ПІСЛЯ БОЮ - Архів - dt.ua

ПІСЛЯ БОЮ

20 вересня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №36, 20 вересня-27 вересня

Революція, про яку так довго говорили опозиціонери, не відбулася. Початок осіннього наступу противників режиму видавався бадьорішим, ніж очікували...

Революція, про яку так довго говорили опозиціонери, не відбулася. Початок осіннього наступу противників режиму видавався бадьорішим, ніж очікували. Але кінець настав раніше, ніж розраховували. Утім, лідери «трійки» категорично не згодні з тими, хто поставив хрест на акції «Повстань, Україно!». Тимошенко, Симоненко, Мороз випромінюють бунтарський оптимізм і обіцяють, що 24 вересня бунтарського люду в столиці буде ще більше, ніж 16-го. Не сперечатимемося. Лише зазначимо: спад темпу цілком очевидно пішов на користь владі й абсолютно очевидно не пішов на користь опозиції. І перехопити ініціативу тепер буде неймовірно складно. Якщо взагалі можливо.

Було б наївно порівнювати «вагові категорії» двох супротивників. Не володіючи необхідними фінансовими, організаційними, інформаційними ресурсами, опозиція все ж таки мала шанс переграти владу. За рахунок чітко визначеної стратегії, точно обраної тактики й відпрацьованої до автоматизму координації дій. «Порядок б’є клас!» — цей відомий футбольний афоризм мав стати девізом натхненників акції громадянської непокори. Не став. У згуртованих лавах влади порядку було на порядок більше. При цьому дії Банкової не відзначалися особливою порядністю. І якщо останнє не стало для опозиції несподіванкою, то перше чомусь здивувало. Хоча, напевно, Юлія Володимирівна, Петро Миколайович, Олександр Олександрович та іже з ними не лише могли, а й повинні були вгадати — влада творчо переосмислить «бойовий досвід» часів «касетного скандалу».

Робота над помилками

Ми вже писали про те, що Банкова обрала найрозумніший спосіб ведення інформаційної війни проти опозиції. Будь-які повідомлення, в яких містилася бодай згадка про заплановану на 16 вересня акцію, переважною більшістю ЗМІ ігнорувалися повністю. Така технологія першою продемонструвала, що влада засвоїла уроки з помилок, допущених нею в 2000—2001 роках. Тоді сумлінне медіа-побиття вождів опозиції лише підвищувало їхній рейтинг, а контрагітаційні випади проти руху «Україна без Кучми!» ставали просто додатковою рекламою масових акцій. Інформаційна тактика, яку опоненти використовували проти «трійки», виявилася на рідкість ефективною. Найсумнішим для опозиції стало те, що якраз напередодні початку операції під кодовою назвою «Повстань, Україно!» значна частина населення ні сном ні духом не відала, яку грандіозну подію заплановано на шістнадцятий день першого місяця осені. Додамо до цього: самі опозиціонери досить мляво намагалися прорвати інформаційну блокаду. Але на цьому зупинимося трохи нижче.

Після того, як стало очевидно, що акція (попри все) може виявитися масовою, влада взяла на озброєння іншу тактику. По-перше, вона стала завдавати точкових, адресних ударів по лідерах опозиції з метою їх дискредитації. По-друге, розпочалася планомірна обробка громадської думки з допомогою концентрації «негативу». При цьому використовувалися невигадливі ідеологічні кліше, здатні викликати необхідну реакцію різних верств населення. Приміром: «Дії опозиції можуть порушити нормальне життя столиці. Бунтівники заважатимуть нормальному руху транспорту, кричатимуть, смітитимуть, відправлятимуть природні потреби куди попало...» Або: «У країні, де спостерігається економічне піднесення, опозиції не вдасться заручитися масовою підтримкою населення. Отож учасниками масових акцій стануть переважно алкоголіки, бомжі, психічно неврівноважені люди та платні провокатори. Від таких можна чекати чого завгодно. Чимало їх зацікавлені в масових заворушеннях. А тому про всяк випадок не виходьте на вулицю…» І ще: «Прагнути до руйнації — це не по-християнському. Добрий християнин повинен уміти прощати і прагнути творити. Боротися зі злом з допомогою зла — також зло…» Або навіть так: «Заклик до повстання — це заклик до насильства. Екстремізм — синонім тероризму. І ми знаємо, до чого це може призвести. І, дякувати Богові, що знаємо лише з чуток. Навіть у найважчі моменти своєї новітньої історії Україні вдавалося уникати крові. Невже вона проллється тепер? І заради чого? Чи вартують можливі людські жертви амбіцій купки знахабнілих політиків?!» І т.д. і т.п.

Втовкмачування зазначених ідеологем з допомогою ЗМІ (передусім телебачення) супроводжувалося повним набором необхідних аксесуарів — відповідним відеорядом, посиланнями на світову історію. Особлива роль приділялася пошуку «проповідників». Різні думки в різній формі озвучували різні люди, ретельно підібрані, — популярні телеведучі, міліцейські генерали, історики, політологи, політики, священики, лікарі, учителі, губернатори, пересічні громадяни. Когось, мабуть, інструктували, когось просто використовували, а хтось, особливо ініціативний, і сам поспішав засвітити особливо активну громадянську позицію. У разі потреби застосовувалися випробувані прийоми — компіляція чи так звані «нарізки», коли фрази, вирвані з контексту, по суті, перекручували зміст сказаного. Майже хрестоматійний приклад — історія з телеінтерв’ю глави Української греко-католицької церкви Любомира Гузара, яке набуло гучного розголосу. (Докладніше про це читайте на стор. 4.Прим. ред.)

Характерно, що медіа (добровільно чи примусово втілюючи в життя задуми влади), на жаль, позбавляли свого читача, глядача й слухача конституційного права на отримання повної та об’єктивної інформації. У «спецматеріалах», провладних ЗМІ напередодні акції «Повстань, Україно!» ідеологія практично повністю витіснила власне інформацію. З сюжетів і текстів практично нічого не можна було зрозуміти про гасла акції, її цілі й методи.

На зміну тактики Банкової, поза сумнівом, вплинула й інформація про участь в акціях частини «Нашої України» та про можливу появу на Європейській площі Віктора Ющенка. Як ми вже підкреслювали, владу це, з одного боку, трохи налякало, з другого — всерйоз потішило. Владні кола були досить упевнені в своїх силах і небезпідставно розраховували, що придушать рух опору в самісінькому зародку. На Ющенка, таким чином, лягала частина відповідальності за можливий провал акції, до організації якої він жодним чином не був причетний.

Лідера «Нашої України», який, за своєю звичкою, нічого до пуття не сказав, ЗМІ миттєво «причепили» до «Повстань, Україно!» А набір «телештампів» миттєво збагатився ще двома. Обивателю швиденько почали втовкмачувати: акція приречена, оскільки політична генетика не знає успішних прикладів схрещування комуніста й націоналіста, по-перше. По-друге, оголосили, що навряд чи не головна мета опозиції — розкол України та розрив відносин із Росією. Останній постулат оперативно упакували в доступну для середньостатистичного громадянина форму і вкинули в суспільство. Віртуальна участь Ющенка дуже болісно вдарила по позиціях реальних учасників акції — комуністів. Особливо на Сході й у Криму.

Проте умовне приєднання лідера найбільшої парламентської фракції до «трійки» примусило мас-медіа частіше згадувати акцію. Що, загалом, сприяло її популяризації. Мабуть, це було єдиним більш-менш серйозним прорахунком влади. Свого часу значна частина населення СРСР дізналася про перебування чималого контингенту радянських військ в Афаганістані значною мірою завдяки «попсовим» сюжетам про те, як доблесні воїни РА роздають гуманітарну допомогу дітям і будують лікарні...

«Інформаційний обстріл» був лише одним способом ведення війни з опозицією. «Невидима війна» велася на всіх фронтах. Влада демонструвала, що провела повноцінну роботу над колишніми помилками. Максимум адміністративних зусиль було кинуто на те, аби не допустити:

— фінансування акції в необхідних масштабах;

— поповнення столичної опозиції за рахунок регіональних резервів;

— активізації студентства.

Для досягнення триєдиної мети було використано всі можливі засоби. Місцева влада, міліція, податкові органи «попрацювали» з бізнесменами, ректорами вузів, керівниками транспортних підприємств. Нікого, хто хоч якимось чином міг виявитися залученим у процес організації акції, влада не оминула своєю увагою. Скрізь, де можна, перекрили дороги. Усім, кому можна, перекрили кисень.

Провівши необхідні підготовчі заходи, Банкова могла з оптимізмом дивитися в найближче майбутнє. Її впевненість відчувалася в усьому. Навіть у тій поблажливості, яку вона свідомо демонструвала до опозиції. Легко домігшись заборони на проведення акції на Європейській площі, влада, однак, дала опозиції можливість провести несанкціонований мітинг у самому центрі столиці. Дала можливість безперешкодно дійти до будинку президентської адміністрації, напнути намети, навіть продемонструвала певну подобу переговорів.

Урахувавши помилки 9 вересня, керівна верхівка вирішила не провокувати бунтарів великою кількістю озброєних гумовими палицями похмурих дядьків у броніках і сферах. «Зовнішні подразники» заховали в підворіття та двори. І було їх достатньо для того, аби розігнати натовп, удесятеро більший, ніж той, який узяв із двох боків в облогу будинок президентської адміністрації.

Свою партію влада виконала цілком кваліфіковано. Надала розбурханому натовпу можливість заспокоїтися. Почекала, поки рясний дощик вимиє з рядів опозиціонерів найменш стійких. Дочекалася четвертої години ранку, коли сон тих, що сплять, стає особливо міцним, а втома решти — особливо сильною. І технічно, без зайвої метушні написала батальне полотно «Смерть наметового містечка». Автору цих рядків невідомі всі подробиці операції, проведеної на Інститутській. Але, за наявними в редакції відеозаписами, ми можемо більш-менш чітко уявити, що відбувалося на Лютеранській. Для початку спецпідрозділи міліції відтіснили від основної маси депутатів і блокували їх з допомогою щитів. Народним обранцям, котрі опинилися в імпровізованому «загончику», залишалося лише мовчки спостерігати, як відмінно натреновані хлопчики в цивільному шустро ліквідовують бівуак опозиції. Тих, хто намагався чинити млявий опір, інші (аж ніяк не гірше підготовлені) хлопчики в камуфляжі спритно упаковували в спеціально підігнані «автозаки». Застосування сили було, але на побиття дії змопівців і вевешників ніяк не тягнули. Влада чітко розрахувала сили: правоохоронців було в кілька разів більше, ніж опозиціонерів. І кожен чітко знав, що, коли та як робити. Влада чітко розрахувала точку опори — вона демонстративно спиралася на закон. Або, якщо бути точним, цинічно за нього сховалася. Бо рішення Шевченківського суду було лише видимою частиною цієї опори. Невидима частина — беззаконня, з допомогою яких влада убезпечила себе перед 16 вересня, виявилися прихованими від людського ока.

Мабуть, єдиною відчутною помилкою, допущеною владою 16 вересня, була історія з загадковим «вирубом» телебачення. Версія про «планову профілактику» видається досить сумнівною. Версія, що влада побоювалася захоплення телецентру опозицією, не має достатньої кількості доказів. Версія, що це було демонстрацією сили, позбавлена логіки, оскільки це видавалося демонстрацією слабкості. Або, швидше, демонстрацією дурості.

У іншому бездоганно цинічна влада була цинічно бездоганною. Верховний арбітр нації, повернувшись із австрійського «дальока», треба гадати, був вражений: простір навколо головного офісу країни видавався взірцем бездоганної чистоти й політичної безтурботності. Є підстави для самозадоволення й у Віктора Медведчука. Саме глава президентської адміністрації був, наскільки можна судити, і головним ідеологом інформаційної війни з «терористами», і основним планувальником розгрому «польової ставки» опозиції.

Якщо ж відкрити всі шляхи — куди іти і з ким іти?

У противників режиму такого організатора не знайшлося. Організація акції кульгала на обидві ноги. Безумовно, на те були об’єктивні причини — відсутність коштів і активна протидія влади. Але вистачало і причин суб’єктивних. Оскільки не посвячений у плани опозиції, ризикну висловити крамольне припущення: чітких планів у натхненників «Повстань, Україно!» не було. На цю думку наштовхує не лише відверта розгубленість вождів антипрезидентського руху в ніч із 16 на 17 вересня. Хай би що вони казали сьогодні, складається враження, що досвідчені політики не можуть отямитися від шоку...

Однією з поразок руху «УБК», якщо пам’ятаєте, стала пауза, вимушено взята опозицією після 9 березня. Перелякана опозиція мовчала й не діяла. І це виявилося мовчанням жертовних ягнят, приречених на заклання. Сьогодні опозиційним вождям, котрі переживають болісну поразку (а інакше не можна назвати те, що сталося вдосвіта 17 вересня, причому річ не тільки й не стільки в самому факті знищення наметового містечка), вистачає сил не мовчати. Але не вистачає сил розпочати що-небудь ефективне.

Одне з двох. Або для опозиції головним було вплутатися в бій, а отже, вона розраховувала не так на реалізацію свого плану дій, як на відсутність плану протидії у влади. Або «трійка» мала лише один план дій, і коли він провалився, розгубилася. Пояснимо, що ми маємо на увазі. Резонно припустити, приміром, що опозиція могла очікувати від Банкової грубого застосування сили. Тобто, на їхню думку, влада повинна була:

— або розігнати мітинг на Європейській площі;

— або перекрити підходи до адміністрації Президента;

— або перешкоджати встановленню наметів;

— або перетворити акцію знесення містечка в банальне побоїще, де під гарячу руку змопівців неминуче потрапили б народні депутати.

У кожному з описаних випадків акції був би забезпечений необхідний резонанс. Але влада жодної з зазначених помилок не допустила.

Можна припустити й інше. Опозиція розраховувала: влада побоїться застосовувати силу чи принаймні почекає з її застосуванням. У цьому разі противники режиму одержували зброю психологічного тиску на Президента. А крім того, наметове містечко ставало центром «вуличної опозиції». «Трійка» прорахувалася й тут. Чому опозиція перетворила намети на своєрідний фетиш, позбувшись якого, вона занурилася в стан глибокого політичного гроггі? Чому не було чіткого плану і чіткої координації дій? Чому не прораховувалися варіанти? Чого забракнуло — необхідних навиків, порозуміння, довіри одне до одного?

Давайте розглянемо дії опозиції докладніше. Вони давно відчули інформаційну блокаду, і як вони спробували її прорвати? Де мільйони листівок і сотні тисяч плакатів? Де єдиний прес-центр? Де спільний, спеціально створений під акцію, друкований орган? Де натовпи агітаторів? Де ретельно продумані, єдині, доступні для обивателя гасла?

Якщо опозиція була готова до того, що намети зноситимуть, чому вона не зробила все можливе, аби навколо містечка всю ніч не стояв на варті натовп тисяч у десять? Чому депутати, котрі залишилися в містечку на ніч, не продумали своїх дій на випадок появи «Беркута» та інших? На відеозапису чітко видно: народні обранці, побачивши міліцію, натовпом кинулися до змопівців, чим лише полегшили процес локалізації. Якби парламентарії залишилися в наметах, вони істотно утруднили б свободу дій міліції. Хіба це не очевидно?

Чому відразу після знесення наметового містечка опозиція не розпочала адекватну контратаку? Яку? Запитання не до нас. А до тих, хто мав планувати, що й як повинна робити опозиція для збереження ініціативи на випадок, якщо намети знесуть.

Помилки опозиції можна перелічувати нескінченно, але слід віддати їй і належне. Попри активну протидію влади, вона зуміла зібрати чималу кількість прибічників (лише в Києві, за різними оцінками, акцію підтримали від 35 до 50 тисяч людей). Вона зуміла сховати від стороннього ока наявні суперечності. Вона не розпалася після невдачі. І, нарешті, вона змусила Ющенка прийти 16 вересня на Європейську площу й підписати жорстку резолюцію мітингу.

Про те, допоміг Віктор Андрійович опозиціонерам чи, швидше, нашкодив, сперечаються зараз усі, кому не лінь. Висловимо власну думку з цього приводу. Як нам здається, Ющенко нашкодив. Сам собі. І сам у цьому винен.

Кожен політик має право на самовизначення. Але в лідера «Нашої України» цей процес болісно затягнувся. Глава найбільшої парламентської фракції дав зрозуміти, що не візьме участь в акціях, що проводяться під егідою «трійки». І не підтримає її ані організаційно, ні фінансово. У цьому була своя політична логіка. Якби він учинив інакше й від самого початку включився в акцію, використовуючи всі свої ресурси, і пішов би до кінця, — у цьому також можна було б знайти політичні резони.

Але Ющенко виявився послідовним у своїй непослідовності. В останній момент він вплутався в чужу гру. І пішов на акцію, привівши з собою більшу частину фракції, і виступив на мітингу. Причому свій спіч розпочав із жорсткої критики влади. Після чого... закликав до діалогу з нею. А потім... підписав вимогу відставки Президента. І потім... пішов додому. У його коментарях, після розгону наметового містечка, знову лунали опозиційні нотки. Зрештою він оголосив про неучасть в акціях 24 вересня і знову перейнявся ідеями створення конструктивної більшості й загадкового «постійно діючого «круглого столу» всіх політичних сил». Спробуйте розтлумачити логіку цього політика.

Біда опозиції навіть не в тому, що вона втратила ініціативу. А разом із нею й частину віри у власні сили. Біда в тому, що народ втрачає залишки віри в силу опозиції. Народ не знаходить істинних вождів у вождях. У вождях, які стоять по обидва боки барикад. Напевно, повірити можна лише тому вождю, у чиїх словах звучить віра у власні сили, у чиїх очах світиться віра в народ, у чиїх вчинках читається віра в успіх.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво