Олександр Мілінкевич: «Навіть у селі ненавидять владу за те, що вона хамська»

Поділитися
Олександра Мілінкевича останній тиждень величають не інакше як «єдиний». Сам директор програм Фо...

Олександра Мілінкевича останній тиждень величають не інакше як «єдиний». Сам директор програм Фонду сприяння регіональному розвитку, схоже, тільки звикає до ролі кандидата від демократичних сил Білорусі на президентських виборах, не стомлюючись повторювати, що він новачок у політиці. Щиро дивується, що преса демонструє до нього підвищену увагу, і називає це «величезним авансом». Він не користується послугами охоронців, а слабким місцем у своїй біографії вважає той факт, що вдруге одружений. Він підкреслено галантний, трохи романтичний і явно небайдужий до соціологічних опитувань. Він — гранично обережний, коли йдеться про партнера по Союзній державі. А ще — він дуже скидається на Віктора Ющенка. І можна припустити, що Олександр Мілінкевич у майбутньому матиме такі ж самі проблеми, які має лідер Народного союзу «Наша Україна» із партнерами по передвиборній коаліції.

— Олександре Володимировичу, якось дивно виходить: ще недавно лідери білоруської опозиції говорили про нелегітимність конституційного референдуму 2004 року, який дозволив Лукашенку балотуватися на третій термін. Сьогодні демократичні сили у вашій особі мають намір конкурувати з цим-таки «нелегітимним» кандидатом на президентських виборах. Ви не розцінюєте сам факт участі опозиції у майбутньому святі волевиявлення як визнання результатів торішнього плебісциту?

— Ні, в резолюції Національного конгресу демократичних сил Білорусі ми категорично заявляємо про нелегітимність цього референдуму. В ухваленому нами документі дуже акуратно розписані всі акти порушення Конституції. І це, до речі, буде одним із пунктів, з якими ми підемо до людей.

— Лідери білоруської опозиції ніколи не славилися вмінням домовлятися між собою. Сорок три кандидати, котрі спочатку претендували на роль єдиного, — ще одне того підтвердження. Як ви гадаєте, вам удасться знайти спільну мову з тим-таки Сергієм Калякіним чи Анатолієм Лебедьком? Останній, кажуть, дуже болісно сприйняв свій програш…

—У принципі, ми поки що тільки задекларували, що ми разом. А чи буде так і надалі, покаже справа. Коли конкретно розпочнеться робота — тоді і стане ясно. Перший реальний крок — це конгрес. Звичайно, випробування було величезне. Я розумію, Анатолієві боляче програвати, коли кількість голосів фактично однакова. Прикро і його структурам: ви, можливо, знаєте, що цілий ряд обласних організацій ОГП (Об’єднаної громадянської партії. — Авт.) уже заявили про свою неучасть у кампанії. Анатолій повівся справді мужньо. Він каже: «Я дав письмову обіцянку, я повинен залишитися, я не можу піти». Проте це не означає, що вся партія зобов’язана йому підкоритися.

Комуністам простіше, тому що Калякін програв у першому турі, і він як досвідчений політик прийняв рішення, що його партія братиме участь у виборах, незалежно від результату. Тож комуністи, які завжди вирізнялися дисципліною, виконуватимуть свої обіцянки.

Я запропонував Лебедьку і Калякіну найвищі посади, на які вони претендують, тому що очевидно: амбіції у політиків є… Можливо, у мене цих амбіцій трішки менше — треба буде вирощувати (сміється).

Скажу так: уже сьогодні в розмовах із Лебедьком і Калякіним мені доводиться йти на певні поступки — адже якщо ми вирішили виступити таким тріумвіратом, інакше просто не можна. Я не зможу домінувати в поглядах коаліції, попри те, що обрали саме мене. І це, вважаю, найбільша гарантія того, що ми не наробимо великих помилок.

Одне слово, я за те, щоб усіх посадити в один човен, поставити хороший мотор — і поплисти. У цьому плані не може бути політиків-спостерігачів і політиків-порадників: усі повинні працювати. Від цього, звісно, великою мірою залежатиме, як спрацюють структури в регіонах. Поки що все йде непогано (тьху-тьху, щоб не наврочити). Я розумію відповідальність, яка на мені лежить, і я повинен зробити все, щоб зберегти коаліцію. Якщо я своїм обранням її розвалю, це буде трагедія, і не тільки моя особиста.

Я часто маю вигляд людини м’якої, нерішучої, але коли треба, я дуже рішучий і твердий, і вважаю, що в штабі повинна бути залізна дисципліна. Там демократією навіть пахнути не повинно.

— На чому ви збираєтеся акцентувати увагу у своїй передвиборній програмі? Який буде головний месидж Олександра Мілінкевича?

Цілком очевидно, що сьогодні ми не можемо прийти до людей із соціально-економічними пропозиціями, тому що в нас у цьому плані все-таки відносно спокійно. Мені здається, наш коник — це те, що в країні принижено людину. І рівень цього приниження досить високий. Адже люди живуть не тільки хлібом єдиним, навіть якщо вони не інтелектуали. Люди не хочуть бути попихачами. Наскільки я знаю, навіть у селі ненавидять владу за те, що вона хамська. Ніколи ще бригадири так по-хамському не поводилися, голови. Адже хамство розноситься, як вірус. У мене є друзі, які працювали зі мною у виконкомі, дуже виховані, хороші люди. Коли я з ними зустрічаюся, багато хто каже: «Олександре, ніколи не було такого клімату на роботі, тому що навколо грубість і приниження». — «Але ж твій начальник — така порядна людина, я ж із ним працював». А мені відповідають: «Ні, він уже інакший».

Окрім того, є й інші задуми. Але якщо можна, я про них не розповім. По-перше, тому що вони недопрацьовані. По-друге, це має бути коаліційним рішенням. Але я б зараз хотів сказати інше: якщо ми за ці сім—вісім місяців хоча б тричі не прийдемо до людей, то кампанію просто немає сенсу проводити. Не можна розраховувати, що тільки збір підписів і агітація щось нам дадуть.

А найбільшу проблему я вбачаю в тому, що люди почуваються покинутими усіма: і владою, і опозицією. Люди неначе з одного боку барикад, а влада й опозиція — з іншого: борються за крісла. Нам сьогодні дуже важливо показати, що ми не там, а по один бік із ними. Я не скажу, що це легко, але це мета, яку ми повинні перед собою поставити. Життєво важливо, щоб вони зрозуміли: ми — такі як ви, знаємо ваші проблеми, знаємо, як їх вирішити. Ми прийшли, щоб разом відстояти своє чесне ім’я. Може, непереконливо говорити про такі нематеріальні цінності, але, швидше за все, саме вони будуть головною рушійною силою на виборах.

— Кому ви маєте намір це продемонструвати? Хто ваш електорат?

— Якщо говорити про ті електоральні групи, на які ми сьогодні можемо покластися або тісніше з ними працювати, — це підприємці і протестні громади. Підприємців я маю на увазі малих і середніх. Поки що вони кажуть так: якщо ви підете, продемонструєте силу і вийдете на майдан, тоді й ми другим або третім ешелоном, можливо, прийдемо, але ми ніколи не будемо головною рушійною силою. А що стосується інших груп, то, на жаль, соціологія свідчить, що є трохи протестуючих учителів, певна кількість протестуючих студентів, держслужбовців. Тобто немає залізної групи, на якій можна було б виїхати, як на білому коні. І в цьому складність кампанії. Тому її важко буде проводити.

Я також вважаю, що ми повинні реально оцінити наші сили і не працювати з тією частиною електорату, з якою ми не маємо шансів. Хоч би там що казали, напевно, є третина виборців, змінити думку яких неможливо.

Ну, а головний акцент кампанії треба зробити на так званій кухонній опозиції, яка протестує за чаркою горілки і нікому не вірить. Якщо ми не приведемо цю протестуючу частину в нашу команду, то нічого не буде. Інші варіанти можуть виникнути, якщо Лукашенко зніме свою кандидатуру, але це може тільки наснитися.

— Чи коректно сьогодні говорити про двох дублерів єдиного кандидата від демократичних сил — голову Об’єднаної громадянської партії Анатолія Лебедька та лідера Партії комуністів Сергія Калякіна?

— Я проти. Знаєте, чому? Навіть під час парламентських виборів, де не очікували серйозних репресій, ми переконалися: там, де виступали кілька демократичних кандидатів, влада дуже акуратненько вибирала найслабшого, інших просто не реєструвала. Йдеться про те, щоб підвищити температуру в суспільстві, сказати людям про несправедливість. Тому знищення — фізичне чи якесь інше — єдиного кандидата може в результаті стати одним із найпотужніших мобілізаційних чинників. Треба між собою говорити: «Так, у нас є» (запасний варіант. — Авт.), але офіційно — у жодному разі.

— Ви побоюєтеся за своє життя?

— Звичайно, кожна нормальна людина трохи боїться, — це допомагає їй самозберегтися (сміється). Є спосіб перемогти страх — ми ж робимо таку важливу справу! Розумієте, просто більше не хочу бути рабом, як не хочуть і більшість людей у цій країні. І не хочу, щоб діти в такій країні жили. А якщо вже ми про це заговорили, то за родину найбільше боюся — це справді страх. До тебе можуть просто прийти і сказати: «Або знімаєшся (кандидатуру. — Авт.), або дитині погано». Хоча, звичайно, не хотілося б, щоб і мене вбили. Не хочу вмирати, хочу жити.

— Ви вже визначилися, що робитимете, коли Лукашенко черговий раз оголосить про свою блискучу перемогу? Ви наважитеся закликати людей вийти на вулиці?

— Це — мета! Іншого шляху просто немає. Хоча, чесно хочу сказати: серед демократичних сил є дві концепції. Перша полягає в тому, що шансів у нас мало і 2006 рік — це тренування. Потім ми молодь поганяємо у 2007 році під час місцевих виборів, потім будуть парламентські, і зрештою переможемо. У мене інша думка — якщо ми програємо, а програвати будемо з боєм, прямо кажу — настане «полярна ніч». Я боюся, що закриють газети, ліквідують громадські організації, заборонять партії. Тому що він може перемогти тільки жорстокими заходами. Жорстокі заходи змусять його ще більше самоізолюватися. Я не вірю в концепцію проміжних тренувань.

Водночас, якщо в суспільстві у сусідів — дача, робота, курилка — не буде відчуття, що ми виграли, гадаю, ми не виведемо людей. Треба створити відчуття перемоги і справді виграти. Такого не було на референдумі. Референдум ми і не виграли, і не програли. Якщо не доб’ємося, щоб більшість проголосувала за нас, люди не вийдуть. Народ повинен відчути, що його просто капітально обдурили.

Я вірю, якщо дуже добре попрацювати, віддати серце цьому, — ми зможемо так само вивести людей, як і в Україні. У принципі, не так багато потрібно вивести. Соціологія свідчить, що 17% готові вийти, але якщо 2% виведемо — теж непогано. Крім того, за моїми оцінками, у нас є тисяч десять активістів. Найгірша ситуація в цьому плані сьогодні в Мінську.

— Наскільки я зрозуміла, стосовно так званої номенклатурної революції ви особливих надій не плекаєте?

— Сьогодні ще менше шансів, що номенклатура нам допоможе. Принаймні до середини кампанії. Я гадаю, вона може допомогти тільки тоді, коли ми почнемо перемагати. Доки все не хитнеться в інший бік, не ворухнеться ніхто.

— Під час висування кандидатом у президенти ви об’їхали півкраїни: населення Білорусі справді так погано поінформоване про режим Лукашенка, як говорять опозиційні лідери на різних міжнародних форумах, чи це все-таки перебільшення?

Населення не те щоб погано поінформоване — воно зомбоване. Уявіть собі: немає жодного нормального телевізійного каналу. Адже ми навіть журналістами не вважаємо тих людей, які там працюють: це чистої води пропагандисти.

Я прибічник того, щоб використовувалися всі способи донесення інформації. Але мене дуже турбує цей акцент Заходу на радіо (мається на увазі програмне вікно «Німецької хвилі» для Білорусі. — Авт.). Я абсолютно не маю нічого проти радіо, але коли на нього витрачаються величезні гроші, а бракує на елементарні газетні справи, — вважаю це великою помилкою.

Окрім офіційних газет, на мій погляд, треба докласти всіх зусиль, аби виходили й підпільні газети. У 2001-му їх було 350. Єдина проблема — більшість їх були зовсім не фаховими. Кілька інформаційних хвиль ми повинні зробити. Що ще? Московське телебачення? Воно, по-перше, майже виключене. А по-друге, навряд чи один або два виступи можуть щось вирішити. Хоча, звичайно, кожну лазівку слід використовувати.

Такої кількості дзвінків із проханнями інтерв’ю, як тепер, я просто не витримую фізично, але щасливий до божевілля. І не за себе, а за те, що така увага до Білорусі. І гріх, якщо ми її не використаємо, зав’язнемо знову у своїх розбірках і не покажемо бодай якоїсь діяльності, тієї ж таки інформаційної. Нам телефонують із регіонів, запитують, «коли, що», люди приїхали додому (після конгресу. — Авт.) такі натхненні, увібрали всю цю енергетику… І якщо ми це знищимо…

— Представники білоруської опозиції неодноразово заявляли, що Лукашенко як президент Білорусі Москву більше не влаштовує. Чи під силу вам буде домовитися з Кремлем?

— Я поїду до Москви. Вже був там. Правда, зустрічався з експертами, журналістами. З Москвою треба працювати, але не слід сподіватися, що там вирішать нашу проблему. По-перше, поки що російська столиця не декларує жодної підтримки, реально підтримуючи Лукашенка дешевими нафтою-газом. Хоча зрозуміло — вони теж придивлятимуться. І якщо ми покажемо силу, як показав Ющенко, Кремль розпочне переговори, намагатиметься взаємодіяти. Але покладатися, ще раз повторюю, треба тільки на себе.

— А як бути з нав’язуваним іміджем радикального білоруського націоналіста?

— Так, такий момент є. По-перше, тепер, коли я даю інтерв’ю —адже я не такий досвідчений політик, зовсім недосвідчений політик, — я намагаюся Москву не дратувати. Однак для мене як людини є принципові речі, наприклад, незалежність Білорусі. Це — святе. І якщо Білорусі не стане — багато сенсу в моєму житті просто буде втрачено. Але коли я кажу, що незалежність Білорусі має бути збережена, відразу постає запитання: що ж із союзним договором?

Другий момент — НАТО: їх цікавить, чи підемо ми у Північно-атлантичний альянс, як Україна, чи не підемо. Я висловлюю свою думку, це не коаліційна точка зору. Я завжди кажу, що Конституція Білорусі передбачає нейтралітет, і нам треба його зберігати. Але так само я намагаюся говорити і про те, що Москва — стратегічний партнер Білорусі, що, власне, відповідає дійсності.

Я не такий добрий економіст, щоб говорити про тонкощі економічних взаємовідносин із Росією, але ці принципові речі, які я назвав, гадаю, трохи змінять уявлення про мене як про націоналіста або людину, котра поведе Білорусь у Європу й розірве відносини з Росією.

Я вважаю, що у відносинах із Росією слід поводитися так, аби не втратити головного — суверенітет. А на поступки йти там, де вони для нас незначні. Ну, що ж, доведеться лавірувати. Калякін багато в чому вже сьогодні мені пояснює, як я повинен себе поводити стосовно Росії, щоб не наговорити дурниць. Я можу ж сказати щось нерозумне. Він набагато краще відчуває ці настрої. Бути добрим учнем, слухати й запам’ятовувати, а потім приймати рішення — одне одному не заважає.

Наприклад, військові бази, розміщені у Білорусі: я вважаю, що шкоди від них набагато менше, доки вони містяться тут. Інакше є ризик серйозно зіпсувати відносини з Росією. Для Москви виведення цих баз — небезпека століття. Не треба їх сердити, налаштовувати проти нас.

— Вам відомі випадки фінансування білоруської опозиції з російських джерел?

— У 2001 році — були. Зараз таких даних немає. Тобто в мене немає.

— З Москвою зрозуміло. З ким ви контактуєте в європейських столицях?

— У мене контактів менше, ніж, наприклад, у Лебедька. Але, скажімо, у Брюсселі я знайомий з багатьма високопосадовцями. Дуже широкі зв’язки у мене в Польщі, що природно. Добре знаю серйозних литовських політиків. Найгірші справи у мене в Москві. Лебедько має знайомих, хай навіть опозиційних, не при владі, але все-таки вони є й через них можна якось виходити на адміністрацію, репрезентувати себе. І я якраз сподіваюся, що східний вектор компенсую за рахунок двох своїх колег (Лебедька і Калякіна. — Авт.)

— Вас уже офіційно привітав хтось із представників української влади? Все ж таки ще вчора вони так само були опозицією і зуміли подолати чимало складних перепон, перш ніж потрапити в головні кабінети країни…

— Значить, так, був виступ представника України на конгресі — гарний виступ. Ну, здається, і все…

— У вас є друзі серед українських політиків?

У мене по всій Україні є контакти тільки в громадських організаціях, оскільки в політиці я свіжа людина. Ми, звісно, дуже хотіли б вивчити тактику роботи передвиборного штабу Віктора Ющенка. Усе, звичайно, скопіювати не вдасться — ситуація зовсім інша, у гірший бік, на жаль. Проте технологічно у вас було багато цікавого. Ми навіть хочемо зібрати таку групу, яка б розповіла, як це було в Україні, і ми це обов’язково використаємо.

— Як ви ставитеся до спроб офіційного Києва стати певною єднальною ланкою між Білоруссю і Польщею (Європейським Союзом)?

— Я розумію, коли країни, які претендують або вже увійшли до ЄС, намагаються зробити добру, хорошу справу, але це не та справа, на якій можна заробити собі гарний імідж. Проблема в тому, що Лукашенко і його режим не підлягають реформації, як не підлягала реформам комуністична влада. Я розумію мотивацію тих, хто це ініціював, але результату не буде: це вже робила Польща — нічого не вийшло, робила Литва — безрезультатно, тепер Україна…

— Ви вважаєте, що Лукашенко не захоче скористатися цим каналом, якщо виникне потреба донести якусь інформацію до того ж таки Брюсселя?

— Донести інформацію можливо. Але я все-таки більше говорив би про успіхи у перевихованні. Адже який підхід Європи до Лукашенка? «Будь демократичним, і ми тебе приймемо». А якщо він справді стане демократичним, його просто не оберуть.

— Минуло півроку відтоді, як Джордж Буш і Віктор Ющенко підписали у Вашингтоні декларацію, в якій зафіксували намір сприяти процесам демократизації на Кубі і в Білорусі? Ви за ці шість місяців відчули якісь реальні дії Києва в цьому напрямі?

— Ні, не відчув. Але не можу сказати, що їх немає, — може, я просто нічого про це не знаю.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі