Моє покаяння — це новий Майдан - Архів - dt.ua

Моє покаяння — це новий Майдан

17 листопада, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №44, 17 листопада-24 листопада

Я знову вийду на Майдан у День Свободи. Вийду з покаянням перед народом, який стояв тут два роки тому й опинився зовсім не в тій державі, про яку мріяв...

Я знову вийду на Майдан у День Свободи. Вийду з покаянням перед народом, який стояв тут два роки тому й опинився зовсім не в тій державі, про яку мріяв. Тоді ніхто не повірив би, що Ющенко і Янукович крокуватимуть життям пліч-о-пліч...

Майдан став жертвою бюрократії. Практично всі політики Майдану були професійними чиновниками. Буквально кілька людей, зокрема і я, не працювали до цього в різних міністерствах і відомствах. Портфель міністра з надзвичайних ситуацій, одержаний після революції, став моєю першою державною посадою. Та наявність в уряді таких небюрократів погоди не робила — бюрократизм зжер ідею Майдану як стартового майданчика для реформ, як мірила ідей, прагнень, амбіцій новонародженого громадянського суспільства України.

Конституційний Майдан збереться навесні

Майдан продемонстрував усьому світу, що наші люди не просто розумні, що це феноменальні люди, які можуть не лише посісти гідне місце в Європі, а й повести її за собою. І для цього потрібно було лише, щоб система координат державної влади дозволила цьому наймогутнішому інтелекту брати участь у процесі державної розбудови.

І щойно ми, «помаранчева влада», розсілися по кабінетах, кожен почав казати, що діятиме за інструкціями. Але ж проти них ми й боролися! У цій боротьбі я не претендував на роль лідера, а розраховував на те, що буду учасником перетворень, через ці амбіції туди й пішов. Ні, я ніколи не був прихильником того, щоб усе зруйнувати «до основанья, а затем...» Та влитися в зіпсовану пострадянську систему державності, нічого в ній не змінивши, було великою помилкою. Лише один приклад: якщо галузевих міністерств немає майже ніде у світі, то й ми мали їх скасувати, адже що більше міністерств, то більше роботи вони самі собі знаходять. Кожне міністерство — це, крім іншого, лобістський орган, особливо якщо він галузевий. А при мені було створено ще й Міністерство вугільної промисловості — тобто в галузі, яку збиралися реформувати, цій реформі надали політичного сенсу!

Навіть після невдалого досвіду мають прийти мудрість і її складова — каяття. Треба проаналізувати: що ж сталося, що взяли в руки й не зуміли донести, де помилялися?

Головна помилка політиків Майдану: ми не провели дострокових парламентських виборів одразу після завершення виборів президента, на піку популярності особистостей Майдану не гармонізували владу по президентській вертикалі з помаранчевою коаліцією у парламенті. Результат очевидний: люди очікували реформ, а де реформи?! Адже молода країна, що розбудовується, не повинна стояти на місці. І реформи мають бути найголовнішим завданням. Тільки-но вони зупиняються, потрібно бити на сполох, виходити на майдани! Має бути вибудована система влади, в якій участь і вплив людей будуть визначені чітко, зрозуміло й прозоро, а владна вертикаль складеться в систему прийняття рішень. Та поки що діюча система взагалі не передбачає якогось остаточного рішення!

Ми пережили дуже яскравий і надто короткий етап формування нової еліти, її різке омолодження. І причина нинішньої апатії в тому, що ідеали та реалії знову надто далекі одне від одного, що в сухому залишку різнокольорового протистояння ми знову отримали абсолютно сірий, інертний парламент.

Я хочу заявити, що криза у країні вже набагато глибша, ніж була до Майдану, до президентських виборів, і вона може стати для України просто загрозливою. Тому я пропонуватиму зібратися на Майдані ще раз. Це не самоціль, будь-яка форма діалогу народу з владою для мене прийнятна. Та необхідність того, щоб новий Майдан розв’язав основну проблему, назріла. Щоб ми кудись інтегрувалися, кудись ішли, а не тупцювали на місці, як тепер, нам усім доведеться написати Основний Закон.

Україні потрібна Конституція, в якій у всіх деталях буде виписана система управління державою і відповідний розподіл повноважень. Кому цікаво сьогодні з’ясовувати, хто з двох Вікторів симпатичніший? Світ цікавить, хто в нашій країні приймає ті рішення, які виконуватимуться. І ця Конституція має бути написана на новому Майдані, уже не помаранчевого, а загальнонародного синьо-жовтого кольору. Навесні 2007-го. Це буде конституційний Майдан, і на нього прийдуть усі. І «знизу», і «зверху». Тому що кожен політик має пройти крізь покаяння, сказати — ось, не змогли, чогось нам забракло. І почати все спочатку.

Не дивлячись крізь помаранчеві окуляри

Ідея Майдану народилася під час акції «Україна без Кучми», тобто приблизно п’ять років тому. Тоді ми зрозуміли, що шляхом прямих виборів змінити владу в Україні неможливо. Пострадянська система державного управління, яка існує в Україні, не поступиться своїми позиціями: вона трансформуватиметься, мутуватиме, але владу не віддасть. Ми вирішили йти іншим шляхом. Виходили з того, що в Європі початку XXI століття революції можливі, але тільки у формі мирних акцій протесту. Насамперед було обрано колір — помаранчевий, веселий, десь навіть буддистський. Щодо затвердження кольору досить довго точилися суперечки, бо на той момент біло-блакитне сонечко було більш креативним, ніж підкова на помаранчевому тлі.

Підготовка до Майдану була тривалою. Помаранчеву тканину закуповували ешелонами. Стільки барвника не було в усій Європі: такого великого замовлення на матеріал для прапорів, банерів, плащів, курток, футболок, шапочок, шарфиків, парасольок ніхто навіть передбачити не міг. Цифри нині здаються неймовірними: тільки помаранчевих стрічок було роздано 116 мільйонів, і ще не вистачало, багато хто робив їх сам. Прапорців ще за два тижні до Майдану було зроблено 60 мільйонів. Наметів було закуплено спочатку 3900, із них великих — 470 штук. І всі вони були встановлені! Апельсинів закупили, пам’ятаю, 74 тонни. Коли апельсини на всіх базах закінчилися, у хід пішли 10 тонн мандаринів. Роздавати фрукти було приємніше, ніж вручати людям папірці з обіцянками, — джерело вітамінів, миттєве задоволення. Десь на десятий день Майдану шапочки та шарфики почали продавати: всі фабрики, які виконали наше замовлення, запустили у виробництво додаткові партії. Далі пішла народна самодіяльність: приміром, з’явилися помаранчеві ялинки, страшненькі (мені особисто вони нагадували про рудий чорнобильський ліс), але користувалися популярністю.

Креативна група виконала головну умову — ніякої агресії. Навіть пісеньки в перші дні Майдану співали дитячі — про помаранчеве небо і помаранчеву маму, яка помаранчево співала помаранчевим діткам помаранчеві пісні... Психоаналітики (до речі, всі українські — ніяких іноземців), які мали бодай теоретичне уявлення про поведінку мас, розробляли програму, як підтримувати цей помаранчевий настрій. Утім, приїжджі успішно підтримували його самі, зокрема міфами та легендами. На Майдан я приходив зазвичай о першій годині попівночі, тоді там розпочиналося найактивніше життя, і обходив усі «больові точки». Якось біля Кабінету міністрів зустрів організовану групу з містечка Хирів Львівської області. Її учасники заявили, що запрошені самим Ющенком і намертво стоять на зайнятій позиції. Всі мої спроби пояснити, що ліве крило Кабінету міністрів, яке вони окупували, — це Міністерство фінансів, і воно має працювати навіть у дні боротьби, були марними. «Нам тут стояти Ющенко доручив» — і все. Понад те, кажуть: «Він тут був годину тому, сказав: стійте на цьому місці, нікуди не йдіть, я вам вірю, тому довіряю цей під’їзд»... Я підійшов до одного з приїжджих, священика, і запитую: «Ви, святий отче, скажіть, адже ваші земляки фантазують?!». «Так», — відповідає він. «Але чому?!». «Розумієте, Давиде, — відповідає священнослужитель, — тут така конкуренція!»

Так, мене називають «завгоспом Майдану», але насправді я просто організував умови, в яких люди зібралися разом. А завгосп я нехазяйновитий: від самого початку акції наполіг на тому, що нічого з Майдану не треба забирати, складувати, інвентаризувати. Як його зібрали, так і розберуть: народ намети ставив, і не мені їх складати. Нехай кожен, якщо хоче, щось візьме собі на згадку — намет, лопатку, прапор чи куртку. Так і сталося. Хіба що вдома залишилися мої пластикові окуляри з помаранчевим склом — таких було загалом 200 тисяч штук. Я їх жодного разу і не одягнув. Та, мабуть, і не одягну.

«Наша Україна» знищила себе сама

Майдан дотепер пов’язується з президентом України, а мав від самого початку асоціюватися тільки з європейськими цінностями, що були в основі виборчої кампанії «Нашої України», яка зібрала помаранчеву коаліцію. «Наша Україна» не змогла реально стати ні партією влади, ні самостійною партією, її роздрібнили внутрішня гризня та відсутність атмосфери довіри між лідерами. Нині «Наша Україна» не уявляє, як і куди їй рухатися. Я прийняв для себе рішення — вийти з партії, і без зайвого пафосу написав відповідну заяву. Тому що визначив для себе: якщо партія мобілізується, знайде сили для боротьби й почне приймати стратегічні рішення, дозволю собі залишитися в ній і зайняти активну позицію. Якщо цього не станеться — піду. На жаль, останній з’їзд засвідчив, що в рамках цієї партії нічого побудувати не можна. Це нонсенс: ми, так звана президентська партія, пішли в опозицію до влади, так і не почувши позиції президента.

Я готовий ще раз подолати цей шлях, визнавши всі помилки й прорахунки, внести свою лепту, докласти всіх своїх сил і можливостей, аби привести у відповідність дух Майдану з буквою Основного Закону. Тому сьогодні всі спроби приспати ситуацію, відтягнути час, триматися за посади, — це злочин.

Тоді, два роки тому, народу, принаймні прибічникам помаранчевого Майдану, абсолютно чітко розтлумачили, чим страшний Янукович. Та насправді це розтлумачили не лише електорату, а й самому Януковичу. Тому виглядати не таким страшним — його нинішня самоціль, яка залежить від безлічі об’єктивних і суб’єктивних чинників. І, передусім, від головної перемоги Майдану — свободи слова.

Новий Майдан відбудеться, щойно політики, попри колір і стать, зрозуміють, що ми, як країна, маємо все-таки здійснити всі реформи на шляху до цивілізованого європейського суспільства, на теренах якого ми де-факто проживаємо.

Однак не може бути реформ без оновленої Конституції. Нині моя робота в парламенті присвячена тому, щоб переконати колег працювати над Конституцією. Україна проминула етап моделі президентсько-парламентського правління, підігнаної особисто під Кучму, а не під потреби держави. Нині діє інша модель, зліплена нашвидкуруч із однією метою: аби не допустити концентрації влади у президента Віктора Ющенка. І її складова — псевдопарламент, у якого немає ні ідеології, ні принципів, ні можливості визначити зовнішній і внутрішній курс держави, хоча насправді є відповідні повноваження. Отож має бути третій етап — раз і назавжди, принаймні надовго, визначитися або з президентським правлінням, досвід якого є у світі, або з парламентською формою правління. Потрібна визначеність, адже такої форми правління, як у нас нині, у світі просто немає. Нам навіть нема кого попросити поділитися досвідом! Чомусь Україна завжди опиняється в ситуації, в якій ніхто ще не опинявся, і це називається «наш шлях».

Я особисто вважаю, що після дострокових парламентських виборів саме парламентська форма правління буде стратегічно оптимальною. Та вирішувати — новому конституційному Майдану. І що швидше ми подолаємо цей етап, то краще. Якщо ми хочемо увійти до Євросоюзу 2015 року, нам треба визначитися з цим 2007-го, якщо зробимо це 2011-го — увійдемо
2020-го тощо. Щороку зволікання з визначенням державного курсу — це відстрочка надії на соціальний пакет, медичне страхування, європейські заробітні плати та пенсії. Цього не буде, поки нам не відомі основні принципи держави. І кожен політик, який пообіцяє зробити це раніше, — брехун.

Я не носив помаранчевих окулярів ні тоді, ні нині. Те, що відбулося два роки тому і прославило Україну на весь світ, стало несподіванкою навіть для мене: такої активності на Майдані я не очікував. Розраховував максимум на 200 тисяч осіб, а цифра вже в перші дні перевищила мільйон. Отож за рік до того, як помаранчевий Майдан відбувся, мене називали і Мюнхгаузеном, і фантазером, казали, що з дуба впав, і в мене не було достатньої кількості союзників, які підтримали б цю ідею «організації запрошення». А нині в мене союзники є.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво