Міністр закордонних справ Сербії Вук Драшкович: «Втручання НАТО на Балканах було необхідне, тільки воно дуже запізнилося» - Архів - dt.ua

Міністр закордонних справ Сербії Вук Драшкович: «Втручання НАТО на Балканах було необхідне, тільки воно дуже запізнилося»

30 червня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №25, 30 червня-7 липня

Улюбленим «аргументом» українських супротивників вступу нашої країни до НАТО є розповіді про те, що цей «агресивний блок зробив із Югославією»...

Улюбленим «аргументом» українських супротивників вступу нашої країни до НАТО є розповіді про те, що цей «агресивний блок зробив із Югославією». Пригадується, ще перед парламентськими виборами 2002 року у Києві розповсюджувалися листівки з апокаліпсичними страшилками про те, як натовці, натренувавшись на Белграді, невдовзі прийдуть бомбити столицю України. Відтоді риторика та глибина думки вітренок і медведчуків не змінилася. Цікаво, що навіть від людей, глибоко переконаних у необхідності України бути в НАТО, часом доводиться чути: «Так, нам потрібно вступати в Альянс, але... сумний приклад Югославії все-таки трішки непокоїть». При цьому в Україні чомусь практично ніхто не говорить і не пише про те, що всі колишні югославські республіки або вже є членами НАТО, або стоять на порозі Альянсу, або, як мінімум, наполегливо туди прагнуть. Зате відомі політологи направо і наліво коментують ситуацію на Балканах, плутаючи назви столиць і республік і проводячи дуже сумнівні паралелі.

Ще одним «аргументом» антинатовців (особливо часто його використовують лідери нинішньої опозиції) є «ображені почуття Росії». «Ми не можемо дозволити собі порушити інтереси нашого стратегічного партнера», — кажуть вони.

Тому ідея взяти інтерв’ю саме в міністра закордонних справ Сербії (донедавна Сербії і Чорногорії) Вука ДРАШКОВИЧА виникла в нас зовсім не випадково. «Самородок сербської політики», як його називають деякі іноземні дипломати, письменник, політик, державний діяч Драшкович є визнаним русофілом, він може годинами натхненно говорити про слов’янську єдність, близькість і спорідненість слов’янських народів, їхніх культур і мов. Мабуть, його можна назвати помірним сербським націоналістом. Він монархіст і мріє про відродження сербської корони. Його серце розбите розпадом Югославії...

Але Драшкович знає, хто насправді вбив Югославію. Сьогодні він твердо переконаний: майбутнє Сербії — лише в Європейському Союзі та НАТО, і робить усе від нього залежне, аби наблизити це майбутнє. Більше того, він переконаний, що коли настане час вступати, більшість сербів скажуть «так» і ЄС, і НАТО. І щира любов до Росії ніяк не завадить їм зробити цей крок — вони знають, що таке національні інтереси Сербії.

— Пане міністр, лише сім років тому Сербія піддалася натовським бомбардуванням, за що подавала в Міжнародний суд позов проти восьми країн Альянсу. На сьогоднішній же день Белград уже кілька років наполегливо домагається участі в Програмі «Партнерство заради миру» і бачить себе в майбутньому членом НАТО. Чому так змінилося ставлення Сербії до Альянсу? Чим викликане ваше прагнення максимально зблизитися з НАТО?

— Зміна сталася тому, що змінилася влада в Белграді. Якби ми були при владі в 1990 р., я вас запевняю, Югославія не розпалася б. І, звичайно, ніколи не було б натовських бомбардувань. Безумовно, ця країна давно була б уже й у Європейському Союзі, і в НАТО.

Тому я не можу зрозуміти запитання: «Чому ви не йдете самогубним шляхом Слободана Мілошевича?»

— Та в Україні, справді, багато хто цього не розуміє, і тому хотілося б почути саме від вас: тож чому ж ваша країна йде в НАТО?

— Маю вам сказати, що й у Сербії багато людей цього не розуміють. Мілошевич помер, але не помер спосіб мислення, який він створював десятиріччями. І не лише він, а й комуністи, які проголошували: все, що є на Заході, це зло, і воно суперечить нашим національним інтересам. Проте проаналізуємо ситуацію. Сербія традиційно була союзницею західних країн аж до кінця Другої світової війни. Друга світова позаду, Варшавського договору вже немає. Росія — у «Партнерстві заради миру». Тож чому Сербія не може бути в ПЗМ? Якщо нашою національною метою є вступ до Європейського Союзу, тоді давайте подивимося, який шлях туди найкоротший? Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія — уже члени ЄС, а Румунія і Болгарія незабаром до нього приєднаються. Всі ці країни спочатку приєдналися до «Партнерства заради миру», потім увійшли в НАТО і тільки після цього стали членами Євросоюзу. Цей шлях має пройти і Сербія.

Ще одна причина. Наші сусіди греки — у НАТО, Македонія йде в НАТО, Болгарія, Угорщина вже там, Хорватія та Албанія незабаром приєднаються до Альянсу. То що, ми повинні бути островом у морі НАТО?

Не існує раціональних причин, через які ми могли бути проти членства в НАТО. Зрештою, на одній з частин нашої держави справжній хазяїн — НАТО. Чи є нашим національним інтересом, щоб ми ввійшли в Альянс і наші військові теж могли б бути присутніми в Косово? Безумовно.

Питання вступу в НАТО — не питання завтрашнього дня. Не можна йти в Альянс, якщо ви не ввійшли в «Партнерство заради миру». І не можна йти ні в НАТО, ні в ЄС, якщо буде проголошене рішення про незалежність Косово. Просто тому, що більшість громадян Сербії тоді голосуватимуть на референдумі проти цього кроку.

— Наскільки ж сильні сьогодні в Сербії антинатовські та антиамериканські настрої?

— Вони домінують і нині. Проте більшість людей за приєднання до ПЗМ і за вступ у Євросоюз. І я дуже добре знаю сербів. Якщо ми ввійдемо в «Партнерство заради миру», здобудемо особливу підтримку Європи й якщо буде прийняте компромісне рішення по Косово, більшість сербів протягом однієї ночі приймуть рішення про підтримку вступу в НАТО.

— З висоти сьогоднішнього дня, як ви можете взагалі оцінити роль НАТО на Балканах? Якого висновку дійшли: чи могли б республіки колишньої Югославії викараскатися зі своїх проблем і конфліктів самостійно, чи присутність у регіоні НАТО було все-таки необхідне?

— Втручання було необхідним, тільки воно дуже запізнилося. Якби НАТО втрутилося ще в 1990 р., Югославія не розпалася б. І тоді не було б необхідності здійснювати це втручання ні проти сербів, ні проти хорватів, ні проти мусульман. Необхідне було втручання проти двох-трьох центрів деструкції в державі.

— Проте історія не знає умовного способу. Югославія розпалася. Місяць тому від’єднатися від Сербії вирішила остання республіка — Чорногорія. Сьогодні триває офіційне оформлення «розлучення». Чорногорія вже стала членом ОБСЄ та ООН. Як тепер вибудовуватимуться відносини Белграда та Подгориці? Як відбуватиметься поділ власності, оформлятимуться кордони?

— У нас сталося тільки розлучення між державами, і нічого іншого. Історичні зв’язки і найбільша кревність між сербами і чорногорцями залишаються. Розлучення саме на державному рівні ніяк не буде важким, оскільки ми фактично вже були розділені. Не забувайте, що ця держава була не федерацією, а об’єднанням двох держав — Сербії та Чорногорії. Практично все вже було поділено, крім дипломатії та армії. Ще до чорногорського референдуму було досягнуто домовленості, як вирішити це питання. Військове майно на території Сербії належить Сербії, а на території Чорногорії — Чорногорії. Сербії відійдуть усі закордонні дипломатичні представництва, але пізніше шість відсотків із них одержить Чорногорія.

— А що зміниться в житті простих сербів і чорногорців? Чи вони їздитимуть один до одного без віз? Як вони тепер будуть навчатися, лікуватися, одержувати пенсії?

— Між Сербією і Чорногорією не буде віз і не будуть потрібні паспорти. Всі чорногорські громадяни в Сербії мають право і на сербський паспорт. Ми вже прийняли рішення, що чорногорські учні та студенти в Сербії мають такий самий статус, як і місцеві. Плата за навчання для чорногорців буде такою ж, як і для сербів.

Я не знаю, наскільки люди в Україні поінформовані про сербсько-чорногорські відносини. Тому поясню деякі моменти. Я думаю, що нині в Сербії набагато більше людей із чорногорським походженням, ніж населення Чорногорії. Чорногорія в історичному сенсі століттями являла собою сербську Спарту. А Сербія була сербськими Афінами. Усі сербські царі й королі за походженням були з Чорногорії. Сьогодні важко сказати, хто з нас серби, а хто чорногорці. Аж до Другої світової всі чорногорці були сербами. А під час війни комуністична партія Югославії прийняла рішення про заснування чорногорської нації. І сьогодні ця нація — реальність. Є багато чорногорців, що називають себе чорногорцями. Є багато чорногорців, які кажуть, що вони серби. І є багато сербів, котрі твердять, що вони чорногорці. І коли ви все це зберете докупи, то дійдете висновку, що ми справді одна сім’я.

— Однак тоді чому ви все-таки розсталися? Я знаю, що не Сербія була ініціатором цього розлучення, але у вас же є якесь своє пояснення, чому воно відбулося.

— Я думаю, що це крапка в процесі дезинтегрованості Югославії, яка розпалася точно на таку кількість держав, скільки в неї було республік. До того ж Чорногорія в минулому була незалежною державою. Сербія і Чорногорія в новітній історії стали незалежними в один день. Це було 13 липня 1878 р. на Берлінському конгресі. Тоді були проголошені дві держави, і обидві вони були сербськими. Не забувайте, що чорногорська скупщина (парламент) (яка у 1914 р. проголосила війну Австро-Угорщині відразу після того, як Австро-Угорщина оголосила війну Сербії) офіційно називалася Сербська народна скупщина. Отже, йдеться про історичні причини, чому Чорногорія повернула собі свою державу. Однак тим самим і Сербія повернула собі свою державу. Втім, я думаю, що все-таки більшість людей у Чорногорії не голосувала б за дві держави, якби генерал Младич був уже в Гаазі. Багато людей у Чорногорії, вочевидь, злякалися, що їхній шлях до Європи запізнюється через те, що Сербія не може заарештувати одного втікача.

Отже, тепер у нас є дві держави. Та ми маємо знати, що ми й чорногорці були повінчані й тоді, коли були розлучені. Що це означає? Що нині, коли ми розлучені, ми маємо бути повінчаними.

— Вам напевно добре відомо, в тому числі й від вашого колеги і друга Бориса Тарасюка, яку політику проводить Росія щодо колишніх радянських республік і, зокрема, щодо України. Що спільного та які розбіжності між моделлю, обраною Белградом у відносинах із республіками колишньої Югославії, і московським стилем?

— Мабуть, коли йдеться про держави колишньої Югославії, я не найкращий співрозмовник. Тому що серцем я все ще не можу прийняти той факт, що Югославії вже немає. Я народився в Югославії. Югославія — це частина мого життя. Найкраща її частина. І Югославія не розпалася — її вбили... Югославію два століття створювали найкращі серби, хорвати, словенці, а потім за десять років убили найгірші з них. Ми були державою, в якої були великі перспективи стати балканською Америкою. Ми всі в Югославії належали своїм націям, і ніхто не забороняв і не заперечував приналежності до цих націй. Та на поверхні вже великою мірою було сформовано югославську самосвідомість. Так само, як в Америці можна почути всі мови світу, так і там — живуть представники дуже багатьох національностей і релігій, почуваючись водночас єдиною американською нацією.

Перед нами нині проект, завдяки якому ми повинні знову опинитися всі разом під дахом Європи. Звичайно, в нас немає нікого ближчого в усій Європі, ніж ми самі. Я це відчуваю, коли їду до Хорватії, Словенії, Боснії та Герцеговини, Македонії, Чорногорії — там живуть слов’яни. Ми всі маємо спільне походження. Ми всі прийшли з Волги, Дніпра, Дністра. Наші мови дуже й дуже схожі чи взагалі однакові. Десятиріччями ми жили в одній державі. Ми пов’язані дорогами й телекомунікаціями, шлюбами. Ви знаєте, що 1991 р., коли почалося вбивство Югославії, 7,5 млн. її громадян були народжені у змішаних шлюбах. Це була третина населення.

Що ж до нашого ставлення до республік колишнього Радянського Союзу, то ви напевно знаєте, що в сербів і чорногорців століттями існувало особливе почуття до росіян, українців і білорусів. І тут нічого не змінилося.

— Після референдуму в Чорногорії невизнані республіки СНД — Абхазія, Придністров’я, Південна Осетія та Нагірний Карабах, які давно і з нетерпінням чекали створення прецеденту — надання незалежності Косово, тепер радісно заявляють, що для них підійде й від’єднання Чорногорії, чий приклад вони готові наслідувати. Крім того, деякі «коментатори» заговорили про «подвійні стандарти Заходу», мовляв, чому Чорногорії можна, а Косово чи, скажімо, Придністров’ю, не можна? Хочеться почути пояснення з перших вуст: у чому відмінність косовського і чорногорського прикладів?

— Чорногорія до кінця Першої світової війни була незалежною державою. Косово ж ніколи не було міжнародно визнаною державою. Косово завжди, скільки воно існувало, було складовою частиною Сербської держави. І Косово — це те місце, на якому постала й Сербська держава, і сербська культура, і церква, і національний міф. У новітній історії сербська армія звільнила від турків Косово в 1912 р. І тоді Косово знову ввійшло до складу Королівства Сербії, причому навіть не як край, а просто як Косово чи Стара Сербія. В часи комуністичної Югославії Чорногорія мала такий самий статус республіки, як Сербія, Македонія, Боснія і Герцеговина, Словенія і Хорватія. У Косово ніколи не було такого статусу. У комуністичній Югославії Косово було краєм у складі Сербії. Тому немає абсолютно ніяких паралелей між Чорногорією і Косово.

— Тобто невизнані республіки СНД не можуть використовувати незалежність Чорногорії як прецедент, коли намагаються домогтися власного міжнародного визнання?

— Я не хотів би робити висновки щодо ситуації на просторах колишнього СРСР. Я знаю, що в 1991 р., коли почалося вбивство Югославії, французький юрист Бадін Терр отримав мандат на вирішення питання, як діяти щодо Югославії. І його комісія винесла вердикт: на території Югославії лише республіки можуть одержати статус держави. Якою ж була конституція СРСР, не нам судити й робити висновки. Я лише зауважу, що можна провести паралель між Косово та Абхазією, Придністров’ям, Південною Осетією та Нагірним Карабахом, та аж ніяк не між Чорногорією і Косово. Можна провести паралель між Косово та іншими сепаратистськими регіонами у світі. Всі вони нині уважно спостерігають, як буде розв’язано косовський вузол: по праву права чи по праву сили? Якщо по праву права, тоді Косово, безумовно, має залишитися в державних межах Сербії. А якщо ж по праву сили, то тоді сила почне всюди креслити нові кордони.

— Спокійно визнавши незалежність Чорногорії, Росія в разі надання незалежності Косово обіцяє негайно визнати всю сепаратистську четвірку в СНД. Наскільки реальні, на ваш погляд, ці погрози? І чи не спричинить їх виконання дезінтеграцію самої Росії: адже якщо буде можна Абхазії та Південній Осетії, то чому тоді не можна, наприклад, Чечні та Осетії Північній?

— Великі сили мають і свої великі інтереси. І немає ніяких сумнівів у тому, що Росія знову стає великою силою. І для сербів це, безумовно, дуже приємний і радісний факт. Так само ми радіємо тому, що й Україна стає великою і сильною державою.

Справді, наприкінці січня президент Путін застеріг Контактну групу про існування зв’язку між ситуацією з Косово та Абхазією, Придністров’ям, Південною Осетією і Нагірним Карабахом. Це дуже важливо. Саме це застереження є додатковим аргументом для сербської сторони. У будь-якому разі, нині впливові західні держави мають перед собою чітку картину. Росія каже, що Косово — в Сербії. А якщо ж буде винесено інший вирок, то тоді утвориться цілий ланцюжок аналогічних рішень.

Чи опиниться сама Росія під загрозою через розкол Сербії? Можливо, це могло бути шістнадцять років тому. Та сьогоднішня Росія зовсім інша, ніж на початку 90-х минулого століття. Держави перебувають під загрозою настільки, наскільки вони слабкі. А Росія більше не слабка. І це загальна оцінка в усьому світі. Росія — це енергетична суперсила №1 у світі. Гадаю, вона вже здолала загрозу власної дезінтеграції. Росія має плани якихось нових інтеграцій навколо себе. Проте йдеться зовсім не про відновлення СРСР. Думаю, що з великих проблем Росія має тільки одну — це погана демографічна ситуація. Очевидно, що цій великій країні нині бракує сімдесяти мільйонів росіян.

І ось ми підійшли до питання: а що ж сталося з такими великими народами в Росії, в Україні? І дійдемо висновку, що одна жахлива система, яка захопила в рабство і Росію, і Україну, і Білорусь, увесь Радянський Союз, є головним винуватцем такого поганого демографічного стану націй, насамперед слов’янських, на території колишнього Радянського Союзу. Трагічно, що в нас дотепер немає точних даних, скільки людей загинуло в сталінських таборах, від сталінських злочинів, скільки людей загинуло під час Другої світової війни. За оцінками Солженіцина, це число сягає 60 млн. Це свідчить про те, наскільки ця система не дбала про людей і не цінувала людського життя. Ми тут теж не знаємо точних даних про злочини, скоєні при комуністичному режимі й під час Другої світової. Вважається, що мільйон сербів під час Другої світової війни було вбито на території Хорватії та Боснії і Герцеговини хорватськими та мусульманськими нацистами, які називалися усташами. Хто такі усташі? Ми швидше знайдемо дані в архівах Червоної армії. Тому що усташські частини фанатично боролися проти вас — росіян, українців, білорусів — під Сталінградом, Москвою, Курськом. Їхні злочини були приховані після Другої світової війни. І ми сьогодні знаходимо дані про вбитих сербів в Ізраїлі в Яд Вашемі. Та ніде не можемо знайти дані про кількість убитих комуністичним режимом сербів після 1944 р. І ми знаємо, що біологічна ситуація в сербів драматично важка, як і в росіян, українців, білорусів. Ми належимо до націй, у яких щорічно вмирає набагато більше людей, ніж народжується. І з цього погляду наші долі також пов’язані.

— В Україні вже знайшли вихід із цієї ситуації: один відомий телеведучий закінчує кожний випуск новин закликом «Кохаймося!», що перекочував уже й на вуличні білборди: «Кохаймося! Країні не вистачає футболістів» (космонавтів, учених і т.д.).

— Кохаймося, бо нам не вистачає нас. Нас має бути більше. І ми повинні жити в умовах свободи і без страху, що в нас колись знову можуть статися подібні злочини. В Йосипа Бродського є вірш, написаний ним кілька десятиріч тому в еміграції в Америці й присвячений червоноармійцям. Усю драму народу, який страждав під комуністами, зосереджено в одному рядку: «Мы с радостью освобождали чужие столицы и со страхом возвращались в свои»…

— Деякі держави і народи не лише не забули злочини, вчинені проти них, а й намагаються або дістати міжнародне визнання фактів геноциду стосовно них, або навіть звертаються в Міжнародний суд. Приміром, Україна вже домоглася визнання деякими країнами голодомору 30-х рр. геноцидом, а прибалтійські республіки висувають позов Москві за окупацію їхніх територій Радянським Союзом. Наскільки відомо, у Міжнародному суді в Гаазі перебуває багатомільярдний позов Боснії і Герцеговини до Сербії та Чорногорії (а тепер, виходить, лише до Сербії) про порушення Конвенції про запобігання злочину геноциду й покарання за нього. Які ваші прогнози щодо фіналу цієї справи? Які можуть бути наслідки для Сербії, якщо суд задовольнить позов БіГ?

— Цей позов не може бути задоволений і має бути відкинутий. Тому що серби живуть у Боснії і Герцеговині відтоді, як вони живуть у Сербії. І тому, що там сталося велике нещастя з усіма — і з сербами, і з хорватами, і з мусульманами слов’янського походження. Там злочини коїлися всіма проти всіх. Насправді всі постріли були спрямовані на спільне походження, спільну культуру і спільну мову. Це є найбільшою трагедією, і ця проблема не може бути розв’язана шляхом позовів. А тільки шляхом примирення й усвідомленням, що ми ніколи більше не повинні робити таке одне з одним.

— Ви назвали відокремлення Чорногорії крапкою в розпаді Югославії. Але чи немає у вас відчуття, що благословення Євросоюзом незалежності Чорногорії означає: Брюссель наважився і на незалежність Косово?

— У даний момент це відчуття на Заході превалює. Тим часом це було б насильством і над Сербією, і над Статутом ООН. Під час зустрічей із усіма моїми колегами-міністрами іноземних справ провідних західних держав я підкреслюю, що ми вимагаємо лише дві речі. По-перше, аби серби в Косово були захищені міжнародними гарантіями. І по-друге, аби міжнародно визнані держави поважали міжнародно визнану Сербію. Я прошу їх повідомити нам, на яку з цих двох речей ми маємо право. Коли ми не маємо права бути захищеними через те, що ми серби, християни, тоді нехай вони це просто напишуть і поінформують нас. А якщо наша країна не має права на свої державні кордони, то і про це нехай напишуть і заявлять публічно. Давайте будемо щирі. І не потрібно оперувати якимись туманними фразами, аби прикрити порушення принципів і законів. Маю вам зазначити, що ще жодного разу я не зустрічав співрозмовника з Заходу, котрий мені не сказав би: «Ви маєте рацію».

Немає жодних сумнівів, що за планами й комбінаціями, спрямованими на здобуття Косово незалежності, немає жодного антисербського чи антихристиянського відчуття. На мою думку, за цим стоїть один талант — розв’язання маленьких проблем шляхом створення великих. У цьому плані особливо виділяються наші американські друзі. Вони просто десь там вирішили, що потрібно проголосити про розв’язання проблеми Косово. І найлегше зробити це, як їм здається, можна шляхом проголошення Косово незалежною державою. У даний момент вони бачать невиразно, але я вірю, що вони все-таки побачать — після цього рішення весь регіон Балкан перетвориться на Косово. І скільки косово буде створено на Кавказі. І, можливо, Каталонія та Баскія теж стануть Косово. І Шотландія. А, можливо, через двадцять років і Флорида.

У кожному разі, якщо в Сербії відберуть Косово, вона прийме це з болем. І з відчуттям приниженості. І як тоді створювати європейський ентузіазм у Сербії, коли ви в неї відберете місце, де вона народилася? І як запобігти дії закону про сполучені посудини, болю сербів у Чорногорії, Боснії і Герцеговині, Хорватії, Німеччині, Америці, усюди в світі? Бо питання Косово не лише територіальне, а, передусім, дуже глибоко духовне, історичне й емоційне питання для сербської нації. Вони не можуть відповісти на запитання: як може один край стати державою в Сербії, а при цьому Республіка Сербська не може стати державою та відокремитися від Боснії? Як Захід зможе пояснити це завтра сербам у Боснії? Чи досить буде сказати: «Ви не маєте права на окрему державу тому, що ви серби. А якби ви були албанцями, тоді мали б таке право»? Дивіться, це безглузді рішення, адже вони не можуть дати нормальних відповідей. Тому необхідно уникнути такого рішення.

— І все-таки, якщо його таки ухвалять, наскільки велика ймовірність, що, отримавши незалежне Косово, Європа надовго втратить Сербію? Адже багато експертів передбачають, що після відокремлення Чорногорії і Косово в Сербії до влади прийдуть націоналісти-радикали, далекі від поняття європейських цінностей?

— Небезпека реальна. І вона реальна навіть без фактичного приходу до влади радикалів, бо й демократичні проєвропейські сили після цього не мали б аргументів для створення й посилення євроентузіазму. І не лише Сербія була б втрачена для Європи, втрачений був би весь Балканський регіон. Немає європейського Косово без європейської Сербії. Принижена Сербія спричинить нестабільність у Боснії, Чорногорії, Македонії. І замість того, щоб європеїзувати Косово, ми тоді косовізуємо Балкани, а в перспективі й Європу. І я все-таки вірю, що в останній момент це усвідомлять і Вашингтон, і Брюссель, і Париж, і Лондон, і Берлін, і Москва, і Рим.

— Яке ж почуття зараз превалює в сербському суспільстві — образа на Європу чи прагнення швидше вступити до ЄС і повернутися у європейську сім’ю?

— Ми, звісно ж, належимо Європі і, безумовно, хочемо увійти в Європейський Союз. Водночас, якщо нам буде нав’язане рішення стосовно Косово, яке суперечитиме Статутові ООН, то, гадаю, основні негативні почуття тоді спрямовуватимуться саме на Європу, хоча Європа найменше буде у цьому винна. Саме Європейському Союзу зараз у руки всовують гарячу «косовську картоплину», хоча сам ЄС цієї картоплини не нагрівав. Я це знаю, і в контактах із чільниками Євросоюзу намагаюся і їм допомогти, коли прошу, щоб вони допомогли нам. Я їм просто пояснюю, що саме Сербія пропонує Косово. По-перше, Сербія не хоче господарювати в Косово. Нехай Косово керують албанці. Тобто Сербія пропонує їм повну внутрішню незалежність. За умови, що вони поважатимуть права сербів і не руйнуватимуть церков та монастирів. По-друге, Сербія пропонує їм незалежний, самостійний шлях у Європу. По-третє, ми не маємо нічого проти безпосереднього представлення Косово у всіх міжнародних організаціях, крім тих, які символізують незалежність на міжнародній арені, тобто ООН і НАТО. І по-четверте, наш нинішній державний кордон з Албанією і Македонією мають поважати, він повинен бути. Проте і у зв’язку з кордоном ми пропонуємо компроміс. Ми не наполягаємо на контролі над нашим держкордоном із Македонією і Албанією. Якщо албанці хочуть спати на цьому кордоні чи кохатися з ним, то нехай це роблять безперестанку. Єдине — вони не можуть змінювати назву цього державного кордону. Він охрещений і міжнародно визнаний.

— Але ж у такому разі ви можете наразитися на проблему, схожу на ту, з якою тепер Євросоюз бореться на придністровській ділянці молдово-українського кордону. Кого звинувачуватимуть, якщо через не контрольовану вами ділянку держкордону йтиме потік контрабанди, зброї, наркотрафік?

— Ні, відповідальність у випадку з Косово візьмуть на себе НАТО і Об’єднані Нації. Вже прийнято рішення, що ми не можемо повернути нашу армію та поліцію на свій кордон. Про це йдеться в резолюції РБ ООН №1244. Але хто її писав, хто її фактичний автор? Військовий переможець над режимом Слободана Мілошевича — НАТО. Мілошевич програв війну, підписав капітуляцію, а НАТО віддало наказ: війська, поліція й органи державної влади Сербії повинні залишити Косово. І ми відступили, вийшли з краю. Але НАТО не хотіло порушити Статут ООН і не змінило назву нашого держкордону. І, доки на картах та в документах існує сербська назва держкордону з Албанією та Македонією, Косово не може бути другою албанською державою на Балканах. І ми наполягаємо на цьому. Ми поважаємо мирний договір про поразку.

— Вибачте, але знову про болючу проблему. Переговори Белграда про укладання угоди про стабілізацію й асоціацію з ЄС були недавно перервані, щойно розпочавшись, через «недостатнє співробітництво» з Міжнародним трибуналом щодо колишньої Югославії. А головний прокурор МТКЮ Карла дель Понте у своїй останній доповіді обвинуватила сербське керівництво у «відсутності політичної волі». Ви ж особисто недавно заявляли, що сербські спецслужби знають, де перебуває розшукуваний генерал Младіч, і покривають його. То чому ж керівництво Сербії не може виявити політичну волю й замінити керівництво цих спецслужб на людей, котрі б усвідомлювали, що від затримання генерала залежить європейське майбутнє всієї країни?

— Керівництво не заарештовує. І керівництво вже замінене. Однак у службах безпеки, як і раніше, багато людей Мілошевича. І навіть ті, хто вже на пенсії, все одно працюють, оскільки ці служби ніколи не бувають на пенсії. Звісно, міністерство закордонних справ не відповідає за будь-чий арешт. І, скажімо, міністерство сільського господарства теж. Саме спецслужби отримують за це гроші і повинні це зробити. Я тепер, коли був у Парижі, запропонував нашим друзям із Європи: «Надсилайте своїх професіоналів, щоб вони допомогли нашим у Белграді заарештувати Младіча. І тим самим ви переконаєтеся, чи існує політична воля заарештувати Младіча. І тоді заслуга арешту хай буде спільною, але й відповідальність за можливий неуспіх також нехай буде спільним».

— І що ж вам відповіли?

— Зараз складається план дій, який прем’єр Коштуніца подасть основним особам Європейського Союзу. І я сподіваюся, що переговори про укладання угоди про стабілізацію й асоціацію будуть відновлені і завершаться до кінця нинішнього року.

— Як ви гадаєте, яка можливість того, що Ратко Младіч добровільно здасться Гаазькому трибуналу?

— Я знаю тільки те, що тепер ми всі його заручники. І що тепер діє принцип «усі за одного»...

— Пане міністре, чому ви вважаєте монархію найоптимальнішою формою державного устрою для Сербії і її якнайшвидшої інтеграції до ЄС і НАТО?

— Після остаточного розпаду Югославії Сербія в історичному плані опинилася там, де вона була перед Першою світовою війною. І якщо це новий історичний початок для Сербії, то хай він базується на перевірених монархічних засадах. Сербський народ має всі підстави пишатися Королівством. Під сербською короною була створена сучасна європейська держава у XIX столітті. Сербське Королівство у ХХ столітті перемогло у трьох війнах — у двох Балканських і Першій світовій. І, зрештою, Сербським Королівством була створена найбільша держава в історії південних слов’ян — Югославія. Для того щоб зруйнувати Югославію, комуністи в 1945 році мусили насамперед зруйнувати монархію. Справді, не сербська корона зруйнувала Югославію. І сербську традицію не можна обвинувачувати у злочинах Слободана Мілошевича та інших його комуністичних сателітів. У нас має бути новий початок, але на наших міцних сербських національних традиціях та фундаменті. А відповідно до нашої сербської традиції, на чолі держави був або цар, або король. І це завжди був сербський цар або король, і ніколи — іноземець.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво