НАМ ЗНИЗУ ВИДНО ВСЕ. ТИ ТАК І ЗНАЙ!

Поділитися
Це у своїй кулуарній діяльності середньостатистичний представник вітчизняного політбомонду керується принципом «Громадська думка — це думка тих, кого ніхто не слухає»...
Це у своїй кулуарній діяльності середньостатистичний представник вітчизняного політбомонду керується принципом «Громадська думка — це думка тих, кого ніхто не слухає». У публічній суперечці ж аргумент «Такою є думка народу» являє собою найвагоміший доказ. Цим козирем криються будь-які наведені перед тим незаперечні докази, стрункі логічні схеми та красномовні математичні викладки опонента. Щоправда, за однієї умови — якщо він, опонент, не попросить: «А ось із цих слів — про думку народу — детальніше, будь ласка». І в цей відповідальний момент дуже важливо вбити його наповал документально зафіксованою точкою зору більшості народонаселення. Інакше поразка очікує вас самих.

Оголошуючи про свій грандіозний задум реформувати політичну систему країни і розуміючи, якою нелегкою обіцяє бути боротьба за досягнення поставленої мети, український Президент вирішив обзавестися найпотужнішою зброєю в суперечці — всенародною підтримкою. Отримати її на референдумі було б, звісно, найзручнішим варіантом. Але після «свята всенародного волевиявлення» трирічної давнини будь-які розмови про перспективи його повторення викликають нервовий тик навіть у найзагартованіших бійців пропрезидентського табору. Тож вихід було знайдено у такій собі паліативній формі громадянського діалогу — всенародному обговоренні. У законодавстві України такого поняття немає. І єдина стійка асоціація, що виникла у більшості громадян у зв’язку з цим словосполученням, була пов’язана з найактивнішим обміном враженнями у 80-х роках із приводу безсмертних творів Леоніда Брежнєва «Мала земля», «Відродження» та «Цілина».

«Я вам пишу. Чего же боле?»

Як виявилося, організатори нинішнього всенародного обговорення не стали винаходити велосипед, запозичивши досвід проведення подібних заходів із радянських часів. «ДТ» свого часу вже описувало ту неймовірно «творчу» атмосферу, у якій проходили численні збори трудових колективів під дежавюшними гаслами «Не знайомий, але схвалюю!» і «Не читав, але засуджую!». Їхнім результатом стали лункі цифри, оголошені нинішнього тижня міністром юстиції Олександром Лавриновичем, чиє відомство, відповідно до указу Президента, приймало, обробляло й узагальнювало пропозиції, що виникають у людей у ході обговорення президентських ініціатив. Отож, небайдужих до них громадян виявилося 9 376 530 — ні багато ні мало — чверть тих, хто має право голосу. З них не підтримали реформаторські устремління глави держави усього 478 399 чоловік. У той час як беззастережну підтримку висловили 4 802 849 учасників обговорення, а ще приблизно стільки ж, 4 095 282 громадяни, підтримали законопроект про конституційну реформу з деякими пропозиціями щодо його вдосконалення.

Настільки переконливі показники дали підставу главі Мін’юсту заявляти про те, що «наше суспільство досить політизоване», а кількість тих, хто всерйоз занепокоєний удосконаленням механізму функціонування державної влади, набагато вища, аніж можна було собі уявити ще якихось два-три місяці тому. Додатковим доказом чого, на думку міністра, може служити те, що в листах громадян, небайдужих до політичного устрою країни, містяться висловлювання не лише на задану тему, а й стосовно не порушених у президентських пропозиціях питань. На підтвердження своїх слів про «відкритість, прозорість і високий організаційний рівень процесу» Олександр Володимирович указує на той факт, що з 22 ініціатив Президента, які одержали переважну більшість схвальних відгуків, 13 не знайшли схвалення у «дописувачів» Мін’юсту, а ще три виявилися не відзначеними хоч якимось зауваженням. Але чомусь міністр не бере при цьому до уваги майже п’ятимільйонну армію (близько половини учасників обговорення) шанувальників реформаторського таланту Леоніда Кучми, котрі висловилися на підтримку його ініціатив без жодного «але». Хоча й зауважує з докором, що обговорення політреформи на зборах трудових колективів, які відкараскалися протоколами «Підтримуємо одностайно», «проходили без глибокого аналізу». Цікаво, а чи піддавався аналізу в Мін’юсті звіт про проведення всенародного обговорення Комітетом виборців України, у якому, зокрема, говорилося про випадки, коли на бланках протоколів зборів друкарні наперед друкували вищенаведений схвальний результат? Втім, аналізувати і робити висновки з отриманих після обробки листів результатів Мін’юст, за словами його керівника, не уповноважений. Як і судити про те, які з «фольклорних номерів» будуть включені в зведений концерт під назвою «Президентський законопроект».

Нам би ваші проблеми, Леоніде Даниловичу!

Дещо іншої думки з приводу захопленості наших громадян ідеєю політичної перебудови країни українські соціологи. Точніше буде сказати, їхні думки розділилися. Хоч би як дивно це виглядало при тому, що результати опитувань населення України, проведених із 15 по 22 травня Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС), службою СОЦІС, Українським інститутом соціальних досліджень і Центром «Соціальний моніторинг» (УІСД/ЦСМ), а також Українським центром економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова (УЦЕПД), практично збіглися. Втім, це говорить про те, що навіть безсторонні цифри, у яких соціологія подає картину громадської думки, за бажання можна конвертувати в зручну для замовника «валюту». У даному разі замовником виступила адміністрація Президента. Її представники брали участь і в складанні запитань для анкети, що була однаковою для всіх соціологічних служб.

Головний висновок, зроблений із проведеного дослідження головою правління УІСД Олександром Яременком, зводиться до того, що високий рівень недовіри до влади, демонстрований народом останні кілька років, трансформувався в аванс довіри та високий рівень надії на зміни, що можуть відбутися в країні в результаті реформи. На думку соціолога, є всі підстави вважати, що пропозиції Леоніда Кучми отримали підтримку серед широких мас, а отже, і схвалення подальших дій. Проте колеги точку зору пана Яременка не підтримали.

Навряд чи можна говорити про масову участь українців в обговоренні політичної реформи, вважає президент КМІС Валерій Хмелько, якщо на питання, чи були у вашому місті або селі такі привселюдні обговорення, в яких би ви за бажання могли взяти участь, ствердно відповіли лише від 11 до 16 відсотків опитаних. Ще менше ентузіазму з приводу гарячого відгуку в серцях громадян на президентські ініціативи залишається після того, як з’ясовується: особисто брали участь у зборах, мітингах і дискусіях від 5 до 8 відсотків громадян. І вже зовсім сумною картина виглядає, якщо до неї додати ще один штрих: кожен п’ятий з тих, хто все-таки прилучився до справи державної ваги, зробив це не за власним бажанням.

По-різному, мабуть, можна ставитися і до цифр, що відображають рівень поінформованості наших громадян про новаторські розробки глави держави у сфері конституційного права. Комусь 22—27 відсотків тих, хто знайомий зі змістом президентських пропозицій, може видатися великою цифрою. Проте на тлі 29—38 відсотків абсолютно необізнаних з тим, про що, власне кажучи, їх запитують, і доданих до них 38—46 відсотків українців, не знайомих із предметом розмови, але які щось чули про це, кількість поінформованих громадян вражає вже не так. До того ж тут саме час зізнатися собі в тому, що іноді — ну, така природа людська — ми хочемо здаватися трохи розумнішими, трішечки освіченішими, дещо свідомішими і тому трохи перебільшуємо ці якості в собі. А якщо не визнаємо цього самі, то за допомогою відомих соціологам нехитрих прийомів нас усе одно викриють. Це перед тим, як почати відповідати на каверзні питання про порядок формування уряду, повноваження Президента, права верхньої палати парламенту і функції нижньої, нас, хто начебто має повне уявлення про президентський законопроект, було близько двадцяти п’яти відсотків. Але порівняйте цю цифру з іншою, що стоїть навпроти аналогічного питання, поставленого вже після того, як нам довелося пройти тестування. І виявиться, що ми стали реалістичнішими в оцінках своєї політичної підкованості: кількість обізнаних щодо усіх президентських пропозицій «на виході» скоротилася до 9—12 відсотків. Інші «випробувані» зізнавалися, що засвоїли або більшість із запропонованих нововведень (14—18 відсотків), або деякі з них (36—42).

«Якби сьогодні проходив референдум з усіх цих питань, наш народ опинився б у становищі, аналогічному тому, в яке часто потрапляє герой в американських трилерах. Йому потрібно знищити вибуховий пристрій, перерізавши один з дротів. І від того, який дріт він вибере — червоний або зелений — залежить, врятує він себе і всіх інших або вибухне разом з усіма оточуючими. Колосальна відповідальність за майже цілковитої необізнаності», — прокоментував те, що відбувається, президент УЦЕПД Анатолій Гриценко. За його словами, людей, які не бажають узагалі відповідати на питання соціологів під час цього дослідження, було набагато більше, ніж звичайно. Якщо дотепер кількість «відмовників» становила 24—27 відсотків, то цього разу вона досягла 35. При цьому відмова, як правило, супроводжувалася цілком невтішними висловлюваннями на адресу глави держави і його пропозицій, що залишилися, зрозуміло, за кадром соціологічного опитування. Ілюстрацією до такої ситуації може слугувати анекдот про Вовочку, який, сидячи на останній парті, обговорює з однокласницею вельми делікатне питання. На прохання ж учительки відповісти, скільки буде двічі по два, хлопчик реагує сакраментальним «Мені б ваші проблеми, Маріє Іванівно!»

Ви б іще про біном Ньютона спитали!

З тих, хто все-таки знайшов у собі сили висловитися з конкретних президентських пропозицій, третина була проти створення двопалатного парламенту. Приблизно така сама кількість респондентів зізнавалися в прихильності до ідеї бікамералізму, і ще стільки ж не визнали за необхідне приховувати відсутність у них якоїсь точки зору на цю проблему. Примітно, що за час офіційного терміну, протягом якого відбувалося всенародне обговорення, саме ідея двопалатного парламенту була найулюбленішою мішенню для кидання критичних стріл. Важко навіть назвати того, хто б не піддавав її остракізму в численних інтерв’ю, виступах, доповідях і заявах представників різноманітних соціальних прошарків і політичних сил. Тому значно прогнозованішим виглядає рівень підтримки двопалатності, зафіксований у матеріалах Міністерства юстиції. І хоча керівники соціологічних служб на своїй прес-конференції рекомендували утримуватися від порівнянь результатів їхніх досліджень з напрацюваннями Мін’юсту (пояснюючи це відмінностями у методиці збирання інформації, засобах і цілях її одержання), у цьому випадку різниця настільки велика, що неможливо уникнути спокуси продемонструвати її. Якщо кількість громадян, які висловилися у своїх листах, адресованих Мін’юсту, проти роздвоєння законодавчого органу, перекласти у відсотки, то їх виявиться 97. І всього 2,6 відсотка висловили згоду з ідеєю двопалатності.

Директор СОЦІС Микола Чурілов пояснює це тим, що відомство Олександра Лавриновича мало справу з людьми, які у більшому ступені відповідають поняттю «експерт», оскільки краще розуміють суть президентських пропозицій. «Я, приміром, категорично проти створення двопалатного парламенту. Оскільки в нашій унітарній державі зі своєю роллю законодавчого органу цілком нормально справляється й однопалатна Верховна Рада. Але ті, хто недостатньо розбирається в ситуації, вважають, що над нижньою палатою парламенту вкрай необхідно поставити верхню, яка б її контролювала. Це відбувається через слабке розуміння подібних речей, — вважає соціолог. — Я взагалі не прихильник проведення соціологічних досліджень з проблематики такого роду. Тому що в цих питаннях компетентні лише експерти, тобто ті, хто розуміє суть питань і може дати їм кваліфіковану оцінку. А тут я можу поставити кілька фільтрів, і експертами виявляться один-два, максимум три відсотки». В обговоренні ж, результати якого підбивало Міністерство юстиції, брали участь люди, які знали, про що йде мова. І які до того ж, потрібно зауважити, встигли вчасно вловити настрій ініціаторів «всенародки» стосовно двопалатності. Пам’ятаєте, як щиро Президент на весь голос обурився повним «одобрямсом» його пропозицій у листах, що пачками надходили з регіонів на Банкову? Мабуть, зрозумівши безперспективність імплементації ідеї бікамералізму.

Стосовно згадуваних Миколою Чуріловим певних фільтрів, то в переліку поставлених під час даного соцдослідження запитань, справді, містяться так звані пастки, з допомогою яких соціологи визначають ступінь компетентності респондентів. На одну з таких вудок клюнуло аж 12 відсотків громадян. Саме стільки народу з загальної кількості тих, хто вважає себе посвяченим у суть президентських ініціатив, переконано, ніби в запропонованому Президентом проекті реформи визначено спосіб обрання представників регіонів у верхню палату двопалатного парламенту. Така маленька деталь, як відсутність у пропозиціях глави держави подібного механізму, викликає певний сумнів: наскільки усвідомлено опитувані висловлюють свою позицію з приводу запропонованих главою держави принципів взаємовідносин у чотирикутнику Президент — нижня палата — верхня палата — прем’єр?

Неабияка частка протиріччя присутня й у наших поглядах на проблему скорочення депутатського корпусу. За зменшення кількості парламентаріїв (при цьому припускаючи, що законодавчий орган буде двопалатний) виступають 75—78 відсотків електорату. На поверхні лежить причина такого антидепутатського екстремізму — бажання полегшити тягар державних витрат на утримання законодавців. Проте контрольне запитання соціологів і тут порушує видиму стрункість логіки наших громадян. Із тим, що на забезпечення парламенту, в якому буде 381 депутат, але дві палати, знадобиться більше коштів через необхідність створення окремого апарату для другої законотворчої «камери», погодилися 44—50 відсотків тих, хто знайомий із президентськими пропозиціями. І лише 21—24 відсотки населення сподіваються на те, що державі все-таки вдасться заощадити. Неув’язочка, однак!

Певну настороженість викликає за такого розкладу результат, отриманий під час опитування населення на предмет його ставлення до ухвалення законів (крім тих, які стосуються податків, бюджету й амністії) всеукраїнським референдумом без додаткового затвердження будь-яким органом влади: 45—49 відсотків громадян підтримують цю пропозицію та 23—29 — ні. Утім, експерти схильні розглядати таку позицію не як нестримне прагнення громадян до участі в законотворчості, що потребує кваліфікації фахівців, а як бажання хоч якимось чином бути почутими владою та прилучитися до ухвалення нею рішень.

Нас не обманути!

Не цілком орієнтуючись у специфічних питаннях, що вимагають певного рівня знань про предмет, наші громадяни, тим часом, демонструють глибоке розуміння політичної казуїстики. Багаторічний досвід спільного проживання на загальній житлоплощі з цією владою виробив у народу здатність відчувати й розпізнавати чергові спроби цієї самої влади зшахраювати. «Деякі політики висловлюють думку, що затвердження проекту політичної реформи приведе до продовження повноважень нинішнього Президента України й переносу президентських виборів із 2004 на 2006 рік. Інші політики вважають, що така реформа не спричинить продовження повноважень Президента. А як вважаєте ви?» — запитали ми наших громадян. 48—55 відсотків поінформованих про ініціативи гаранта погодилися з тими з політиків, хто переконаний: головна мета реформи — продовження президентських повноважень. 22—31 відсоток вважають, що затвердження конституційних змін пролонгацію президентського терміну не спричинить і 21—26 відсотків громадян на це запитання відповісти не змогли.

Однак при цьому народ не готовий погоджуватися з подібним поворотом подій. І вражаючою більшістю голосів — 60—65 відсотків — виступає за те, аби при обранні Верховної Ради, органів місцевого самоврядування та Президента в один рік вибори проходили 2004 року. Лише 7—10 відсотків згодні терпіти нинішню владу до 2005 року, 3—5 — до 2006-го і 2—5 — довше ще на один рік.

І вже зовсім зрозумілим стає ставлення населення до наміру з політичною реформою та її всенародним обговоренням після з’ясування відповіді на запитання, до чого, власне кажучи, ініціатива Президента може привести. 11—14 відсотків із всіх опитаних респондентів припускають, що в результаті її здійснення політична ситуація в Україні погіршиться, 14—16 відсотків очікують її поліпшення й 25—27 відсотків переконані: ситуація від цього не зміниться зовсім. Серед тих, хто знайомий із президентськими пропозиціями, поліпшення ситуації пророкують 23—25 відсотків, погіршення — 17—20, її незмінність— 39—44. «Якщо 44 відсотки ознайомлених із пропозиціями Президента громадян не очікують від такої доленосної ініціативи глави держави нічого хорошого, це серйозна проблема влади, яка ініціює реформу», — оцінює ситуацію Анатолій Гриценко.

Але проблеми, зважаючи на все, не лише в мешканців Банкової. І якщо в кількості тих, хто не знайомий із точкою зору опозиції стосовно політичної реформи, ініційованої главою держави, нічого особливо надзвичайного немає (64—68 відсотків), то відповідь на запитання, чи хотіли вони ознайомитися з точкою зору опозиції з цього приводу, просто ошелешує. 30—36 відсотків від кількості всіх опитаних і майже половина громадян (43—54 відсотка), не знайомих із думкою опозиції, не бажають про неї знати взагалі! Напевно, нечітка лінія поведінки опозиційних сил, що явно відгонить кон’юнктурними міркуваннями (які не мають нічого спільного з інтересами народу й держави в цілому), також не залишилася не поміченою електоратом.

Є над чим замислитися й вітчизняній судовій системі в зв’язку з майже одностайною підтримкою народу ідеї обмежити термін повноважень суддів десятьма роками замість нинішнього допенсійного перебування їх на службі: 68—71 відсоток за цю пропозицію та 7—12 проти. Явно є привід для занепокоєння й у місцевої влади, термін повноважень якій населення також не бажає продовжувати.

Ну й на окрему увагу заслуговує рейтинг президентської довіри, включений в анкету з ініціативи адміністрації Президента. Цікаво, що список «рейтингованих» персон було складено також на Банковій. Дивним чином у ньому чомусь опинилися ті з політиків, хто неодноразово заявляв про відсутність президентських амбіцій. Глава адміністрації Президента Віктор Медведчук, приміром, або голова парламенту Володимир Литвин. За кількістю готових віддати за нього голоси на президентських виборах Володимир Литвин займає передостаннє місце, випереджаючи лише главу Нацбанку Сергія Тігіпка. Прізвище Медведчука стоїть після лідера СПУ Олександра Мороза. А ось у рейтингу Юлії Тимошенко, котра йде в списку попереду головного соціаліста, на думку експертів, помітне певне зростання. Скоріш за все, через судові процеси, пов’язані з її колишніми товаришами по службі й родичами. Набирає очки й прем’єр-міністр Віктор Янукович, хоча рейтингу, який мав у часи прем’єрствування Анатолій Кінах, показник Віктора Федоровича ще не досяг. І помітно знизився відсоток електоральних симпатій у лідера «Нашої України» Віктора Ющенка, що пояснюється його крайньою пасивністю останнім часом. Другим після нього, хоча й на деякій відстані, іде лідер комуністів Петро Симоненко.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі