Мрії про рИмейк, або Навіщо пану Менару зустрічатися з паном Ющенком

Поділитися
Останнім часом громадська організація «Репортери без кордонів» рясніє протестами в зв’язку із ситуацією в Україні...

Останнім часом громадська організація «Репортери без кордонів» рясніє протестами в зв’язку із ситуацією в Україні. Спочатку причиною двох гнівних прес-релізів виявився підпал автомобіля ліванського бізнесмена Валіда Арфуша. Потім, уже цього тижня, з’явилося не менш насичене емоціями звернення до міністра внутрішніх справ Юрія Луценка. Йшлося про журналістку, чию смерть, як стверджується, нібито замовили в керівництві партії Юлії Тимошенко.
Невтаємничений в українські справи одержувач розсилки «Репортерів» легко припустить, що після революції зі свободою слова в Україні стало значно гірше, аніж за Кучми.
На те, певне, й був розрахунок. Бо якби лідери помаранчевої революції - відповідно Ющенко і Тимошенко - справді «замовляли» журналістів і папараці, керівник «Репортерів без кордонів» мав би реальний привід з’явитися в Києві і повчити відомих політиків пристойної поведінки. Після проянуковицького вояжу напередодні президентських виборів, розкритикованого французькою пресою, Менару не завадило б підправити репутацію, котра склалася на грунті українського питання.
«Я не приїду до України без Менара!» Ця фраза пана Арфуша, котрий знаходить причини не зустрічатися з українськими міліціонерами, і змусила взятися за перо. На жаль, не слід виключати, що закиди на адресу Ющенка й Тимошенко, пов’язані зі спробами позбавити життя то видавця маловідомого журналу, то регіональну журналістку цілком можуть виявитися пристрілкою для поїздки в Україну керівника «Репортерів».
Популярність чи ефективність?
Для автора цих рядків тема відомості «Репортерів без кордонів» в Україні - особлива. Долі було завгодно, щоб саме я була їхнім першим кореспондентом в Україні, із 1994 по 2000 рік. Сталося так, що після зникнення Георгія Гонгадзе «Репортери без кордонів» виявилися першою західною структурою, котра погодилася приїхати в Україну з розслідуванням.
Свого часу мама Георгія Гонгадзе, Леся, побачивши першого європейця Робера Менара, який приїхав у справі загибелі Гії, повірила цьому чоловікові й погодилася надати йому право представляти її інтереси. А пізніше тим же правом наділила Менара і вдова Георгія - Мирослава. Потім і мама, і вдова доручення відкликали. Розслідуванням справи Гонгадзе на міжнародному рівні зайнялися Рада Європи, Національна спілка журналістів Велико­британії та Ірландії, Міжнародна федерація журналістів. А пан Менар потоваришував тоді ж із паном Арфушем.
Поява Омара Арфуша в «Репортерах без кордонів» збіглася у часі з очевидною зміною пріоритетів цієї організації. Якщо десь до 2001-2002 р. «Репортери» здійснювали місії за кордоном, працював юридичний відділ «Дамоклес», проводився моніторинг дотримання свободи слова й виходили солідні річні звіти, то кілька останніх років робота зводиться радше до розсилання прес-релізів, розкручування власного лідера і проведення різних шоу. «Дамоклес» закрито, звітів більше немає, «Репортери без кордонів» продають альбоми, диски, дитячі іграшки. А піар-служба стала найбільш численним відділом цієї структури.
Судячи з публікацій і сайта «Репортери без кордонів», і медіаресурсів пана Арфуша, ліванський бізнесмен охоче допомагав організації грошима. Він викуповував у «Репортерів» одноразові фотоапарати зірок екрана та шоу-бізнесу, купував фотоальбоми й підкидав грошенят на всілякі акції.
Тоді ж Сільвія Лосінотт - відомий паризький адвокат, яка захищає Мирославу Гонгадзе в Європейському суді у правах людини в Страсбурзі, - вийшла з Консультаційної ради «Репортерів без кордонів», не погоджуючись із трактуванням справи про убивство Гії, котрі з 2002-2003 рр. іноді висловлював Менар. Мовляв, причина убивства Гії - трагічна історія любовних стосунків. За нашою інформацією, Омар Арфуш, який у той час представлявся людиною з близького оточення Леоніда Кучми, теж не по­діляв політичної версії убивства журналіста, як і ймовірної причетності до нього вищих керівників України.
До питання про стандарти
Останні заяви, які лунають в Україні, змушують думати, що перевіряти інформацію за кількома джерелами (що обов’язково для правозахисного ресурсу) «Репортери» розучилися. Обвинувачення у замаху на вбивство - досить тяжкий гріх і вимагає серйозної аргументації. Проте у випадку з підпалом автомобіля Арфуша організація надала слово лише самому Валіду і запропонувала його версію подій - нібито погрози з боку близьких президента України - як істину.
Прес-секретар Віктора Ющенка Ірина Геращенко повідомила «Дзеркалу тижня»: ні «Репортери без кордонів», ні «Папараці» не зв’язувалися з прес-службою президента, щоб перевірити, чи правда, що наш президент перешкоджає виходові журналу зі статтею про відпочинок його сина. «Про те, що публікація про сина президента готувалася до друку, у секретаріаті дізналися з газетних повідомлень про підпал автомобіля Арфуша, - розповіла Ірина. - Нас здивувала паралель між підпалом і статтею. Ніхто ні в секретаріаті, ні в інших структурах не був уповноважений перешкоджати публікації. Сподіваємося, журнал побачить світ таким, яким його задумав видавець».
Проте ні журналу, ні видавця в Україні не спостерігається. І нікому розвіяти публічно висловлені сумніви міністра внутрішніх справ Юрія Луценка про вимкнені камери спостереження за автомобілем у ніч, коли його спалили. Ніхто зі співробітників журналу «Папараці» не побажав прийти на передачу «Лінія конфлікту» на ICTV, де обговорювалася ситуація з підпалом. Хоча їх запрошували, і висловити свою позицію, коли ти в ній упевнений, було б логічно.
Зате дещо раніше в газетах «Факты» і «ВВ» вийшли схожі, як близнюки, статті за підписами реально існуючих в Україні журналістів. Статті-близнюки знову ж таки пропонують публіці подивитися на події тільки очима братів Арфуш. Вам доводилося бачити, щоб два різних автори і мислили, і думку викладали однаково? Ще одне запитання з приводу стандартів журналістики і ролі замовушок. Яке право інформувати громадськість захищає в цьому випадку Менар? Інформувати чи маніпулювати?
Щодо заяви про Наталю Власову із Дніпропетровська теж виникають запитання. Інститут масової інформації перевіряв повідомлення про напад на неї ще 6 жовтня. Тоді директор 34-го телеканалу Євген Надіон однозначно спростував можливий зв’язок між побиттям Наталі і залякуванням з боку лідерів «Батьківщини», як написали 12 жовтня «Репортери». Можливо, у справі з’явилася нова канва. Але усе ж таки, повторюю, замах на життя - занадто серйозне обвинувачення. Для жорстких обвинувачень одного джерела недостатньо. А точку зору керівників партії «Батьківщина» «Репортери без кордонів» не пропонують.
Недбалість зі стандартами з боку Менара відзначала і французька преса, зокрема агентство Франс-Прес і газета «Ліберасьон». За день до другого туру президентських виборів в Україні керівник «Репортерів» зустрівся з кандидатом Януковичем.
Не потурбувавшись заздалегідь про зустріч із кандидатом Ющенком, не побачившись із журналістами, Менар поїхав додому в день другого туру вранці. Коли громили камери, трощили фотоапарати й журналістам масово перешкоджали працювати. Для чого було поспішати? За інформацією посольства України, йшлося начебто про особисте запрошення Януковича, супроводжував Менара в Києві той самий Омар Арфуш. Відповідно до нашої інформації, трохи раніше Арфуш, схоже, спробував привезти Януковича в Париж для зустрічі з західними політиками. Проте візит не вийшов.
«Если друг
оказался вдруг»
Несподівана дружба Менара з Арфушем свого часу здивувала французьких журналістів. 18 червня 2004 року «Ліберасьон» опублікувала статтю «Гроші не пахнуть для «Репортерів без кордонів».
«Патрік Ваноні, журналіст із І-теле, і незалежний фотограф Аммар Абд Раббо заявляють, що Омар Арфуш близький до лівійського режиму, який має погану репутацію в питанні дотримання свободи слова. Журналісти згадують про свою поїздку з бізнесменом до Лівії з метою зробити репортаж про полковника Каддафі в січні 2003 року. Чи повинна орга­нізація приймати благодійні внески від такої персони? «Це правда, що Омар Арфуш - друг полковника Каддафі, - заявив Робер Менар, президент «Репортерів без кордонів». - Однак це також друг «Репортерів без кордонів», який завжди поруч, коли він нам потрібний», - процитувала «Ліберасьон» нашого знайомого.
Маючи власний ресурс - радіо «Супернова», Арфуш жодного разу не намагався зробити його рупором свободи слова в Україні. Запустити в епоху Кучми програми об’єктивних новин, наприклад. Його радіо - розважальне, як і глянцевий журнал «Папараці», який до журналістики зарахувати важко. Не назвеш небезпечним політичним розслідуванням і фотографії, на яких Андрій Ющенко, що відпочиває на Середземному морі, - після липневих публікацій у «Українській правді» тема вторинна. Зауважимо, журналістів із «УП» ніхто не підпалює і не винищує.
По ходу справи виникають нові запитання. Який легальний бізнес двох Арфушів, що дозволяє шикарно жити й утримувати медіа, надавати благодійні внески «Репортерам без кордонів» і записувати музичні кліпи? Що забезпечує стільки прибутку й чи побачимо ми колись декларацію про доходи братів?
Американська преса писала про ймовірне «неформальне посередництво» в інтересах «Есте Лаудер» на українському телеринку. Свого часу Арфуши захоплювалися модельним бізнесом, і скандал навколо конкурсу «Міс Всесвіт» у 1997 році в Києві надовго запам’ятався очевидцям. Тоді конкурсантки в паніці розбігалися по своїх посольствах, не бажаючи проводити дозвілля із сумнівними кавалерами, запрошеними організаторами.
За нашою інформацією, міністр внутрішніх справ Юрій Луценко заявив нещодавно закордонним журналістам про існування досить серйозних підозр, що стосуються братів-бізнесменів. Утримаємося від уточнень, оскільки обвинувачення не висунуті. Ми також знаємо, що по лінії посольства Франції в 2002 році в Україну надійшла закрита довідка про Арфушів, досить докладна й теж не хвалебна. Чи не стала історія зі спаленим «Бентлі» приводом уникнути відповідальності в Україні?
Чому все так?
Свого часу, точніше в 2000-2002 роках, організація «Репортери без кордонів» користувалася хорошою репутацією в Україні. Від її імені велося відчайдушне листування з Генеральною прокуратурою та іншими офіційними інстанціями, щоб не дати спустити на гальмах справу Гонгадзе. І щось потрохи виходило.
Тодішні листи «Репортерів» в Україну продумувалися і вивірялися українськими мізками. Західні колеги забезпечували захисну парасольку - на кшталт псевдоніма. Формат відкритих листів зобов’язував чиновників до відповідей, нехай формальних, за які можна було зачепитися і просувати роботу далі.
Ось, власне, вся логіка партнерства між українським Інститутом масової інформації та організацією «Репортери без кордонів». Партнерство це зазнало краху на експертизі «таращанського тіла» у Швейцарії, на яку після року виснажливих переговорів все-таки погодилася Генеральна прокуратура України.
Леся Гонгадзе очікувала, що волосся, зрізане у сина під час хрещення (у сім місяців), а також зібране з його светра, зіставлять з елементами кістки «таращанського тіла» та її власними пробами крові. Робер Менар пообіцяв їй точно виконати побажання. І не зробив цього.
В Інституті судової медичної експертизи Університету Лозанни експерти заявили, що брати на експертизу волосся проблематично. Якщо його зрізано без цибулин, то дати надійний, стовідсотковий результат начебто не могли. Зібране ж зі светра волосся могло не належати Георгію: він міг його «зачепити» на светр, притулившись до будь-якої спинки стільця або дивана. Тому така експертиза, переконувала нас експерт, може не наблизити істину, а, навпаки, - заплутати слідство.
Аргументи цілком могли бути і озвучені, і почуті. Однак остаточне рішення про те, як проводити і чи проводити взагалі цю експертизу, належало тільки одній людині - Лесі Гонгадзе. Бо тільки заради Лесі - лише її - експертиза замислювалася у принципі. Щоб зняти запитання, які виникли у матері, котра втратила єдиного сина.
Пан Менар, на жаль, розсудив тоді інакше. Почувши, що за кожну додатково перевірену волосину потрібно додатково платити, він відмовився ускладнювати дослідження. Як і зв’язуватися з Лесею Гонгадзе та погоджувати з нею формат експертизи. Переконати свого колишнього колегу в тому, що представник не має права на самостійне рішення, мені не вдалося. У тому, що останнім аргументом на користь рішення Менара були додаткові витрати, я впевнена.
Хоча саме тоді «Репортери без кордонів» щойно отримали грант із Будапешта на суму 75 000 євро, зокрема й під роботу у справі Гонгадзе. Якщо мене не зраджує пам’ять, експертиза у Швейцарії коштувала близько 2000 швейцарських франків. Виходить, кошти на додаткові дослідження Менар мав. Але, здається, захотів розпорядитися ними інакше.
Тим і закінчилася, по суті, наша співпраця, в якій по-справжньому останньою крапкою стала ситуація з Януковичем. Про пана Менара, їй-богу, не варто було б писати статтю. Ця особа значно дрібніша, ніж те завдання, якому офі­ційно присвячується його робота.
Однак написати довелося, якщо вже пан Менар прагне підміняти собою всю справу із захисту свободи слова і під прикриттям «святої справи» розраховує на всепрощення публіки. Оскільки він дозволив собі раз і продовжує дозволяти неприпустиму в правозахисній діяльності невимогливість до себе.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі