НАРОДЖЕНА ЕВОЛЮЦІЄЮ - Архів - dt.ua

НАРОДЖЕНА ЕВОЛЮЦІЄЮ

5 квітня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №13, 5 квітня-12 квітня

Не знаю, як чоловіки, але жінки зрозуміють, про що я. Здавалося, 31 числа буде поставлено крапку, яка розсудить усіх і все...

Не знаю, як чоловіки, але жінки зрозуміють, про що я. Здавалося, 31 числа буде поставлено крапку, яка розсудить усіх і все. Здавалося, результати виборів покладуть кінець потокам взаємних звинувачень і брехні, колосальним фінансовим витратам і мільярдам зруйнованих нервових клітин. Напружений до краю політикум і змучені роздвоєнням особистості журналісти нарешті зможуть розслабитися. Схоже відчуття виникає перед пологами. Здається, ще трохи — і все скінчиться: незручності в побуті, біль у спині, матюки сусідок по палаті й нянечок, а головне — настане визначеність і все найтяжче залишиться позаду. Та ба. З першим криком немовляти, стать якого остаточно визначилася, з першими виданими Центрвиборчкомом результатами, які дають уявлення про переможців, ти розумієш, що все тільки-но починається. У політичному вимірі слідом за підготовкою до народження починається така сама боротьба за виживання. І вестиметься вона щодня й щогодини: і тими, хто обстоюватиме державні інтереси, і тими, хто прийшов у Верховну Раду захищати своє особисте й відбирати чуже кревне.

«Дзеркало тижня» постійно інформувало своїх читачів про перебіг політичної вагітності держави. Сьогодні ви вже в курсі того, як народжувалася нова Верховна Рада. Утім, деякими медичними фактами в цьому номері ми з вами поділимося додатково. І навіть спробуємо спрогнозувати, яким чином новонароджені спробують розділити спадщину ще чинного Президента. І все-таки окремої уваги заслуговують нотатки з лікувальної карти, яку за бажання можна назвати історією хвороби, а можна — й історією видужання.

Суспільство

Результати всенародного волевиявлення стали свідченням вираження суспільної недовіри у трьох напрямах: по-перше, населення переважною більшістю відмовило в довірі засобам масової інформації. Передусім центральним ЗМІ. Якби все сказане за час передвиборної кампанії, що тривала в країні не менше року, глядачі й читачі сприймали як істину в останній інстанції, то картина результатів виборів виявилася б дзеркальною: лідером гонки стала б СДПУ(о), на другому місці — блок «За єдину Україну!», і, можливо, на недоїдках електоральних симпатій у парламент із 4-відсотковим результатом потрапив би Віктор Ющенко. Проте значна частина суспільства навчилася довіряти власним симпатіям та інтуїції. Правда, це не означає, що так повинно бути завжди. Завершена кампанія — це серйозний привід для українських журналістів зайнятися самоаналізом. Втрата суспільної довіри — це удар по професії. Мабуть, або журналістам треба переглянути принципи, якими вони керуються при виконанні службових обов’язків, або необхідно розставити крапки над «і», й на зміну вимираючій професії повинна прийти інша, яку надихає муза піар.

Тут, щоправда, теж варто підтягнути показники ефективності. І не тільки українським, а й російським майстрам, оскільки результати парламентських виборів розвіяли міф про тотальний вплив російських мас-медіа на українському ринку. Безперечно, у східних областях цей вплив ще зберігається, проте його ефективність обумовлена збігом інтересів місцевої влади й олігархів із допоміжними завданнями власників російських медіа-ресурсів. У Центральній Україні, а про Західну годі й говорити, чинник впливу російських медіа наближається практично до нуля. Цікаво, що, за даними соціологічних досліджень, українським мас-медіа довіряють 17% населення України, а російським — 12%. За дивним збігом обставин, сумарно партії, що асоціюються в населення з владою — «За єдину Україну!» й СДПУ(о), стільки ж і одержали.

Більшість населення висловила недовіру чинній владі й опосередковано Президенту, віддавши понад половину голосів за партії та блоки, які виступають за зміну правил гри й тією чи тією мірою перебувають в опозиції. Суспільство хоче змін. Воно не готове боротися за них на майданах, і ця ментальна особливість — великий подарунок діючій владі, оцінити який вона змогла в розпал «касетного скандалу». Вибори виявилися вимірюванням температури суспільного тіла. Одержані показники свідчать, що населення не готове до кипіння, але в більшості своїй абсолютно дозріло для відторгнення стороннього тіла — тіла чинної влади. Серед населення немає консенсусу з приводу ідеалу лідера чи політичної сили, які повинні прийти на зміну. Водночас 20% тих, що проголосували за комуністів, 24% тих, що віддали голоси за «Нашу Україну», і 14% тих, що підтримали Мороза й Тимошенко, пасивно порушують питання про активне невдоволення результатами роботи команди, яка перебуває біля керма країни.

Рік тому Юлія Тимошенко, вийшовши з Лук’янівського СІЗО, порушила питання проведення референдуму про дострокову відставку Леоніда Кучми. Тоді соціологи заявили, що 61% громадян України у разі проведення такого референдуму висловили б Президентові недовіру. Сьогодні за політичні сили, які не асоціюються з Леонідом Даниловичем, проголосувало майже 60%.

Президент багато говорив про необхідність більшості в парламенті. Мабуть, якби свого часу він підписав закон про пропорційну систему виборів, то сьогодні в законодавчому органі було б сформовано більшість. Інша річ, що президентською вона не стала б.

Ще одним свідченням суспільної зрілості та структурованості став провал політичних брендів комерційного змісту. Населення виявилося спроможним відрізнити реальні політичні сили від лобістських проектів. Надалі цілий ряд політиків, котрі з цієї причини не потрапили до Верховної Ради, будуть розбірливішими у зв’язках. Водночас не можна не висловити жалю з того приводу, що деякі з них не увіллються в лави народних депутатів і не зможуть використовувати свій економічний, мас-медійний, юридичний, банкірський і телекомунікаційний досвід у законодавчих боях. З другого боку, цим досвідом можна буде скористатись у системі виконавчої влади або при створенні сотень тисяч робочих місць. Адже дані обіцянки треба виконувати, незалежно від того, підтримало їх населення чи ні.

Губернатори

До речі, про вакантні робочі місця. Не можна сказати, що ряд губернаторських посад звільняться негайно. Тим часом уже сьогодні можна говорити про те, що принаймні у восьми-десяти областях перших людей буде замінено. Цілком очевидно, що свої посади повинні залишити губернатори, котрі одержали депутатські мандати, і не лише тому, що цього вимагає закон. На самому початку кампанії Президент чітко заявив, що той, хто вирішив балотуватися, муситиме залишити свою посаду. Вибір між кріслом і мандатом на користь останнього зробили чернівецький губернатор Теофіл Бауер, глава Львівської облдержадміністрації та номінальний лідер «Аграрної партії» Михайло Гладій, а також лідер ЛПУ, хазяїн Сумщини Володимир Щербань.

Серед кандидатів на відставку (причину якої ви знайдете на політичній карті України) у перших рядках значаться: черкаський губернатор Володимир Лук’янець, івано-франківський — Михайло Вишиванюк, тернопільський — Василь Коломийчук, полтавський — Євген Томін і дніпропетровський — Микола Швець. Перемога комуністів на «батьківщині героїв» розхитала й без того хистке становище Миколи Антоновича. За цю посаду в разі реалізації намірів Президента розгорнеться серйозна боротьба. Губернаторське крісло не проти посісти новообраний мер Дніпропетровська. Давно до нього придивлявся й лідер НДП Валерій Пустовойтенко, який, втім, не втрачає надію, в разі переходу Литвина в парламент, очолити адміністрацію Президента.

Не можна виключати, що місце кіровоградського губернатора можуть запропонувати Ігорю Шарову. А губернатору Одеси Сергію Гриневецькому, як такому, що переріс обласний масштаб, надійде пропозиція переїхати в Київ для просування службовими щаблями.

У Президента немає підстав висловлювати невдоволення результатами виборів у Донецькій і контрольованій донеччанами частині Луганської області. Найвищий показник блоку «За Єдину Україну!» і такий самий показник прохідності мажоритарних кандидатів від них. Що попросить за це Донецьк? Одна з версій — Президентові запропонують поставити на донецьку групу як на єдину добре організовану силу в країні. Символом союзу може стати Віктор Янукович як кандидат на прем’єрську посаду. Чи піде на це Президент — ще питання. Хоча для Януковича переїзд у Київ, можливо, став би розв’язанням безлічі малих, але в масі нагромаджених домашніх проблем.

Утім, якщо Леонід Данилович і замислиться над способами вираження вдячності, то не тепер. Не до церемоній зараз.

Президент

Результати виборів, мабуть, для Леоніда Кучми стали несподіванкою. Втім як і для багатьох посвячених і не посвячених спостерігачів. Президент втратив можливість гладко вишикувати лояльну більшість за раніше виписаною схемою: ні «ЄдУ», ні есдеки не отримали очікуваного відсотка голосів, а «зелені» і «Жінки за майбутнє» залишилися за межами ВР. Жодна із сил не провела в парламент загін, достатній для того, щоб сформувати постійну чинну більшість.

А більшість ця Президенту абсолютно необхідна. По-перше, для того, щоб позбутися конфліктів між двома гілками влади, які втомили всіх, у тому числі й гаранта. По-друге, за рахунок більшості мало бути сформоване не тільки лояльне керівництво парламенту, а й новий склад Кабміну, а також не без участі лояльних політичних сил планувалося заповнити вакансії в цілому ряді владних структур, які звільнилися, або підлягали звільненню, — від Фонду держмайна до Генпрокуратури. Всі важелі, спроможні від імені Президента вплинути на долю наступника, мали опинитися під контролем глави держави. Після 31числа ця комбінація не може бути гарантовано реалізована. І якби наші політики відрізнялися послідовністю поглядів і принциповістю, то можна було б переконливо стверджувати, що подібної можливості в Леоніда Кучми вже не буде. Проте схильність до корисливих компромісів, егоїстична амбіційність традиційно є струнами цимбал, на яких глава держави, вкотре граючи «Чижика-пижика», займав перше місце в політичних конкурсах.

Президент попрямував до Криму думу думати. Зауважимо, що глава держави не належить до тих, хто пасує перед труднощами. У той самий час гарант не квапиться з заявами та оцінками. Чи вів він із будь-ким розмови про стратегію майбутніх дій, крім Литвина, нам достеменно невідомо. Відомо лише, що намагався запросити до себе Віктора Ющенка. І відомо, що скасував запланований політ у Крим першого віце-прем’єра й потенційного кандидата на пост глави Кабміну Олега Дубини.

Основним питанням для Президента, як видно, є не стільки керівництво парламенту, скільки уряду. Не будучи переконаним у тому, що у Верховній Раді з’явиться стабільна й правильно зорієнтована більшість, Президент може скільки завгодно затягувати прем’єрське питання. І справа не в самому главі Кабміну. У випадку з Олегом Дубиною пропозиція Президента може бути затверджена різноманітними конфігураціями голосів як за участю комуністів, так і без нього. Питання в складі уряду. У випадку створення ситуативної, націленої на поділ портфелів, більшості, за участю мало симпатичних Президенту сил, глава держави потрапить у ту саму ситуацію, що й прем’єр Ющенко, якому доводилося вирішувати — чи віддавати урядові важелі «коаліційному уряду», чи відмовити тим, хто прагне побачити своїх представників у Кабінеті міністрів. Ющенко ризикував відставкою, президентські ставки менші. Він ризикує втратити контроль над Кабміном у випадку задоволення амбіцій політико-фінансових груп або ж набути велику кількість не латентних, а відкритих недругів. Останнє станеться у випадку відмови й збереження статус-кво. У немилого президентському серцю Анатолія Кінаха з’являється шанс продовжити своє прем’єрське існування. Відсоток надії з’являється й у Михайла Потебенька — чи можна передбачити, якого генерального прокурора затвердить подібний парламент?

Втім, Президент не втрачає надії сформувати більшість на свою користь. Вже наступного тижня, із понеділка, Леонід Данилович розпочне зустрічі з губернаторами і мажоритарними кандидатами, котрі пройшли по відповідних областях. Причому незалежно від якої сили ці кандидати боролися за головний приз на виборах. Основна розмова відбуватиметься в розширеному складі. Можна припустити, що всім новоспеченим депутатам буде запропоновано увійти до фракції «За єдину Україну!». Або в її дочірні утворення, якщо буде прийнято рішення дробити щасливців від блоку влади за партійною ознакою. Передбачається, що у випадку відмови подальша розмова відбуватиметься за схемою: «А вас, Штірліце, я попрошу залишитися». Розмова мажоритарника з Президентом віч-на-віч дозволить одному висловити накопичені до влади претензії й образи, другому — пообіцяти їхнє вирішення, портфель, перспективи або неприємності. Як поведуться мажоритарники і головним чином — самовисуванці, від цього залежатиме, який із векторів новоспеченого парламенту зможе стати домінуючим.

Вибір після виборів

Вже сьогодні з високою часткою імовірності можна говорити про те, що в парламенті буде не більшість, а більшості. Тобто ситуативні коаліції, скріплені інтересами різноманітного періоду реалізації. Насправді це парадокс. Адже реальна більшість у парламенті є. І прибічники блоку «За єдину Україну!», і бійці «Блоку Юлії Тимошенко», і попутники Віктора Ющенка, і прибічники соціал-демократичної ідеї в її об’єднаному вираженні стоять на єдиній економічній платформі. Три четверті членів нового українського парламенту в тій чи іншій мірі є прибічниками ринку та капіталу. Саме їхня присутність у Верховній Раді унеможливила повернення до радянської форми господарювання. Здавалося б, чого ще? Реформуйте і радійте. Однак між представниками передової касти протиріч набагато більше, аніж між новим і старим поколінням. У принципі такий стан справ — не новина для українських політичних прерій. У кожного свої інтереси, свої мисливські стежки і завдання. Однак зараз парламент мав би можливість (через майже закінчений розподіл власності в країні) проявити здатність до консолідації значно помітнішу, аніж колись. Але цього разу потенційних однодумців розділяють не лише обленерго, заводи і труби. Непереборним бар’єром є амбітність лідерів цілого ряду груп. Чи можливий консенсус на ярмарку марнославства? Питання риторичне. Саме тому стабільна більшість неможлива до проведення президентських виборів. Поки в цьому питанні не буде поставлено крапку, бої місцевого і державного значення в парламенті будуть продовжуватися. Чи є у країни два з половиною роки, протягом яких вона може собі дозволити спостерігати за тим, як потенційні кандидати відгризають один у одного ресурс і міряються рейтингами? І це в той час, коли Україні, як ніколи, потрібна стабільність. Причому з причин як внутрішніх, так і зовнішніх. Адже стрімкі зміни, що відбуваються у світі, вимагають від кожної з держав самовизначення. Недозволена розкіш, наприклад, прийти до моменту проведення празького саміту НАТО з багажем нестабільних взаємовідносин між Президентом і парламентом, парламентом і урядом, а також ворожнечею між елітами.

Але навіть якщо ми не встигнемо вскочити в поїзд цивілізації цього разу, нам і на полустанку потрібно якось будувати своє буття. Парламентські вибори стали першим туром президентських. Підготовка до другого туру, відповідно до букви закону, може тривати два з половиною роки. Скоротити цей термін можна різними способами. Але найоптимальнішим із них могло б стати зважене й відповідальне рішення Президента. Президента, котрий за два з половиною роки до закінчення терміну не одержав вотуму довіри громадян своєї країни.

Тепер, коли всі саркастично посміхалися, перейдемо до іншої теми, яка безпосередньо стосується формування більшості в нинішньому парламенті. Вперше в заможних депутатів (олігархів не враховуємо) з’явилася можливість здобути дух корпоративності, сформулювати й навчитися обстоювати інтереси власного класу. Від корпоративної самоідентифікації виграють не тільки власники капіталів і реального бізнесу, а й усе населення. Оскільки правила гри, які досі в боях із владою не могли відстояти представники нового класу, позитивно позначаться на життєдіяльності практично всіх верств суспільства: проведення реальних реформ, податковий кодекс, амністія тіньових капіталів, прозора конкуренція. Ці й багато інших кроків полегшать проблеми населення та прискорять розвиток держави, що тупцює на місці.

Що заважає такій консолідації? У першу чергу страх перед системою, спроможною застосувати до відступників третій ступінь залякування, у другу — розрахунок примножити капітал за допомогою депутатського значка й лояльності до влади. Але депутати нинішнього скликання, пометикувавши, можуть засумніватися й у першому, і в другому. Річ у тому, що лише одиницям удалося конвертувати депутатський мандат у заводи, газети й пароплави. Приклад небагатьох спритних щасливців — Василь Хмельницький, котрому для початку в управління дісталася «Запоріжсталь».

Якщо в когось відбувається рясне слиновиділення при погляді на Пінчука, Суркіса чи Волкова, то не варто робити поспішних висновків. Кожен із цих бізнесменів від політики збільшеним капіталом зобов’язаний аж ніяк не депутатському мандату. У кожного з них своя історія взаємин із Президентом. Іноді, до речі, дуже сумна. Крім того кожен із них на різноманітні політичні акції, на прохання Президента, витратив стільки, скільки середньостатистичний буржуа, котрий володіє парламентським мандатом, ще не заробив.

Не слід забувати й інше: навіть якщо другий Президент України цілком досидить свій термін, то вже максимум через рік він втратить сьогоднішній тотальний контроль над процесами в країні. І щоб протягом цього року не відчувати незручності, треба саме сьогодні добряче подумати над роллю, яку депутати-мажоритарники можуть відіграти в новообраному парламенті. Чи буде це роль статистів, котрі віддають картки при голосуванні й зазнають репресій у разі непослуху, чи це буде роль відповідальних гравців, котрі не цураються здорового лобізму, але й спроможні при цьому обстоювати свої та суспільні інтереси в поєдинку з владою. Зауважимо, якщо ВР повернеться до практики таємного голосування, це надасть багатьом необхідної сміливості.

Що чекає на мажоритарника, котрий вступив у фракцію Президента? По-перше, позбавлення права голосу. По-друге, ще жодна лояльність не ставала в Україні індульгенцією від можливих неприємностей у бізнесі. Тому безліч свідчень. І про них ветерани можуть розповісти новобранцям. Але якщо бізнесмен-парламентарій перебуває поза парламентськими структурами Президента, то про надмірну увагу, приміром, силових органів, він може заявляти публічно, вимагати відновлення справедливості й підключати до цієї боротьби прибічників із власної фракції. Якщо ж проблеми почалися в того, хто кооптований у президентський парламентський ресурс, то скаржитися він не може. Та й товариші за цехом його не зрозуміють: «Ти чого смикаєшся? Тебе Тато виховує. А якщо виховує — отже, заслужив». Іншими словами, лояльний бізнес далеко не завжди може бути збільшеним або захищеним. Але в даний момент мова не тільки й не стільки про діючого Президента і його методи селективного застосування законодавства до опозиції. Мова навіть не про опозицію, а про інтереси класу, про перспективи бізнесу та про майбутнє країни. Якщо все сказане вище комусь видаватиметься пафосним і витіюватим, то спробую сказати інакше. Спроможність обстоювати незалежність свого власного голосу в парламенті — це так само круто і престижно, як мати п’ятиповерховий будинок у Кончі, триповерховий на Кіпрі та Клода Моне в кабінеті. Від того, скільки людей дозволять собі таку розкіш, залежатиме, між чим і чим 31 числа ми всі зробили вибір. Між сьогоднішнім днем і минулим чи між сьогоднішнім днем і майбутнім.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво