Моє і наше - Архів - dt.ua

Моє і наше

27 травня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №20, 27 травня-3 червня

Звичка журналістів і політологів підбивати попередні підсумки дій влади після закінчення «стоденки» видається трохи надуманою...

Звичка журналістів і політологів підбивати попередні підсумки дій влади після закінчення «стоденки» видається трохи надуманою. Чому після ста днів, а не після семи, сорока або трьохсот шістдесяти п’яти? Було б логічніше ставити діагноз, дочекавшись, коли хвороба або одужання стануть явними. Тоді можна радісно стверджувати, що нервове тремтіння, гарячковий рум’янець і підозрілий блиск очей — залишкові явища старої недуги, що йде на спад. Або ж, навпаки, гірко констатувати: зазначені симптоми — наслідок тяжкого прогресуючого захворювання.

«И мое поведенье назовем наблюденье…»

Якщо ви не політичний ханжа і не політичний романтик, ви могли примусити себе оцінювати перші кроки ставлеників Майдану без надмірної упередженості. Нерозумно було розраховувати, що владні новосели негайно обзаведуться крильцями та німбами. Наївно було сподіватися: через якихось півроку ми прокинемося щасливими жителями європейської, цивілізованої, демократичної, багатої, правової, соціально орієнтованої (здається, нічого не забув) держави. Нечесно було позбавляти Ющенка, Тимошенко та їхніх соратників права на помилку.

А тому особисто мене дивували не промахи, допущені новою елітою. І навіть не їх кількість. Хоча багато упереджених експертів вважали, що вже за перші кілька місяців влада перевищила умовний ліміт дурощів, відпущений їй на кілька років. Дивувало інше. Впертість, із якою небожителі хронічно не помічали власних помилок. Безапеляційність, із якою вони намагалися видати грішне за праведне. Безцеремонність, із якою вони підміняли законність доцільністю.

Літопис діянь лицарів «помаранчевого ордену» рясніє сумнівними історіями. У них вчинки можновладців не завжди видавалися однозначними, а слова — не завжди щирими.

Сумнівні кадрові призначення і взаємовиключні нормативні акти. Характер реприватизації та особливості розслідування «справи Гонгадзе». Специфіка формування нової «партії влади» і сумна хроніка довиборів у столичну міськраду. Бюджетні нюанси і зростання цін. Суперечка за київське «Динамо» і бійка за крісло мера Одеси. Скандал навколо «Гринджол» і бензинова криза. Загадки адміністративної реформи і таємниці зовнішньополітичного курсу. Історія зі Зваричем і показове «шмагання» Тимошенко.

Кожен має право на власний розсуд доповнити цей список. Із різнобарвних і різнокаліберних уламків кожен може скласти мозаїчну картинку собі до смаку. Та як не крути — ікони не виходить.

Було б несправедливо не помічати наполегливих спроб окремих персонажів здійснити на своїй ділянці роботи маленький подвиг. І водночас було б нечесно не визнати очевидного: досягнуті успіхи — несистемні, а допущені помилки — систематичні. Нова влада з самого початку не справляла враження єдиної команди, об’єднаної спільною метою. Вона не здається налагодженим механізмом, що використовується за призначенням. Багатоходові інтриги та численні суперечності помітні будь-якому спостережливому громадянинові.

Народ обирає менше з існуючих зол, поступово забуваючи, що вчора обирав уособлення майбутнього добра. Нікому не хочеться вірити, що бурхливий Майдан віри повільно і неминуче перетворюється на тихий цвинтар надій.

Загальна біда — влади, її противників, а отже, суспільства і країни в цілому — у тому, що сьогоднішні опозиціонери не дуже щирі. Як на мене, переважна біль-шість борців із режимом перебувають по той бік барикад лише тому, що їх не пускають на цей. Практично, всі вони більші або менші конформісти за своєю вдачею і з задоволенням обслуговували б жителів Олімпу, якби одержали на це дозвіл. Але їх просто не потребують. Багатьом учорашнім опозиціонерам явно болісно дається переїзд у владу. Багатьом учорашнім можновладцям настільки ж непросто дається перехід у опозицію. Це означає, що вітчизняна політика ще не готова жити за демократичними правилами.

Інакше мешканці Олімпу не намагалися б зробити все, від них залежне, щоб у країні (не дай боже!) не з’явилася реальна, здорова, поміркована опозиція. Яка прийшла б на зміну теперішній — кічевій, картинній, інерційній. Специфіка формування Народного союзу «Наша Україна» і проблеми з реєстрацією «Пори», перманентне загравання з Литвином і прагнення Ющенка прив’язати до себе Тимошенко. Йдеться про різновеликі явища, які, втім, спрямовані на єдину мету. Вона формулюється просто: виключити саму можливість появи якоїсь відчутної політичної альтернативи. За задумом влади, очолювати лави невдоволених мають ті, до кого у більшості населення не минула ненависть або хоча б ворожість.

Чим почасти пояснювалася сила вчорашньої опозиції? Вона викликала особливу симпатію хоча б тому, що надто непривабливою була влада. Завдання сьогоднішньої Банкової — представити опонентів максимально несимпатичними. Якщо до лав противників режиму входитимуть виключно «вчорашні» — половина справи виявиться зробленою. Відносну віру буде протиставлено абсолютній недовірі.

Ющенко та його соратники, схоже, врахували помилки Кучми і його оточення. Та ось завдання, яке поставив Віктор Андрійович, схоже, нічим не відрізняється від мети, якої ніколи не приховував Леонід Данилович, — за будь-яку ціну зберегти владу. Кожен новий день нової влади приносить нові підтвердження цієї гіпотези.

Чи не зарано ми судимо і чи не занадто суворо? Та ми й не судимо, права такого не маємо. Просто виконуємо громадянський обов’язок: ділимося своїми тривогами. Вголос. Адже свобода слова поки що є, мабуть, єдиним незаперечним завоюванням нового часу. Хочеться вірити, що це надовго.

«Я не вижу реки, я не вижу моста.
Ну и пусть?»

Хоча і тут є проблеми. Причому безліч. Це і самоцензура, що всоталася у кров, в’їлася у плоть. І відверте невміння одних жити без темників. І абсолютно непоясненне, та цілком очевидне лакейство інших.

Можна нескінченно довго нарікати на небажання багатьох журналістів (редакторів, видавців) користуватися благами свободи. На неготовність багатьох читачів (глядачів, слухачів) користуватися її плодами. Однак це — біди об’єктивні, а тому виліковні.

Набагато страшніше інше лихо — несприйняття владою іншої точки зору, простодушне обурення, з яким багато нових політичних олімпійців сприймають критику на свою адресу.

У стосунках тих, кого заведено було вважати демократичною пресою, і тих, кого заведено було називати політичними демократами, настав час непростих випробувань. Колишня влада для багатьох із нас характеризувалася трохи відстороненим займенником «вони». Своє ставлення до багатьох представників влади теперішньої підсвідомо визначалося глибоко особистим «ми». Важко і боляче критикувати того, з ким ти вчора ділився планами і переживаннями. З ким ти мерз у наметі і співав на Майдані. Кого ти, як міг, захищав від режиму або сам шукав захисту в нього. У чиїй щирій відданості ідеалам ти не сумнівався. Або принаймні не дозволяв собі засумніватися.

Усім, хто пов’язаний із політичною журналістикою, відомо, як легко вчорашній демократичний опозиціонер обростає хазяйськими звичками манірного можновладця. Як важко звикнути до того, що від учорашніх соратників (які не змінили статусу і не зрадили принципів) він поспішно відгороджується масивними дверима, вимуштруваними помічниками і загальними фразами. Це — даність. Але сьогодні ця даність сприймається вкрай непросто. Надзвичайно важко підібрати слова і знайти потрібний тон. Занадто добре знаєш, що критикувати «свого» особливо боляче. Занадто добре розумієш, що критика з боку «свого» сприймається особливо болісно.

Це тяжкий екзамен, якого обидві сторони поки що не склали навіть на «задовільно».

Тим, хто сьогодні став правлячою елітою країни, важко сприймати закономірне: їх можуть сварити, ну принаймні картати за те ж саме, що й попередників. Тим часом своїм болісним ставленням до критики практично всі нові вожді скидаються на колишніх. І не лише цим. Хоч як гірко це констатувати, але заявами, діями і навіть манерами, замашками, позами вони значно частіше, ніж хотілося б, скидаються на тих, кого так завзято критикували і чиї місця так палко прагнули посісти. Ми з подивом і жахом чуємо в голосах учорашніх майданних трибунів інтонації, знайомі до гострого болю. Інтонації Леоніда Даниловича, Павла Івановича, Віктора Володимировича, Віктора Федоровича et cetera.

Ще вчора можна було тихо радіти, що теперішня перша особа країни, щонайменше, публічно реагує на критику адекватніше, ніж попередня. Та вже сьогодні хочеться поставити собі запитання: можливо, час голосно нарікати на те, що Віктор Андрійович уже в чомусь перевершив Леоніда Даниловича?

У кожного з нас свій перелік вимог до тих, кого ми обираємо. Напевно, простіше тим, хто сліпо вірує у доброго царя. І готовий списати всі його майбутні гріхи на підступи лихих царедворців.

Особисто мені було тяжче. Я ніколи не приховував, що мені байдуже, як саме зватимуть нового президента. Для мене принципово важливо, щоб він не перетворився на різновид старого. Я ніколи не приховував, що докладу всіх моїх скромних зусиль до того, щоб не переміг Янукович, якого я сприймав як символ безвір’я. Я ніколи не приховував, що немилосердно критикуватиму Ющенка, якщо Віктор Андрійович не буде вірний принципам, які він декларував і які я поділяв.

Чого хотілося пересічному виборцеві Рахманіну від нового Президента? Небагато. Я не вірив у його месіанство і в його всесилля. Мені хотілося бачити на чолі держави людину, яка б:

— не виявилася хамом;

— шанувала закони;

— була передбачуваною і послідовною;

— встановила чіткий зв’язок між словами і ділами;

— виступала реальним захисником національних інтересів країни.

На відміну від багатьох особистих симпатиків Ющенка й Тимошенко, я трохи інакше сприймав історичну роль нової влади. Яка мала стати перехідним режимом, готовим і здатним розчистити поле для політичних наступників. Тріумфатори революції мали взяти на свої плечі хрест, який не змогли або не захотіли нести їхні попередники протягом доброго десятка років.

Чого чекав я від нової влади? Нічого надприродного:

— визначення чіткого геополітичного курсу;

— створення налагодженого інституту державного управління, що передбачає відмову від «ручного управління», практики дублювання функцій, а також використання адміністративного ресурсу.

— формування нормальної законодавчої бази;

— запуску ефективних ринкових механізмів, здатних нарешті створити у країні повноцінний середній клас;

— встановлення принципу єдиної відповідальності перед законом.

Це здавалося набагато важливішим, ніж відповіді на запитання:

— чи потраплять за грати Ківалов або Медведчук;

— кому належатиме «Криворіжсталь» або київське «Динамо»;

— як швидко ми опинимося в ЄС;

— де міститиметься резиденція Президента;

— є диплом у Зварича чи немає;

— чи достатньо пам’ятників споруджено на честь численних національних героїв.

Гарант Конституції мав закласти фундамент повноцінної демократії, центральний виконавчий орган — фундамент повноцінної ринкової економіки. Усвідомлення цієї простої істини уберегло б від ілюзій. Позбавило б необхідності роздавати численні обіцянки, від яких дзвенить у вухах і які підривають віру у здатність влади здійснити бодай дещицю задуманого. Тому що сильний і відповідальний переконує «не словом, а ділом». Тому що, хоч би скільки ти говорив «не кради, не полюй і ходи в лазню», чиновник чеснішим, миролюбнішим і чистішим не стане.

Складається враження, що більшість нових лідерів країни ніяк не може позбутися своєрідної психологічної залежності. Одні, здається, ніяк не зрозуміють, що революція вже закінчилася і відтепер їхнє призначення — не скидати, а створювати. Інші свідомо (чи несвідомо) копіюють старих високопоставлених чинуш.

Невдячна роль «саперів», схоже, не відповідає амбіціям великого числа наших керівників. Одні марно прагнуть якщо не бути, то хоча б здаватися чудотворцями. І щиро обурюються, коли їм несміливо, але резонно нагадують: кропітка праця чиновника не має нічого спільного з романтичним мистецтвом чарівника. Інші холоднокровно й методично приростають сьогодні владними повноваженнями, які завтра гарантують збільшення капіталів. Настільки ж щиро дивуючись: чому подібне заняття оточуючі не вважають богоугодним? Чому вчорашня приналежність до опозиції не є для них індульгенцією, що гарантує відпущення гріхів?

Тих або інших політичних метрів і стажистів ми маємо оцінювати не за тим, ким вони були вчора, а за тим, що вони роблять сьогодні. Якщо цією (очевидною до смішного) думкою оперативно не переймуться всі — влада, опозиція, преса, суспільство, — країну очікує депресія. Політична, економічна й психологічна. Сумно, якщо ідею Майдану буде зведено до будівництва місця для молодняку, розведеного запеклими хижаками. Де співіснуватимуть описані нами популяції безнадійних романтиків і безпросвітних циніків. Когось подібний експеримент зробить абсолютно багатим, когось — абсолютно щасливим. Проте країна сподівалася на прихід безкомпромісних прагматиків, спроможних зробити свою Батьківщину хоча б відносно багатою і щасливою.

Мета народу, яка зробила опозицію владою, була зовсім не в цьому. Не у відновленні вивіски на Банковій. Не в збагаченні Григоришина або збіднінні Пінчука. Не в заміні Медведчука на Зінченка або Кушнарьова на Авакова. Мета була в зміні правил гри. Та з цим наразі не виходить.

Що маємо?

Куди ми рухаємося, так і не зрозуміло. «Послідовний геополітичний курс» імені Віктора Ющенка, як по мені, мало чим відрізняється від багатовекторності імені Леоніда Кучми. Деяка різниця, безумовно, є. За це окреме стримане спасибі Заходу, що втомився від непослідовного Леоніда Даниловича і обережно повірив Віктору Андрійовичу. Та ми нині не про тактичні перемоги, а про стратегічні плани. Ми за ЄЕП чи проти? У чому «за» й чому «проти»? Вам відповідь зрозуміла? Мені ні. Що та з ким ми підписуємо, «синхронізуємо» і «гармонізуємо»?

Влада за політичну реформу чи проти? Якщо проти, то в чому конкретно? Якщо за, то за яку? Під час виборів ми догадувалися, що в команди Ющенка попросту немає чіткого плану проведення реформи системи управління. Нині їх безліч, і яку систему адміністрування збираємося будувати — загадка.

Ющенко за суворе дотримання законодавства та Конституції? За рівну відповідальність усіх перед буквою закону? Тоді чому одних бандитів поспішають посадити за грати, а інших — у владні крісла? Чому добра половина нормативних актів — свідчення або грубого незнання законів, або ще більш грубого їхнього ігнорування?

Перші особи країни за єдність цілей і дій влади? За порятунок від адміністративних методів, від дублювання функцій? За чітке дотримання встановлених правил управління і підвищення його ефективності? У такому випадку чому:

— глава президентської канцелярії дозволяє собі сварити губернатора;

— секретар Радбезу вільний нав’язувати свою точку зору уряду;

— перший помічник спроможний контролювати дії прем’єра;

— губернатор може керувати формуванням місцевого партійного осередку?

Чому прем’єр не має права відстояти свою точку зору в діалозі з Президентом? І хіба вправі прем’єр поступатися іншій особі (нехай і вищій посадовій) правом керувати урядом — правом, якого він не має? І чому Президент дає доручення особам, яким не має права давати ніяких доручень. І в цих дорученнях вимагає від них того, чого не має права вимагати? Чому в країні як мінімум три центри владного впливу, які конкурують між собою? Чому з такою самою швидкістю і завзятістю не плодяться закони, без яких задихається країна і за прийняття яких так боролися до, під час і відразу після революції?

Забагато «чому»? Проте перелік найважливіших для країни питань набагато довший.

Влада забезпечила нормальні умови існування для дрібного та середнього бізнесу, відплативши йому за щиру підтримку під час помаранчевої революції? Чи вона поставила його на межу знищення? Жалюгідні загравання з Росією — це гостра геополітична необхідність? Чи реалізація чиїхось комерційних інтересів?

Вже сьогодні очевидно: влада не мала конкретного плану дій. Зате ще будучи опозицією, вона роздала надто багато конкретних обіцянок. Спираючись на такий кредит довіри населення, вона могла дозволити собі зважитися на шокову терапію. Та шанс згаяли.

Ющенко виявився рабом власних популістських гасел і позбавив себе можливості економічного маневру. Ющенко та його команда виявилися бранцями численних домовленостей і позбавили себе можливості кадрового маневру.

Невже все так погано? Невже немає відчутних позитивних моментів? Є, і в принципі не так уже мало. Та в кожному конкретному випадку доводиться говорити про частковості. У діях роз’єднаної, дезорганізованої влади немає системности й логіки, немає стратегії та раціоналізму…

Жив-був колись у Римі імператор Веспасіан, який витрачав великі кошти на ліквідацію наслідків морів і пожеж, на роздачу хліба, організацію видовищ і суспільне будівництво. Як пишуть історики, Веспаіан розраховував, що в пам’яті нащадків залишиться як діяч, який багато трудився на благо суспільства.

Пару років тому прочитав в Інтернеті, що серед мешканців столиці Італії Рима провели опитування, намагаючись довідатися, що вони знають про давньоримських імператорів. На запитання про Веспасіана більшість відповіли: «Побудував перші громадські туалети». Про Цезаря було сказане інше: «Побудував сильну імперію».

Не створи собі кумира

На превеликий жаль, у країні поки мало що реально змінилося на краще. Навіть клятви (які й досі не видаються щирими) наші політики воліють роздавати на кістках Тараса. Перші особи так само схильні до демагогії, а другі — до холуйства.

Не пам’ятаю, хто саме справедливо зауважив, що культ особи — характеристика країни, а не лідера. Від себе додам кілька зауважень. Мій досить скромний, але досить довгий досвід спілкування з політиками, надає право поділитися деякими спостереженнями. Знаю багатьох високопоставлених представників цього славного цеху, які не насаджують надмірне чиношанування. Знайомий із багатьма начальниками, які тактовно картають підлеглих-підлабузників. Але не пам’ятаю жодного керівника, який боровся б із культом власної особи.

Ось чому хочеться звернутися не стільки до «слуг народу», скільки до їхніх номінальних хазяїв. Політики не зміняться, поки ми не змусимо їх змінитися. Інакше найбільш прекраснодушні з них продовжуватимуть вважати журналістів обслугою, підлеглих — лакеями, населення — електоратом, народ — стадом.

Теорія великих чисел є чудовою, якщо за нею видно маленьких людей. І турбота про маленьких людей виявляється не на словах. Президентська турбота про громадян має виявлятися не в обуренні з приводу того, що інваліди в адміністративних будинках не знають, «у який туалет сходити попісяти». Якщо Ющенко піклується про авторитет, а не про популярність, то мусить займатися спорудженням не туалетів, а законодавчої бази.

А коли ні, то його очікує навіть не слава Веспасіана, а лаври Кучми. Багато хто сумнівався в адміністративних здібностях Віктора Андрійовича, але його безцеремонне обходження із законами і почастішання безтактності стало для багатьох несподіванкою.

Богообраність читається на чолі Віктора Андрійовича. І це тривожний симптом. Адже більшість вибирала менеджера, а не царя. Й удвічі тривожно, що богообраність виявилася заразною хворобою, котра вразила багатьох із тих, хто опинився у почті. Це означає, що слабування на месіанство буде ой як непросто вилікувати. І це означає, що постійно повторювані ідіоми «мій народ», «моя країна», «мій уряд», «моя влада» можуть виявитися не безневинними обмовками, а переконаннями. Небезпечними переконаннями.

Демагогія Ющенка різниться від демагогії Кучми, оскільки перший був бездарним демагогом, а другий поки що виглядає демагогом талановитим. Його пристрасть до позерства, як на мене, починає лякати. Але ще більше лякає, що його позерство викликає зворушення.

Я не міг не те що розділити, а й навіть зрозуміти замилування, котре охопило багатьох після знаменитої телефонної розмови Президента з Настею Овчар. Тому що, на мій погляд, обгоріла дівчинка (для котрої кожен рух означав нелюдський біль) найменше потребувала трубки, з якої долинав турботливий голос глави держави. А найбільше потребувала антиопікового ліжка, котрого вся разом узята (дружно попіарившись) влада не змогла дістати.

Я не розумію радості тих, хто аплодував Президенту, котрий з’явився для вручення золотої пекторалі пересічній грецькій співачці. Я не розумію, що він там узагалі робив. Я розумію засмучення тих, хто підрахував, скільки коштує ця безглузда іграшка і що можна було б купити на ці гроші. Для дитячих будинків, у котрих немає іграшок. Для пологових будинків, у яких немає гарячої води і пелюшок. Але на цьому не зробиш PR.

Я не розумію, чому постійне спілкування з численними демонстрантами, маніфестантами, скаржниками, ходоками і сутягами — демонстрація відкритості та демократичності. На мій погляд, для глави держави така витрата часу — злочин. А ефективність влади має бути саме в тому, щоб Президент у цей час займався своєю справою: робив усе, щоб під його вікнами не збиралися натовпи.

Я не розумію, чому треба стільки обіцяти одне й те ж саме. Чому потрібно роздавати стільки клятв, якщо ти не можеш домогтися виконання хоча б однієї з них.

Я багато речей не можу зрозуміти. І, напевно, ніколи не зрозумію. Тому, що під вірою розумію таїнство, а не публічний акт під софітами. Тому, що ця країна і цей народ для мене завжди були «нашими», а не «моїми».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво