ЛЕОНІДЕ ДАНИЛОВИЧУ, ВИ МЕНЕ ПРЕДАЛІ! - Архів - dt.ua

ЛЕОНІДЕ ДАНИЛОВИЧУ, ВИ МЕНЕ ПРЕДАЛІ!

15 лютого, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №6, 15 лютого-22 лютого

А може, навіть і добре, що з Ханти-Мансійськом ніяк не міг встановитися нормальний телефонний зв’язок...

А може, навіть і добре, що з Ханти-Мансійськом ніяк не міг встановитися нормальний телефонний зв’язок. Оскільки ще не відомо, була б ця, уже сакраментальна, фраза найбільш емоційно насиченою з того, що почув би глава держави від відправленого ним у передвиборну відпустку київського градоначальника. Втім, кому, як не Олександру Омельченку знати: у відкритому космосі перебуває Президент чи в сусідньому кабінеті — результат однаковий, докричатися до нього в подібних ситуаціях неможливо. Віктор Медведчук, кажуть, в останні хвилини свого перебування у віце-спікерському кріслі теж неодноразово намагався додзвонитися до гаранта. Однак незмінно чемна відповідь секретаря про те, що Леонід Данилович не може зараз говорити, стала для нього незаперечним доказом — вирок оскарженню не підлягає.

Олександр Омельченко — далеко не перша жертва абсолютно непередбачуваної кадрової політики українського Президента. І за всієї впевненості у власному політичному завтра він, напевно, не міг не приміряти на себе ситуацію, через яку на його очах уже пройшов стрункий ряд звільнених. Доходячи до відставника манівцями (нерідко він дізнається про це з вечірніх теленовин), інформація про підписаний указ, судорожні метання в пошуках її спростування, екзекуції під час участі в традиційній прес-конференції з приводу представлення новачка, неймовірні вольові зусилля, аби не жбурнути при цьому букет квітів, вручений зі словами подяки за виконану роботу... Як показує досвід, таке може статися з кожним.

«Зі мною такого статися не може!» — судячи з усього, відганяв, якщо вони й виникали, пустопорожні видіння Олександр Олександрович. А даремно. Інакше не наробив би стільки помилок.

Перша помилка — небажання, а точніше, нездатність контролювати власну мову. Парламентсько-кабмінівськими кулуарами гуляє фраза, яку нібито вимовив столичний голова у відповідь на запитання чергового прохача, чи узгоджено вирішення його проблеми з Президентом: «Президент починається за Борисполем, туди я його проведу, там я його зустріну, а тут, у Києві, керую я». Не ручаємося за точність цитування, але якщо подібні дисидентські висловлювання дійшли до вуха гаранта, лише одного цього вистачило б для підписання паперу про звільнення мера.

Другою помилкою стала заява Олександра Омельченка з проханням відпустити його в неоплачувану відпустку на період передвиборної агітації. Зараз в оточенні Сан Санича з’ясовується ім’я того, хто напоумив його на цей шляхетний жест. Поки безуспішно. Та й, схоже, уже марно. Хоч би якими мотивами керувався Олександр Омельченко, підписуючи заяву, збоку він має вигляд людини, що постраждала від власної простодушності: усі знехтували президентськими закликами, а цей вирішив відзначитися: не потрібен мені ніякий адмінресурс, заберіть його собі на збереження. Але зупинятися на моральному аспекті події, яка вкотре наочно продемонструвала всій країні розплату за спробу бути законослухняним і чесним, через безглуздість цього не станемо.

Куди цікавішим є питання про причетність Анатолія Кириловича до бід Олександра Олександровича. Історія їхніх нетеплих взаємовідносин загальновідома. Початок їй поклало одне з перших рішень уряду Кінаха, що стосувалося скасування передачі в управління київській мерії держпакету акцій «Київенерго», який старий Кабмін обміняв на столичну землю і нерухомість, де розташовано держустанови. Потім було бюджетне протистояння між урядом і київською владою, у результаті якого столична казна недоотримала 60 млн. доларів. І ось тепер Олександр Омельченко з рук Анатолія Кінаха одержує указ, щоб він звільнив київський престол, а з вуст прем’єра — негативну оцінку реконструкції Майдану незалежності. До речі, це єдиний недолік київського мера, більш-менш чітко сформульований прем’єром за час епопеї з усуненням глави Київської міськдержадміністрації. Як видно, при цьому до уваги бралося те, що кияни легше сприймуть негатив, пов’язаний зі збитками, завданими зовнішньому образу історичного центру столиці, аніж якісь абстрактні міркування з приводу концентрації влади в руках мера. Однак, як показали результати опитування жителів столиці, проведеного соціологічною службою Центру Разумкова (у період із 12 по 14 лютого опитано 920 чоловік), майже третина киян (29,1 відсотка) позитивно оцінюють архітектурні перетворення на Майдані, 16,3 відсотка — радше позитивно, аніж негативно, 18,5 — радше негативно, аніж позитивно, і чверті опитаних (25,4 відсотка) оновлена площа однозначно не до душі.

Загалом не дивно, що ініціатором свого звільнення Олександр Омельченко назвав главу уряду. Попри те, що свою кур’єрську місію з доставки указу на Хрещатик, 36, Анатолій Кирилович виконував явно не без почуття глибокого задоволення, приписувати йому ініціативу звільнення мера було б великим перебільшенням. Не може не розуміти цього й сам Омельченко. Але не заявляти ж про те, хто є істинним автором документа! Рештки почуття самозбереження його поки не залишили. Заперечення причетності до підготовки указу Володимира Литвина не ввели Олександра Олександровича в оману. Кажуть, що свої люди в юридичному управлінні в ролі автора «похоронки» на мера чітко назвали главу президентської адміністрації.

Втім, спробуємо простежити хронологію подій, які передували приїзду прем’єр-міністра в мерію із сумною для її гоподаря звісткою. До доленосного для Анатолія Кінаха відвідання президентської адміністрації рішення про відставку столичного градоначальника, судячи з усього, прийнято ще не було. Як не було і засідання уряду, де дійсно зазвичай розглядаються подібні кадрові питання, перш ніж прем’єр подає відповідні подання главі держави.

Та й не могло бути, оскільки зустрічався Кінах із Президентом ввечері в п’ятницю. У суботу члени Кабміну відпочивали, і на засідання не збиралися. Зате в неділю, за твердженням деяких спостерігачів, на повну котушку трудився глава держави. Розповідають, що першим, кого побачив Леонід Кучма, вийшовши недільного ранку за двері своєї заміської резиденції, був Дмитро Табачник, який очікував аудієнції з гарантом. Свідків розмови Дмитра Володимировича з Леонідом Даниловичем, які за час бесіди кілька разів обійшли будинок, ясна річ, не було. Однак можна припустити, про що йшла мова, коли врахувати одну обставину.

За деякими даними, недавно між столичним головою та компанією «Українська реклама», що успішно працює на ринку зовнішньої реклами в Києві, розгорнулася справжня війна. УР, певний стосунок до керівництва якою має брат Дмитра Табачника, вирішила взяти участь у розкрутці виборчого блоку «За єдину Україну!». Було підготовлено рекламні щити, почалися монтажні роботи з установлення бігбордів, покликаних спричинити у виборців позитивні емоції щодо найдорожчого президентському серцю блоку. Столичні власті, із якими цей процес нібито не був до кінця узгоджений, усіляко опиралися тому. Поки якось під прикриттям ночі конструкції не були зруйновані. Причому, як розповідають свідки, їх не просто демонтували, а з неприхованим почуттям класової ненависті спиляли.

Естафету 21-го номера списку «За єдУ!», котрий поспілкувався із гарантом, підхопив, якщо вірити поінформованим джерелам, номер шостий — Валерій Пустовойтенко... Легко припустити, коли і на кому обкатувалися тиради соратника Валерія Павловича по НДП Анатолія Толстоухова. Його слова про необмежену владу, зосереджену в руках київського голови, і про звірів у зоопарку як резерв поповнення партійних лав «Єдності» пізніше розтиражували майже всі телевізійні канали. Слухаючи подібні висловлювання з вуст Анатолія Володимировича (невідомо в якій партії перебував би він тепер, якби не залишив свого часу посади заступника глави Київської міскдержадміністрації), важко утриматися від вигуку: «Чия б корова..!» Не треба навіть збирати приклади добровільно-примусової мобілізації в лави симпатиків «заєдистів» по всіх містах і селах країни. Досить відкрити офіційний інтернет-сайт Президента України. Розпорядження глави держави про святкування Дня соборності України починається словами: підтримати ініціативу виборчого блоку «За єдину Україну!» щодо урочистих заходів... Тим же зворотом починаються розпорядження щодо проведення Всеукраїнського конкурсу учнівської творчості, указ про додаткові заходи із соціального захисту селян, розпорядження про Всеукраїнську нараду з питань розвитку аграрного сектора. Або решта партій в країні абсолютно безініціативні, або їхні ініціативи не надихають гаранта на видання розпоряджень та указів.

Тут саме час сказати про третю помилку Олександра Омельченка, хоча хронологічно її він припустився до того, як припустився другої. Не розпочав би свого часу Сан Санич здійснення свого авторського політичного проекту під назвою «Єдність», чи хоча б не взявся він за це з такою старанністю (а інші підходи не властиві буйній вдачі мера), то не опинився б у сьогоднішній ситуації. Перспективи очолюваного главою президентської адміністрації блоку «За єдУ!» дуже далекі від тих оптимістичних цифр, які проголошуються з трибун офіційних заходів об’єднання. І Київ, за даними компетентних джерел, — у числі регіонів, де рейтинг «заєдистів» особливо низький. Не треба бути великим розумакою, щоб усвідомити: заяви Омельченка про намір «Єдності» об’єднатися в майбутньому парламенті в одну фракцію із «За єдУ!» — лише шумові ефекти, покликані відвернути увагу від наміру мера використати столичні важелі влади винятково на підтримку своєї партії. І недаремно, напевно, кияни, котрі оцінюють ситуацію з відлученням пана Омельченка від київського престолу як спробу домогтися чесності та прозорості виборів у Києві, опинилися в меншості (про що свідчать результати того ж опитування Центру Разумкова — 10,1 відсоток). Майже 12 відсотків респондентів схильні вважати це спробою забрати адміністративний ресурс у Олександра Олександровича на користь інших політичних сил.

До речі, про інші політичні сили. Як відомо, лідер СДПУ(о) категорично спростував причетність його партії до пригоди із Сан Саничем. І виступити з подібною заявою у Віктора Медведчука були всі підстави. Оскільки саме на есдеках зійшлася чимала кількість косих поглядів представників омельченківського оточення, котрі порушили традиційне в такій ситуації питання: «Кому вигідно?» Соціал-демократи дедалі частіше думають про те, як би помиритися з київським мером. Його заступництво на виборах у столиці дуже не завадило б СДПУ(о). А вже класичний улюблений метод знаходження надійних друзів есдеків відомий: потрібно спочатку непомітно створити для людини проблему, а потім дуже помітно допомогти її вирішити. Випадок з Омельченком легко підпадає під цю схему. Але соціал-демократи усе ж навряд чи доклали руку до першої частини сценарію. Що, втім, не заважає їм взяти участь у другій. А історія, судячи з усього, далека від завершення.

У тому, що це лише початок здійснення плану повного усунення Олександра Омельченка від керівництва столицею, переконані понад 19 відсотків опитаних. І майже тридцять відсотків киян вбачають у події старт боротьби за пост київського міського голови. До речі, шанси перемогти в цій боротьбі у Сан Санича досить високі. За даними Центру Разумкова, котрий запропонував жителям столиці оцінити діяльність свого мера за п’ятибальною шкалою, тільки 2,6 відсотка опитаних виставили Омельченку оцінку «дуже погано». Не задоволені мерськими діяннями 4,8 відсотка громадян. Зате оцінки «добре» та «відмінно» Омельченко заробив, відповідно, у 36 і 34,7 відсотка киян. Недивно тому, що без малого п’ятдесят відсотків київського населення не підтримують президентський указ про відправлення мера у відпустку і майже стільки ж вважають, що він не повинен залишати без свого правління столицю на час виборчої кампанії. Проголосувати ж за його кандидатуру на виборах столичного голови мають намір 56,3 відсотка респондентів, і лише 19 відсотків не збираються робити цього.

Тож зроблені Олександром Омельченком у перші дні після оголошення злощасного указу спроби наочної демонстрації того, хто в Києві хазяїн, які, на перший погляд, явно підпадають під визначення «четверта помилка», із точки зору настроїв киян, цілком виправдані. Йдучи проти волі глави держави, навіть маючи за собою підтримку киян, дуже легко переступити межу дозволеного в політико-бюрократичних розкладах, чого ніколи не вибачає гарант. Напевно, усвідомивши це, у якийсь момент Сан Санич принишк. Позначилося, мабуть, усе ще жевріння надії на зустріч із Леонідом Даниловичем і задушевної розмови з ним. Однак у п’ятницю почала надходити інформація про запланований на суботу мітинг на захист відставленого глави КМДА. Утримати підготовку до акції протесту в повній таємниці не було можливим хоча б тому, що методи з організації народних виступів до болю нагадували ті, за допомогою яких відбувалося партбудівництво «Єдності». Як стало відомо «ДТ», по міських закладах — лікарнях, дитсадках і школах — розсилалися рознарядки із вказівкою кількості відряджених на мітинг і вимогою надати на Хрещатик, 36 списки учасників дійства. Втім, мітинг може й не відбутися. Як стало відомо, о 17-й годині Президент таки прийняв Омельченка. На момент підписання номера до друку про результати зустрічі ще не було відомо.

Однак перебільшувати значення сьогоднішніх настроїв киян Олександру Омельченку, напевно, усе ж не варто було б. Оскільки їхнє ставлення до нього не настільки вже й однозначне. На запитання соціологічної служби разумковців, чи вважають вони міського голову корумпованим, 34,7 відсотка мешканців столиці відповіли ствердно, для 37 відсотків це поки не ясно, і лише 28 відсотків респондентів вірять у чесність свого градоначальника. Тож якщо протистояння між Банковою та Хрещатиком переросте у бойові дії, супроводжувані викидом компромату і контрпропагандистської кампанії проти Олександра Олександровича, не виключено: результати соціологічних опитувань стануть іншими.

Зараз Омельченко в пошуках. У його світлу голову приходять найнесподіваніші думки. Недавно він поділився зі своїм оточенням планами, пожертвувавши кріслом мера, за будь-яку ціну пробиватися в парламент. Реалізація шапкозакидницької ідеї згуртувати навколо себе у ВР численний загін прибічників, щоб мати можливість із парламентської трибуни регулярно загрожувати своїм кривдникам кузькіною матір’ю, звісно ж, малоймовірна. Але сам факт її появи говорить про те, що в механізмі ламання через коліно неугодних чиновників, що успішно експлуатується Банковою протягом багатьох років, схоже, може статися збій. Якщо після переобрання мером Олександр Омельченко виявить у сусідньому кабінеті того, хто продовжує виконувати обов’язки або новопризначенного главу КМДА, перманентна владна війна забезпечена Києву на довгі роки. І хто в ній переможе, залежить від того, чи зуміє, нарешті, Сан Санич приборкати свої емоції і перестати робити помилки. Що, власне кажучи, і відрізняє професійного політика від мера-виконроба.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво