Ми і вони

Поділитися
П’ять років тому, якраз у переддень першого «дорослого» ювілею нашої країни, приїхав я на рідну Харківщину на 90-річчя своєї бабусі...

П’ять років тому, якраз у переддень першого «дорослого» ювілею нашої країни, приїхав я на рідну Харківщину на 90-річчя своєї бабусі. У подарунок онук привіз кольоровий телевізор, чим дуже потішив іменинницю, оскільки її старенька «Берізка» віддала Богові душу ще 1991-го. Десять років по тому, 24 серпня 2001 року, Євдокія Семенівна повернулася до лав активних телеглядачів. Першою програмою, яку побачила бабуся після такої тривалої перерви, була трансляція святкового параду. Рокотання літаків, гуркотіння «Хаммерів», десантники, прикордонники і бійці податкової поліції, що викрешували іскри з хрещатицької бруківки, справили неабияке враження на винуватицю учти. Не відриваючись вона захоплено спостерігала за розкішним дійством, від надміру почуттів охаючи і сплескуючи руками. Зворушливу картину зруйнувало несподіване і, загалом, невинне запитання: дивлячись, як майорить у повітрі небесно-золоте знамено, бабуня наївно поцікавилася: «А чому це прапор не червоний?» У тиші, що запанувала після цього, нарешті озвався один із членів чисельної рідні: «Тільки прапор і змінився... Паради влаштовують... Краще б розповіли, що вони зробили за десять років!»

Черговий ювілей вітчизняної державності — добрий привід укотре поміркувати, що вони і що ми зробили за ці півтора десятка років. Якщо глянути прискіпливо, з’ясується, що ми зробили набагато більше. Список віх, гідних згадки у новітній історії країни, не такий і довгий. Власне, складається він лише з трьох пунктів. Проголошення незалежності, ухвалення Конституції і помаранчева революція — ось, власне, і все, про що приємно згадати і за що принаймні не соромно. Політики охоче приписують собі авторство всіх трьох перемог, хоча творцями двох із них, безперечно, був народ. Студенти, які вгризлися у холодний граніт майбутнього Майдану восени 1990-го, мають набагато більше прав вважати себе хрещеними батьками відродження України як країни, ніж нардепи, які голосували за це влітку 1991-го. Політики лише скористалися плодами чужої перемоги, здобутої в Москві кількома днями раніше. Це — правда, але не вся. 24 серпня відбулася формалізація незалежності, а 1 грудня — легалізація державності. З історичної точки зору, напевно, було б справедливо, якби день народження країни ми відзначали саме в перший день першого зимового місяця. Адже саме тоді територіальну і політичну самостійність республіки підтримали не чотири з половиною сотні політиків (дехто з яких керувався вульгарним страхом і банальною користю), а переважна більшість народу. «Так!» незалежності сказали 90% учасників референдуму. Враховуючи явку, це становило 76% дієздатних громадян країни.

Ця цифра п’ятнадцять років тому здивувала Леоніда Кравчука, вразила Джорджа Буша-старшого і приголомшила Михайла Горбачова. Ця цифра — убивча відповідь сучасним словоблудам (доморослим і закордонним), які дозволяють собі називати події тих років чимось на кшталт історичного непорозуміння або змови купки властолюбців. А ще ця цифра — вирок кільком поколінням політиканів, які не виправдали сподівань мільйонів людей. Не втілили в життя надії країни, яку тоді ні в кого не повернувся б язик ділити на східну і західну зони. У тому, що багато хто розчарувався, не їхня вина, це — «заслуга» тих, хто не зумів розпорядитися плодами приголомшливої перемоги. Творці якої — ми. А зовсім не майстри мистецтва неможливого, які продукують фантастичні мемуари і рік у рік прикрашають уніформені «Бріоні» черговими фанерними орденами за неіснуючі вікторії.

Ми з вами маємо право пишатися і ще одною зірочкою на фюзеляжі — помаранчевою революцією, справжнє значення якої, сподіваюся, колись оцінять нащадки. Адже об’єктивно зробити цього ми, прихильники і противники Майдану, не зможемо через безліч суб’єктивних причин. А верховоди наші не мають на це морального права. Оскільки вони так і не зрозуміли, що події півторарічної давності були викликані не так бажанням побачити конкретного персонажа в конкретному кріслі, як небажанням бути покірним бидлом.

Вони – відповідальні за те, що країна так болісно довго не може довести свою спроможність. За те, що досі на теренах неосяжної нашої батьківщини є містечка, де за п’ятнадцять років зовсім нічого не змінилося. Окрім кольору прапора.

Вони – відповідальні. А ми? Чи не час і нам узяти на свої плечі частину вини безвідповідальних політиків? Чи не час нам переглянути нашу думку про тих, хто, згідно з Конституцією, значиться нашими слугами, а в реальному житті поводиться з нами наче з обслугою? Непорозуміння, що трапилося у країні кілька тижнів тому й вилилося у підписання безглуздого документа і появу двозначного союзу, має допомогти нам переосмислити погляди на політику та політиків.

Дуже навіть добре, що наші численні вожді — політичний абсурд. Що вони такою мірою оббрехалися. Що вони так часто зраджували власне слово, так охоче давали нові клятви, яких одразу охоче зрікалися. Ми побачили ціну їм усім. І кожен, хто має очі, здатен оцінити, наскільки низькою є ця ціна.

Здивування виборців Сходу країни і розчарування населення Заходу України — штука болюча. Але цілком може виявитися цілющою, якщо здивування не перетвориться на роздратування, а розчарування не виллється в апатію.

Головний урок, який ми нарешті зобов’язані винести з політичної історії останнього 15-річчя, — народ мусить навчитися жити, попри політику і всупереч політикам. Представників цієї славної професії нерозумно демонізувати і смішно ідеалізувати. Спробуйте їх просто пожаліти. Кажу це без будь-якої іронії — тривалий досвід споглядання життя небожителів переконує, що політика... Ні, навіть не псує, — калічить. Тих, хто пройшов випробування владою, грішми, відомістю, обожнюванням і підлабузництвом, — якась дещиця. Причому половина з них зуміла зберегти людське обличчя лише тому, що не змогла або не встигла видряпатися на самісінький верх. Вони не гідні нашої любові, як не заслуговують на нашу ненависть. Наша необґрунтована ненависть загартувала одних, а безпідставна любов розбестила інших. А вони вправі розраховувати лише на наше співчуття. Тому що будь-яка потворність (зокрема й потворність моральна) заслуговує на співчуття. Особливо тоді, коли її помічає вся країна, але вперто не помічають самі носії душевного каліцтва.

Ми сильні — і ми силу свою продемонстрували щонайменше двічі — 1991-го і 2004-го, показавши їм, що і як треба робити. Усвідомлення правоти нашої сили дасть нам змогу з розумінням ставитися до їхніх слабкостей — славослів’я, позерства, безпринципності, марнославства, користолюбства, ідеологічного перелюбу. Але розуміти — не означає прощати. Як жартували за радянських часів, найкращий контролер — це совість. А народ не тільки може, а й мусить бути совістю політики. «Помаранчевий» урок уже пішов на користь — страх перед гнівом народним іще живий. І від нас залежить, чи не помре він у їхніх душах остаточно.

У всьому світі політики слабують на ті ж пороки, що й у нас. Колеги наших вождів теж брешуть, крадуть, беруть хабарі. У чому ж тоді різниця між розвиненими демократіями і нашою, котра ніяк не розвинеться? У масштабах. У прагненні дотримуватися норм і правил. У вмінні не торгувати Батьківщиною заради власного збагачення. І, найголовніше, в умінні суспільства час од часу брати на себе функції совісного контролера цинічної політики.

Ми станемо на крок ближче до демократичної Європи не тоді, коли будемо відповідати копенгагенським критеріям чи сотівським стандартам. А коли всю свою небайдужість, усю свою нерозтрачену енергію навчимося виливати не тільки в протест проти одного політика й підтримку іншого. У країні більше не залишилося політичних ікон. Але залишилися проблеми.

І нам їх вирішувати. Бо вони самі цього робити не стануть. Ми повинні змусити їх будувати дороги, лагодити ліфти, підвищувати зарплату вчителям, завозити в лікарні ліки. Ми повинні заборонити їм будувати багатоповерхівки на дитячих майданчиках, підвищувати податки, бити журналістів. Якщо кожна проблема, яка вимагає невідкладного вирішення, обертається міні-Майданом, влада нарешті стане робити те, що вона, власне, й повинна робити, — не заважати народу жити, а країні розвиватися. Але для цього необхідна самоорганізація. Необхідно виховувати готовність жити, не сподіваючись на державу, і вміння, якщо треба, боротися з цією державою. Час персоніфікованої надії має відійти в минуле. Підтримка політичної сили, заснована на симпатіях до конкретних персон, рано чи пізно помре. І виживуть на цьому кладовищі ілюзій лише ті партії і діячі, які зможуть на ділі довести свою здатність допомагати нам вирішувати наші проблеми. Наскільки часто вони при цьому ходитимуть до церкви, скільки матимуть дітей, у якого кутюр’є вдягатимуться, які годинники носитимуть і які саме проголошуватимуть гасла, не суть важливо. Не слухайте їх, не вірте їхнім крикам, зітханням, обіцянкам і сльозам. Залишіть політикам їхні слабкості. Але не забувайте демонструвати їм свою силу. Інакше одного чудового дня вони скасують не лише святкування Дня незалежності, а й саму незалежність. При цьому дуже красиво, дуже переконливо обґрунтують цей крок.

А на прощання ще одна байка. Без малого два десятки років тому трапилася з вашим покірним слугою кумедна й певною мірою повчальна історія. У той час автор цих рядків носив чоботи й шинель, виконуючи священний військовий обов’язок щодо захисту соціалістичної Вітчизни на сумовитій білоруській землі. Стояли ми, пам’ятаю в оточенні, охороняючи мирних громадян від випадкового потрапляння в зону бойових стрільб. Забрати нас трьох із поста, розташованого прямо в лісі, на перехресті двох стежин, повинні були через два дні. Повинні були, але не забрали. Забули — випадок для Радянської армії не те, щоб буденний, але аж ніяк не унікальний. Загін не помітив утрати бійців. На четверту добу, коли було з’їдено останню крихту злиденного сухпайка, ризикнули бідолашні вояки пробиратися до своїх самостійно. Завдання виявилося не з легких — у тамтешніх краях ми не орієнтувалися зовсім. А місця там, мушу зауважити, до прогулянок не вельми спонукають: комарі люті, трясовини «гостинні» — танк за мить іде на дно. Години за три, наблукавшись досхочу, зголоднілі, вимоклі в багнюці, набрели ми на сільце. Зайшли в нього і здригнулися.

Картинка перед нашими очима постала майже апокаліптична. Повалені паркани, продірявлені дахи, забиті вікна, зламані криничні журавлі. І жодної душі — як у війну після каральної операції. Ознаки життя вгадувалися тільки в одному житлі — двоповерховому будинку, який стояв на пагорбі, був схожий на Пізанську вежу, і від повного руйнування його рятував, схоже, лише притулений до старої обшарпаної стіни іржавий трактор. Жила в цьому палаці місцевий завмаг. Вона розповіла нам, що до села ось уже два десятки років обіцяють побудувати дорогу, і ніяк не зберуться з силами та грішми. Народ із села тікає, а тому вірність малій батьківщині зуміли зберегти півтора десятка жителів і десяток собак. Інші давно подалися через болота на велику землю. Спроби купити їстівне для нас закінчилися невдачею. У врослому в землю й холодному мов склеп сільпо були тільки відвологлі сигарети «Памір», пляшки з оцтом і банки з давно простроченою тушонкою. А ще в кутку — іржавий вогнегасник і короб із позеленілими від цвілі пряниками, впереміш із дохлими мишами.

Добра жінка, досхочу нажалівшись на недбайливе місцеве начальство, зібрала нам «тормозок» у дорогу й порекомендувала йти на захід — там, за її словами, було ще одне сільце, як вона висловилася, — «теж блокадне, але веселіше». Село ми знайшли — туди теж давно не навідувалася Радянська влада, телевізори й радіоточки служили там виключно деталями інтер’єра, а в їжу вживали лише те, що вирощували самі. Та життя там вирувало: у криницях не плавали дохлі собаки, у хлівах життєрадісно мукали корови, а вулицями бігали діти. У селі навіть церква була. Її стіни незвично для ока та, як видно, зовсім недавно були підфарбовані невідомо звідки взятою зеленої фарбою. Мабуть, ніякої іншої в селі не знайшлося, а безладдя тут не терпіли. Хмурий дядько в кепці, який представився дещо старорежимно — «староста», на наше запитання, чи давно не приїжджали до них із «великої землі», відповів ухильно: «Та ми самі звикли... Без них...» У його вицвілих очах була сила.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі