Наталя Яресько: «якби в мене був вибір, все одно працювала б з малими та середніми підприємствами» - Архів - dt.ua

Наталя Яресько: «якби в мене був вибір, все одно працювала б з малими та середніми підприємствами»

9 червня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №22, 9 червня-16 червня

Наталя Яресько — один із найбільш досвідчених та успішних інвесторів в Україні. Сьогодні вона — співзасновник компанії Horizon Capital, котра управляє двома інвестиційними фондами...

Наталя Яресько — один із найбільш досвідчених та успішних інвесторів в Україні. Сьогодні вона — співзасновник компанії Horizon Capital, котра управляє двома інвестиційними фондами.

Протягом останніх 11 років, здійснюючи керівництво діяльністю американського інвестиційного фонду Western NIS Enterprise Fund (WNISEF), Яресько визначала довгострокові цілі розвитку бізнесу в Україні та Молдові. За цей період фонд інвестував 108 млн. дол. США у 28 компаній регіону, які забезпечують понад 21 тис. робочих місць. Такі відомі в Україні компанії, як «АВК», Прокредитбанк, «Швидко», «Енергетичний альянс», Міжнародний іпотечний банк, розвиваються сьогодні за допомогою прямого інвестування із «фондів Яресько». У 2003 році за внесок у розвиток української економіки Наталю Яресько було нагороджено орденом Княгині Ольги.

Американка українського походження, з гарвардською освітою, вона належить до тих небайдужих людей, які без красивих слів і гучних піар-акцій активно, конкретно і результативно щодня працюють на майбутнє України. І з її уст так природно звучить слово «ми», коли йдеться про Україну та українців. І наша розмова з пані Наталею також про Україну — інвестиційну, успішну, конкурентоспроможну.

Наталя Яресько
Наталя Яресько

Про бізнес, інвестиції і дерегулювання

— Пані Наталю, ви — людина, яка вже досить довго працює безпосередньо в українському бізнес-середовищі. Як ви оцінюєте конкурентоспроможність українського бізнесу, який народився за роки незалежності. На скільки балів, якщо візьмемо, наприклад, п’ятибальну шкалу?

— З одного боку, можна дати всі п’ять балів, тому що підприємницький дух величезний. Якби він не був таким, бізнес не зміг би вижити впродовж цих останніх 10—12—15 років. Бо ситуація була такою складною, бюрократії було так багато... І все одно українські підприємці знайшли з неї вихід, зуміли звестися на ноги і навчилися заробляти прибуток. Думаю, якби дати їм можливість працювати в нормальному середовищі, вони показали б себе набагато краще.

— Ви маєте на увазі економічне середовище?

— І регуляторне, і бюрократичне. А ще корупція, яка існує, на жаль, на кожному рівні. Вона, до речі, забирає стільки часу і уваги в того підприємця.

— І чимало креативності...

— Правда. І він цю креативність, увагу, енергію не може спрямувати у свій бізнес. Бо він їх вкладає у розв’язання податкових проблем, чи санітарних, чи реєстраційних. І якщо під таким кутом зору поглянути на конкурентоспроможність бізнесу, то буде приблизно «трійка».

А якщо говорити про ефективність бізнесу з точки зору затратності, то можна дати два бали, а то й один. Бо сьогодні українське виробництво дуже «зловживає» енергією, якщо можна так сказати. Ціни на електроенергію не були ринковими і тільки тепер починають досягати ринкового рівня. Здається, Україна чи не на першому місці за неефективним використанням енергії на одиницю ВВП.

Ситуація зміниться з часом і матиме неабиякий вплив на металургійну чи хімічну промисловість, інші енергоємні виробництва. Реструктуризація стане життєвою необхідністю для кожного підприємства. А ті, хто вже сьогодні її починає і серйозно задумується про енергозбереження, дуже скоро матимуть значно вищий конкурентний рівень.

— Як досвідчений інвестор, що ви можете сказати про конкурентоспроможність українського інвестиційного поля? Чи не могли б ви назвати два-три вагомі позитиви і два-три чинники, які гальмують його розвиток?

— Перший великий плюс для України — це її географічне положення. І цей плюс, до речі, буде завжди. Україна стоїть у центрі всіх транспортних шляхів: схід—захід і північ—південь. І якщо мати добру транспортну інфраструктуру — порти морські і річкові, і дороги, і залізниці, це буде довгострокова конкурентоспроможність країни.

Другий важливий позитив — диверсифікована економіка. Україна — ані сільськогосподарська, ані нафтова країна, вона не залежна від однієї товарної групи. Це означає, що навіть підвищення цін на енергоносії не зруйнує нашої економіки, бо ми маємо інші сировинні джерела. І це, до речі, відбивається сьогодні у зростанні заробітної плати — 20—25% на рік, і особливо у тій її частині, яка витрачається на непродовольчі товари. Тобто люди можуть уже отримувати кредитні ресурси і мають можливість їх погасити. Для бізнесу перебування у такій країні є бажаним, бо є реальні покупці, з реальними доходами. Тому для мене як інвестора характеристика економіки України є дуже позитивною.

— Але ж є цілком конкретні бар’єри для приходу іноземних інвесторів, які, наприклад, замість України обирають далеку Шрі-Ланку чи близьку Румунію. Не кажу вже про Індію і Китай.

— Ну, не завжди Шрі-Ланку, і не тільки її... А якщо серйозно, то в Україні таких головних перешкод є дві — корупція і бюрократія.

Є, звичайно, інші країни — менш корумповані і менш бюрократизовані — легше вкладати там. І поки в Україні, скажімо, півтора року мине, поки одержиш дозвіл на відкриття крамнички, і ще не знаєш навіть, чи відкриєш, то в іншій країні за той же час уже можна отримати прибуток. Час в інвестиційному бізнесі — дуже важлива категорія.

— Банальне запитання: чи можливо, в принципі, подолати ці «хвороби»? Чи для України вони так і залишаться чимось на зразок генетичних плям?

— Звичайно, одним махом корупцію і бюрократичність не вдасться зруйнувати чи скасувати. Це культура, яку потрібно змінити. Має бути повага до закону і страх перед ним. Наприклад, кожного дня показувати людям по телебаченню, що такі-то і такі-то були заарештовані за те, що вони взяли хабар чи дали хабар.

Я сама з міста Чікаго, де в 30-х роках, ви знаєте, процвітала корупція. Але були такі політики, які взялися до справи і значною мірою побороли цю «хворобу». Треба мати політичну волю, щоб вийти і сказати: «Від завтрашнього дня всі, хто переступить оцю лінію, ідуть до тюрми. Я не переймаюся тим, що було раніше, але від завтра ідемо вперед усі однаково — я, ви, всі».

— З точки зору іноземного капіталу, які нам потрібні регулятивні закони, щоб привабити інвестора?

— Потрібне дерегулювання, бо ми існуємо в тій системі координат, яка була збудована, потім змінювалася, але все одно залишалася радянською. Якби анулювати все і почати з нуля, було б набагато легше. Коли ми говоримо, що торік було анульовано 4 тис. регуляторних актів, це ще крапля в морі. Крапля.

Перше — необхідне дерегулювання реєстраційного процесу. Щоб люди не чекали в черзі до єдиного податкового вікна по багато місяців.

Друге — всі питання з землею. Напевно, є сенс написати цілий посібник щодо землі: як її знайти, оцінити, купити, як отримати право на землю. Взагалі питання, пов’язані з українською землею, іноземним інвесторам не зрозумілі. Вважаю, що без приватної власності на землю наше сільське господарство ніколи не займе достойного місця у світі.

Третє — освіта. І поліпшити, і міняти її потрібно. Особливо якщо ми прагнемо заохочувати інвесторів такої якості, як Intel чи Microsoft, які працюють з інтелектом, а не з ручною працею. Я, наприклад, навіть не намагалася б залучати до України інвесторів, які хочуть текстиль виробляти чи щось подібне. Це не майбутнє України. Особливо якщо ми хочемо, щоб Україна стала конкурентоспроможною на тому рівні, куди світ іде, а не звідки світ прийшов.

Про репутацію країни й економічний прорив

— Чого ще чекає від України західний бізнес? Не мені вам розповідати, що прихід інвестицій чи відхід інвестицій — це індикатор економічного здоров’я країни.

— Це, крім усього іншого, також індикатор репутації країни. Є певні реалії на цій території і паралельно є репутація, яка просто існує.

— Тобто, зароблена?

— Саме так. Я вважаю, що сьогодні дуже багато проблем Україна має через оту зароблену репутацію. Тому потрібно мати набагато кращий піар, щоб показати зміни, які сталися в цій країні.

На сьогодні можна стверджувати, що банківська сфера в Україні повністю змінилася, завдяки надходженням до неї іноземних інвестицій за останні дванадцять місяців. А це — мільярди доларів, які було вкладено у купівлю кількох українських банків: Укрсоцбанк, Укрсиббанк, «Аваль» і ще кілька. Змінилася фінансова структура цілої країни. З приходом цих іноземних банків ми можемо очікувати нижчих процентних ставок, бо їхній капітал менше коштує. Ми можемо очікувати, що будуть більш творчі і нові кредитні послуги як для бізнесу, так і для фізичних осіб. Це дасть можливість бізнесу вкладати більше, бо без кредитної основи немає бізнесу.

Оце і є сьогодні наш великий плюс. Чи світ про це знає, чи він належно поінформований? Я не думаю. Хтось щось починає говорити, але немає такої рекламної машини, потужної, яка, наприклад, нині існує в Росії. Ми багато часу гаємо, коли боремося з тією репутацією, яку ми отримали, хай навіть і в спадок, але маємо.

— Якої ви думки — чи існує в українській економіці, як основний принцип економіки ринкової, відкрита, прозора, рівноправна конкуренція? Чи в ній переважає монополізм?

— Я працюю з малими та середніми підприємствами, бо таке було наше завдання, місія нашого фонду. Але мушу вам сказати, що навіть якби я мала вибір, все одно працювала б з ними, бо там конкуренція є. У «металі» немає, в «хімії» немає, в «газі» немає, саме в цих галузях є ті монополії, про які ви говорите. Але в середньому і малому бізнесі конкуренція є: чи то між супермаркетами, чи між виробниками цегли. Ми конкуруємо у цінах, у якості продукції, в обслуговуванні наших клієнтів. І дуже швидко одержуємо результат.

— Наша країна йде в майбутнє з сировинно-збагачувальною структурою економіки, яка за 15 років незалежності ніяк фактично не змінилася і зовсім не відповідає структурам економік розвинених країн, зокрема європейських. Вам не здається, що Україні потрібний новий рівень економічного мислення, економічна політика нової якості, може, навіть щось на зразок економічного прориву?

— Наприклад, підвищення цін на газ може бути одним із тих шоків, який може змінити...

— Але воно ще не привело до нового економічного мислення. Воно стало якимось шоком, але...

— Будь-які зміни потребують багато часу. Хоча це все можна зробити. Якби, наприклад, усю енергію, яка витрачається на політику, спрямувати у це русло. Нехай би політики не стільки хвилювалися за свої крісла, а починали думати і вже обговорювати навіть різні точки зору щодо економічного упорядкування країни. Бо насправді економічний прорив потрібний.

— А ви думаєте, що Україна здатна його пережити? Скажімо, так, як Польща, — важко, але пережила.

— Та ні, поляки його не мали. А от Фінляндія, Ірландія, Коста-Ріка — це прорив. А те, що було в Польщі... Звичайно, там зміни відбувалися швидше, ніж в Україні, але це не був прорив, не була величезна зміна. То була шокова терапія щодо власності, але не щодо структури економіки.

— А ми можемо взагалі зробити такий прорив?

— Чи він буде — не знаю. Але знаю, що можемо. За наявності політичної волі, керівництва, бажання, з допомогою бізнесу. Хіба Ірландія була набагато кращою чи потужнішою за Україну? Чи Фінляндія? Звичайно, можемо. Я зараз подумала, що саме Рада конкурентоспроможності може цю ідею насадити в різних сферах і підготувати суспільство до такого прориву.

Про конкурентоспроможність

— Ви, до речі, були однією із перших, хто підтримав ідею створення Ради конкурентоспроможності України, а потім стали фактично одним із її фундаторів, спонсором. Очевидно, ви не сумнівалися в доцільності її існування. Чому?

— По-перше, людина, яка запропонувала цю ідею, була дуже впевненою і дуже переконливою. З тим, про що Юрій Полунєєв говорив як про проблему, я щодня стикаюся в моєму бізнесі, в моєму житті. Я, як громадянка Америки, знаю, що це таке конкурентоспроможність в Америці. А оскільки я люблю Україну, живу і працюю тут останні 13 років, то шукаю тут можливості, аби піднести Україну на світовий рівень — чи то в культурі, чи в спорті, чи в економіці, чи в бізнесі. Мене ця ідея хвилювала вже давно.

— Як член Ради, ви задоволені тим, як вона функціонує (вже майже рік), які ставить цілі, як поповнюється новими членами?

— Можу сказати, що не очікувала таких успіхів від діяльності Ради. Я все-таки думала, що знадобиться набагато більше часу, щоб піднести цю тему на такий широкий «народний» рівень. Цього було досягнуто передусім через пресу, зокрема і через ваш тижневик, і через «5 канал», і через сприйняття у різних ешелонах влади. Було зроблено досить потужний перший крок, і люди почали думати, питати себе — що нам потрібно і як можна піднести конкурентоспроможність країни. Дивіться, як скоро усі засвоїли таке складне слово — конкурентоспроможність.

— Пані Наталю, ви й справді вважаєте, що ідея конкурентоспроможності може стати національною ідеєю, здатною об’єднати Україну?

— Може. Бо вона стосується не лише бізнесу. Мова йде про конкурентоспроможність країни і, якщо хочете, про існування країни. Бо, хоч ми і не хотіли б цього чути, але є маса людей у світі, які кажуть, що Україна не має навіть права на існування, ніколи не була державою, «там різні мови, різні церкви, різні люди, це не один народ» і таке інше. Нам потрібно показати і доказати, що ми не тільки маємо право на існування, але маємо і причину для існування, і маємо своє місце у світі, достойне місце. Звичайно, ми не будемо найкращими у кожній сфері, це очевидно, бо ніхто не може бути у кожній сфері номером один. Але є місця, де Україна займає досить потужні позиції.

— Наприклад?

— Наприклад, у мистецтві. В Україні були народжені видатні митці, які мали вплив на цілі течії — чи то в музиці, чи то в образотворчому мистецтві. І не тільки в історичній ретроспективі. Сьогодні Україна має не менш талановитих скульпторів, художників, музикантів, письменників. Те ж саме можна сказати і про бізнес, різні сфери економіки. У цивільному ракетобудуванні, наприклад, Україна є дуже конкурентною, входить у першу світову трійку. І в комп’ютерному програмуванні є великі можливості, просто їх треба комерціалізувати.

— На вашу думку, в чому полягатимуть головні завдання РКУ?

— Думаю, що і далі треба працювати над тим, щоб просувати ідею в народі. А крім того, працювати з політиками, щоб цю ідею впровадити в нашу українську систему освіти, щоб освіта стала конкурентоспроможною. Ми знаємо, що колись, за Радянського Союзу, вона була такою, але тепер дещо втратила. А крім того, потрібно всіляко сприяти, щоб країна була відкритою до світу, щоб у нас використовували найкращий закордонний досвід, щоб ми не починали будувати з нуля своє особливе колесо. Щоб діти наші, молодь могли рости у порівнянні з усім світом, шукали можливості бути найкращими — винахідниками, інноваторами, підприємцями, щоб культура спонукала їх до живої, креативної конкуренції. Тому що на цьому весь світ живе.

— Відомо, що РКУ звернулася до президента з ініціативою провести в Україні міжнародний форум з конкурентоспроможності країни. Президент ідею підтримав, і такий форум відбудеться у жовтні. Триває підготовка до нього. Як ви вважаєте, це правильний крок, коли неурядова організація, якою є РКУ, ініціює співпрацю з державними структурами, з владою? Рада таким чином виконує свою місію?

— Я все-таки вважаю, що місія NGO (неурядових організацій) є набагато ширшою, ніж співпраця з політиками, з урядом. Але це також частина місії, тому що потрібно і знизу, і зверху ідею розкрутити.

— Чи може така співпраця нести в собі приховані загрози?

— Може, але лише в тому разі, якби Рада стала «рукою», правою чи лівою, якогось міністерства чи секретаріату, чи політичної партії. Рада має бути громадською, акумулювати різні точки зору. Не може Рада мати одну певну відповідь на всі питання. Її функція у тому, щоб спонукати до дискусії, обговорювати різні варіанти бачення проблеми — і не тільки у своєму вузькому колі, а й у суспільстві.

— Яким тоді може бути оптимальний формат стосунків з владою?

— Безумовно, з владою потрібно працювати, бо від неї багато в чому залежить, чи зросте українська конкурентоспроможність у будь-якій сфері. Дуже добре, якщо уряд просить порад і якщо дослухається, не тільки до цієї Ради, а й до інших громадських організацій. Ніхто не має монополії на істину.

Бути чиєюсь «рукою» — це загроза, але бути незалежним органом, який може дати кваліфіковану пораду, бути центром, де об’єдналися фахівці з різних сфер діяльності, де акумулюються ідеї, — це дуже важлива місія Ради. Не тільки тому, що її члени можуть дати певні поради щодо вирішення тієї чи іншої проблеми. Часто саме вони можуть першими вказати на існування самої проблеми.

Про романтику, роботу і революцію

— Пані Наталю, вже 13 років ви працюєте в Україні. Скажіть, ваш вибір був зумовлений почуттями патріотизму?

— Я була економістом у Державному департаменті Сполучених Штатів Америки. Коли Україна стала незалежною, відкривали нові посольства в колишньому Радянському Союзі, була потреба у людях, які мали економічний досвід, але з мовними можливостями. Російськомовні йшли до Росії, Казахстану, Узбекистану, Туркменистану... Україномовні — сюди. Працювала економічним аташе у посольстві США в Україні. Тоді був дуже цікавий і нелегкий час.

— І романтичний...

— І романтичний, і патріотичний. І саме тоді ми з чоловіком вирішили, що нам набагато цікавіше жити тут, серед українських людей.

Я виростала в Америці з українською душею, але патріотизм справжній народився саме тут. Було два типи української діаспори, яка приїхала тоді в Україну. Одні шукали етнографічних ознак: пісень, танців, костюмів. А були і ті, хто зрозумів, що сучасна Україна — це фантастична культура, різноманітна, багата, високопрофесійна. І можливості для мене і для моєї справи існують величезні. Я можу, скажімо, привести сюди інвесторів, які ніколи не подумали б навіть про цю країну.

— Недавно ви створили приватний інвестиційний фонд. Але ж спочатку це був державний, американський фонд?

— Так, я подала у відставку в посольстві і пішла працювати у фонд WNISEF (Western NIS Enterprise Fund), який отримав свої перші гроші від американського уряду. Наша місія полягала в інвестуванні у малий та середній бізнес, і своїми успіхами, тобто прибутками, ми мали заохочувати в Україну інших інвесторів. Десять років ми працювали успішно, у нас підібралася прекрасна високопрофесійна команда і ми вирішили створити новий фонд, приватний, EEGF (Еmerging Europe Growht Fund) і ще управляючу компанію, Horizon Capital, для здійснення прямих інвестицій.

Наш план на цей рік — 150 млн. дол. Ми зосереджуємо свою увагу на середньому бізнесі, на об’єктах, які можуть стати конкурентоспроможними не тільки в Україні, які показували б приклад і заохочували інших інвесторів, як зовнішніх, так і внутрішніх. Для мене це дуже творча робота. І замість того, щоб бути дипломатом й агітувати бізнес вкладати гроші в Україну, я маю можливість робити це сама. З усіма проблемами, з цією корупцією, із зарегульованістю і всім іншим. Але я не шкодую.

— А що треба, аби створити приватний інвестиційний фонд в Україні?

— Насамперед потрібно мати команду, яка дає інвесторам необхідний сигнал — що вони вміють працювати тут, але за міжнародними стандартами. В нашій команді, яка склалася за десять років, більшість українців і лише чотири іноземці. Всі — високопрофесійні люди.

— Скільки у вас на сьогодні проектів загалом?

— У «новому» фонді — вже чотири. І в «старому» проектів десять.

— Є серед них такі, які викликають у вас особливу гордість?

— Слобожанська будівельна кераміка. Ми вже продали це підприємство, а починали на майже зруйнованому цегельному заводі в Сумській області. Була чудова українська команда, ми побудували нову піч і вирішили виробляти дуже високоякісну фасадну цеглу. І знаєте, вона розійшлася по всій країні, створила новий архітектурний стиль.

І ще одна нова гордість — наш Міжнародний іпотечний банк. Сьогодні вже багато хто займається іпотекою, але ми були першими, і ростемо досить швидко.

— Не можу не поставити ще одне запитання, але це вже останнє. Я пам’ятаю, як під час помаранчевої революції ви мало не щодня розсилали на багато електронних скриньок листи не те що пафосні, але дуже натхненні — про події на Майдані, в країні. Що вас спонукало до цього?

— А спонукало мене те, що в перші дні західні журналісти стояли на фоні Кремля і говорили, що нічого особливого в Україні не відбувається. А я сама була тут і все те бачила, і виходила на Майдан зі своєю молодшою донькою.

— Скільки їй тоді було?

— Рік і чотири місяці. І я думала, що хтось має сказати правду, подати справжні новини. Вже після першого тижня всі журналісти були тут і передавали більш правдиво. Я могла вже і не писати більше. Але мене просили люди продовжувати. І вони пересилали ту інформацію на інші адреси. Я навіть ніколи не переглянула того, що я тоді писала.

— Ви могли б скласти цілу книжку.

— Я, чесно кажучи, не знаю, чи зберегла ті e-mail дотепер. Для мене це тоді було... Знаєте, говорили, що все те робили якісь американські шпигуни. То я навіть часто на Майдан не ходила, бо я знала, що почують акцент і скажуть — о, американка.

Але я думала, що я можу зробити? Можу передати іншим мою правду, мої відчуття. І це був мій внесок. Я думала, якщо більше знатимуть, будуть розуміти, підтримувати, допомагати.

— Коли ж ви знаходили час — ви дуже успішна бізнесвумен, у вас сім’я, двоє малих дітей? Ви що, така суперорганізована?

— (Сміється) У мене чудовий чоловік, він більше часу займається з дітьми. Але кожну свою вільну хвилину я проводжу з дітьми, я не йду ні на дискотеки, ні на масажі, ні в ресторани. З іншого боку, робота теж дуже важлива, я їх вчу, що це таке реальне життя. Вони дуже люблять Україну, люблять тут жити. Побачили б ви очі моєї старшої доньки, їй вісім років, коли вона розповідає про цей наш новий ляльковий театр: «Та у світі нема такого, ніде нема». Хоча вона бачила вже досить багато — і Дісней-уорлд, і Діснейленд...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво