Партійна організація і партійна шоу-культура

З усіх мистецтв для нас найважливішим незабаром стане фарс. «Євробачення», за «старозавітною» традицією, багатьма сприймається як якась соціокультурна міжнародна містерія. Та зворотна сторона цієї на вигляд серйозної акції тут, у Києві, навдивовижу щедро розбавляється «фарсами». Як відомо літтеоретикам — це такі смішні, комічні й навіть знущальні сценки, своєрідний бонус до чогось дуже важливого. В нас поки що важливість, чи то пак — поважність лише на обличчях... Решта — фарс.

Про «Євробачення» відчайдушно скандалять і фарисействують протягом усього тижня. Звісно, у зв’язку з відбірковими результатами. І, зрозуміло, з приводу партійної організації і партійної ж шоу-культури, яка випестувала в надрах революції групу «Гринджоли». Її спущено згори, щоб репрезентувати батьківщину на «Євробаченні» (на батьківщині ж). Нікого з авторів ідеї не збентежило, що пісню, яка стала музичним символом історичного моменту, а для Майдану — гімном, журі тепер внесе в рейтинги і виведе їй якесь енне місце. Майданний хіт «Нас багато, нас не подолати», напевне, має перевернути уявлення Європи про музичну культуру в нашій країні. І західні телеглядачі, на превеликий жаль екс-начальника Нацтелекомпанії Олександра Савенка, так і не побачать пишнотілих, огрядних українок у вишиванках (або негліже) і не почують вони мелодійних солов’їних трелей «калинової мови». А побачать вони на сцені трьох товаришів надзвичайної вроди, які технічно й ритмічно розспівуватимуть реперські речівки за покликом серця і на потребу політмоменту. І почують вони майже сакральні тексти («Ми не бидло, ми не козли...»), з труднощами перекладу яких західним лінгвістам, напевне, ще доведеться зіштовхнутися. Олег Скрипка каже, що це чудово, що все це просто диво, а сама пісня — дуже актуальна річ. Олександр Пономарьов грізно гримає дверми, дізнавшись ім’я переможця. Альона Мозгова (координатор відборів) вважає, що це — демократія і всі телефонні дзвінки підраховано правильно. Олександр Савенко (екс-керівник УТ-1) натякає на аферизм і політкон’юнктуру, стверджуючи, що НТКУ викрутили руки, а до п’ятнадцяти законно обраних учасників насильницькими методами приклеїли чотири невраховані одиниці... Чути голоси і «звідтіля»: виконавчий продюсер EBU Сванте Стокселіус (дуже важлива людина на Заході) заявив одній шведській газеті, що якщо українська пісня виявиться політичною пропагандою (а чим іще?), то це суперечитиме всім, бачте, правилам... Ну і, як у найгірших детективах, переможець на перевірку виявляється «фальшивою печенею» — «поцупили» пісню, шумить Бі-бі-сі, адже це римейк якогось революційного іспанського шлягеру. (Охочих порівняти копію й оригінал навіть радісно запрошують на спеціальний сайт).

Втім, це лише другий за ліком фарс (ключовий і лейтмотивний для цієї теми термін)... А фарс під номером один розкручувався ще з осені. Коли почалося облаштування відбіркового туру на «Євробачення». І коли було кинуто клич усім самородкам землі нашої: «Анумо хлопці й анумо дівчата, шліть і несіть свою творчість на УТ, і тоді когось із вас відправимо на конкурс». Аматори надіслали понад 700 фонограм. Заради цього організували спецжурі для фільтрування достойних. До його складу мав честь (або нещастя?) увійти й автор цих рядків. Два дні та дві ночі засідала група товаришів у кабінеті музпродюсера УТ Альони Мозгової. Можливо, різко, але заявлю: напевно, занадто завищили оцінки й переоцінки тих пісенних самородків, які нібито заховані десь по провінціях і тмутараканях. Нашкребти з цих засіків бодай мікрообойму гідних для ротації (у кількості сімдесяти виконавців) виявилося заняттям майже героїчним. Брак і самодіяльність. Халтура і переспіви шансонщини. Тому заради всіх, хто намагається пожбурити камінь у город каналу або тих-таки відбірників, прошу оголосити хвилину мовчання... Маємо те, що маємо. Жодної якісної, хітової, несподіваної, яскравої пісні (а «Євробачення» — це конкурс саме пісні) до фіналу не потрапило. Просто тому, що їх не існувало... На Ані Лорак робили головні ставки лише тому, що вона — ім’я, у неї зовнішність, у неї пластика... Що ж до її композиції — сірятина, прохідняк. Так само, як усе, як усе, як усе... Уніфікований і вульгарний «євростандарт». Розкриваючи одну з кулуарних таємниць, зазначу, що пісню цю, як і коня на переправі, мали після фінального концерту замінити на іншу. Час іще залишався. Лорак уже готувала цю композицію в студії. Ніхто не сумнівався, що вона заспіває її у травні. Якби не революція...

Позасюжетний поворот, пов’язаний із раптовою появою у фіналі чотирьох раніше на УТ неротованих, ніким із журі не відібраних, несподіваних, як сніг на голову... груп, які прославилися на Майдані, для мене персонально — тема зовсім не політична, а етична. Не був, не перебував і не брав участі в тій історичній мізансцені, коли хтось комусь «викручував руки» на НТКУ. І не знаю дослівно, що конкретно говорив віце-прем’єр Микола Томенко музпродюсеру Альоні Мозговій, коли вона погодилася прийняти в обойму нове поповнення. (За однією з версій, ціна такої угоди — фінансування фінального концерту: на його проведення в телекомпанії не було ні копійки, а музично-політична поступка нібито й вирішила всі проблеми). Та невже треба мати розуму палату, щоб додуматися до простих речей?.. Чому б не скликати представників журі, що складається з людей, безпосередньо пов’язаних із музичним бізнесом і культурною журналістикою... Чому б не спробувати з ними порозумітися... Чому б не порадитися: мовляв, така от, панове, ситуація — яскравих пісень немає, конкурс відповідальний, може, давайте якось вирішимо цю проблему... Чому б не скликати прес-конференцію, де без келійності та закулісності оголосити, що ось такий реверанс із додатковими командами — рішення полюбовне й ділове. А так... По-перше, плюнули у фізіономію публіці, яка кілька місяців витрачалася на SMSки, голосуючи за одних, а в результаті отримала інших (цікаво, хто поверне їм гроші за стільниковий зв’язок?). По-друге, скривдили дівчинку... В чому ж винна Лорак? Миле ефірне створіння. Вона навіть плакала нищечком у кутку УТешної студії. По-третє, зробили ідіотами шанованих людей, які два дні стовбичили в журі (я цього так не залишу...). І по-четверте, вже у геть делікатній ситуації опинився віце-прем’єр Томенко, який, не сумніваюся, хотів як краще, але вийшло як завжди. Такт необхідний не лише в музиці... Однак не треба мати професійну освіту, щоб розібратися у масштабах професіоналізму групи «Гринджоли». Не майстерність і не музичний геній (прости Господи) вихлюпнув їх на шоу-бізнесову поверхню, а тільки сучасний момент. Так збіглося. Виконавці вони — такі собі. Хоча їхній лідер Роман Калин, кажуть, грає на трубі, баяні й гітарі і навіть колись виступав на фестивалі «Червона рута» (нині він працює на івано-франківському телебаченні, і взагалі за складом мислення математик). Та це ситуацію не дуже рятує. Гастрольної практики й досвіду концертного виконання в них немає. Як сприйматимуться їхні вокалізи «вживу» в історичний день, звісно, поживемо — почуємо, та ті, хто чув їх «вживу» у штабі Ющенка в ніч виборів — сумують. Що ж до власне композиції, яку вже збираються чи то дописувати, чи то переписувати через її очевидну політичну декларативність, то нехай мене зненавидять навіть Лорак із Могилевською на додачу, але брехати не буду... Не в плані професіоналізму, але за енергетикою і за заданим месиджем, за нахабністю прийому, що виявляється у чіткій технологічності подачі, й за точністю маніпуляцій глядацькими очікуваннями ця група виявилася воістину кращою серед ніяких у той-таки скандальний вечір. Ось у чому і фарс, і парадокс.

* * *

Фарс, як і шоу, має тривати. Продюсер Ані Лорак Юрій Фальоса вже хоче додаткового переголосування публіки (привчили, бачте, до переголосувань). А наша так звана музична спільнота сидить і чекає, хто кого... Тим часом уже незабаром може розгорнутися ще один фарс у зв’язку з «Євробаченням», крутіший за попередній. Оскільки пісню вже начебто знайшли, а от організаційні теми — велика й окрема проблема. Досі так і не вияснено багато принципових питань. Хто оформлює конкурс? Хто його «озвучує»? Хто його «підсвітлює»? Як будуть використані бюджетні гроші на проведення? Сталося так, що «Євробачення» у Києві опинилося у статусі перехідного червоного прапора. Олександр Савенко збирався йти... А час летів, і проблеми «Євробачення» наростали сніговою кулею. Тарас Стецьків, здається, спочатку навіть не планував ставати до телештурвалу, і навряд чи він із ходу розбереться, що й почому в цьому королівстві кривих дзеркал. І вийшло, що ключовою постаттю, на якій замкнулися фінанси й романси «Євробачення», став Павло Грицак, юнак (йому 23 чи 24 роки) — виконавчий продюсер, що опинився всередині головної технологічної пружини єврооргвакханалії... Грицак — людина Савенка. Разом вони «рубали вікно» у Європу, коли перемогла Руслана. Після відставки шефа він встиг зібрати «свою» команду, у складі якої сімейний підряд — Олександр Ксенофонтов і Руслана Лижичко. Чи вистачить сил палкому юнаку «со взором горящим» підняти всю цю непід’йомну ношу? Не знаю. Ескіз для квитків він начебто вже намалював, але де вони продаються? Теоретично і продаж, і акредитація закордонних журналістів мали б уже йти повним ходом... Щоправда, на фіналі відбірного туру він ходив із дуже задоволеним і поважним виглядом, неначе позавчора здобув «Оскара» за кращу чоловічу роль. Водночас йому можуть всучити й «Золоту малину»... Назріває дуже серйозний скандал. Київські сценографи обурені тим, що не оголошено тендер на замовлення, пов’язані з «Євробаченням». НТКУ — компанія поки що державна. І будь-яка робота, вартістю понад три тисячі гривень, якщо не помиляюся, має проводитися на конкурсній основі. За Савенка брати участь у тендері мав Борис Краснов — відомий поп-художник, який творив і малював задники для концертів Пугачової та багатьох інших мегазірок. Він навіть вигадав якусь несусвітну сценічну красу, яка зображує «квітучу Україну», коли кожен учасник висмикує з одного вінка стебельце квіточки — а зал розчулюється... Та Боря Краснов випав із гнізда... Сьогодні красою на майбутньому «Євробаченні» займаються чи то невідомі шведи, чи то близький друг Грицака — маловідомий художник. Інші, більш відомі художники, збираються писати листа і вимагати роз’яснень: чому немає тендера, чому немає дотримання законів, чому немає прозорості? Це начебто вже й не фарс, а щось підстатейне... Ще одна прихована інтрига «Євробачення» — зйомки презентаційних відеороликів, які прославляють нашу батьківщину перед іншими державами. Ця важлива місія може бути доручена рекламній фірмі, за якою стоїть Руслана. Стояти вона стоїть, та ось питання: а скільки все це коштуватиме і чи зійдеться реальна собівартість продукту з заявленою ціною на виробництво?

Це лише невелика частина риторичних запитань у зв’язку з «Євробаченням». Тут де не копни — скрізь знак запитання. Біля Палацу спорту — суцільні розкопки. Раніше казали, що на його реконструкцію планують виділити сто двадцять мільйонів гривень. Потім схаменулися, вирішили, що в турків теж був не Версаль, і вирішили обмежитися косметикою. Днями вже почали щось чистити й фарбувати. Зрозуміло, вбухають у цю справу якісь кошти. Та незайве буде нагадати, що цей палац (частково) — приватна власність. Тож хтось одержить безплатний подарунок до свята... І з оргкомітетом чимало запитань. Якщо деякі кандидатури не викликають сумнівів, то, наприклад, згаданий сімейний підряд — це вже перебір (вистачило б і когось одного з них). Із таким самим успіхом могли б ввести в оргкомітет і родину Пономарьова — як-не-як Мозгова торувала шлях на «Євробачення» і краще за інших обізнана з особливостями організаційних заходів...

Поки що неможливо отримати точні дані про готелі, де проживатимуть усі ці тисячі одержимих нашою революцією гостей. Є відомості, що частину їх оселять на Дніпрі в кораблях. То чи не надішлють сюди з цією гуманітарною метою весь Чорноморський флот? Оформлення міста до євросвята також збираються подавати спеціалізовано. Мені, наприклад, стало відомо, що одним із сегментів такого святкового оздоблення стане нове наметове містечко на Хрещатику — у помаранчевих наметах запропонують пожити гостям із Європи, щоб відчули, буржуї, екстрим і не думали, що все тут так комфортно...

Але найбільш животрепетна для мене проблема у зв’язку з майбутнім «Євробаченням» — навіть не це, а те, що вони тільки те й роблять, що багато, довго, скрізь (у всіх підряд ефірах) говорять, говорять, говорять... «Діло треба робити, панове!» — сказав би чеховський професор Серебряков із «Дяді Вані». А то як побачимо в травні небо в діамантах...