НІЧИМ ДИХАТИ - Архів - dt.ua

НІЧИМ ДИХАТИ

19 грудня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №49, 19 грудня-26 грудня

Сім років на моєму столі стоїть світлина конституційного світанку. Вона променіє професійним і людським щастям...

Сім років на моєму столі стоїть світлина конституційного світанку. Вона променіє професійним і людським щастям. На ній невідомий фотограф зняв депутатів і журналістів, які провели ніч у парламенті, де з 27 на 28 червня 1996 року було прийнято Конституцію і захищено такі важливі для людини і країни речі, як гідність і здоровий глузд. І от нині, 2003-го, я дивлюся на цю фотографію і думаю: а якими будуть обличчя тих, хто прийме й освятить майбутньої весни докорінні зміни до чинної Конституції? Я знаю, що на новому знімку не буде щасливих Лариси Триленко, Сергія Набоки, Гії Гонгадзе і Саші Ємця. Від цього сумно, але ніяково від іншого: кого з депутатів ощасливить новий Основний Закон? Кому спаде на думку лити шампанське рікою і вершити міжідеологічне братання в парламентському буфеті? Хто насмілиться поглянути в об’єктив часу? На новій фотографії може бути лише щасливий Шуфрич. А до чого мені на столі сяючий Нестор-телефоніст?

23 грудня парламент напевно підтримає проект змін до Конституції Медведчука—Симоненка. І сьогодні вельми високою є ймовірність того, що в лютому чи березні на наступній сесії цей проект набере 300 голосів, завдяки чому і забезпечить собі юридичну путівку в життя. У результаті Україна отримає невиношений, абортивний варіант Основного Закону. Президент, якщо і обиратиметься всенародно, то тільки на півтора року. За такого розкладу можливий ряд варіантів. Ось їхній короткий перелік. Перший: народ втрачає інтерес до виборів і не з’являється на виборчі дільниці, створюючи тим самим колосальний полігон для фальсифікації результатів виборів. Другий: за допомогою накопичених фінансових і наявних адміністративних, інформаційних ресурсів влада проводить свого кандидата, не виключено, знявши з пробігу найсильнішого кандидата від опозиції. Третій: кандидат від опозиції перемагає на виборах, але він не має можливості якимось чином продуктивно працювати на країну, оскільки у нього немає часу на серйозні зміни, а також відсутні умови нормальної роботи, оскільки потужний потенціал колишньої влади саботує його рішення і штучно створює кризу. У результаті представлена ним опозиційна сила себе дискредитує і програє на парламентських виборах 2006 року. Четвертий: влада змінюється, приходить новий президент і єдине, що він встигає зробити за півтора року — це дати можливість своїй команді компенсувати витрати на президентські вибори і створити фінансовий заділ на вибори 2006 року. У будь-якому з цих варіантів суспільство може не розраховувати на підвищення життєвого рівня, оскільки нестабільність влади, безсумнівно, негативно позначиться на економіці країни, на ставленні до неї основних торгових партнерів й інвесторів.

Такий варіант Конституції поставить жирний хрест на перспективах якісних змін у всіх сферах життя суспільства, та й держави. Він унеможливить кадрове відновлення влади, незатребуваним буде притік нових людей. Як ми з вами прийшли до такого життя? Який результат дало міжкланове і міжфракційне копошіння останніх місяців? До чого привели маси й еліту страх і невір’я, жадібність і апатія? Про це ми сьогодні і поговоримо.

Президент України Леонід Данилович Кучма неодноразово заявляв про те, що демократичні процеси, розпочаті в країні на зорі незалежності, набули необоротного характеру. Неправда це. Необоротного характеру подібні процеси набувають тоді, коли в державі і суспільстві створюються інститути, здатні захистити демократію незалежно від кадрового складу влади.

Верховенство права забезпечує незалежність судів. А це в нашій країні величезна рідкість. Та й раритетні випадки найчастіше є лише наслідком комерційного плюралізму судів. Професійні дії правоохоронців, які перебувають на захисті закону, також покликані вносити свою лепту в забезпечення демократії в країні. Чи можливий у нас литовський варіант, коли спецслужби, звинувативши оточення президента в сумнівних економічних зв’язках, надають докази, а парламент негайно починає процедуру імпічменту? Запитання риторичне. Наша міліція нас стереже. Періодично, щоправда, впадаючи в тихий жах від діянь і вимог тих, задля кого вона нас стереже. Втім, рапорт про відставку, недавно написаний Миколою Білоконем, так і залишився непідписаним, а прохач, який побажав вийти на свободу з частково чистою совістю, продовжував трудитися. На варті інтересів влади стоїть прокуратура і Служба безпеки, чия практика селективного застосування закону багаторазово і багатобарвно описана.

Демократію захищають ЗМІ, вільні і всюдисущі. В Україні з цим велика проблема. Підконтрольні владі частина телеканалів, радіостанцій і друкованих видань співають з партитури темників. Опозиційні ж видання виконують переважно пропагандистські функції. При цьому 50% дій влади, як і економіки, залишаються в тіні. Переважна частина журналістів давно опустила руки і, протягом декількох років пометавшись між чесною професією і стабільним заробітком, вибрали друге.

Влада зробила дуже багато для того, щоб звести до нуля можливість впливу на прийняті нею рішення з боку західних партнерів України, із якими країна пов’язана зобов’язаннями, що випливають із різноманітних угод, декларацій, конвенцій і членства України в міжнародних організаціях. Антизахідна риторика радянського періоду повернулася на екрани та газетні шпальти. При цьому Захід геть розгубився: що робити з Україною і чи варто взагалі робити щось? Дипломати плутаються в заявах і реаліях наших влади й опозиції. При цьому їх спантеличує наявність у стані влади таких людей, як Грищенко, Марчук, Хорошковський, Смєшко. Їм складно розібратися в тому, які повноваження мають політики, котрим вони симпатизують, на що вони здатні впливати, а на що — ні. Їм складно уявити, які питання насправді декому з них доводиться вирішувати.

Третій сектор, роль якого в будь-якій демократичній державі надзвичайно важлива, або корумпований владою шляхом вступу в позастатутні взаємовідносини з лідерами низки неурядових організацій, або дискредитується тією ж владою шляхом обвинувачень у політичній заангажованості і західному фінансуванні.

Нинішнього року ми з вами стали свідками того, як капітулював останній бастіон демократії: на наших очах парламент перетворився на машину безвідмовного голосування, а опозиція — та, що не пішла на домовленості з владою, — на статистів.

Через відсутність основних стовпів демократії в Україні, говорити про неможливість повернення до минулого, до тоталітаризму — смішно, хоча б тому, що в багатьох питаннях ми вже повернулися в ті часи.

Втім, Банкова пішла в багатьох речах далі Політбюро ЦК КПРС. Не стану нагадувати про ті обмеження, що існували для представників радянської влади, звужуючи межі їхніх апетитів до урядових дач, вистелених килимами і заставлених сервізами «Мадонна». У Радянському Союзі представник влади мав надзвичайно маленький ліміт права на помилку. Українська ж влада, через відсутність реальної відповідальності, перетворила країну на полігон для відпрацювання варіантів, які її влаштовують.

Візьмемо хоча б ситуацію з конституційною реформою. Її перший варіант, про який усі вже давно забули, Президент ніби обговорював із народом. Залишимо за рамками теми те, як це робилося, але нагадаємо, що глава держави звернувся до чотирьох соціологічних служб із проханням провести за єдиним опитувальником дослідження громадської думки на предмет запропонованих ним змін. Нинішній же варіант змін до Конституції суттєво різниться від того, що Президент пропонував раніше. Ну і де ж ініціатива глави держави? Чому ніхто у владі не подумав не те що провести референдум, а хоча б прозондувати шляхом соцопитування ставлення населення до обрання президента парламентом?

Відповідь на поверхні. У міру наближення закінчення терміну президентських повноважень Леоніду Кучмі та його оточенню не до демократичних дурниць. Президенту відомо, що більш як 80 відсотків населення виступають проти обрання президента парламентом. Люди хочуть зберегти за собою право раз на п’ять років впливати на долю ключової постаті в державі. Соціологічні виміри, проведені трьома з чотирьох раніше відзначених Президентом соціологічних служб, фіксують, що за парламентське обрання президента виступають від чотирьох до п’яти відсотків населення. Причому для електорату байдуже — 2004 року чи 2006-го у них заберуть це право. Населення не хоче розставатися з цією можливістю, а влада не бажає населенню цю можливість зберігати. Думається, списки тих, хто проголосував за експропріацію права народу обирати главу держави, мають бути вивішені на кожному паркані — щоб усі бажаючі могли знати, хто винен у правовій кастрації суспільства.

У цій ситуації хтось може зауважити, що в половині європейських країн президента обирає парламент. Ніхто ж не заперечує, але коли про це кажуть, я згадую про юрту заможного погонича-монгола: у ній є суперовий відеомагнітофон, телевізор, холодильник, музичний центр. Але електрики в ній немає. Так само й в Україні. Парламент є, але всім відомо, що при його обранні застосовується адмінресурс, кандидати від влади й опозиції мають незрівнянно різні можливості використання ЗМІ і незрівнянно різні шанси пройти крізь чистилище судів при вирішенні виборчих спорів. Та й це не найголовніше. Переформатування обраного складу парламенту, насильницьке вербування владою депутатських кадрів дають можливість докорінно вже в парламенті змінити задану населенням розстановку сил.

Втім, не зовсім вірно, говорячи про організаторів і реалізаторів усіх цих геть неєвропейських змін вживати слово «влада». І не тільки тому, що парламент — це теж влада. А тому, що все, що нині відбувається з Конституцією, парламентом, суспільством і навіть опозицією — планується кількома людьми, для яких існує лише одна мета: збереження влади. Інші для них лише кордебалет, масовка, яка перетворюється в потрібний час і в потрібному місці на засіб виробництва влади і грошей.

Для чого потрібна влада тим, хто намагається будь-якими шляхами скасувати, зірвати чи знецінити вибори 2004 року? Відповідь на це запитання звучала силу-силенну разів. І полягає вона не лише в тому, що між словами «влада» і «прибуток» в Україні можна ставити знак рівності, а й у тому, що для ряду персонажів зміна влади в їхньому уявленні — це розплата за скоєне і переділ власності. Вони упевнені в цьому, оскільки самі на місці щасливчика-переможця вчинили б саме так.

Втім, ряд прикладів, у які я зараз не хочу заглиблюватися і про котрі відомо уважним читачам «ДТ», свідчить про те, що переділ власності й запекла боротьба за розподіл поки «нічийної» частини точиться вже нині. Причому боротьба точиться між тими, хто боїться переділу власності у разі зміни влади. Саме тому в колі найбільших українських олігархів неможливий консенсус з висування єдиної кандидатури на вибори. Адже перемога на президентських виборах представника опозиції для них (як вони вважають) так само небезпечна, як прихід кандидата від одного зі «своїх». Пінчуку непотрібен на президентському посту Медведчук. Медведчуку — Тігіпко. І нікому з них — Янукович. У результаті люди, чиї імена можна порахувати на пальцях однієї руки, серед яких місце Президенту приділяється не вказівне, створили систему експлуатації корисливості і страху членів парламентської більшості. Не довіряючи одне одному й опонентам, вони намагаються створити в країні закрите акціонерне товариство і на парламентських виборах чітко визначити паї. При такому влаштуванні президент, обраний парламентом, по суті перетворюється на офшорку, котру у своїх цілях використовують власники основних «пакетів» (фракцій) і до який дотягтися не можуть ревізори, тобто суспільство.

Шкода, що не всі читачі «ДТ» мають можливість спілкуватися з народними депутатами. У цьому разі вони могли б особисто переконатися в тому, як у парламентських кулуарах представники «Трудової України», Аграрної партії, СДПУ(о) і «Регіонів» висловлюються про нові конституційні зміни. Це саме той випадок, коли кожен окремо «проти», але усі разом — «за». Вони виступають «за», бо кожному є що втрачати і кожен знає як ті самі, котрих можна порахувати на пальцях однієї руки, легко можуть ще до виборів забрати наявне у молодших братів за бізнес-розумом.

Дивно, але за таких розмов ловлю себе на думці, що мені ніяково за те, що багатьом ніяково від моїх запитань і їхніх же дій. Члени більшості усвідомлюють, що їм, усього лише мільйонерам, годі боятися нової влади, оскільки переділ власності, навіть якщо припустити його реальність, їх не торкнеться. Вони бояться цієї влади. Бояться втратити своїх ставлеників, капітали, юридично невірно оформлену власність тощо. От совість і людську гідність вони втратити не бояться.

Дивлюся на це і думаю: а які ж книжки їм читали в дитинстві? Невже мами і тата їх вчили брехати, красти і бити лежачих? Які жінки залишили в їхніх душах такі комплекси? Що вони можуть дати своїм дітям, окрім штуки кишенькових грошей і запевнення в наявності до них заздрості усього світу? Як могло статися, що самодостатні, дорослі й успішні люди при здоровому розумі, тверезій пам’яті й у захищеному від прослуховування приміщенні (нездатні сказати доброго і щирого слова про Президента та главу його адміністрації) голосуватимуть за проект конституційних змін, котрий не підтримує народу, не вирішує його проблеми і створює перепони для розвитку країни?

Відповідь на останнє запитання вже частково було дано. Додамо ще дещо. Еліта змирилася з авторитаризмом Банкової. Можливо, цього не сталося б, якби вона в лавах опозиції побачила лідера, здатного чітко сказати, чого він хоче, як він цього має намір домагатися, якими ресурсами і якими кадрами. Багато хто чекав піднятого прапора, але згодом зрозумів, що вишиковуватися за прапороносцем, який нічого не має в руках, — невиправдане геройство.

Комуністи, донедавна найсильніша та найорганізованіша опозиційна до влади сила, сьогодні злилася з «ненависним їй режимом» у єдиний союз. Тому поговоримо більше про опозицію, з якою більшість все ще поєднує і поєднуватиме надії на краще життя.

Обставини, в яких веде свою політичну діяльність блок «Наша Україна», усім добре відомі. Проте обставини бувають сильнішими за людей або люди бувають сильнішими за обставини. «Наша Україна» відчутно програє. І в цій ситуації йдеться не про оцінки експертів, котрі бачать відсутність виразної програми тактичних і стратегічних дій у роботі штабу, що прагне, судячи з результатів роботи, не так перемоги, як освоєння бюджету. Йдеться не про тих, хто помічає, що «Наша Україна» перетворилася на фракцію статистів, позбавлених впливу на результати голосування у ВР. Проблема в тому, що суспільство висловлює своє незадоволення діями опозиції, лідером якої в народній свідомості є «Наша Україна». За даними останнього соцопитування Центру Разумкова, у цілому діяльністю української влади 2003 року задоволені 12,9 відсотка громадян, не задоволені — 77,5%. А діями опозиції при настільки низькому рівні довіри до влади задоволені лише 16,9 відсотків, а не задоволені — 57,6%.

Представники найбільшої парламентської фракції можуть твердити, що опозиції бракує голосів, аби впливати на ситуацію в парламенті. Але будь-якій опозиції в усьому світі цих голосів бракує. Тому вона й опозиція, а не влада. За визначенням. І все-таки опозиція знаходить можливість входити в тактичні союзи з владою для проведення необхідних країні рішень або інформує виразно населення країни про свої погляди на події, що відбуваються. «Наша Україна» зовсім неуспішна в першому і малоуспішна в другому.

Авжеж, можна посилатися на блокування з боку влади зв’язку команди Ющенка з суспільством. І це правда. Але навіть ті ЗМІ, які є в розпорядженні «Нашої України», служать блоку дуже сумнівним за своєю ефективністю засобом комунікації з суспільством. Газета «Без цензури» так само далека від газети «Виборчої» часів «Солідарності», як українська демократія від британської. А «П’ятий канал» в умовах ведення проти блоку воєнних дій аж ніяк не скидається на канал «Аль Джазіра». Відомий, до речі, не яструбиною пропагандою, а тим, що говорить про те, про що всі мовчать.

Технологи влади нав’язали «Нашій Україні» свої правила гри, у результаті чого «НУ» втратила можливість створити більшість, ефективно працювати з побратимами по опозиції. З другого боку, сама «Наша Україна» недооцінила реальності планів конституційної реформи. По суті, ініціювавши її в нинішньому складі парламенту, блок Ющенка обмежився проектом великого договору, не розробивши згодом реальних законів, покликаних забезпечити запропоновані ним зміни.

Єдиного фронту опозиції нашоукраїнці також не змогли створити. Втім, як і провести ефективні переговори з Президентом і дати виразну відповідь представникам сім’ї на запитання, що буде з такими-то й такими-то після 2004 року в разі перемоги Ющенка на виборах. Утім, ніяких виразних гарантій Ющенко не дав як Президенту, так і потенційним партнерам. Про свої перспективи з вуст Віктора Андрійовича нічого виразного не почули Олександр Мороз і Юлія Тимошенко. Кожен із цих політиків має свої амбіції, які, певна річ, трохи вищі за можливості. І все-таки визначеності у відносинах із ними «Наша Україна» не домоглася.

Як поведеться Тимошенко, яка розривається між проблемами її родичів із Генпрокуратурою, залежністю долі чоловіка від волі керівництва однієї з країн, прагненням стати прем’єром і відсутністю надій на такі гарантії з боку Ющенка, — передбачити складно. Її заяви про те, що кандидат від двійки Тимошенко—Мороз спроможний перемогти в другому турі Януковича як кандидата від влади, ніхто всерйоз не сприймає. При цьому Юлія Володимирівна відчуває, що її енергія та досвід у штабі Ющенка не потрібні, оскільки негативний рейтинг Тимошенко, на думку нашоукраїнців, переважає її електоральні достоїнства.

Чіткої згоди до цього моменту не видно й у відносинах «Нашої України» із соціалістами. З різних причин оточення переконує Олександра Мороза в тому, що він здатний виграти вибори, не розуміючи, що в суспільстві Мороз асоціюється зі світлим минулим, причому не радянським, а українським. Але мало хто сприймає Сан Санича як політика майбутнього.

Як представникам більшості, так і опозиції на сьогоднішній день «Наша Україна» не змогла запропонувати того, що допомогло б їй знайти вірних союзників. Тому Тимошенко вичікує, втрачаючи терпіння, а Мороз як ніколи близький до підтримки провладного варіанта реформи Конституції. Обоє лідерів опозиційних сил вважають, що в «Нашій Україні» до них прислухаються не досить уважно і ставляться мало шанобливо.

Припустимо, все це так. Але, зробивши крок у бік від цієї картини, ми з вами побачимо, що традиційна війна амбіцій в опозиційних лавах веде до того, що влада в її нинішньому кадровому складі законсервується на довгі роки. І Мороз, і Тимошенко розуміють вади самого Віктора Ющенка як лідера та його команди як групи ефективних менеджерів. Вони, як і багато хто, розуміють: сьогодні немає переконливих підстав пов’язувати з президентством Віктора Ющенка надії на швидкі й ефективні зміни на краще. І цей факт служить своєрідним виправданням нинішніх дій лівих і потенційно можливих дій Тимошенко.

Але в лавах опозиції немає ясного розуміння того, що сам факт зміни влади необхідний суспільству для збереження решток морального й громадянського здоров’я. Підтримуючи реформу, ліві стають таким самим засобом, як і парламентська більшість. Президент поставив мету, Медведчук розробив схему, побудував більшість, залучив лівих і фактично підготував до реалізації план, який остаточно розмежує владу й суспільство, законсервує інтелектуально виснажений кадровий склад влади, що не допускає припливу нових ідей і людей.

Що здатні протиставити цьому «Наша Україна» й поки що дружній їй блок Юлії Тимошенко? Здавалося б, відповідь на поверхні: суспільне обурення. Адже якщо народ нічого доброго не чекає від влади й мало розраховує на ефективні вчинки опозиції, при цьому залишаючись незадоволеним діями і тих, і інших, а надто відібраним правом обирати президента, — то це означає, що він готовий сказати своє вагоме слово, багатотисячна луна якого прокотиться вулицями столиці напередодні вирішальних боїв за відновлення Конституції. Проте невиразні підозри, що цього не станеться, небезпідставні.

Давайте забудемо про «касетний скандал» і його мізерний суспільний резонанс. Давайте згадаємо інше, приміром, те, що народ не вийшов на вулиці, коли втратив власні потом і кров’ю зароблені заощадження. Кілька тисяч чоловік вдалося організувати опозиції для протестів проти зниження мінімальної зарплати. А це, між іншим, безпосередньо стосувалося кишені кожного громадянина!

Кожен громадянин хоче впливати на обрання президента. Ви теж, правда? А чи готові ви холодного лютневого чи березневого дня стати під прапори опозиції і обстоювати свої права на Печерських пагорбах? Особисто ви готові? У «ДТ» тираж 42 тисячі примірників. За статистикою, кожен примірник читають шестеро осіб. Близько 60 тисяч читають кожен номер в Інтернеті. Дамо спокій прибічникам реформи й пенсіонерам. Нас 250 тисяч активних, політично підкутих, розумних представників недобитої інтелігенції. Ми розуміємо, що відбувається, ми досі не виїхали з країни, ми виховуємо тут наших дітей. Скільки нас, у разі чого, стане на захист своїх нинішніх конституційних прав?.. Відповідь не в точній цифрі. Відповідь у досвіді попередніх акцій, у їх чисельності й ефективності.

Втім, не будемо за себе так сильно переживати. Побережемо нерви для ознайомлення з результатами всеукраїнського опитування, проведеного Центром Разумкова з 10 по 17 листопада. У 2019 громадян країни в усіх її регіонах поцікавилися: «Скажіть, будь ласка, якими будуть ваші дії, якщо політична опозиція в Україні почне діяти за силовим сценарієм: організовувати акції масової непокори, захоплювати будинки державних установ тощо з метою повалення теперішньої влади?» 4,8 відсотка заявили, що активно підтримуватимуть опозицію і братимуть участь у її заходах. 23,7 відсотка зізналися, що участі в акціях не братимуть, але морально опозицію підтримуватимуть. 1,8 відсотка активно виступатимуть на боці влади і братимуть участь у заходах проти опозиції. 15,1 відсотка ні в яких акціях участі не братимуть, але морально підтримають владу. Майже третині (29,8%) — байдуже, а 24,9 відсотка — не змогли визначитися з відповіддю. У дійсності, коли що, героїв виявиться менше, ніж тих, хто хоче сам собі таким здаватися. А отже, байдужих буде ще більше. А вже якщо, не дай Боже, стануться зіткнення, то лік учасників акції піде на сотні. Адже ми всі пам’ятаємо, що акції протесту «Україна без Кучми» захлинулися після репортажних зйомок 9 березня 2001 р., коли демонстранти зіштовхнулися з міліцією.

Опозиція, якщо вирішить іти на барикади, повинна усвідомлювати, що від влади оборонними заходами керуватимуть люди з найвищим рівнем цинізму. Втім, цинізму не бракує й суспільству. Свідчення того — результати відповіді громадян на ще одне запитання: «Скажіть будь ласка, якими будуть ваші дії, якщо нинішня влада почне діяти за силовим сценарієм проти опозиції: спробує розпустити парламент, скасувати всенародні вибори президента, застосувати репресії проти лідерів опозиції?». Ті ж таки 30 відсотків залишаться байдужими. 26,6% не знають, як поведуться в такій ситуації. 1,1% візьмуть участь у заходах влади проти опозиції. Останнє свідчить про те, що в Україні завжди було кого розстрілювати, і кому — теж. Не братиме участі в акціях, але морально підтримає владу 9,8 відсотка. Морально підтримає опозицію (співами?) 26,5%, активно підтримають опозицію, візьмуть участь у заходах проти дій влади шість відсотків.

Про країну влада думає в останню чергу, якщо думає про неї взагалі.

Не особливо думають про нас із вами і в таборі опозиції. Та й самі ми не дуже турбуємося про тих, хто покликаний створювати нам умови для налагодження кращого життя. Ми проживемо на території і без них, вони покерують нею за рахунок нас. Ось він, консенсус!

Що маємо в сухому залишку? Через 12 років після проведення референдуму про незалежність, через більш як сім років після прийняття Конституції слід чесно визнати: ми не змогли побудувати в незалежній Україні ні правову, ні соціальну, ні демократичну державу. Понад те, домінуючою тенденцією стає рух не вперед, а назад. З державою поки що не вийшло. Але найстрашніше — що не вийшло із суспільством. Воно виявилося нездатним за 12 років створити необхідні захисні механізми, які дозволяють протидіяти грубому диктату з боку, по суті, кількох людей. Що це — хунта, диктатура? Варіант назви не важливий. Важливіше зрозуміти інше: країна знову опинилася на роздоріжжі — на жаль, не на порозі великих змін, а на краю величезної ями. І в цих умовах нас із вами, поки що 48 мільйонів, позбавлених права на гідне життя, на захист прав, просто на вільне слово, готові позбавити останнього — права вплинути на ситуацію в країні шляхом обрання глави держави хоча б один раз у п’ять років.

В одній зі статей, пригадую, я критикувала пана Кивалова, який виступив із законодавчою ініціативою вибачити нинішньому Президентові все і вся, залишити йому все накопичене за роки правління в країні й за кордоном, і зробити все це потай від суспільства. Після тієї публікації в «ДТ» Кивалов со товариші вдарили по гальмах, і проект закону порошиться на полиці. Бачачи сьогодні, що готові зробити з країною Президент і кілька людей у його оточенні, я вже морально майже готова підтримати ініціативу Кивалова і навіть розвинути її: а може, й справді для всіх нас дешевше обійдеться прийняти закон про гарантії для 5—7 чоловік? Навіть втемну (нехай Леонід Данилович додасть список), аби вони, спонукувані страхом за власне майбутнє, далі не гвалтували країну.

Однак, схоже, річ уже не в Президенті. Річ в інтересах тих, хто, за Бєляєвим, відкачавши, як повітря, в еліти і суспільства права, смакує їх вигідну реалізацію. Продавці повітря вирішать, кому можна дихати в бізнесі, у ЗМІ, третьому секторі, у владі. А що буде з тими, хто без грошей і аусвайса? Хоча, з іншого боку, можна й тихенько поцупити. Адже спосіб перевірений...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво