Міжрежим’я: між внутрішніми та зовнішніми чинниками - Архів - dt.ua

Міжрежим’я: між внутрішніми та зовнішніми чинниками

14 січня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №1, 14 січня-21 січня

Найнебезпечніший період у будь-якій революції настає зазвичай саме тоді, коли вона здійснилася. П...

Найнебезпечніший період у будь-якій революції настає зазвичай саме тоді, коли вона здійснилася. Перемога Ющенка вважатиметься революційною, навіть незважаючи на те, що тон президентства задаватиметься його інстинктивним прагненням до компромісів, гармонії і досягнення єдності нації. В Європі і Євразії події двох останніх місяців трансформували поняття «мистецтво можливого». Проте успіхи Ющенка залежатимуть від його здатності або нездатності змінити не просто імідж, а природу системи державного управління, що діє в Україні протягом останніх тринадцяти років. Реалізація таких змін призведе до протистояння із силами грізними, забезпеченими ресурсами і, не меншою мірою, недоброзичливими. Нам ще судилося спостерігати за тим, які з цих сил віддадуть перевагу еволюціонуванню й пристосуванню до нових реалій, які — вбудовуванню в нову систему та встановленню контролю над нею, а які — діятимуть проти неї і спробують її знищити. Багато залежить від того, наскільки тверезо Ющенко зможе оцінити дії прибічників цих сил і відреагувати на них. Багато що залежить також від того, наскільки розумно поводитимуться ці сили за межами України і якими будуть взаємини між ними.

Швидше за все, здоровий глузд, невластивий певним колам, усе ж таки візьме гору і незабаром відбудеться інавгурація третього президента України — Віктора Ющенка. Навіть за такого сприятливого розвитку подій Ющенко отримає посаду, але не отримає владу. Ті, хто з прагматичних міркувань визнає Ющенка президентом, із рівною часткою прагматизму можуть вважати, що їм під силу позбавити його влади. Такі очікування однаковою мірою небезпечні й деструктивні, і в нового президента може виявитися занадто мало часу для того, щоб змінити ситуацію. Досвід кількох президентів США, які перебували в набагато сприятливішій політичній ситуації, свідчить про те, що в їхньому розпорядженні було 100 днів для зміни очікувань. У нашому випадку Ющенко та його уряд протягом уже перших 100 днів мають підтвердити зобов’язання провести докорінні зміни й довести свою спроможність їх здійснити. Не може бути й мови про якісь політичні компроміси, хай навіть життєво необхідні, якщо вони примусять виборців засумніватися у непорушності цих зобов’язань. Реалізація жодної політичної цілі, хоч би якою бажаною або принциповою вона була, не може починатися доти, доки не отримано можливості для її досягнення.

Перші 100 днів матимуть значення і для сфери зовнішніх відносин. Імідж України на Заході докорінним чином змінився. Але Захід залишається Заходом. Його основні інститути, НАТО і ЄС, сьогодні фрагментарні. Вони, однак, продовжують приймати рішення шляхом консенсусу. Можливо, на Заході й було досягнуто згоди щодо підвищення якості відносин із Україною, але це не означає згоди стосовно наближення термінів членства (у випадку з НАТО) або навіть можливості такого членства (у випадку з ЄС). Ці реалії можуть уплинути на дух і єдність у лавах можливих прихильників Ющенка всередині України, а також на оцінку опонентами його авторитету і здатності до консолідації. Серед таких опонентів — правлячі кола Росії. Росія сама по собі — один із дійових чинників. Доки російська парадигма стосовно України залишатиметься незмінною, тобто доки ключові гравці продовжуватимуть вважати, що «самостійною Україна не буде ніколи», — доти серед цих гравців зберігатиметься й переконання, що позиції Ющенка можуть бути підірвані або розхитані, і вони не упустять жодної надійної й реалістичної нагоди, щоб послабити його, залучити на свій бік або саботувати його діяльність. Попри те, що позиціям Росії в Україні було завдано істотної шкоди, РФ й надалі зберігає свою присутність в економіці України та в її кланових, непрозорих коридорах влади. Таким чином, будь-яке недотримання зобов’язань або нездатність виконати обіцяне можуть завдати подвійного удару по Ющенку: в міждержавних відносинах із найважливішим сусідом і на внутрішній арені — у стосунках із його найхитрішими й найнебезпечнішими опонентами.

То що ж робити? Не виключено, Ющенко буде позбавлений можливості відповісти на це запитання самостійно, оскільки його прихід до влади пов’язаний із підтримкою з боку впливових постатей, які навряд чи віддані всім його цілям. Конституційна реформа, схвалена Верховною Радою 8 грудня 2004 р., ще збільшує непевність. Чи сприятиме реформа (і терміни її реалізації) розширенню бази підтримки змін, чи вона позбавить поборників змін будь-яких можливостей? У середньостроковій перспективі відповідь на це запитання залежатиме від демократизації виборчої системи — від успіхів у перетворенні Верховної Ради з клубу «450 найбагатших» (за аналогією до рейтингу «500 найбагатших» часопису «Fortune». — Ред.) на справді представницький орган. У короткостроковій перспективі відповідь на це запитання залежатиме від того, чи вдасться президентові заручитися тривалою підтримкою більшості народу. Для цього Ющенку необхідно чітко усвідомити, які кроки термінові, які — важливі, а які — бажані. Йому доведеться визначитися з тактикою поведінки, що сприяла б консолідації прихильників і водночас «викурюванню» противників, які маскуються під друзів. У цей початковий період час, витрачений на дискусії про приватну власність на землю, люстрацію та членство в НАТО, стане часом утрачених можливостей. Серед питань надзвичайної важливості будуть такі.

Територіальна цілісність і суверенітет. Попри те, що на чергових виборах Джордж Буш зазнав нищівної поразки у штаті Масачусетс, для цього штату він є таким самим президентом, як і для штату Техас. Водночас якщо Ющенко не зможе здійснювати президентських повноважень у Донецьку або Луганську, то Україна перестане існувати як єдина держава. І проблема не в сепаратизмі з юридичної точки зору (це — швидше, фантом, а не загроза), а у фактичному опорі конституційній владі. У такому разі ні з моральної, ні з правової точок зору в переговорах немає необхідності. Всі, хто кидає виклик конституційній владі, від губернаторів областей і до керівництва МВС та прокуратури, мають бути замінені особами, готовими їй підпорядковуватися. Загроза непокори має бути ліквідована в зародку. Зволікання з розв’язанням проблеми дозволить цьому зародку розвиватися. Крім того, тяганина в ситуації, коли проблеми є досить зрозумілими, переконає опонентів, тих, хто вагається, та й багатьох прихильників Ющенка в його нездатності йти на рішучі дії, а також сприятиме консервуванню небезпечного уявлення, поширеного в Росії, про те, що Східна Україна — це взагалі не Україна.

Проте після припинення всіх незаконних і неконституційних дій реальні суперечності всередині країни зажадають належної уваги, а регіональні інтереси — взаємного узгодження. Після повторного другого туру виборів факт наявності суперечностей в Україні є незаперечним. Поза сумнівом, країна була розділена при Кучмі, — проте Кучма не був демократом, а Ющенко не може імітувати Кучму. Природно, міжрегіональні суперечності існують і в нормально функціонуючих демократіях, наприклад, у Сполучених Штатах. Проте США — демократична держава, однією з головних рис якої є чітко прописаний розподіл повноважень між місцевою та центральною владами. Особливості політичного устрою, який Ющенко отримає у спадок, вочевидь, не дозволяють назвати цей устрій демократичним. Відновлення довіри, зміцнення влади та справедливий розподіл повноважень у таких умовах буде вкрай складним завданням.

Розрив зі старим режимом. Це не важко. Складно справедливо це зробити. Справедливість означає єдиний стандарт: не можна звинувачувати опонентів у злочинах, до яких, можливо, вдавалися багато ваших же прихильників. Справедливість означає також дії на засадах зрозумілих і законних принципів.

Головним принципом має стати припинення злочинної діяльності держави. Цей принцип об’єднує всіх прихильників Ющенка та, ймовірно, більшість тих, хто голосував проти нього. З часом цей принцип може бути втілений у життя. Проте «подолання корупції» — принцип, що не може бути реалізований ні в Україні, ні в усій Європі. Але не в цьому річ. Украй необхідно, щоб Україна стала «нормальною» країною, де корупція — це питання, швидше, вибору, а не виживання. Таке стане можливим лише тоді, коли «жити на саму зарплату» не буде прокльоном, коли податкова система стане такою, що сплата податків набере сенсу, і коли судова система захищатиме законний бізнес. Це буде не завтра. Проте вже завтра уряд може вжити заходів, які продемонструють, що можна жити в інший спосіб, не так, як раніше. Чого уряд справді не повинен робити — то це створювати атмосферу помсти і страху.

Аби витримати баланс, державі необхідно буде продемонструвати, що вона усвідомлює різницю між шахрайством і організованою злочинністю. Особи, які припустилися зловживань повноваженнями, мають бути звільнені з державної служби. Ті, хто вів бізнес шляхом усунення конкурентів і здирства, мають бути віддані під суд. Що стосується решти, урядові доведеться діяти, швидше, з допомогою правил, ніж чисток.

Силові структури та правоохоронні органи. Їх трансформація — передумова успіху будь-якої іншої діяльності. Доки зберігається проблема недофінансування цих структур, доки низьким залишається рівень їх підготовки й триває цинічне маніпулювання ними з боку держави — їхні співробітники залишатимуться інструментом реалізації «суб’єктивних» інтересів, а професіоналізм їхніх керівників підриватиметься і знижуватиметься. Доки не почне вирішуватися проблема неповноцінності цих структур — подолати зрощування політики, бізнесу та злочинності буде дуже складно. Викорінювання цього пороку потребує коштів. Проте кошти — завжди у дефіциті, і навіть величезні суми їх не здатні виправити зрадливу політику. То які ж кроки —невідкладні, а які — просто важливі?

Розпуск надлишкових воєнізованих формувань, що перебувають у тіні, — невідкладний крок. Невідкладне кардинальне реформування міліції і МВС. Підвищення відкритості, прозорості та підзвітності цих органів — також невідкладні кроки. Водночас підвищення оборонного бюджету — просто важливе (хоча його утримання на наявному рівні — життєво важливе). Будь-що з переліченого вище не може бути досягнуте без професіоналізму й поваги до професіоналів. Новому українському уряду доведеться змиритися з тим фактом, що вітчизняні професіонали служили режимові, який нині піддається зневажливій критиці. До тих, хто виконував обов’язки з дотриманням законності та високих стандартів, варто прислухатися, їх було б доцільно залишити на посадах, незалежно від того, чи були вони прихильниками зміни режиму, чи ні. Ті, чиї фахові стандарти не відповідають духові часу, мають одержати можливість гідної відставки. Ті ж, хто порушив фахові стандарти, мають бути негайно звільнені з посад. На початку і в середині 1990-х років уряди країн Східної Європи, очолювані колишніми дисидентами, були в захопленні від ідей демократичного контролю і не брали до уваги проблеми професіоналізму. Тим самим вони подовжили період дефіциту демократії у своїх країнах. Уряду Ющенка бажано уникнути цих помилок.

Росія. Північний сусід створюватиме проблеми для України в коротко-, середньостроковому і, якщо не відбудеться революції у мисленні, то й у довгостроковому плані. Захід, у найгіршому разі, надасть Україні недостатню підтримку. Політика стосовно Заходу — це питання надзвичайної важливості, оскільки Україна прагне стати його частиною. Однак попри те, які пріоритети обере для себе Україна, Росія може зробити проблему відносин із нею найбільш критичною.

Якби розуміння прагматизму президентом Путіним було таким самим, як і в Ющенка, то він привітав би перемогу Ющенка на виборах. Цього не сталося, оскільки їхні розуміння різняться. Сьогоднішнє бачення прагматизму Путіним спотворене нездоровою геополітичною логікою. Починаючи з грудня 1999 р., він використовував вплив Росії (і в жорсткій, і в м’якій формах) для домінування в СНД та для досягнення іншої, близької за духом цілі — створення «адміністративної вертикалі» в Росії. В обох сферах його дії були недемократичними — побудованими на експлуатації інтересів та утиску еліт, що супроводжуються зневагою й недовірою до громадянського суспільства. У відносинах із Заходом Путін прагне зміцнити безпеку Росії на основі принципу взаємної безпеки. У відносинах із «близьким зарубіжжям» його бачення безпеки досі не відповідає прагненням і безпеці інших. Перемога Ющенка становить загрозу його парадигмі, проте цього недостатньо, щоб російське керівництво засумнівалося в її правильності. Лише успіхи Ющенка змусять росіян зробити це.

Проблема в тому, що Ющенко відвідає Росію у той період, коли його успіх значною мірою ще піддаватиметься сумніву. Можна очікувати, що замість близьких за духом співрозмовників його зустріне команда добре підготовлених переговірників. Малоймовірно, що Ющенку дадуть можливість обговорити загальне бачення та принципи. Швидше, від нього вимагатимуть відповідей на прямі й конкретні запитання. Чи готова Україна дотримуватися зобов’язань зі створення Єдиного економічного простору? Чи додержуватиметься вона угоди й додаткових домовленостей (окремі з них не опубліковані) про дислокацію Чорноморського флоту РФ? Чи додержуватиметься вона угод про співробітництво (також неопублікованих) між збройними силами, службами безпеки, розвідувальними органами, іншими силовими структурами двох держав? Чи додержуватиметься Україна угод (багато з них не опубліковані) щодо оборонно-промислових комплексів, газотранспортних систем та інших форм взаємодії в енергетичній галузі? Чи поважатиме вона приватизаційні угоди, де присутні російські інтереси? Можна очікувати, що будь-яка відповідь Ющенка, як це трапляється з обвинувачуваним в американській системі правосуддя, «може і буде використана проти нього».

Зі свого боку, Ющенко сам міг би порушити перед росіянами ряд питань. Чи спростить Росія участь України в Єдиному економічному просторі за рахунок перегляду механізмів і положень, які суперечать стандартам ЄС, незалежності України та принципу консенсусу? Чи налаштована Росія на забезпечення довгострокового базування свого Чорноморського флоту завдяки трансформації наявних угод у договір «про статус сил», що відповідав би стандартам прозорості? Чи поважатиме вона право парламенту в демократичній державі на ознайомлення зі змістом угод у сферах національної безпеки, економічних відносин і володіння активами країни? По завершенні московської зустрічі Ющенку буде над чим замислитися. Зі свого боку, і він має навести аргументи, з приводу яких його співрозмовникам доведеться помізкувати.

Захід. Статус України в євроатлантичному співтоваристві незадовільний, хоча й цілком заслужений. Те, що цей статус тепер має змінитися, не підлягає сумніву. Проте, вимагаючи змін, Україна не справить бажаного враження на західні уряди. У сприйнятті себе Заходом вона досягне набагато більше, коли зосередиться на пріоритетах внутрішньої політики і прийме гру Заходу у сфері прагматичного нарощування відносин. Україні також необхідно сконцентруватися на розв’язанні невідкладних питань.

Уряду Ющенка терміново знадобиться цільова підтримка: по-перше, щоб змінити сприйняття та баланс стимулів усередині країни; по-друге, щоб позбутися больових точок, тиском на які може спокуситися її великий сусід. Нарешті, настав час для того, щоб рядові громадяни змогли оцінити внесок, який НАТО, ЄС, Світовий банк, а також головні західні програми та фонди можуть зробити у зміцнення їхніх безпеки та добробуту. Під час виконання цього складного практичного завдання питання статусу й «дорожніх карт», що ведуть до членства, недоречні. Українці мають, крім того, показати Заходу реалії життя в російському «близькому зарубіжжі». Останніми роками офіційним особам України цього, за великим рахунком, зробити не вдалося — почасти через несміливість, але переважно через залежність українського президента від підтримки Росії. Проте Україна очікувала, що Захід відреагує на неприпустимі, на її погляд, тиск і втручання росіян. Сьогодні на Заході немає потреби читати проповіді з приводу Росії, а риторика часів холодної війни, зі зрозумілих причин, не схвалюється. У чому існує потреба, то це в обміні інформацією: у розвитку спокійних і конкретних консультацій стосовно сфер, де Україна вразлива, відчуває тиск, та як цьому тиску протистояти. У свою чергу, США і країни Західної Європи повинні будуть поінформувати широку громадськість в Україні про характер (і непорушність) їхньої власної дипломатії у відносинах із Росією: вони мають пояснити, чому в тісних відносинах із Росією зацікавлені всі та що є найскладнішим, їм доведеться продемонструвати, що таке співробітництво не на шкоду Україні.

Окремим західним урядам зробити це буде нелегко. Цей малоприємний факт висвітлює питання меншої терміновості, але не меншої значимості — членство України в НАТО. Режим Кучми не лише не ставив на порядок денний питання членства в НАТО, а й, за мовчазною згодою більшості, робив таке членство немислимим. Що ж ми виявимо, коли члени НАТО таки замисляться над цим питанням? По-перше, ми виявимо, що прихильники отримання Україною членства в НАТО за згодою Росії перебувають в Альянсі у меншості. Така позиція не лише безпідставна у принципі, вона тупикова на практиці. Росія не дасть згоди доти, доки не одержить можливості реалізовувати власні інтереси в рамках НАТО (включно з правом вето), як вона це робить в ОБСЄ. Причому цю меншість буде непросто переконати. По-друге, є ще менша група тих, хто вважає, що Україна має негайно стати членом Альянсу, навіть попри заперечення Росії, хронічні проблеми в українських силових структурах і відсутність консенсусу стосовно членства в НАТО всередині українського суспільства. Подобається це комусь чи ні, але ця меншість приречена залишитися меншістю. Однак поряд із названими двома групами ми виявимо більшість далекоглядних прагматиків, які вважають, що, дотримуючись правильної послідовності кроків і розумно складеного графіка, Україна зможе скласти іспит на членство, Росія погодиться з її членством у НАТО (хоч і буде проти нього), а противники членства всередині України змиряться з цим. Якщо думка більшості в Альянсі стане консенсусом НАТО, то й Україні знадобиться політика далекоглядного прагматизму. Безумовно, така ж політика необхідна і стосовно ЄС.

Якщо демократична Україна, що динамічно розвивається, змушена буде залишатися частиною російського «близького зарубіжжя» та «нового сусідства» ЄС — це не принесе нічого, крім шкоди. Проте, як зауважував Фредерік Великий, говорячи про реалізацію одного, колись «надзвичайно розумного принципу», — все, що потрібно для цього, — «згода Європи та ще зо дві такі ж дрібниці». Сьогодні як ніколи «згода Європи» є реальною перспективою. Але ця перспектива залежатиме від того, чи зможе Ющенко перетворити перемогу на виборах у політичний успіх.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво