Літо тривоги нашої - Архів - dt.ua

Літо тривоги нашої

16 червня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №23, 16 червня-23 червня

Між політикою та футболом багато спільного. Значно більше, ніж це може видатися на перший погляд. М...

Між політикою та футболом багато спільного. Значно більше, ніж це може видатися на перший погляд. Майстри мистецтва можливого прагнуть бути покровителями (а краще — господарями) майстрів шкіряного м’яча в найрізноманітніших точках земної кулі. І це має вигляд цілком природний і абсолютно закономірний. Два світи великих грошей, майстерних комбінацій, колосальних пристрастей і невгаваючих амбіцій тягнуться один до одного. Жага влади і жага слави — схожі пристрасті.

Люди, які крутять долями мільйонів людей, іноді з легкістю викладають мільйони доларів, аби здобути право розпоряджатися долею однієї-єдиної людини. Яка, в свою чергу, повеліває серцями десятків, а то й сотень мільйонів жителів планети. У прагненні обійняти посаду президента країни найчастіше так само мало раціонального, як і в прагненні обійняти посаду президента футбольного клубу. Кінцева мета цих бажань, як правило, одна й та сама — насолода владою як така. Можливість відчути себе обраним.

У політиці, як і у футболі, є свої центрфорварди і розпасовщики, «чистильники» і «персональщики», «технарі» і костоломи, свої дербі і «класико», свої «договірняки» і «сплави». Тут теж уміють грати на грані фолу і технічно затягувати час.

І у футболі, і в політиці бувають судові помилки, трапляються продажні арбітри. І там і там вільно трактують писані правила і постійно змінюють неписані. В обох сферах грають на великі ставки і безуспішно борються з корупцією.

Та, мабуть, головне, що ріднить два ремесла, — наше ставлення до них. Багато хто з нас живе в полоні ілюзії — ілюзії співпричетності до того, що відбувається на червоних килимах і зелених полях. Ми переконані, що краще від політичних тренерів і футбольних вождів знаємо, яким повинен бути склад парламентської коаліції і яким — склад національної збірної.

Чемпіонат світу скидається на парламентські вибори. Перетворюючись на уболівальників або виборців, ми мимоволі занижуємо планку вимог до тих, на кого сподіваємося. Злі циніки, які пережили півтори п’ятирічки розчарувань, немов за помахом чарівної палички, ненадовго перетворюються на безнадійних романтиків.

Кожен має право на мрію. Найбільш запеклий прагматик хоча б раз на кілька років хоче не помічати очевидного і вірити в те, що наші політики будуть чеснішими, а футболісти майстернішими. Хочеться вірити, що і тим і другим зовсім не байдуже, що думаємо про них ми, виборці і вболівальники. У цій вірі, сліпій і, за великим рахунком, безпідставній (принаймні, поки що) — запорука того, що країна небезнадійна. У неї є майбутнє, поки ми сподіваємося на те, що наші обранці і наші улюбленці виявляться гідними наших очікувань.

За іронією долі, по суті, в один день було завдано болючого удару по очікуваннях тих, хто вірив і в успіх «помаранчевої команди» у парламенті, і синьо-жовтої дружини на полях Німеччини. Тих, для кого гасло «Наша мета — 2006!» мало не лише футбольний підтекст. На жаль, обидві збірні, і футбольна, і політична, у «чорну середу» продемонстрували, що неспроможні стрибнути вище голови. Що планка, яку ми для них подумки встановили, не відповідає їхнім сьогоднішнім можливостям. Звичайно, наша віра не згасла остаточно, але дві болючі невдачі змусили нас укотре піддати ревізії масштаби бажань.

Було б нерозумно проводити прямі паралелі між футбольним соромом і парламентською ганьбою. Однак деякі аналогії напрошуються самі собою. Дві різні події стали черговим підтвердженням старої гіпотези — ми хронічно нездатні скористатися шансом, який випадає на нашу долю. Вибори-2004 змусили весь політичний світ говорити про Україну. Країна ж нарешті здобула надію на те, що ми змусимо весь світ нас поважати. Минулого тижня ця надія стала примарною. Тому що у світі не прийнято поважати політиків, котрі не поважають своїх виборців.

Виграний «відбір-2006» змусив говорити про Україну весь футбольний світ. Команда, яка першою (!) з європейських збірних забронювала путівку на мундіаль, перемогла чемпіона континенту і призера останньої світової першості, безумовно, на те заслуговувала. Для того, щоб подив уболівальників і фахівців переріс у повагу, залишалося зробити один крок. Шевченко з товаришами його не зробили. І річ зовсім не в рахунку. На полі Лейпцига ми не побачили команди. Як не побачили ми її і в будинку під куполом.

Підопічні Блохіна, на превеликий наш подив, продемонстрували повну відсутність гри як такої. На чемпіонаті відіграно два десятки поєдинків, та лише в матчі Україна — Іспанія переможений мав такий безпомічний вигляд. Навіть американці, влетівши «в одну хвіртку» чехам, виглядали набагато організованішими й опиралися набагато довше. Не кажу вже про незліченні міні-подвиги футбольних «малят» — Гани, Анголи, Кот-д’Івуару, Парагваю, Трінідаду і Тобаго, які вгризалися в кожен метр поля й у результаті заслужили якщо не очко, то принаймні замилування футбольних спеців.

Футболісти цього дня не грали. Політики — теж. На захист і тих, і інших ми можемо відшукати десятки аргументів, які якщо й не виправдовуватимуть, то принаймні пояснюватимуть те, що сталося. Одним заважали упереджене суддівство, спека, брак необхідного досвіду, дефіцит кваліфікованих виконавців. Іншим — взаємні образи, втручання ззовні і, знову-таки, брак необхідного досвіду й дефіцит кваліфікованих виконавців.

Жоден з українських футболістів ніколи не грав на світовому форумі, жоден із вітчизняних політиків ніколи не брав участі у створенні парламентських коаліцій.

Блохін, який об’єктивно страждав від кадрового голоду, просто не мав під рукою необхідної кількості майстрів, здатних у потрібний момент підсилити гру, перевести її в потрібне русло. Політичні команди «НУ», СПУ і БЮТ (хоч би що говорили їхні «наставники») також мають дуже коротку лаву запасних. Людей, здатних вивести переговорний процес із кризи, у їхньому складі не знайшлося. Тренер збірної відверто говорить, що далеко не всі гравці його команди заслужили право потрапити «на світ» і деякі опинилися в заявці лише тому, що ФІФА вимагала надати список із 23 гравців. Вибрали краще з того, що було. У політиці — схожа картина. Хай не ображаються на мене партійні бонзи, але в заявках на парламентський «мундіаль» багато хто опинився лише тому, що необхідно було кимось заповнювати передвиборні реєстри.

Наша політика і наш футбол усе ще проходять етап становлення. Довше, болісніше, ніж нам того хотілося б. Але хіба можна списати на лиху долю відверту безвольність? Хіба спорт не передбачає вміння зіграти через не можу і всупереч суддівському свавіллю? Хіба політика – не мистецтво знаходити компроміси і майстерність захищати національні інтереси? Хіба футбол не для вболівальників? Хіба народ – не джерело влади? Хіба ми можемо сказати, що наші політики і наші гравці зробили все, що могли? Що вони віддали боротьбі всі сили? Хіба окремі з них не берегли ноги, нерви, капітали?

Доводилося читати, що на футболістів тиснула відповідальність перед уболівальниками. Доводилося чути, що на політиків тиснула відповідальність перед виборцями. Але хіба це виправдовує безвідповідальність? Любов торсиди завоювати так само складно, як і повагу електорату. Однак і в тому, і в іншому випадках набагато складніше їх зберегти.

Чи може бути втіхою для синьо-жовтих уболівальників теза «Зате ми граємо на чемпіонаті світу»? Чи може слугувати втіхою для помаранчевих виборців спогад про те, що в їхньому житті був Майдан? Виграний відбірний турнір і переможна революція — вже сторінки історії, хай і славні. І те, й інше – не причина для самозаспокоєння, а привід прагнути нових вікторій. І те, й інше — плацдарми, необхідні для штурму нових висот. Які можна і не взяти, але до яких потрібно прагнути. Незважаючи ні на що і всупереч усьому. Зробивши перший крок на шляху до справжнього визнання, майстри двох різних ігор узяли на себе тягар відповідальності перед тими, хто за них переживає. Взяли, але, здається, не усвідомили.

Дивна річ — в обох командах не знайшлося лідера, здатного згуртувати соратників. Українську збірну багато хто називав «командою одного гравця» , і ми ображалися за таке визначення. Як з’ясувалося – справедливо: 14 червня в ній не грав ніхто. Єдина зірка івуарійців Дрогба вбивався на полі, намагаючись самотужки «витягнути» гру з фаворитами-аргентинцями. «Прима» збірної Гани невтомно таранив ворота інших кандидатів у чемпіони — італійців. Хавбек африканців завдав по воротах «Скуадри Адзурри» 8 (!) ударів, тричі поціливши в «рамку». Наші (всі разом) пробили по воротах Касільяса 6 разів, із них у створ випало тільки два. Гру Шевченка ви бачили.

Зі «збірною» помаранчевих ситуація інша, аналогії тут, безумовно, кульгають. Але факт залишається фактом: жодна з політичних «зірок» не змогла взяти на себе тягар лідерства у складній боротьбі характерів, інтересів, амбіцій. Ми не побачили лідера коаліції, як не побачили лідера збірної. Збіг? Закономірність?

Що нам залишається? Сподіватися. На те, що наші політики і футболісти все-таки попрацюють над помилками, виберуть правильну тактику гри і зможуть використати головний свій козир — нашу з вами довіру. Нашу з вами віру в те, що тривала зимова сплячка нарешті закінчиться святом політичної і футбольної весни на нашій вулиці. Без цієї віри країна приречена. Приречена на незавидну роль футбольного малюка й геополітичного карлика.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво