чотирьох років (чи місяця для остаточного психологічного зламу досить?). Адже це для навколишніх буде вічним святом (один із членів очолюваної ним «Єди» запропонував у разі обрання Литвина спікером організувати продаж вхідних квитків на засідання Верховної Ради, як на циркові вистави), а для нього — суцільною мукою. Однак і вибір у Володимира Михайловича, як у героя «Кавказької полонянки»: «Або я її в ЗАГС, або вона мене до прокурора». На попередню посаду повернення немає, а без спікерського крісла він геть втрачає вагомість та авторитет. Оскільки після розпаду «Єди» його консолідуючі функції залишаться незатребуваними. Тому після першої невдалої спроби стати головою парламенту (за нього проголосувало 209 депутатів) Володимир Литвин обов’язково піде на друге коло.

Могли б «єдуни» висунути в спікери іншу кандидатуру? Мабуть, так. І спочатку, як рівнозначний варіант, розглядалася кандидатура Дмитра Табачника, за яку виступали не лише лідери його рідної «Трудової України», а й, за деякими даними, глава СБУ Володимир Радченко. Цілком потягнув би Сергій Тигипко, але його, подейкують, ладять на віце-прем’єра. Та хоч би хто з «єдунів» очолив парламент, він приречений на самотність. Оскільки розпад фракції неминучий. Він призведе до утворення самостійних депутатських об’єднань НДП, «Трудової України», Партії регіонів та Аграрної партії. А також, цілком імовірно, ще, як мінімум, двох груп із неприєднаних до жодної з них мажоритарників.

У «Наших» немає свого

Висування «Нашою Україною» на головну парламентську посаду не належного до фракції Івана Плюща — з політичного погляду, крок недозволенний. Він продиктований не тверезим розрахунком, а морально-етичними уподобаннями. Певне, Вікторові Ющенку ще тільки доведеться вчитися перестати конвертувати свої особисті симпатії в політичні рішення. Такий хід дав привід опонентам «НУ» лихословити, буцімто лідерові виборчого марафону і, відповідно, претендентові на лідируючі позиції в новому парламенті нікого виставити в ролі кандидата в спікери. Є підстави гадати, що спочатку «нашоукраїнський» варіант керівної парламентської трійки був таким: спікер — Віктор Мусіяка, перший віце-спікер — Адам Мартинюк, просто віце — Станіслав Ніколаєнко. І, як стверджують поінформовані джерела, комуністи висловили майже стовідсоткову готовність підтримати цей варіант. Подиву «нашоукраїнців» не було меж, коли Роман Безсмертний, представляючи їхнього претендента на посаду спікера, заявив, що кандидатура Івана Степановича узгоджена на засіданні фракції. Узгодження з приводу Плюща так і не відбулося. Рішення прийняв одноосібно Віктор Андрійович.

Тому й не дивно, що таємне голосування по кандидатурі двічі екс-спікера завершилося з таким принизливим (140 депутатів «за») результатом. Хоча Ющенко після цього і слав обурення на адресу тих, хто не виконав своїх домовленостей (маючи на увазі комуністів), це більше скидалося на хорошу міну при поганій грі: в урнах не виявилося бюлетенів багатьох пеерпістів та рухівців. Один із лідерів ПРП Сергій Соболєв, виступаючи того ж самого дня на каналі СТБ, навіть дозволив собі заявити, що обидві сторони (і «Єда», і «Наші») висунули тих, кого не жаль. Такі висловлювання свідчать не лише про істотні розбіжності ющенківців у поглядах на політичну доцільність, а й про різні бачення етичного кодексу членами «НУ».

І ще трохи про етику. Чимало кривотлумачень викликав візит Віктора Ющенка на Банкову напередодні спікеріади. Він відбувся перед відльотом глави держави на зустріч із уже згадуваним Романо Проді. Ініціатором розмови з Віктором Андрійовичем став Президент, який передав прохання зустрітися через Володимира Литвина. Наскільки відомо «ДТ», Леонід Данилович не прагнув схилити Ющенка голосувати за Литвина, але просив не висувати Плюща. Протягом останнього року Президент дуже багато вільного часу проводив з Іваном Степановичем. І приятельське спілкування, звісно ж, не могло не спонукати до того, щоб дати Плющу деяку надію на продовження його спікерської кар’єри і в новому парламенті. Однак виконувати свої обіцянки гарант не збирався. Образити свого товариша відкрито також не наважувався. Ось і попросив Віктора Андрійовича зняти Івана Степановича з пробігу, аби пропрезидентським фракціям не довелося голосувати проти нього. Ну просто «Маленький принц» якийсь зі своєю відповідальністю за тих, кого приручив!

До приручення ж окремих членів блоку Віктора Ющенка, здається, ще далеко. Крізь зовнішнє благополуччя колективного переможця виборчої гонки ні-ні, та й прорветься ремство невдоволених авторитарними методами керівництва фракції. Про те, що багато рішень приймаються навіть без урахування думки представників партій, з яких складається об’єднання, доводилося чути неодноразово. А побачити достатньо було те, як поводився в сесійній залі Роман Безсмертний. Хто б міг передбачити, в чиїй особі Олександр Волков, що свого часу зажив слави директора-розпорядника парламенту, здобуде настільки здібного учня й послідовника. Роман Петрович ні на хвилину не присів, намагаючись не випустити з поля свого зору жодного руху будь-кого з «нашоукраїнців». З одного боку, схильні до інакомислення складові частини непростої «нашоукраїнської» конструкції на благо фракційної дисципліни потребують підвищеної уваги. Але з другого боку — не можна так відверто демонструвати малозначущість кожного окремого члена фракції, порівняно з високими цілями і завданнями всього об’єднання. Зрештою, на прикладі парламентської більшості під неформальним керівництвом того ж таки Олександра Волкова доведено, що диктаторські методи рано чи пізно призводять до того ж, від чого їх застосовують як протиотруту, — до розпаду.

«Наша Україна» вже офіційно поділена на партійні секції. І якби тих, хто зібрався в ній, не об’єднувала мета «Наш Президент — Віктор Ющенко», «НУ» негайно розпалася б на амбітних, спраглих портфелів інтелектуалів—пеерпістів, стабільних невдах—рухівців і передове комерційне ядро фракції — молодих представників вітчизняної бізнес-еліти.

Апетит втікає, як час «Єди»

Для довершеності антуражу в перший день роботи парламенту вочевидь бракувало звучання в кулуарах комуністичних маршів, роздавання при вході червоних гвоздик та червоного прапора, що майорить над куполом. Комуністи, підбадьорювані численними згадуваннями в пресі про їхню золоту акцію, почувалися господарями становища. Навіть їхній лідер Петро Симоненко дозволив собі невеличкий відступ від звичного образу похмурої і нетовариської людини, сидячи в парламентському буфеті за одним столиком зі своїми одвічними опонентами з пропрезидентських фракцій і кокетуючи з журналістками. Загалом, життя вдалося! В усіх без винятку пакетах, виставлених різними фракціями для голосування по парламентському керівництву, значився вірний ленінець Адам Мартинюк, який до того ж перекочував із посади керівника робочої групи з підготовки до початку сесії в крісло голови тимчасової президії.

Та коли виграш майже в тебе у кишені, щось штовхає тебе підвищувати ставку. Закріпивши на практиці свою теоретичну незамінність при прийнятті рішень у сесійній залі, комуністи настільки захопилися грою, що вочевидь почали відчувати запаморочення від успіхів. На відміну від пониклого і невпевненого Івана Плюща, контрастуючи з освистаним і жалюгідним Володимиром Литвином, Адам Мартинюк виглядав, та й, напевно, відчував себе в ролі кандидата у спікери просто гоголем. Зазіхнути на максимальну парламентську висоту — таке ще зовсім недавно комуністам здавалося неможливим. Тепер же з’явилися деякі підстави підозрювати симоненківців у подібних помислах. Чи не через апетит, що розгулявся під час трапезування, фракція КПУ не проголосувала за кандидатуру Литвина, який отримав усього 209 голосів, замість прогнозованих у випадку альянсу «Єди» з комуністами 241 (це навіть без урахування соціал-демократів)?

Однак не варто їм впадати в ейфорію. Давно шукаючи шляхів зближення з ющенківцями, донеччани, схоже, не полишають своїх спроб набути фракційної незалежності. А з урахуванням їхньої чисельності і можливостей щодо залучення у свою фракцію додаткових бійців, ПР цілком може скласти КПУ конкуренцію в боротьбі за право володіти горезвісною золотою акцією. Крім того, не варто списувати можливості виникнення домовленостей між «НУ» та «Єдою». Чим більше затягується процес розподілу керівних парламентських посад, тим менше шансів у комуністів використати свою акцію за призначенням. Втративши нагоду взяти реванш за наругу над ними під час парламентської лютневої революції 2000 року, комуністам залишиться втішатися тим, що, на відміну від інших парламентських об’єднань, розвал їм не загрожує.

І ще, про всяк випадок, захисних заходів вжили три фракції опозиції — «НУ», БЮТи та СПУ, прийнявши рішення при голосуванні литвинського пакета не брати бюлетенів. У цій ситуації, бажаючи підловити комуністів на штрейкбрехерстві, це буде легко зробити. А крім того, це не дозволить окремим депутатам від «Нашої України» зі слабкими нервами здатися. Втім, усе може скластися й зовсім інакше. Але про це в матеріалі «А просто ж як!»