ОЛЮДНЕННЯ - Архів - dt.ua

ОЛЮДНЕННЯ

5 вересня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №34, 5 вересня-12 вересня

Кілька років тому Володимир Литвин (тоді ще, здається, перший помічник глави держави) охрестив свого патрона верховним арбітром нації...

Кілька років тому Володимир Литвин (тоді ще, здається, перший помічник глави держави) охрестив свого патрона верховним арбітром нації. Опозиції таке визначення явно сподобалося. У коментарях із цього приводу борці з режимом віддали належне справедливості й неупередженості самого рефері, а заразом чесності й дотепності президентського чиновника. Чи міг Володимир Михайлович думати тоді, що згодом він старанно уникатиме похвальних епітетів на адресу Леоніда Даниловича? Чи міг мріяти, що з роками сам ризикне приміряти мантію головного політичного судді держави?

Промова спікера виявилася не тільки головною, а й єдиною подією першого робочого дня Верховної Ради. Спочатку голова парламенту поділився з колегами своїм баченням цілей і завдань вищого представницького органу, потім перейшов до роздачі грамот тим, хто найбільше відзначився. (До речі, ритуал цей видається трохи оперетковим. Наскільки ним пишається сам Литвин, настільки ж він дратує багатьох народних обранців, котрі вважають відвертим безглуздям визначення передовиків законотворчого змагання.) Виконавши почесну місію, Литвин урочисто оголосив перерву в роботі сесії до 9 вересня.

Слід гадати, депутатам відвели тиждень не тільки на уважне вивчення свіжих конституційних розвідок Банкової, а й на осмислення промови парламентського лідера. До речі, у кулуарах розлогий виступ Володимира Михайловича поспішили назвати програмним спічем майбутнього кандидата в президенти. Особливо іронічні при цьому відзначали, що шансів одержати підтримку депутатського корпусу в нього більше, ніж у Віктора Ющенка.

Цікаво, що аналогічних оцінок доповідь Литвина вже удостоювалася в лютому нинішнього року. Після того виступу спікер мусив особливо часто підкреслювати, що його плани не зазнали змін і президентство, як і раніше, не є його метою.

Поверховий порівняльний аналіз двох промов виявляє їхню очевидну подібність. Але тон оратора набрав упевненості, пріоритети — чіткості, а плани — масштабності. На початку 2003-го основною метою Литвина було утвердження в ролі лідера парламенту. Володимир Михайлович втратив точку опори в особі президентської адміністрації і не знайшов такої в особі парламентської більшості. Екс-соратники з покійної «Єди» досить довго сприймали його або як вискочку, або як неминуче зло. Опозиція — як узурпатора парламентської влади й таємного агента президентського впливу. І хоча перші відверті промахи на новій ниві залишилися позаду, Литвинові належало докласти додаткових зусиль, аби стати в норовливому депутатському середовищі не лише офіційним, а й реальним лідером. Тоді спікер виступав не тільки щирим, а й найбільш зацікавленим прибічником об’єднання пересвареного парламенту, оскільки сподівався об’єднати його навколо себе. Тільки в такому разі він набирав політичної ваги, яка гарантувала йому політичне майбутнє. Литвин прагнув стати для депутатського племені якщо не ксьондзом, що наставляє на шлях істинний, то принаймні рабином, до якого приходять за порадою.

У лютому спікер, оцінюючи діяльність Верховної Ради, примудрився всіх покартати й при цьому нікого не назвати на ім’я — усі себе впізнали, але ніхто не образився. При цьому голова ВР закликав «хлопців жити дружно» не тільки полум’яно, а й аргументовано, всіляко наголошуючи, що тільки сильний парламент у змозі відповідати на виклики часу. І що коли він набере такої сили, то буде просто приречений відігравати ключову роль у процесі політичної перебудови держави.

«Наше життя і робота, і парламент це досить показово демонструє, часто базується на якихось примхах, випадкових і суб’єктивних чинниках... Вогонь на поразку, якщо можна так висловитися, ведеться з нашого середовища, низкою депутатів. Відповідно Верховна Рада в очах людей — збіговисько ледарів, пройдисвітів, неуків і корупціонерів... Усе занадто серйозно, аби не порушити знову питання про відповідальність парламенту — політичну, партійну, моральну. Причому, підкреслюю, не лише за свою каденцію, а й за те, що буде після неї... Те, як ми будемо облаштовувати наше життя далі, залежить насамперед від Верховної Ради, від виконання нею ключового з конституційних повноважень — визначення основ внутрішньої і зовнішньої політики...»

Литвин намагався подати себе, як лікаря, що вправі завдати болю заради майбутнього зцілення. Він вважав, ніби має право поставити діагноз, який не підлягає сумніву. Запропонувати метод лікування, що не підлягає обговоренню. При цьому лікар гарантував одужання. Здорова нахабність учорашнього пацієнта викликала роздратування, яке, втім, граничило з повагою.

Минуло трохи більше півроку. Можна сперечатися про те, наскільки Литвину вдалося здійснити задумане, але його політична затребуваність більше сумнівів не викликає. І хоча він, як і раніше, говорить про необхідність консолідації, відмову від взаємних дорікань, поглиблення внутрішньопарламентської співпраці, в його словах куди більше впевненості в завтрашньому дні. Сьогодні він уже не захищає себе в парламенті, він претендує на роль захисника парламенту. Якщо в лютому фрази на кшталт «кое-кто у нас порой» адресувалися переважно колегам із депутатського корпусу, то у вересні більшість завуальованих докорів стосувалася вже тих, хто за стінами будівлі під куполом. Особливо чітко це простежується, коли спікер згадує про політико-правову реформу. Раніше з повагою підкреслювалася головна роль у цьому процесі Президента. А недостатня структурованість парламенту називалася одним із основних доказів необхідності змін. Нині акценти змінилися.

Учора Литвин попереджав парламент про відповідальність за можливий зрив конституційних перетворень. Сьогодні закликає парламентаріїв перейнятися відповідальністю за реалізацію реформи. Вчора головні винуватці таїлися в депутатському залі, сьогодні — ззовні. Вчора однією з ключових була така теза: «Політика в Україні персоніфікована. Відповідатимуть, передусім, особистості...» Сьогодні її місце зайняла інша: «Політична система епохи Кучми виконала своє призначення. Головний її ресурс полягав у високій персоніфікації політики... Українська дійсність стає менше персоніфікованою. Ми не можемо й не маємо права віддавати долю людей і країн виключно на суд окремих особистостей...

Далі — більше. «Не можна жертвувати Україною в ім’я будь-якого авторитету... Інакше Верховна Рада буде приречена постійно підлаштовуватися під когось і виступати в ролі невістки, яка завжди й у всьому винна... Необхідне тотальне олюднення політики, відмова від створення штучної системи, якій властива тенденція в існуванні режиму самозбереження...»

Обгрунтувавши необхідність переходу від «персоніфікації» до «олюднювання», Литвин переходить до справжнього викривання виразок «епохи Кучми». Він порівнює ситуацію, у якій опинилися засоби масової інформації, зі становищем преси 30-х і говорить про «бруд, приправлений цинізмом, нахабністю і вседозволеністю», обурюючись тим, що «правду розглядають як товар, який можна довірити лише небагатьом». Спікер згадує наших олігархів, які «не поспішають стати нормальними європейськими капіталістами, інвестувати в національну економіку». Вимагає «провести повну й комплексну інвентаризацію національного багатства, хоча б того, що залишилося». І говорить про «небезпечний суспільний договір — взаємну імітацію взаємної лояльності за її відсутності між людьми й державою».

Хто повинен виправляти ситуацію? Наскільки це випливає з промови Литвина, — Верховна Рада. Внутрішні суперечності вже не є перешкодою — співіснування пропрезидентських сил й опозиції, із його погляду, — чинник стабілізації. При цьому спікер говорить не тільки про зрослу роль парламенту, а й про необхідність посилення ролі керівництва ВР. Ось вона, фраза, яку він напевне хотів сказати ще в лютому, але зміг вимовити лише у вересні: «Насмілюся підняти питання про доцільність наділення погоджувальної ради певними повноваженнями, скажімо, за зразком президії...»

Ну, а хто винен у тому, що доведеться виправляти всій країні, і парламенту зокрема? Імені Литвин, цілком природно, не називає. Та хіба не говорив він, що політика в Україні персоніфікована (от і епосі, у якій живемо, він ім’я дав), а відповідальність несуть конкретні особистості?

Окремі натяки викликають посмішку. Володимир Михайлович закликає відмовитися від сліпого копіювання чужих політичних систем і дозволяє собі іронізувати над аргументом, до болю знайомим. «Мовляв, Європа живе за такою політичною системою, тому й процвітає. Давайте не забувати про наш власний досвід, традиції та ментальність!» Ви не пригадуєте, хто нам постійно ставив риторичне запитання, чи хочемо ми жити в Європі? І до чого нас у зв’язку з цим закликали розставлені всюди біг-борди?

Або ще. «До речі, в Африці проголошуються зони вільної торгівлі та спільні ринки і створюються їхні штаб-квартири. Але економіки цих країн не доповнюють, а відштовхуються одна від одної». З ким ми зараз оце сквапно збираємося створювати зону вільної торгівлі й загальний ринок? Симптоматично, що, на відміну від аналогічного лютневого спічу, Литвин уже не говорить, що слід «розширювати й поглиблювати співробітництво в рамках СНД. Особливо стратегічне партнерство з Російською Федерацією».

У промові голови ВР можна знайти чимало свідчень того, що він почувається вже не стільки лідером одного з органів держави, скільки одним із лідерів держави. Утім, амбіції спікера нам цікаві лише з погляду оцінки амбіцій парламенту. Чергова метушня з черговим конституційним законопроектом зайвий раз переконала в тому, наскільки країна сьогодні потребує боєздатного законодавчого органу. Парламенту з міцними чоловічими кулаками й виразним людським обличчям. А парламент, у свою чергу, потребує людини, яка відчуває в собі сили бути об’єктивним третейським суддею. І яка має сили відмовитися від спокуси перетворитися на нового «верховного арбітра нації».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №47, 7 грудня-13 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво