Купа лиха… Що ж так тихо? Економіці країні сьогодні найбільше шкодить невизначеність

Підписання газової угоди та спровокована нею політична криза призвели до істотного загострення напруженості в країні. На жаль, ось уже три тижні влада не може надати громадськості зрозумілий план своїх подальших дій із врегулювання ситуації, яка дедалі більше набуває вигляду пущеної на самоплив на тлі масових водохресних купань лідерів держави.

Тим часом ЗМІ зарясніли гучними заявами промисловців про майбутні катаклізми. Наразі реальних причин для паніки немає. Але що довше триватиме непевність і що довше держава не зможе наважитися на непопулярні, але життєво необхідні антишокові заходи, то більша загроза нависає над національною економікою.

Ми всі так чекаємо, сподіваємося та віримо...

Переслідуючи мету оцінити вплив нинішніх подій на економіку країни, «ДТ» зіштовхнулося з явним дефіцитом чіткої публічної інформації стосовно цього з боку державних структур. Мінекономіки й НБУ наразі утримуються від жодних офіційних оцінок. На сьогодні достеменно відомо лише те, що не далі як у середу міністр економіки Арсеній Яценюк (тут і далі кожен читач може за бажання додавати приставку «в.о.») оголосив, що «прогноз (на 2006 рік) Міністерством економіки офіційно відкликано». При цьому терміни опублікування нового прогнозу поки що не названо.

Нагадаємо, у листопаді 2005 року Мінекономіки прогнозувало зростання ВВП нинішнього року на 5,8—7% і інфляцію в розмірі 9—11,5% (грудень до грудня). А закладений у бюджеті урядовий прогноз передбачає зростання ВВП на 7% за інфляції 8,7%. Не треба бути мудрішим за Соломона, аби зрозуміти, в який бік переглянуть прогноз. Тим паче що й сам пан Яценюк раніше заявляв: зміни можуть мати скоріше песимістичний, ніж оптимістичний характер.

За повідомленнями чиновників міністерства, зараз відпрацьовуються різноманітні сценарії розвитку економіки, залежно від можливих змін зовнішніх і внутрішніх чинників. До роботи залучено представників різноманітних міністерств і відомств, включаючи й Нацбанк. Більше того, сценарії загалом уже відомі. І це — хороша новина. Погана в тому, що робити їх надбанням гласності ще не готові, бо стосовно окремих зовнішніх і багатьох внутрішніх чинників наразі існує занадто висока невизначеність.

У Нацбанку також поки що мовчать. У відповідь на офіційний запит ми отримали повідомлення за підписом першого заступника голови Анатолія Шаповалова: «НБУ працює разом з урядом над якісною оцінкою прогнозної ситуації, оскільки офіційно за прогноз у державі відповідає уряд». І далі, стосовно того, чи знадобляться в майбутньому корективи грошово-кредитної політики: «Із огляду на те, що уряд не змінював офіційного прогнозу макроекономічних показників, у Національного банку немає підстав для коригування грошово-кредитної політики».

Єдине, чим утішили в НБУ, — це обіцянкою й надалі виконувати свій конституційний обов’язок із забезпечення стабільності національної грошової одиниці.

«Середньорічне значення офіційного курсу перебуватиме в межах 5,0—5,2 грн./дол. США. Саме цей рівень визначено Основами грошово-кредитної політики на 2006 рік і затверджено Радою НБУ. Досить широкі межі середньорічного значення офіційного курсу (5,0—5,2 грн./дол.) і нагромаджений рівень міжнародних резервів дозволять погасити будь-які різкі коливання на валютному ринку й забезпечити курсову стабільність. Підкреслимо, зараз об’єктивних причин для перегляду курсових прогнозів не існує».

На додаток до сказаного в Нацбанку підтвердили інформацію Мінекономіки про справді активну розробку «комплексу заходів реагування». Причому з залученням не лише держчиновників, а й незалежних експертів, представників різноманітних бізнес-асоціацій.

Зі свого боку, «ДТ», спираючись на зібрану по крупинках інформацію з офіційних і неофіційних джерел, спробувало бодай загалом оцінити варіанти подальших змін у самопочутті вітчизняної економіки.

Для початку звернімося до прогнозу Світового банку, котрий став надбанням гласності 19 січня ц.р. Звіт цієї організації хоч і не дає вичерпних відповідей на всі запитання, але є наразі єдиним з уже опублікованих досліджень з аналітичними викладками. (Докладно з ним можна ознайомитися на сайті www.worldbank.org.ua.)

Прямі втрати України від зафіксованого в угоді від 4 січня 2006 року підвищення цін на газ (до 95 дол. за тис. кубометрів) за вирахуванням зрослої ціни транзиту (1,6 дол. за тис. кубометрів на 100 км) експерти Банку оцінюють у 1,6 млрд. дол. у 2006 році. (Окремі вітчизняні експерти називають цифри до 3 млрд. дол.) І прогнозують, що зростання цін на газ матиме негативний вплив на поточний платіжний баланс у розмірі близько 3% ВВП. При цьому 1,7% ВВП — це пряма втрата зазначених вище 1,6 млрд. дол. плюс — можливі 1,3% як опосередкований вплив через експортні галузі. Уповільнення зростання ВВП у цілому, за оцінками СБ, становитиме близько 2%, і в результаті показник зростання прогнозується в діапазоні 1,5—3,5%. Фіскальний дефіцит при цьому неминуче збільшиться. І за відсутності в бюджеті значимих корективів за підсумками року досягне 4—4,5%.

Від інфляційних оцінок експерти Банку утрималися. За їхніми словами, через відсутність опублікованої інформації стосовно можливої реакції в сфері монетарної політики.

У неофіційних розмовах високопоставлені чиновники з НБУ й Мінекономіки називають прогнози Світового банку «досить зваженими й у цілому достовірними». Самі ж оцінюють втрати зростання ВВП у 2—3%. На їхню думку, вітчизняна економіка, продемонструвавши в грудні хоч і дуже слабкі, але все-таки ознаки пожвавлення, навіть має шанси в 2006-му трішки зрости. А коли і втратить, то не більш як 1—2%.

Правда, при цьому робиться одне дуже важливе застереження, яка, до речі, міститься й у прогнозі Світового банку. Реалізація цього досить щадного сценарію можлива тільки в тому разі, якщо не погіршаться зовнішні чинники: нинішня більш-менш сприятлива кон’юнктура ринків збуту для продукції українського експорту, відсутність значного зростання нафтових цін. І найголовніше — якщо ціна на газ залишиться на рівні 95 дол. за тисячу кубометрів протягом усього року.

Більше того, перебіг подій може виявитися навіть сприятливішим за умови якнайшвидшого розв’язання внутрішніх проблем, пов’язаних із політичною кризою та головне — відсутністю затвердженого, оприлюдненого та прийнятого до реалізації комплексу державних заходів з подолання газового цінового шоку.

Саме невизначеність шкодить нині країні найбільше, оскільки не лише заважає нормальному прогнозуванню, а й пригнічує суспільні настрої, діловий, споживчий та інвестиційний клімат.

Зовнішня невизначеність

Це перша проблема, на яку вказують і вітчизняні, і міжнародні експерти. Річ у тому, що підписана 4 січня угода не дає гарантій ані щодо забезпечення необхідних обсягів, ані щодо ціни поставок газу в другому півріччі. І хоча глава НАК «Нафтогаз» Олександр Івченко в середу запевнив громадськість, що Україна купуватиме російський газ за ціною 95 дол. за тисячу кубометрів протягом мінімум п’яти років, довіра до цих слів нульова.

Відповідно до газового балансу України, із яким можна було ознайомитися на сайті Мінекономіки в доповненнях до нині відкликаного Прогнозу соціального й економічного розвитку на 2006 рік, потреба України в зовнішніх поставках газу на 2006 рік становить 64 млрд. кубометрів. Навіть за умови нульового експорту (близько 4 млрд.) і нульового сальдо закачування/відбирання газу в ПСГ (раніше припускалося, що воно дорівнюватиме ще майже 4,1 млрд.), а також значної економії на технологічних потребах, дефіцит гарантованих зовнішніх поставок становить близько 20 млрд. кубометрів.

Ось цю різницю, попри всі «гарантії» пана Івченка, цілком можливо доведеться купувати в росіян за вищою ціною. І якщо ця ціна дорівнюватиме 230 дол./тис. кубометрів, а українська влада й надалі перебуватиме у фактичній бездіяльності, українській економіці не уникнути дуже серйозних проблем. Відповідно до деяких песимістичних оцінок, падіння ВВП при цьому може досягти 3—6%, інфляція — перевищити 30%, від’ємне сальдо торговельного балансу — 5—6 млрд. дол., а про дефіцит бюджету й узагалі краще помовчати. Що буде за такого розкладу з суверенними кредитними рейтингами, інвестиціями, валютним курсом і долею більшості промислових підприємств, загадувати також не хочеться.

У тому, що росіяни з другого півріччя знову спробують роздути ціни, сумнівів практично немає. Ані для кого не секрет, що утримання ціни російських поставок газу на рівні 50 дол./тис. кубометрів і подальші вимоги про її підвищення в кілька разів диктувалися й диктуються міркуваннями геополітичної доцільності значно більшою мірою, ніж економічної. Інтерес Москви — у контролі (явно чи непрямо) над українською газотранспортною системою.

Протилежний і найприйнятніший варіант із погляду загальнодержавних українських інтересів — це, як відомо, прозорі розрахунки за поставками за умови збереження цілковитого контролю над газотранспортною системою з боку української держави. Але плата за нього — отримання газу за загальноєвропейськими цінами. Їхній паритет, за розрахунками Світового банку, нині становить 235 дол./тис. кубометрів. Такі реалії, що їх необхідно усвідомити. Як необхідно усвідомити, що частка палива в кошику стандартних споживчих витрат не може нескінченно довго, як у нашій країні, дорівнювати 0,7% (у Польщі — 4, Чехії — 5%, державах єврозони — 7%). І доти, доки тарифи на газ і електроенергію для населення будуть нижчі від їхньої собівартості, ми так і не навчимося заощаджувати тепло й енергію.

Економіка, енергозалежність якої в 22 рази вища, ніж, приміром, німецька (розрахунки Світового банку), і загальні первинні поставки енергії в якій на 71% перевищують кінцеве споживання (для порівняння, у країнах ОЕСР — 45%, ЄС — 41, Росії — 50%), не може бути конкурентоспроможною на світових ринках. Оскільки неконкурентоспроможні й вичерпали свій потенціал її «локомотиви» — металургія та хімія, переступаючи поріг рентабельності навіть за цін, що в півтора-два рази нижчі середньоєвропейських.

Внутрішні чинники

Ризикну висловити крамольну думку: і в «героїчних» спробах відстояти умови колишніх газових угод було та є більше шкоди, ніж користі. Оскільки вся ця «тягучка», не даючи підприємцям нормально працювати та планувати, обманювала суспільство ілюзією — мовляв, статус-кво збережеться ще на кілька років.

За великим рахунком, не має значення, чи розпочалися б розрахунки за реальними цінами сьогодні, через рік чи з 2010-го. Однаково для українців це стало б шоком. Адже модернізація виробництв і впровадження енергозберігаючих технологій у промисловості в загальнонаціональному масштабі так і не розпочиналися за всі роки незалежності. Та й фактично весь 2005 рік українська влада, м’яко кажучи, «профукала». Хоча й зобов’язана була здогадатися (тим паче що їй це багато разів пояснювали), що росіяни вже спуску не дадуть і ціни зростатимуть. Для занадто самовпевнених державних мужів, котрі сподівалися на удачу, сполохом мав пролунати торішній нафтовий шок, який дав чітке розуміння наших реальних можливостей відстоювати ціни на енергоносії.

А хто либонь заважав почати готувати суспільство до подорожчання, плавно підвищуючи ціни на паливо на внутрішньому ринку й одночасно розпочинаючи не лише технічне переоснащення газотранспортної системи, а й реформи як на макро-, так і на мікрорівні? Але тоді були, певне, інші пріоритети. Які, так досі ніхто й не дізнався. Ані президент, ані обидва уряди, із головою занурившись у «болото» поточних проблем, не подали парламенту й суспільству чіткої, доступної для розуміння стратегії економічного розвитку країни. По суті, нова влада так і не відбулася, плоди чого суспільство нині й пожинає.

Та й власникам промислових підприємств, за великим рахунком, нічого зараз «стогнати та плакати». Адже, на відміну від самозакоханої влади, їх самих реалії вже не повинні були ввести в оману. І замість обстоювання низьких залізничних тарифів і звичних схем отримання «ренти» з підприємств, які їм належать, зобов’язані були вдень і вночі шукати шляхи перетворення їх на ефективні та прозорі, а отже, життєздатні за міжнародними мірками бізнес-структури. Попри всі реприватизаційні нюанси, іноземний капітал увесь рік стояв із відкритими гаманцями в очікуванні «на кордоні». І приклади «Аваля», Укрсиббанку, «XXI століття», а також багатьох досить успішних зовнішніх позик — яскраве підтвердження того.

Але звернутися до закордонних інвесторів — виходить, прийняти їхні стандарти й «відкритися», позбавившись звичних оптимізаційних схем. За бажання великі власники могли б пролобіювати усунення будь-яких шкідливих «нюансів» у законодавстві набагато ефективніше, ніж будь-який Кабмін. Бажання не було.

Як рік тому, необхідна лише політична воля, аби привести у відповідність із найкращими світовими стандартами фінансову звітність і принципи корпоративного управління «Нафтогазу» й інших державних енергетичних компаній, скасувати перехресне дотування енерготарифів, ліквідувати тіньові схеми й лібералізувати енергоринок разом із ціноутворенням на ньому.

Тим паче що міжнародні фінансові організації обіцяють подати руку допомоги. Необхідно лише представити чітку та зрозумілу програму й почати діяти. Про вигоди й користь від впровадження механізмів «зелених» інвестицій у найенерговитратніші галузі економіки шляхом реалізації інструментів Кіотського протоколу нам також чомусь нагадують іноземці.

Так хто сказав, що навіть якби ми через Стокгольмський суд зараз зуміли відстояти свої інтереси, у 2009-му чи 2011-му нинішня ситуація не повторилася б? Грім не вдарить, мужик не перехреститься. І світовий досвід доводить, що болючі структурні реформи (у тому числі в енергетиці) влада майже всіх європейських країн розпочинала лише тоді, коли вже серйозно «припікало». Правда, бувають і гірші приклади. Як у випадку з Аргентиною, котра «отямилася» тільки тоді, коли в країні вже розгорілася повномасштабна фінансова криза.

Аргентина, звісно, не Україна. І аналогія виглядає дуже умовною. Хоча... певні паралелі все-таки проглядаються. Однією з головних причин не такої вже й давньої аргентинської кризи стала вперта популістська турбота тамтешніх парламентаріїв про... соціальний захист населення, що став непомірним тягарем для державної скарбниці. Після зміни кількох кабінетів, котрі так і не зуміли оптимізувати бюджетні витрати та протягти через парламент необхідні структурні реформи в економіці, наспів сумний результат. Як-от — дефолт за державними зобов’язаннями, девальвація національної валюти, гіперінфляція, масове безробіття й зубожіння нації.

Ось і в Україні напередодні виборів політики так самовіддано воюють за збільшення соціальних витрат і не менш зворушливо відстоюють недоторканність енерготарифів для населення. Ніхто не бажає прислухатися до тривожних заяв міністра економіки й міжнародних експертів про неприйнятність ухвалення відверто популістських рішень, які лягають дедалі важчим тягарем на бюджет, на шкоду інвестиціям і всій економіці. Тим часом, у запалі боротьби за передвиборний рейтинг наші діючі горе-політики вкотре ризикують долею й інтересами свого народу. Елітою якого більшість із них, схоже, так ніколи й не удостоїться права називатися...