Обернути поразку на перемогу - Архів - dt.ua

Обернути поразку на перемогу

1 вересня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №33, 1 вересня-8 вересня

Останнім часом надто часто лунають сповнені розпачу думки про те, що помаранчеві сили програли все, що лише могли, і в Україні запанувала жорстка реакція...

Тарас Стецьків
Тарас Стецьків

Останнім часом надто часто лунають сповнені розпачу думки про те, що помаранчеві сили програли все, що лише могли, і в Україні запанувала жорстка реакція. Песимізм став ознакою доби і ним позначено програмові заяви цілого ряду політичних діячів. Однак ситуативний програш — це ще не програш у глобальному масштабі. Всяка поразка — це привід для мобілізації, роботи над помилками і підготовки до майбутньої перемоги. Тому й нинішня ситуація для всіх політичних сил і окремих громадян, що виступали як головний організаційний і політичний ресурс Майдану у 2004 році, має стати часом усвідомлення помилок і підготовки планів на майбутнє. Безумовно, дана стаття написана людиною, що відносить себе до помаранчевого табору, яка протягом всього аналізованого періоду пропонувала власні розв’язки проблем і для якої нинішня ситуація є болючою. Саме тому розглядається не політичний процес загалом, а лише ситуація у помаранчевому таборі.

Коли програли помаранчеві?

Цілком згоден з тим, що помаранчеві сили програли не 3 серпня 2006 р., коли Віктор Андрійович добровільно віддав владу «донецьким», і не 6 липня, коли було утворено так звану антикризову коаліцію, а помаранчеві де-факто опинилися в опозиції. Поразка започаткувалася в перші місяці після тріумфальної інавгурації В.Ющенка.

Як людина, яка мала безпосередній стосунок до керівництва виборчою кампанією народного президента, я також згоден і з тим, що ми мали досить чітку стратегію перемоги на виборах (і тому перемогли ), але не мали стратегії керування країною після перемоги. Тоді це здавалося виправданим, кампанія була жорсткою і навіть жорстокою, влада поставила на кін усе, тому головне було виграти. З другого боку, в багатьох тодішніх вождів і активістів «Нашої України» (зокрема й у мене) були, звичайно, інтуїтивні — схематичні іноді навіть наївні — уявлення про те, як ми будуватимемо ту нову не кучмівську Україну, де все буде добре, буде добробут і заможне життя, інша, некорумпована, система влади.

Тому, коли стало остаточно ясно, що Ющенко став президентом України (а це стало зрозуміло 8 грудня 2004 року), головним завданням тоді ще опозиції мало стати вироблення стратегії діяльності в умовах влади, заміна старої владної системи, заснованої на тотальній брехні, страху, корупції і компроматі, на принципово іншу, зміна наскрізь прогнилих інститутів влади і, звісно, підбір людей, які мали замінити старі кадри. Мали б бути синтезовані воєдино погляди політиків, інтелектуальні напрацювання незалежних центрів (які, безумовно, були) та міжнародний досвід і на цій основі вироблена спільна лінія поведінки.

Треба сказати, що така ініціатива мала місце і десь в середині грудня 2004 р. майбутній президент скликав розширену нараду коаліції «Сила народу». Там було сказано багато добрих і правильних слів. Суть же звелася до кадрового питання, до того, як представники опозиції після перемоги опанують владні посади в центрі і на місцях, почнуть здійснювати владу, покажуть суспільству зразок професійної некорумпованості і моральності нової влади.

Так було зроблено перший крок до поразки: багато нових людей, які щиро хотіли втілити в життя обіцяне на Майдані, прийшли працювати в стару систему влади, збудовану і виплекану за десять років панування Кучми. Ця система і виховані нею чиновники мали свої правила і залізні закони. За іншими вони жити не хотіли і не могли. Вона рано чи пізно підкоряла цим правилам будь-кого нового, хто потрапляв у владу, або ж викидала його назовні.

Ситуація лише поглибилася рішенням президента призначити на ключові державні посади людей, які, маючи безумовні заслуги перед помаранчевою революцією, тим не менше мали три головні недоліки. Вони були великими бізнесменами і не збиралися відділяти свій бізнес від своєї політичної діяльності, та й ніхто перед ними такої вимоги не ставив. Цим одразу було порушено головний принцип Майдану, що бізнес буде відокремлений від влади. В цьому пункті я і тоді і зараз готовий подискутувати з будь-ким з представників помаранчевого бізнесу на тему, що таке відокремлення влади від бізнесу у цивілізованій Європі чи США. Там також є мільйонери в парламентах та урядах, але зв’язок політики і бізнесу принципово інший. Друге: ці люди в своїй переважній більшості були ментальними носіями старої ідеології побудови бізнесу і здійснення влади. Вони прийшли в лави опозиції не тому, що були ідейними борцями за демократію, свободу і суспільні інтереси, а тому що в кучмівській системі їм не знайшлося місця, вона їх виштовхувала, а декого попросту нищила. Отримавши вагомі пости, вони, відповідно, почали керувати так (чи приблизно так), як це робилося за старої системи. І це, напевно, не їхня вина, а їхня біда.

Третє: вони жорстко на особистісному рівні конкурували в боротьбі за найвищі посади у виконавчій владі, і з цієї точки зору призначення секретаря РНБО фактичним наглядачем над прем’єр-міністром було вибухонебезпечним. Ця конкуренція не припинялася весь період діяльності першого помаранчевого уряду і вилилась у накопичування й оприлюднення взаємного компромату, нашіптування главі держави про реальні й вигадані промахи один одного, розстановку «своїх» людей у підконтрольні та суміжні владні інститути. Цього кроку можна і треба було уникнути, а якщо вже в силу якихось моральних зобов’язань він був зроблений, то слід було стояти зверху і залізною рукою не давати виходити в цій боротьбі за рамки дозволеного. На жаль, крок було зроблено і він став другим кроком до поразки.

Критично важливо для нової помаранчевої влади було показати свою чесність і відкритість, бо саме безчесність, підлість, антисуспільний характер влади старої вивели мільйони людей на вулицю. В цьому контексті багато з нас вважали за необхідне, щоб представники нової влади, включаючи президента, оприлюднили інформацію про свої реальні доходи і реальну нерухомість, подавши тим самим особистий приклад. А потім змусити (через закон та інструменти влади) зробити це міністрів, політиків, депутатів і чиновників, гарантувавши їм відсутність переслідувань через походження капіталів. А потім — запровадити жорсткий нагляд за видатками всіх державних службовців, передбачивши відповідальність за непідтверджені доходами витрати. А потім — різко підняти їм зарплату, попередньо пояснивши суспільству мотивацію такої стратегії. Юлія Тимошенко, пригадується, виконала лише останній пункт зі сказаного та й то якось напівтаємно. Ми могли розпочати рух до зовсім нової якості держчиновників в Україні, але цього не було зроблено, тому запишемо це третім кроком до поразки.

Чи треба було карати фальсифікаторів виборів? Безумовно! Тільки не «стрілочників», а справжніх фальсифікаторів і насамперед за фальсифікацію. В іншому разі для суспільства залишилося б незрозумілим, навіщо було скасовано другий та призначений третій тур виборів. Декілька відкритих судових процесів над головними організаторами і головними виконавцями технологій фальсифікації допомогли б суспільству повірити в торжество закону і справедливості. Вся державна силова машина мала працювати на пошук доказової бази передусім щодо головних дійових осіб фальсифікацій. Крім того, бодай кілька успішних справ кардинально похитнули б монолітність колишньої еліти, їхню віру у власну безкарність, що все їм зійде з рук. Уже в середині літа 2005 року стало ясно, що суспільство отримує нуль у цьому напрямку: трохи піару, трохи арештів (не за фальсифікацію) і тимчасового переляку кількох персонажів, кілька десятків «стрілочників» з дільничних комісій. Політичний кістяк сили, яка програла вибори, не був зламаний — він навіть не був істотно порушений. Меморандум Ющенка — Януковича 22 вересня 2005 року лише закріпив наявний стан речей: покарання фальсифікаторів не відбулося. Але він зробив ще гірше — він дозволив ПР швидко відновити і наростити свою ієрархію, стиль і філософію поведінки, бо це була їхня, а не Ющенка, моральна перемога. Вони захистили своїх, а їх діяльність у листопаді 2004 р. виявилася виправданою в очах їхнього електорату.

Цим четвертим великим кроком помаранчева влада зробила суттєвий внесок у результат ПР 31 березня і у своє фіаско 3 серпня 2006 р.

Важливий момент: ставлення до таких понять, як «олігархи» і «приватизація». Те, що нова влада застала кілька сформованих олігархічних груп з капіталізацією, що в декого дорівнювала половині українського бюджету, і кілька десятків менших ФПГ, безумовно, крило в собі небезпеку і для держави і для суспільства. Ця обставина вимагала від уряду з одного боку вдумливих і послідовних кроків щодо диверсифікації їх фінансової могутності, а з другого — чіткої політики влади у сфері приватизації (реприватизації). Замість цього, суспільство отримало публічно голий, нічим не виправданий урядовий популізм, а за лаштунками сепаратні переговори і тимчасові союзи з тими самими ФПГ аж до перемоги нав’язаної відомим оточенням точки зору, що з ними треба домовлятися і шукати компромісів, бо вони — чинник української економіки. А інша точка зору лежала на поверхні: визначити кінцевий перелік підприємств, що мають стратегічне чи велике значення для економіки України і щодо яких є сумніви в законності їх приватизації, провести перевірку, встановивши в судовому порядку незаконність приватизації, забрати в державну власність і перепродати на відкритих аукціонах. У разі приватизації за заниженою ціною встановити механізм доплат. Після цих процедур заспокоїти більшість власників, заявивши, що тотальних репресій не буде. Отримані додаткові ресурси акумулювати в окремому інноваційному фонді в складі держбюджету і спрямувати на фінансування найновіших, які можуть прорватися на світові ринки, інноваційних технологій.

Але це вже — ліричний відступ. Факт, що нова влада залишила олігархів такими, якими вони були до її приходу, а у сфері приватизації через популізм і непослідовність зруйнувала інвестиційний клімат і нічого не досягла, ставши по суті її п’ятою великою помилкою.

До цих кроків (помилок), які могли розпочати, але не розпочали трансформації старої влади у напрямку Європейської моделі, додалося щонайменше стільки ж політичних кроків, які наближали помаранчевих до поразки. Я окреслю їх пунктирно, оскільки про них багато писали. 1. Створення НСНУ як президентської за формою партії, а по суті — партії помаранчевих олігархів, позаідеологічної, адміністративно змодельованої згори, яка знищила блок «Наша Україна» зразка 2002 р. 2. Не зумівши втримати конфлікт «любих друзів» з Тимошенко, що загрожував перерости у своєрідний ядерний вибух, президент посилає уряд у відставку, чим спричиняє розлом помаранчевого табору і його загальне послаблення. 3. Меморандум, який відповідно посилив «Регіони» і посприяв їх швидкій реанімації. 4. Нездатність через амбіції, особисті образи об’єднати свої зусилля в річницю революції на Майдані, хоч спроби такі робилися. 5. Подальше розпорошення помаранчевих сил через виникнення ще кількох дрібних блоків (в т.ч. блоку ПОРА—ПРП). Щодо останнього пункту — визнаю власну відповідальність і сприймаю критику на адресу мене та інших лідерів блоку. В мене був персональний вибір щодо потрапляння у списки мегаблоків, але в одному випадку виявилися неприйнятними принципи, а в другому — позиції вождів з принципових питань.

Вибори, які давали другий шанс

Нездатність змінити глибинні соціально-економічні механізми діяльності попередньої влади, нерозпочаті реформи та політичні помилки визначили головний характер виборів 2006 р. як продовження помаранчево-синього протистояння, боротьбу переможців і реваншистів. Для одного табору це було продовження революції, для другого — реванш за поразку у 2004 році. Незважаючи на те, що помаранчеві вступали у парламентську гонку розколотими й ослабленими на тлі сильного розчарування власного електорату своїми кумирами, та те, що «Регіони» стартували з позиції 30% симпатії, з колосальним ресурсом і кваліфікованими західними консультантами, саме помаранчеві сумарно досить упевнено набирали більше половини голосів виборців. Зрештою так і сталося. Сили, що декларували вірність помаранчевим ідеалам (БЮТ, НУ, СПУ), пройшли до парламенту, і гра була в їхніх руках. Я можу стверджувати, що результат навіть для двох мегаблоків (БЮТ та НУ) міг виявитися більшим і привести до формування більшості без СПУ якби:

— замість боротьби на взаємознищення, рівень толерантності у веденні кампанії був би хоча б на рівні 2002 р;

— в БЮТ, і особливо в блоці «НУ», було менше дискредитованих у масовій свідомості діячів (справедливо чи ні );

— блок «НУ», декларуючи гасло «Не зрадь Майдан!» (за всієї його сумнівної ефективності), не допускав би в публічній риториці можливість союзу з ПР;

— цього самого, і також публічно, не допустив як варіант президент України;

— на завершальному етапі кампанії два мегаблоки «НУ» і БЮТ не почали відверто «топити» дрібніші помаранчеві сили (з яких щонайменше дві — УНП та ПОРА—ПРП мали шанс подолати бар’єр), наголошуючи на їх непрохідності і вважаючи, що це додасть голосів їхнім блокам.

Зрештою можна пригадати, як у середині січня 2006 р. у цих сил був реальний шанс підписати, на пропозицію ПОРА—ПРП, публічне зобов’язання перед виборцями, ще до закінчення виборів створити помаранчеву більшість і в такий спосіб зняти питання про формат майбутньої влади. Цю ідею міг підтримати й президент. Такий хід додав би оптимізму помаранчевому електорату, відповідно додавши голосів підписантам такої угоди. Але найголовніше — він би зменшив результат ПР, оскільки виборцям та бізнес-елітам цієї сили був би посланий чіткий сигнал, що «Регіони» в результаті виборів влади не отримають і опиняться в опозиції. Ставка ідеологів «донецьких» на те, що ПР є та сила, яка візьме реванш і прийде до влади, зазнала б фіаско.

Проте ці, часто дитячі, помилки, неприпустимі в процесі проведення виборчої кампанії, мали своє пояснення і своє підґрунтя. Закорінена взаємна недовіра аж до персональної ненависті, плебейство у політиці вождів, що волею історії змушені були виконувати функції політичної еліти суспільства, бажання за будь-яку ціну обіграти один одного, замість того, щоб усвідомити, що є спільний супротивник, який може знищити і одних і других, — вся ця поведінка й помилки виявилися тільки продовженням лінії поведінки і помилок помаранчевої влади у 2005 р. Та помаранчеві вожді цього не помічали і не хотіли помічати, вони боролися за владу і для цього їм був потрібен виборець. Перед ним іще потрібно було загравати, його ще потрібно було водити за носа. Так настало 26 березня, і потреба в електораті зникла. Натомість з’явилася можливість і реальна спокуса поборотися за вирішення персональних владних (тобто кар’єрних) питань для тих, хто прийшов до парламенту. Розпочалася коаліційна епопея.

Від переговорів абсурду до коаліції абсурду

Те, що відбувалося у вищих ешелонах української політики з кінця березня до початку серпня 2006 р., з повним правом увійде до підручників з політології прикладом того, як не слід і як не можна робити політику. Принаймні в її помаранчевому виконанні. Маючи кілька реальних можливостей сформувати коаліцію, яка б ураховувала інтереси держави, суспільства і їхні персональні амбіції, помаранчеві вожді в кінцевому підсумку внаслідок своєї безвідповідальної, а часто й бездарної поведінки, програли практично все. І тепер вони (і депутати їхніх фракцій) постали перед вибором: або перейти в опозицію (але для цього треба мати хоч якусь ідейну переконаність, рішучість і сміливість), або піти в політичне небуття (досидівши у ВР до кінця її каденції), або персонально ввійти в систему та ієрархію влади та бізнесу, яку вибудовують «Регіони».

Нема чого лукавити — народ у своїй більшості на парламентських виборах зробив помаранчевий вибір, незважаючи на всі помилки й розчарування. Помаранчева коаліція як найкращий варіант більшості домінувала і в настроях населення аж до середини червня. Як мали вчинити відповідальні політики, які поважають вибір народу? Вони мали визнати результати виборів, виконати те, що вони обіцяли своїм виборцям, сформувати помаранчеву владу в країні. Іншими словами, це означало що Юлія Тимошенко отримує посаду прем’єра (бо вона набрала найбільше голосів серед помаранчевих), «Наша Україна» — спікера, СПУ — першого віце-спікера і кількох міністрів. Тим більше, що в перші тижні після виборів ПР виглядала приниженою та розгубленою.

Але тактика затягування, яку обрала НУ (і яка швидко переросла у подвійну гру) призвела до того, що нестримна Юлія Тимошенко включила в гру Мороза, оголосивши про його підтримку в претензіях на спікерство. Це поміняло картину, бо відновило старе прагнення лідера соціалістів обійняти цю посаду. Але воно дало змогу ПР розпочати свою гру з Морозом. По суті весь квітень і травень владу не вдавалося створити, бо кожна сила (більшою чи меншою мірою) вела подвійні переговори і намагалися в них виторгувати для себе максимум. Головна відповідальність за це лежить, безумовно, на керівництві блоку «Наша Україна». Вони поставили собі за мету у форматі помаранчевої коаліції досягти такого: Юля не прем’єр, Мороз не спікер, у форматі широкої коаліції (ПР+НУ) зберегти за собою посаду прем’єра. Мета для сили, яка набрала заледве 14% голосів, до того ж не бувши внутрішньо монолітною, була відверто неправильною і недосяжною.

Хоча, на початку червня можливість створити помаранчеву більшість реально зберігалася. Але тільки у версії, коли всі учасники відмовилися б від бажання взяти все і йшли б на взаємні зважені компроміси. Якщо б помаранчеві справді хотіли утворити коаліцію між собою, вони реалізували б єдино можливий на той момент варіант: БЮТ отримує посаду прем’єра, СПУ — спікера, а Ющенко — зміну (вдосконалення) політреформи. Замість цього суспільство з двохмісячним запізненням отримало з вуст глави держави визнання результатів парламентських виборів, що в перекладі на звичайну мову означало: президент погоджується на прем’єрство Юлії Тимошенко, але спікером має бути представник «НУ». Мороз же виштовхувався за борт процесу.

Залишається лише припускати, які інтелектуальні сили керували поведінкою «НУ», яка паралельно за повною програмою вела переговори з Партією регіонів про створення коаліції на двох. Але зрозуміти абсурд, коли керівники «НУ» відмовилися від цього прагматичного і відносно вигідного для президентської сторони компромісу, а потім своїми руками знищили останній шанс створити коаліцію помаранчеву (запропонувавши Порошенка на спікера) — НЕМОЖЛИВО. Але партія була зіграна, і саме з цього моменту відкрилася пряма дорога до створення Антикризової коаліції. Деталі для Партії регіонів виявилися справою техніки.

Окремо про роль лідера соціалістів. Усе просто: зрада — вона з біблійних часів є зрадою, хай якими поясненнями про іншу зраду вона б виправдовувалася. А суспільство отримало чергове розвінчання ще одного фарисейства, коли за багаторічною маскою моральності ховалося банальне бажання посади персонально для себе. Саме Мороз увійде в історію, як могильщик, який поховав другий (і останній) шанс для помаранчевої влади.

Чи була реальна альтернатива передачі влади Януковичу?

Після створення ліво-олігархічної більшості в стінах Верховної Ради перед помаранчевими черговий раз постала проблема вибору: або піти на колаборацію з більшістю, або перейти до них в опозицію. Якщо для БЮТ усе було зрозуміло, то «Нашу Україну» вкотре розривала спокуса доступу до влади і страх на роки опинитися без влади, граючи другим номером в опозиції.

Опозиція в особі БЮТ і «Нашої України» давала шанс вибудувати в Україні системну противагу домінуванню ПР, їх намірам монополізувати владу і перебудувати владу під свої інтереси. Проте з самого початку було ясно, що більшість «Нашої України» до такого кроку просто не була здатна. В силу відсутності переконань, внутрішньої аморфності, а найголовніше — в силу уявлень про політику як спосіб задовольнити персональні інтереси.

Тому реальною альтернативою передачі влади «Регіонам» був виключно розпуск парламенту. Це було єдине, чого реально побоювалися «антикризові», незважаючи на браваду та риторику їхніх «яструбів». Для цього кроку існували юридичні підстави. Існувала й вагома політична мотивація. Вибір народу 26 березня був ревізований політиками, що пройшли до парламенту. Це повною мірою стосується СПУ і КПУ і значною мірою — «Нашої України». Ця обставина давала підстави президентові запитати в народу, чи згоден він із такою ревізією, чи згоден він легітимізувати таку більшість для управління країною.

Зрозуміло, що для досягнення успіху помаранчевих у такій ризикованій грі треба було виконати кілька умов. Ключовим ставав формат участі помаранчевих у перевиборах. Міг бути один блок на чолі з Юлією Тимошенко, могло бути два блоки. Але дискредитованої «Нашої України» як учасника виборів не мало бути. На її місці мала бути створена зовсім інша конфігурація, без дискредитованих і випадкових персонажів. Максимальна чистота списку (списків) — ось друга умова, виконання якої давало змогу конкурувати з «Регіонами» і вигравати в них. Базова ідея збереження завоювань революції — навести в країні порядок через посилення президентської вертикалі влади, скасування політреформи як такої, що не здатна працювати в Україні, а отже, потребує кардинального вдосконалення. І останнє — очистити парламент від зрадників і випадкових людей. Треба було домовитися з Тимошенко ще до початку виборів, публічно обумовити правила гри, підписати коаліційну угоду та оприлюднити принципи кадрового формування уряду.

Якщо до цього додати правильні технології і добре організований координаційний центр «керування польотами», то смію прогнозувати, що результат був би 55/45 на користь помаранчевих. Ми не побачили б у такому парламенті ні соціалістів, ні комуністів. Ми, швидше за все, отримали б сильну, навіть агресивну опозицію. Деяким її представникам можна було б запропонувати участь у майбутній владі — але з позиції переможця, а не так, як це сталося після 3 серпня з частиною «НУ», яка припленталася до переможців, заздалегідь здавши більшість позицій.

Я цілком свідомий, що такий крок передусім вимагав би більшої волі, навіть сміливості, колосальної толерантності всіх учасників помаранчевого табору, інтелектуального забезпечення, вміння швидко і безпомилково діяти в умовах цейтноту. Я лише стверджую, що такий шанс був і що були люди, здатні його реалізувати.

Критикам, що обстоювали і продовжують обстоювати ідею компромісу, хочу відповісти: такі компроміси переслідують Україну з часу здобуття її незалежності. Вони засновані не на врахуванні принципових позицій, а укладаються через здачу багатьох принципів. Вони не вирішують протиріч, а заганяють їх під стіл, віддаляють вирішення в часі, а потім ці протиріччя знову повертаються — вже у конфліктніших формах. А щодо Авраама Лінкольна (якого часто цитують для виправдання того, що сталося 3 серпня), хочу нагадати, що цей видатний чоловік спочатку завоював південні штати, скасував там рабство, нав’язав їм свої правила гри, і з цих позицій — позицій сильного — об’єднав країну, давши переможеним самоврядування і доступ до влади.

Що маємо на виході?

Наразі можна говорити радше про тенденції, а не про доконані факти. Українське суспільство отримало владу без видимої ідеологічної основи з яскравими реліктами епохи Кучми, яка, проте, дуже швидко почне вибудовувати специфічну вертикаль управління процесами і насичувати інститути влади своїми людьми. Розставивши своїх та інтегрувавши чужих, вони спробують проникнути у більшість ключових регіонів. Вони швидко візьмуть під контроль основні фінансові ресурси країни, питання полягає лише в тому, як швидко вони почнуть конвертувати їх у свій власний інтерес. Вони приречені будуть вести політику в інтересах великих олігархічних груп, віддавши якусь дещицю дрібнішим акціонерам і тим, що приєдналися. Їм буде вкрай потрібна також політика соціального популізму, а це можливо лише за рахунок посилення тиску на дрібний та середній бізнес. Іншими словами: основне питання полягає в тому, як швидко і як далеко зайдуть «Регіони» у своєму реванші та поверненні до старих порядків.

Якщо політика закручування гайок буде реалізовуватися на практиці, якщо «Регіони» не загнуздають своєї природної спокуси монополізувати й підкорити собі все і вся — конфлікт неминучий. І про це новій (старій) владі слід чітко знати.

Очевидно, від еклектично сформованого уряду годі чекати серйозних економічних реформ західного зразка, переходу виробництва на нові технології та прориву до високих стандартів життя. Управлінці пострадянської школи, що виконують побажання великого капіталу, який в свою чергу базується на відсталих енергозатратних технологіях і безконкурентності, об’єктивно на це не здатні. Філософія їхнього бізнесу спрямована на завоювання західних ринків. Але при цьому правила гри на внутрішньому ринку мають залишатися старими. Така філософія приречена, і якщо вона не буде трансформована в напрямку здобуття стандартів і правил ведення бізнесу та ділової етики, яка існує в Європі, цю систему влади чекає неминучий крах. Вони спробують опиратися російському капіталу, але один на один вони цю боротьбу програють. І тоді виявляться нікому не потрібними.

Куди рухатися?

В ситуації, яка склалася, залишкам помаранчевих зостається одне: спробувати вибудувати систему стримувань, противаг і самозахисту. Причому вибудувати в трьох площинах. Перше: незважаючи на значне послаблення авторитету і повноважень, президент володіє певними можливостями в цьому напрямку. Є посади і органи влади, кадрові призначення на які залежать виключно від президента. Прихід туди більш-менш збалансованої команди, яка володіє стратегією і має реалістичний план дій, може зарадити ситуації. Президент володіє правом законодавчої ініціативи і правом вето. Президент може впливати на уряд, рішення РНБО, право зупиняти постанови КМ. Президент здатен забезпечити незалежність Нацбанку від уряду, а через силовиків — тримати економічні апетити олігархів під прицілом. Зрештою, президент може регулярно задавати темп і напрямки тим чи іншим процесам у країні.

Друге: здатність Тимошенко організувати в стінах парламенту не радикальну і крикливу, а системну та ефективну опозицію дасть змогу створити ще один форпост, який стримуватиме надмірні й таємні бажання більшості. Це критично важливо з огляду на боротьбу за 300 голосів (конституційну більшість), яка невдовзі розгорнеться у Верховній Раді. На кожен законопроект Антикризової коаліції — свій альтернативний, на кожну їхню ініціативу — контрініціативу; не залишати без уваги будь-яке рішення уряду, яке суперечить інтересам суспільства, — така поведінка обов’язково буде оцінена.

Проте головні процеси мають розгорнутися в суспільстві. Це третє і найважливіше. Найближчим часом політичний спектр в Україні переживе серйозні зміни. Переважна більшість партій або зникнуть, або підуть у небуття через свою маргінальність. Дискредитовані сили або розпадуться, або розколються. Практично всі вони мають такі вади, які не дадуть їм змоги здобути в перспективі вагому довіру людей.

По-перше, вони позаідеологічні. У них відсутнє розуміння стратегічної мети (ідеї) і шляхів досягнення цієї мети (ідеологія).

По-друге, більшість з них орієнтуються на лідера, що відображає архаїчну стадію організації політики: лідер — зграя. Навіть у випадку колективного начала в керівництві все одно відбувається персоніфікація («партія прем’єра», «партія президента», «партія спікера»). Політичні сили стають підпорядковані державним інституціям, а має бути навпаки.

По-третє, практично всі вони обслуговують інтереси олігархічних кланів і тому, як правило, не діють в інтересах суспільства.

По-четверте, майже всі партії будуються і діють за адміністративно-вертикальною схемою згори донизу.

По-п’яте, вони не здатні охопити енергію громадських ініціатив знизу, і тому не є масовими.

Як відповідь здорової частини суспільства і політикуму на розчарування і апатію, безвідповідальність наявних політичних еліт, як реакція на домінування гримучої ліво-олігархічної більшості, неминучим є виникнення принципово нової політичної якості. Переконаний, що це нове буде виникати як широкомасштабний громадянський рух знизу. Рух пробуджених Майданом особистостей, які усвідомлюють свої права і свободи і які — головне! — готові за них боротися, які готові чинити опір будь-якому свавіллю і беззаконню — стосовно себе, своїх друзів, громади. Цей рух витворить ясну ідеологію і матиме чітку програму. В її основі лежатиме ідея побудови громадянського суспільства, опертого на політичну націю з чіткими перспективами бачення національних інтересів. Два ключові слова мали б бути закладені у фундамент такого процесу: САМООРГАНІЗАЦІЯ і САМОДОПОМОГА. Цей рух може або одразу мати політичну складову, або вона може витворитися згодом. Важливо інше: щоб він не тільки продукував слова та ідеї, а й діяв, показав на практиці, що можна захищати інтереси людей, суспільства, а не обслуговувати амбіції політичних вождів.

Це — нелегка й неблизька дорога. Вона вимагає колосальних зусиль, витримки і навіть самопожертви. Та коли вона буде пройдена, все те, що сьогодні здається програним, може повернутися сторицею, а носії хитромудро спланованих коаліцій, які тимчасово опанували владу, будуть просто виметені з хати під назвою «Україна».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво