Пес демократії мусить бути голодним

Після другого туру президентських виборів більшість українських телеканалів внесли суттєві корективи — у бік більшої об’єктивності та плюралістичності — у свою редакційну політику. Що стало реальною причиною цього?
По-перше, якщо доти локальні виступи журналістів, підтримувані медійною незалежною профспілкою і низкою громадських організацій, топ-менеджерами і власниками ЗМІ сприймалися як бунт і досить жорстко припинялися, то з початком помаранчевої революції найдалекогляднішим із них стало зрозуміло: політичний мейнстрим зміщується в зовсім інший бік, і краще встигнути стрибнути в останній вагон поїзда, який вже рушив. Тим більше що під упливом Майдану та свободи, котру не спинити, остаточно осміліли і працівники телеканалів. Від «замовних» зйомок стали відмовлятися не тільки журналісти, а й телеоператори.

По-друге, строк дії домов­леностей політиків із деякими топ-менеджерами телеканалів (суть яких полягала в неухильному прямуванні у фарватері «темників») завершився 21 листопада. І у цих керівників з’явилася реальна можливість надалі почувати себе вільними від настільки обтяжливих зобов’язань. По-третє, стимулом для змін у редакційній політиці телеграндів став колосальний прорив «5 каналу» і ТРК «Ера», котрі, будучи на той момент єдиними постачальниками правдивої й об’єктивної інформації про революцію, почали бити всі рейтингові показники.
Про те, що «5 канал» — до того аутсайдер телевізійного простору — вийшов під час помаранчевої революції на третю позицію, одразу після «Інтеру» та «1+1» — написали вже всі ЗМІ. Цей факт дозволив «5 каналу», за повідомленням журналу «Кореспондент» (№ 48), заробити за 17 днів революції $ 2 мільйони, що в декілька разів перевищило його попередні місячні прибутки від реклами. Вдалося «5 каналу» змінити до себе й ставлення декількох рекламних менеджерів, які включили його до своїх медіа-планів.
Завдяки 17 дням революції, бути об’єктивними стало вигідним. Від збанкрутілих провладних політиків уже годі було чогось чекати (як грошових вливань, так і надійної «парасольки» від контролюючих органів), водночас вони вже не мали механізмів реальних репресій. А от чесна репутація стала інструментом як боротьби за глядача, так і знаходження спільної мови з тими, хто мав, судячи з усього, прийти до влади. Засвідчити свою лояльність, хоча б відносну, до майбутньої нової влади такому великому бізнесу, яким є телевізійний, було вкрай необхідно.
Ураховуючи моментальну зміну формату «5 каналу» під час акцій громадської непокори практично до передачі інформації в режимі реального часу, позбавленої відстороненого лушпиння у вигляді маніпулятивних інтерпретацій, багато людей знаходило в його ефірі відповіді на запитання, які їх хвилювали, і на які ніхто більше не міг дати відповіді.
Саме завдячуючи таким оперативним змінам та тому, що «5 канал» став одним з двигунів акцій громадської непокори, частка аудиторії каналу досягла без перебільшення феноменальних 11 відсотків, ураховуючи втричі меншу зону технічного прийому, ніж у національних каналів, та трансляцію у дециметрах, що накладає певні обмеження на отримання якісної «картинки». Само зростання відбувалося за рахунок динамічної у віковому розумінні аудиторії, а також охоплення людей, що зазвичай мало приділяють уваги ТВ. Зрозуміло, що водночас, згідно з законом сполучених посудин, відбувся відтік аналогічної аудиторії з каналів «1+1», «Нового», ICTV. Що стосується аудиторії людей старших за віком, то вона й так є досить активно представленою на телебаченні, і зростання її зацікавленості можна було помітити лише на прикладі державного телебачення.
Зрозуміло, що під час помаранчевої революції основним двигуном у зростанні загальної частки каналу був жанр новин, проте й інші формати, пов’язані з основною темою,
були доволі успішними. Щодо основних випусків новин, то неважко простежити, як зі змінами в редакційній політиці кількісно змінювалася аудиторія. Навіть поверховий аналіз свідчить: об’єктивні подачі інформації можуть бути й є успішними. Щодо спе­ціальних проектів, варто виділити два з них — «Епіцентр» («1+1») та проект Олександра Ткаченка з гостями в студії («Новий канал»). На підтвердження попиту на всебічність висвітлення подій оновлений «Епіцентр» почав здобувати вдвічі більшу аудиторію — 20 відсотків проти колишніх 10, а гості в студії «Нового каналу» разом з паном Олександром Ткаченком збирали від 10 до тих же 20 відсотків аудиторії. Це були саме ті показники, яких свого часу так прагнув його головний менеджер.
Ще однією цікавою особливістю змін у телевізійному просторі була їх абсолютна ідентичність на заході і сході, на півдні і в центрі та на півночі країни. Зрозуміло, що спрямованість каналів чи навіть їх тенденційність посилювали зростання аудиторії каналу в тих чи інших регіонах, однак уплив цього виявився не більшим ніж уплив, наприклад, зони технічного покриття.
Не варто впадати в ейфорію з приводу необоротності ситуації з об’єктивністю наших телеканалів і затребува­ністю саме цієї об’єктивності більшістю споживачів їхнього продукту. Телеканали «Інтер», ICTV, СТБ, ТРК «Україна» та інші продовжують належати олігархам, тісно пов’язаним із режимом Кучми. Ті, пішовши в опозицію, можуть знову «поставити» не на свободу слова, а на свободу «мочилова» й піару. Точнісінько так само немає ніяких гарантій і щодо нової влади: чи утримається вона від повторення досвіду політичних попередників, які зробили медіа своїми знаряддями в політичній і бізнесовій нечесній конкуренції? Чи вистачить у неї політичної волі, яка гарантувала б відсутність полі­тичного контролю над ЗМІ? У свою чергу, чи погодяться — у тому числі й не без зусиль нової влади в цьому напрямі — власники медіа забезпечити прозорість системи управління своїх медіа-холдингів і фінансових операцій? На всі ці запитання поки немає однозначних відповідей.
Залишається тільки вірити, що той дуже й дуже важкий досвід, якого набули журналіс­ти, топ-менеджери і власники ЗМІ, котрі не належать до когорти олігархів, за 13 років своєї тотальної несвободи, усе ж таки чогось їх навчив. Що ними вивчені вже давно відомі у світі технологічні механізми та схеми ефективного протистояння невиліковному бажанню політиків контролювати медіа. І що вони мають власні креативні напрацювання. Інших гарантій необоротності нинішньої ситуації в ЗМІ, крім їх власних зусиль, у вітчизняних медійників немає.
На жаль, уже є немало тривожних сигналів. Щойно закін­чилися революційні 17 днів, рейтинг того ж «5 каналу» став неухильно падати. Так, його сильною стороною залишається практично онлайновий інформаційний потік, який створює у глядача відчуття пов­ної включеності в те, що відбувається в країні, ледь не прямої причетності. Водночас фактична підміна теленовин — радіоновинами, відсутність достатньої технологічної бази, котра дозволила б створити відеоконтекст подій, змушує телеведучих новин «5 каналу» явно переборщувати своєю громадянською позицією, котра і створює насамперед той ефект опозиційності, а не об’єк­тивності, у чому так часто дорікають Андрію Шевченку та його колегам. Тобто, особистісний потенціал команд — це добре, але технології мусять відповідати певному звичному для глядача рівню. Чи вдасться вчасно усвідомити це власникам і топ-менеджерам «5 каналу» і закріпити «помаранчевий» успіх надалі — велике питання. Причому питання не тільки грошей, а й адекватного розуміння ситуації на медіа-ринку політичними бізнесменами, котрі інвестують канал.
Викликає здивування і явно КОНЦЕПТУАЛЬНА відмова від базових стандартів у роботі з експертними думками ТРК «Ера». Право коментувати події тут надається останнім часом виключно представникам опозиції. Тепер, в умовах розгулу плюралізму на інших каналах, цей факт не може бути пояснений бажанням прорвати інформаційну блокаду опозиції. Чи не маємо ми справу вже з опозиційною олігархічною цензурою? І де при цьому голос журналістського колективу каналу?
Роки тотального засилля цензурованої й маніпулятивної інформації не йшли на користь і професійному зростанню наших телевізійників. І якщо, скажімо, журналістам ТРК «Україна», схоже, взагалі здається дивною необхідність повноцінного представлення в ефірі різних поглядів, а факти просто не існують без їхньої моментальної оцінки та вбудовування в застряглі в голові пропагандистські і світоглядні кліше, то журналістам «1+1», ICTV чи «Інтеру» ще доведеться, здається, досить тривалий час учитися працювати в умовах свободи. Коли можна згадати про вже забуті технології (такі, як експертні думки в новинах, розширений контекст і бекграунд теми дня, версійна подача підгрунтя подій і їхній можливий подальший розвиток тощо). Про професійні стандарти слід не тільки знати, а й уміти їх застосовувати на практиці, що далеко не завжди так легко, як здається. До того ж поки що практика «Інтеру», на жаль, свідчить і про продовження практики свідомих маніпуляцій з інформацією.
Відновлення повноцінного новинного й інформаційно-аналітичного мовлення, відновлення фахових журналіст­ських і топ-менеджерських умінь і навіть менталітету, суттєва перебудова підготовки кадрів — усе це завдання вже сьогодення журналістики. І від успішності їх вирішення залежить, а чи стане СУСПІЛЬСТВО, нарешті, вимогливим споживачем продукції ЗМІ? Чи стане для суспільства якіс­на інформація ЦІННІСТЮ? Яку воно захищатиме, захищаючи заодно і право журналістів працювати за професійними стандартами?
Тобто першим головним завданням українських журналістів на сьогоднішній момент, розв’язання якого стало б дійовою перепоною поверненню до тотального втручання влади та політиків у діяльність медіа, є винесення проблем взаємин у ланцюжку «політики — власники ЗМІ — топ-менеджери ЗМІ — журналісти» із внутріш­ньоцехового контексту, із кулуарних домовленостей у публічну сферу. Не можна повторювати помилок минулого, коли журналісти дозволяли ставитися до себе так само, як до робітників миловарних заводів, де слово і справа власника — закон. Утім, і там апетити власників суттєво обмежені діяльністю профспілок. Редакції ж ЗМІ повинні мати ще ширші права. Адже медіа — це соціально відповідальний бізнес, а журналісти видань будь-яких форм власності за своєю місією зобов’язані служити насамперед інтересам суспільства, а потім уже — корпорацій і господарів. Отже, журналісти ЗОБОВ’ЯЗАНІ ставити власників своїх видань у рамки дотримання основних демократичних стандартів журналістики і конституційних вимог про свободу слова і преси.
Найефективнішою технологією захисту прав журналістів на професію і контролю суспільства за діяльністю ЗМІ є, за визнанням більшості експертів, впровадження в практику медіа публічних декларацій про редакційну політику на основі професійних стандартів. А також — укладання відповідних угод про редак­ційну політику між власниками та журналістами.
Друге завдання для медіа­громадськості — запуск у дію механізмів щодо створення Суспільного телебачення та радіомовлення — як найефективнішого інструмента розв’язання проблеми не лише політичної цензури, а й ринкової. Що важливо при цьому для суспільства і журналістів: не допустити кулуарного вирішення питань зі створення суспільних мовців (скоріш за все, на базі нинішніх УТ-1 і УР-1), наполягти на жорсткому громадському контролі над процесом виписування концепції та бізнес-плану, вибору команди, котра впроваджуватиме в життя проект. Головні моменти: повноцінна і демократична Громадська рада, котра складається на дві третини з представників не політичних сил, а громадськості (безумовно, у тих теж напевно будуть свої політичні симпатії, але все ж це не пряма партійна дисципліна!). У суспільних теле- і радіомовців безумовно, має бути задекларована редакційна політика. У Громадської ради має бути право призначення-зняття ключових менеджерів. І, звісно ж, повинна бути створена прозора система фінансування, із затвердженням проекту бюджету за основними напрямами тією ж Громадською радою, а не кулуарно менеджерами. При цьому, на нашу думку, нема сенсу відмовлятися від бюджетних коштів — існує сила-силенна практик навіть стовідсоткового фінансування суспільних мовців із держбюджету (наприклад, у Канаді). Головне, щоб суму й основні напрями фінансування затверджував парламент, а не уряд — це убезпечить суспільне мовлення від тиску держави.
Також важливо не допустити узурпації втілення ідеї представниками виключно політичних сил, які перемогли на виборах. А така небезпека є, тим більше, що в команді, скажімо, Віктора Ющенка чимало політиків, котрі прицільно займалися і займаються телебаченням і медіа. Завдання суспільства не допустити, щоб Суспільне ТБ стало насправді знову президентським. Для цього необхідно задіяти стримуючі чинники вже на етапі його створення, щоб потім не було пізно. Таким стримуючим чинником може бути потужна участь у проекті сус­пільних теле- і радіоканалів коаліції недержавних організацій різної спрямованості і різних політичних симпатій.
Третє завдання — розробка нових законодавчих ініціатив, спрямованих на забезпечення ринкових перетворень у ЗМІ. Добра воля медіа-власників до забезпечення прозорості своїх ресурсів — це, звісно, добре. Але демократія в українських медіа впевненіше почувалася б, якби до цього їх ще спонукало й законодавство, як і належний контроль за його виконанням.
Законодавство повинно насамперед стимулювати рух ЗМІ до реальних, а не квазіринкових відносин, із прозорою та чесною конкуренцією. Медіа — як вважають чимало експертів — мають стати або суспільними, або комерційними. Таким чином, проблема роздержавлення ЗМІ має стати найближчим часом однією з першочергових. Органи державної влади повинні мати можливість створювати ЗМІ винятково для опублікування нормативних актів і інших документів, і не більше того.
Справедливе оподаткування, виведення з «тіні» зар­плат, чесна оплата інфраструктури, особливо тими телеканалами, котрі використовують державні системи розповсюдження, детінізація рекламних бюджетів, знищення на пні так званої прихованої реклами, і насамперед — у теленовинах тощо. Роботи для медійників, експертів, законодавців — непочатий край, але її потрібно починати вже тепер. Не влаштовуючи водночас тупого переділу медійної власності за принципом контрибуції на користь переможців (утім, політична реформа, гадаємо, гіпотетично цю небезпеку знімає).
Водночас, до інформаційної війни проти народу, тотальних маніпуляцій у медіа, котрі призвели до викривлення свідомості мільйонів людей, причетні — безпосередньо — десятки, сотні людей. Що робити з цим? Невирішеність цієї проблеми за відсутності кадрової люстрації свідчитиме про те, що цілком припустимо спочатку виконати будь-яку брудну роботу, отримати за це цілком пристойні й відчутні дивіденди, а потім покаятися, і продовжувати благоденствувати далі, ніби нічого й не сталося. Наглі «прозріння» багатьох чиновників, політиків і олігархів ми вже спостерігаємо. І, безумовно, ми не можемо відкидати цих прозрінь. АЛЕ. Повинні бути, очевидно, вироблені і досить чіткі механізми, котрі все ж визначали б міру відповідальності кожного за вчинене з країною. Не потрібні суди Лінча чи гоніння. Але, можливо, ті, хто обій­мав ключові посади в системі дезінформації народу, незалежно від форм власності підприємств — топ-менеджери, ведучі найбільш одіозних програм — через гранично прозорі механізми повинні бути все ж позбавлені можливості певний час залишатися на своїх постах і при своїх обов’язках. Протягом, скажімо, п’яти років чи року — байдуже. Але без моральної оцінки дій тих людей, із вини яких протягом 13 років незалежності країна знову ледь не скотилася в тоталітаризм, ми не будемо застраховані від цілком швидкого реваншу криміналізованого держ­капіталізму чи олігократії.
Необхідне жорстке, критичне осмислення того, відсутність яких механізмів, якого досвіду у політичної еліти та журналістів створило в пострадянській Україні настільки серйозні загрози свободі слова та преси. На основі такого осмислення потрібно негайно виробляти конкретний план дій із проведення в життя найактуальніших медіареформ. Ланцюговий пес демократії — преса — має бути злим і непідгодованим за будь-якої влади і будь-якого, найпопулярнішого чи навпаки, президента. Це завдання для всіх тих, хто хоче, щоб режим Кучми не замінився режимом Ющенка, і далі поза залежністю від конкретних прізвищ. Завдання — не з легких, але хіба вистояти на Майдані 17 днів було легко?
Усі наведені числа є часткою присутньої на телебаченні аудиторії у віці 18+ для міст з 50 тисячами та більше жителів. Джерело даних GfK-USM.