Німеччина-2006: жовто-блакитна казка - Архів - dt.ua

Німеччина-2006: жовто-блакитна казка

30 червня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №25, 30 червня-7 липня

«Пропади воно все пропадом, тепер уболіваю за хохлів, усе одно світ перевернувся і збожеволів». Це ...

«Пропади воно все пропадом, тепер уболіваю за хохлів, усе одно світ перевернувся і збожеволів». Це написав якийсь російський уболівальник на гостьовій книжці сайта московського «Спартака» після гри Україна—Швейцарія.

Колись Пеле запитали: «Скажіть, коли збірна СРСР стане чемпіоном світу з футболу?». «Коли збірна Бразилії стане чемпіоном світу з хокею», — відповів він.

Збірна СРСР не стане чемпіоном світу ніколи. І про прогнози Пеле давно відомо — все в житті відбувається з точністю до навпаки. Та вже дуже гарна аналогія: уявіть собі, що у чвертьфіналі чемпіонату світу з хокею з Чехією грає збірна Сан-Паулу, яка до цього перемогла... ту саму Швейцарію, до речі.

Хтось сказав, що чемпіонат світу з футболу — це фестиваль народів, одним з елементів якого є футбол. І це правда. Саме тому розмову про ЧС варто почати з тих, заради кого все, власне, й відбувається.

Фани

Чемпіонат світу з футболу встановлює свої правила перебування в чужій країні. Існує величезна відмінність між туристом, який приїжджає до країни подивитися, просто погуляти, і вболівальником. Турист за свої гроші робить що хоче, й нікому не цікавий. Фан виконує важливу місію. Він — учасник дійства, він, якщо хочете, його атрибут. Турист заслуговує на неувагу, фан — на повагу.

Фани різних країн викликають, відповідно, різні почуття. Бразильці в Німеччині здивували кількістю намотаних на них стрічок національних кольорів і дівчатами. На одній з них навіть була стрічка «Міс світу», і її у цьому зв’язку особливо запопадливо пропустили на стадіон. Хоча ті, що були «не міс», нічим їй не поступалися.

Голландці проявили себе як особливо морально нестійкий народ. У сенсі нестійкий до пива й іншого, оскільки за три години до гри п’яним був щонайменше кожний четвертий.

Хорвати запам’яталися лише шаховими кольорами. Мається на увазі, що в них національний прапор у клітинку.

Іспанці після гри з Україною намагалися зобразити на травичці щось на кшталт фламенко, але у виконанні голих по пояс нетверезих чоловіків це нагадувало швидше ламбаду. Ще вони кричали українцям щось не дуже образливе. Чи це через спеку здавалося, що не образливе...

Фани Саудівської Аравії... Можете сміятися, проте були й такі. Осіб 100.

Німці. До 9 липня — там фани майже всі, включаючи бабусь, які пам’ятають Вальтера Ульбріхта. За весь час перебування в Німеччині був виявлений лише один таксист, який вивченою в дитинстві російською зізнався, що йому цей футбол по барабану. Всі інші — офіціанти, волонтери, таксисти й просто перехожі вражали ерудицією і закидати шапками нікого не збиралися. Майже всі, наприклад, знали, що Німеччина на груповому етапі виглядала не дуже, і, найшвидше, Аргентині програє. Щоправда, до кінця турніру настрій змінювався: з’явилися шапки.

Англійці. З ними слід дотримуватися одного правила: в них має бути багато пива, й вони повинні дивитися футбол. За відсутності одного з двох чинників вони дичавіють, після чого шукають того й іншого. У процесі пошуку відбуваються бійки з поліцією тощо.

Ну й цілком законне запитання, як же на цьому тлі виглядали наші? Відповідь: наші фани навдивовижу відповідали грі нашої збірної. За межами стадіону вони мирні й спокійні. Вони абсолютно достойно ходили центром Берліна в пошуках сувенірів і вживали напої в призначених місцях, яких у Німеччині під час футболу де тільки нема.

Вони, на відміну від голландців, трималися на ногах, і це не дивно: що нам їхнє пиво? Та звичаїв наші люди забути не могли! Представники якої ще країни в нічному поїзді Гамбург—Берлін розстелять газетку, акуратно поріжуть сало, огірочки, помідорчики і тихо, повагом, без галасу й пісень приймуть свої 150? Жодної.

Фани вразили, коли після програшу Іспанії хвилин п’ять скандували «Україна!», щосили розмахуючи національною атрибутикою. Будь-який нормальний європеєць обплював би після такої гри співвітчизників на полі, а ці, бачте, аплодували!

Фани вразили своєю кількістю в Гамбурзі на грі із Саудівською Аравією, коли нашим був, здавалося б, увесь цей дивовижно затишний і зручний стадіон. Наших було тисяч 15, але разом із німцями, які примкнули до них, їх стало близько 40.

Це було дивовижно зворушливо, і тільки потім прийшло розуміння одного простого факту: лише футбол (і ніщо більше!) може зібрати за кордоном України таку силу-силенну народу з усього світу, який би одночасно виконував національний гімн.

Та що там за кордоном... «Я вийшов на балкон і кричав на все горло. Потім зрозумів, що те ж саме відбувається в усіх будинках навколо. Ми вийшли на подвір’я, і десь із тридцять старих і молодих мужиків у центрі Донецька проспівали Гімн України». Це пише людина на сайті фанів «Динамо» (Київ). А йому відповідають: «Ха, в Донецьку він кричав... Я тут у Ташкенті подушку в рота засунув, третя година ночі надворі, всі спали вже».

Одне питання не в тему, а потім знову повернемося до футболу: що повинна зробити влада, щоб люди в центрі Донецька самі (!) співали Гімн України? Одна відповідь — вона нічого такого зробити не може, хоча й дуже хоче. І те, чого їй так хочеться, зробив футбол.

Команда

Одне — головне — питання цікавить як тих, хто футболом захоплюється, так і тих, хто нещодавно дізнався, скільки футболістів грають у команді: «Чому?». Що сталося такого, що після багатьох років принижень Україна одержала збірну, спроможну гідно виглядати на вищому футбольному рівні?

Що в нас є такого, чого немає, наприклад, у набитій грошима Росії, яка дивиться ЧС по телевізору, а про участь у Японії та Кореї в 2002-му намагається не згадувати, щоб не краяти душу? І взагалі, а може, це все фарт Блохіна, який став уже знаменитим, і дикий випадок? Чи це просто диво?

У питанні про випадок немає нічого, що принижувало б національну гідність. Скільки існує футбол, стільки сперечаються про роль у ньому удачі й фарту, частка яких, безумовно, велика. Гадаю, десь відсотків 50. Особливо коли йдеться про гру на вищому рівні та у кубкових турнірах.

Так, ми граємо, напевно, не в найсильнішій групі. Правда, поклавши руку на серце, запитаємо, а чим той самий Туніс слабший за
Кот-д’Івуар чи Того? А Саудівська Аравія, яка — нехай при іншому тренері — у відбірному турнірі двічі перемогла Південну Корею?

Так, Швейцарія, напевно, надто хоробро пройшла контрольні ігри й старт турніру, усім сподобалася, але потім підупала, та й зірок у команді не було. І Франція, де Зідан, Вієйра та Анрі ще можуть видати головний для них матч, певне, організувала б нам проблеми.

Усе це правда. Та це чемпіонат світу, а не Ліга чемпіонів тривалістю вісім місяців. Давним-давно тренер збірної Німеччини, чемпіона світу 1954 року, Зепп Гербергер сказав: «Щоб стати чемпіоном світу, зовсім не обов’язково бути найкращою у світі командою. Потрібно лише виграти турнір, який називається «Чемпіонат». Він знав, про що казав, — найкраща в світі на той час Угорщина чемпіоном не стала.

Фарт потрібний, причому приходить він зненацька і так само зненацька зникає. Україні дико не поталанило в грі з Іспанією, коли перший гол Хабі Алонсо забив після рикошету від Гусєва, який стояв біля воріт, а другий — Вілья, після рикошету від Русола. У підсумку Іспанія стала в групі першою, а Україна другою.

Та після цього Іспанія грала з Францією, і, зрізавши Хабі Алонсо, рикошетом від Пуйоля Вієйра, який стояв у воротах, забив вирішальний гол. І Україна грає у чвертьфіналі, а Іспанія їде додому. Фарт побув на базі збірної Іспанії і теж поїхав.

А тепер про закономірне і, насамперед, найголовнішу з усіх закономірностей — Олега Блохіна та Семена Альтмана. Блохін як тренер народжувався не на наших очах, а в Греції. І, напевно, слава Богу. Тому що на виході маємо вдумливого, жорсткого і навіть нахабного в хорошому сенсі слова тренера, який уміє вчитися. Тренера, якого напевно буде визнано цього року одним із найкращих у світі.

Блохін, у принципі, зробив лише дві важливі речі: встановив у команді жорстку ігрову дисципліну й прищепив психологічну стійкість. Дисципліною і багато чим іншим команда Блохіна дуже нагадує чемпіона Європи 2004 року Грецію Отто Рехагеля. З тією лише різницею, що в греків були півзахисники, спроможні віддати останній пас, а в Україні — Шевченко, а не Харістеас.

Якщо грубо, підхід простий — кожний гравець у захисті та середині поля має свою зону, зобов’язаний закрити її і страхувати сусіда. І коли в грі зі Швейцарією все це працювало, розхвалений усіма її півзахисник Барнетта змушений був по черзі проходити Воробея, Несмачного і Ващука… Десь дорогою він і зупинявся.

Ще у відбірному циклі стало помітно, що команді Блохіна, за великим рахунком, наплювати на те, з ким грати. Не в сенсі тактики, а в сенсі відсутності тремтіння в колінах, із яким українські футболісти як у збірній, так і в клубах виходили проти будь-якого більш-менш сильного суперника.

Він постійно скаржиться, що йому нема кого ставити на гру, в результаті на гру виходять Гусєв, Свідерський, Русол і Ротань, яких у Європі просто ніхто не знає, виконують команди тренера й виглядають людьми рівня щонайменше французької ліги.

Блохін, який не має досвіду підготовки до чемпіонату світу як тренер, зумів вивести з розібраного стану гравців «Динамо» і «Шахтаря», в якому вони перебували наприкінці чемпіонату. Пам’ятається, коли дивився «золотий матч», ставало страшно за майбутні ігри збірної.

Блохін був особистістю, коли грав, і, постійно скаржачись на здоров’я, роками самотужки витягав «Динамо». Він залишився таким самим: свариться із журналістами або каже, що в грі зі Швейцарією сам із Кузнєцовим і Балем вийде на поле, тому що в центр захисту ставити нікого.

Думаю, наші журналісти йому вибачать усе. Іноземні не вибачать, але це вже проблема не Блохіна, який журналістів терпіти не може, а PR-служб, які за фактом відсутні. І ще одній людині потрібно низько вклонитися — Семенові Йосиповичу Альтману, котрий багато чого дав команді в плані тактики й розуміння гри суперників.

І ще одна закономірна річ — це все, що було вкладено останнім часом у футбол насамперед власниками «Динамо» і «Шахтаря». Роздача м’ячів Федерацією футболу школам, уроки футболу тощо — справа, звичайно, потрібна, але спрацює не швидко. А ось те, що молоді є де на батьківщині грати й заробляти непогані гроші — це стимул, який молодих, звичайно, підтягує.

Тут є інша проблема — зростання цих же людей у клубах. Якби не було збірної, ми вже й не згадали б, як можуть грати Воробей і Гусєв, наприклад. Певне, їм у клубах добре. Настільки добре, що прагнути вже начебто немає чого.

Кажучи про мотивацію, не можу не згадати Шеву. Судячи зі спілкування з уболівальниками, півкраїни вважає, що зірка наша просто береже ноги для «Челсі» і Абрамовича. Можна досить упевнено стверджувати, що це не так. Тут ідеться про інше — Шева, вочевидь, переконаний, що найкраще знає, як йому форму зберігати та як набирати. Знає, та не все. Напевно, треба було настійливо попросити його приїхати на тренувальний збір до Туреччини, де й долікувати і натренувати. Як наслідок — у перших трьох іграх ми одержали капітана збірної, але не її лідера.

Проте навіть у такому стані Шева був незамінний. Адже всі чудово розуміють — якби впав у грі з Тунісом у штрафному Мілевський, суддя б і бровою не повів. А тут — ну коли вже сам Шева впав, ну точно щось там і було.

Завтра

Чемпіонат ще не закінчився, ці рядки пишуться до гри з Італією, а деякі міркування вже спадають на думку. Ви звернули увагу, що всі перемоги — і в Німеччині, і на молодіжному чемпіонаті Європи в Португалії — прийшли до нас у той час, коли футбол перестали плутати з політикою?

Адже ще зовсім недавно на вибори 1998 року йшла «команда молодості нашої», ще близько двох років тому президентська ложа на іграх «Динамо» і «Шахтаря» була набита людьми, багато з яких цей футбол терпіти не могли, але терпіли, тому що «тато» був поруч і був шанс вирішити питання-друге.

Ігри «Динамо» і «Шахтаря» були виключно футбольно-політичними, в яких доводили, хто суворіший, не тільки на полі, а в масштабах усієї країни, в її економіці й, зокрема, паливно-енергетичному комплексі.

У принципі, VIP-ложа на стадіоні в Берліні трохи нагадала старі, добрі часи. Були там і Рінат Ахметов, і Ігор Коломойський, та інші поважні люди. Навіть Віктор Медведчук був. Ось тільки пройшов він повз Ахметова якось... Може, звичайно, вони раніше привіталися. А може, почесний президент «Шахтаря» просто не зрозумів, хто перед ним. А справді, хто?

Політична реформа і вибір президента на користь бджіл зробили свою справу. Слід сказати, дуже корисну для футболу справу. Григорій Суркіс тепер абсолютно органічно виглядає в ролі, яка йому просто до душі. І каже він про футбол із болем після невдач, і виглядає щасливим після перемог. Збірна України в Німеччині — це і його перемога.

Помінялося багато чого, зокрема й прикмета про фартовість президента. Багато хто знає, що поява на грі збірної Леоніда Кучми вважалася передвісником поразки. Вважали, що справа в посаді. Ні, рідкісні появи на стадіоні Ющенка та дзвінки його перед грою поки що не підводили.

Виникає питання про трансферну політику наших клубів. Адже що виходить: вони купують румуно-бразило-сербо-хорватський легіон не першого рівня за досить великі гроші. В результаті всі збірні Східної Європи вилітають із ЧС швидко, дехто з тріском, а Україна з двома легіонерами (не рахуючи російських) проходить у чвертьфінал.

Тож, може, не варто збирати вже в такій кількості дублерів тих, хто виявився нижчими від нас? Може, слід мотивувати наших же пацанів, для чого не платити їм одразу несумірні з їхніми мріями гроші, а перспективку показати — мовляв, працюватимеш, синку, і твої
30 тис.дол. на місяць нікуди не подінуться?

Футбол відбився від політики, але не став бізнесом. Звичайно, не йдеться про окупність клубів, що в наших (та й не лише в наших) умовах річ нереальна. Йдеться про те, щоб повернути народ на стадіони. Точніше, утримати тих, хто восени обов’язково піде подивитися на своїх героїв. Кращого часу, щоб запустити маркетингові механізми, не буде.

До речі, чи всі пам’ятають, із ким збірна України гратиме у відбірному турнірі чемпіонату Європи-2008? З Францією та Італією. Три чвертьфіналісти ЧС в одній компанії. Яку там у Німеччині групу називали «групою смерті»?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво