Народження генпрокурора - Архів - dt.ua

Народження генпрокурора

4 листопада, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №43, 4 листопада-11 листопада

Концепція змінилася... Останніми днями країна з цікавістю спостерігала за тим, у яких муках, тяжких роздумах і сумнівах з’являється на світ новий генеральний прокурор України...

Концепція змінилася...

Останніми днями країна з цікавістю спостерігала за тим, у яких муках, тяжких роздумах і сумнівах з’являється на світ новий генеральний прокурор України. Політикум же, у свою чергу, щиро забавлявся черговим витком «продуманої, зваженої та послідовної» кадрової стратегії глави держави. Здебільшого й гадки не маючи, що передумував президент не тільки стосовно кандидатури столичного прокурора Василя Присяжнюка на посаду генерального. Крім направленого-відкликаного подання щодо нього, було оформлене ще одне.

Наскільки відомо, позаминулої п’ятниці було підготовлене представлення парламентові кандидата в генпрокурори Володимира Мойсика (глави Комітету ВР з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, члена фракції Української народної партії).

Що ж могло примусити президента переглянути своє так ретельно виношене рішення, якщо взяти до уваги, скільки часу минуло з моменту відставки Піскуна? Лихі язики запевняють, що причина цього — підступи колишніх соратників В.Мойсика з «Нашої України». І причина опору, певна річ, зовсім не в тому, що хтось усерйоз сприйняв наклепи ворогів про зерново-спиртові «промисли» претендента, несумісні з високою посадою. Причина набагато показовіша для нашої суворої політичної дійсності. І полягає вона в контактах В.Мойсика, який давно хотів посісти крісло генпрокурора, з Ю.Тимошенко часів її прем’єрства. Часи змінюються, і сьогодні набагато корисніше для кар’єри бути донецьким, ніж мати стосунок до Ю.Тимошенко.

Загалом, «костенківці» серйозно образилися через свого кандидата і за кандидата на посаду генерального Олександра Медведька голосувати не стали. Тільки Мойсик за щасливого суперника й проголосував.

Є й інша причина того, що В.Мойсик, кандидатуру якого було узгоджено з керівництвом Верховної Ради телефоном, до парламенту не дійшов. Річ у тому, що до подання в парламент наш президент так і не зустрівся з жодним із трьох кандидатів на посаду генпрокурора, чиї імена не просто фігурували в прогнозах, — на які були підготовлені документи. Ні, звичайно, це не порушення закону. Проте це вичерпно характеризує рівень відповідальності, з якою президент підходить до вирішення ключових кадрових питань. Отож В.Мойсик співбесіду проходив із першим заступником керівника секретаріату І.Васюником. А з В.Присяжнюком розмовляв глава секретаріату О.Рибачук. Такі паралельні співбесіди на другому рівні призвели до того, що в суботу, також за погодженням із президентом, О.Рибачук подав документи на В.Присяжнюка. За неперевіреними даними, поставивши президентське факсиміле на поданні. Проте вже в неділю президент розмовляв із представниками свого формально вигнаного оточення. І його вкотре переконали. Віддати перевагу Медведьку — людині, яка фактично закрила справу стосовно П.Порошенка. Тому на світ з’явилося формально друге, а насправді третє подання на генпрокурора. З цього випливає, що кадрову політику в нашій державі здійснює не президент, а Рибачук, Васюник, Порошенко або інші особи? Чи усвідомлює В.Ющенко, що за формально затверджені ним кандидатури реальну відповідальність нестиме він, і більше ніхто?

Специфічне ставлення до затвердження кандидатів на найважливіші посади президент продемонстрував уже з перших днів. Отож згодом не викликало подиву і призначення нинішнього глави СБУ І.Дріжчаного, якого до того президент бачив, здається, один раз, і то на якійсь нараді.

Пригадується, голові адміністрації президента В.Медведчуку, який безцеремонно й небезуспішно намагався контролювати силовиків, доводилося відвойовувати в президента Кучми ареал впливу. А тепер «відділу кадрів» в особі Рибачука, Васюника та інших просто доводиться перебирати на себе цю надзвичайно важливу функцію глави держави, інакше вона може залишитися невиконаною...

А чи є вакансія?

Невгамовний С.Піскун із серйозним виглядом продовжує боротися за своє крісло в суді. Проте двічі незаконно ввійти в один і той самий кабінет — це занадто навіть для нашої держави, яка все ще не втрачає надію стати правовою.

Власне, кількість голосів, відданих у парламенті за Олександра Медведька (303), свідчить, зокрема, і про невіру в повернення Піскуна. Сам Святослав Михайлович, звісно, має усвідомлювати, що коли в нього і є в цьому плані зачіпка, то тільки одна, та й та вкрай слабенька. Її можна сформулювати як звільнення під час перебування на лікарняному. Річ, однак, у тому, що навіть якщо лікарняний і датований тим самим днем, то в момент звільнення на лікарняному Піскун, наскільки відомо, не перебував. Мабуть, цей аспект стане предметом дослідження суду.

Що ж до відсутності мотивування звільнення, то це С.Піскун гласить для широкого загалу. А в Конституції передбачене право президента звільняти генпрокурора. І, наскільки зрозуміло, в цьому конкретному випадку нічого пояснювати йому президент не повинен, хоч скільки закон про прокуратуру перечитуй. У даному випадку йдеться не про трудове законодавство, а про посаду, яка передбачає конституційно-правову відповідальність, поряд із прем’єрською.

Якщо комусь президент і мав би у зв’язку з цим щось пояснити, то це людям, котрі мужньо мерзли на майданах країни рік тому за те, щоб усе було справедливо, прозоро й зрозуміло. Однак цей обов’язок — морального, а не юридичного характеру. Втім, його ігнорування призводить до того, що складається враження, буцімто звільнення Піскуна — це саме той винятковий випадок, коли Святослав Михайлович зрештою постраждав за правду (з деякою натяжкою, та все ж). Справу, порушену при ньому стосовно президентського кума, поспішили закрити зразу ж після звільнення Піскуна. І якби президент потрудився прояснити ситуацію, назвавши суспільству хоча б одну з десятка очевидних причин для звільнення генпрокурора, можливо, комусь було б легше відмахуватися від цих підозр.

Обмежений вибір

З одного боку, у президента було достатньо часу для того, щоб, обмірковуючи шляхи позбавлення С.Піскуна, прикинути, котрий із кандидатів міг би влаштувати його й водночас був би здатним пройти парламент. Звісно, те, як глава держави визначався з кандидатурами на посаду генпрокурора, варте анекдоту. Але насправді це був непростий вибір.

Владі був життєво необхідний новий генеральний прокурор. Який не асоціювався б із певними політичними силами, був би не одіозний. В ідеалі — професіонал, який не зводив би в абсолют свою професійну незалежність, а залишався б чуйним до імпульсів згори. Серед публічних осіб, яких поголос «сватав» на цю посаду, підходящої кандидатури явно не було. Тому що в кожного з можливих претендентів — своя історія, уподобання, репутація і бізнес. Ось і виходить, що прокурорів у державі начебто вистачає. А такого, який обіймав би в системі сяку-таку посаду й не був би причетний до виконання «державного» чи іншого замовлення, вдень зі свічкою не знайдеш.

Вибирати доводилося з-поміж людей, потенційно здатних підняти величезний пласт роботи. Серед прокурорів областей достойної постаті не знайшли. У кожного заступника генерального — свій багаж із минулого професійного життя. З огляду на те, хто є в наявності, дійшли висновку, що Медведько — не найгірша кандидатура. Цей вибір, крім іншого, свідчить і про кадрову ситуацію в прокуратурі, де меншим злом виявляється людина, колись особисто причетна до сумно відомого розслідування справи про вбивство Александрова. Недоброзичливці схильні приписувати Медведьку надмірні «заслуги» у цій історії. Втім, сумнівно, що саме йому належить авторство фальшивої версії слідства, котра обвинуватила Вередюка, непричетного до вбивства. Проте, як причетний до розслідування цієї справи, він несе особисту відповідальність за те, що в Україні ім’я Вередюк стало загальним. Інша претензія до нового генпрокурора — закриття справи стосовно П.Порошенка очолюваною ним комісією. Це щодо резонансних справ. Можливо, незабаром надбанням громадськості стануть подробиці менш гучних справ, до яких він мав стосунок у часи своєї прокурорської кар’єри.

50-річний Олександр Медведько в органах прокуратури працює з 1980 року. У період із 1980-го по 2002 рік він трудився в Донецькій області — на посаді старшого помічника прокурора м.Дружківка, прокурора м.Константинівка, начальника управління нагляду за законністю оперативно-пошукової діяльності, дізнання і попереднього слідства; потім став першим заступником прокурора Луганської області. З липня 2002 року — заступник генпрокурора України, державний радник юстиції другого класу.

Тобто трудовий шлях О.Медведька збігся з періодом формування і розквіту діяльності наймогутніших місцевих угруповань, які надовго сформували життєвий уклад специфічного в цьому сенсі регіону.

Регіону, де в банд були свої «розстрільні стінки», і міліція досі періодично займається розкопками місць масових поховань тих років.

Отже, професійна діяльність того періоду швидше збагатила не досвідом боротьби з організованою злочинністю, а уроками співіснування.

С.Піскун, при якому Медведько прийшов у Генпрокуратуру, може вважатися його «хрещеним батьком» із натяжкою. Приглянутися до Медведька генпрокурору порадив заступник генпрокурора С.Винокуров. Отже, появою в Києві Медведько, наскільки відомо, зобов’язаний саме йому. Мабуть, це допоможе новому генпрокурору легше змиритися з думкою, що в нього буде особливий заступник. Перший заступник, у віданні якого перебуватимуть не тільки кадри, а й стратегічно важливі справи. Цей аргумент був головним у торгах із комуністами під час призначення нового генпрокурора.

Непублічність Медведька, яка спочатку здавалася вадою, у підсумку виявилася його плюсом. Людина без виражених політичних симпатій та уподобань. Потенційно нездатна зміцніти (у кожному разі, до майбутніх виборів) до такої міри, щоб, як Піскун, вести гру на кількох шахівницях. Яка, наскільки відомо, і з огляду на особистісні характеристики не дає приводу для серйозних побоювань щодо цього. Вона не суперечитиме президенту.

З публічних виступів Медведька можна зробити висновок, що він до діла вживає юридичні терміни, демонструючи їх розуміння, на відміну від багатьох попередників на посаді.

Уся прокурорська система стала заручником домовленостей, внаслідок яких у кріслі генпрокурора, на подив багатьох, з’явився С.Піскун. Система прокуратури виявилася законсервованою на довгі місяці. Надзвичайно важливий організм державної влади з відсутності хоч якогось реформування міг позмагатися тільки із судовою владою. І досі, коли визначають, хто більше підходить на посаду генпрокурора, головним вважають не професіоналізм претендента, а впевненість у тому, що він, як мінімум, не вкусить руку, яка його призначила.

Якою буде прокуратура при новому генпрокурорі, наскільки він визначатиме спрямованість її діяльності, побачимо дуже скоро. Одним із перших провісників зароджуваної тенденції стане доля заступників генпрокурора, призначати яких — його законна прерогатива. З головним заступником, як зазначалося, питання зрозуміле. Подивимося, чи збережуть свої посади Кудрявцев, який вражає своєю «живучістю» і якого поголос завжди пов’язував з ім’ям В.Медведчука; В.Шокін, із яким Медведько, як кажуть, виголосив не один тост і який дивним чином пережив на посаді скандал, пов’язаний із витіканням інформації щодо генерала-втікача Пукача.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво