Крок, який треба було зробити - Архів - dt.ua

Крок, який треба було зробити

4 серпня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №30, 4 серпня-19 серпня

В житті завжди об’єктивно існує потреба здійснити певні необхідні кроки задля досягнення певної мети...

В житті завжди об’єктивно існує потреба здійснити певні необхідні кроки задля досягнення певної мети. Ми б ніколи не навчилися читати, якби не вивчили азбуки. Чи не навчилися б плавати, якби не увійшли у воду.

Україна після президентських виборів 2004 року змушена була зробити кілька необхідних кроків для утвердження демократії, збереження завоювань Майдану. Правильність і послідовність цих кроків забезпечували б успіх країни у перспективі. Помилки при їх здійсненні повинні були рано чи пізно відбитися на подальшому розвиткові.

Ці кроки були невідворотними, їх не можна було не пройти, інакше і політична система, і суспільні відносини консервувалися б на домайданівському рівні. Звичайно, ці кроки не могли бути безболісними, простими й однозначними, але вони були життєво необхідні для держави, для народу, для політиків. Ці кроки повинні були стати прологом нашого шляху до нових стандартів у політиці, в суспільних відносинах, у рівні життя людей.

Першим кроком стало взяття відповідальності командою переможців на президентських виборах за ситуацію в країні. Для цього ключові державні посади в центрі і на місцях посіли люди з цієї команди.

На жаль, на цьому етапі не вдалося уникнути проблем, які потім екстраполювалися на нинішню ситуацію.

По-перше, обличчя влади змінилося, не змінилася її суть і методи. Здійснювалися певні спроби зламати систему, але вони, як правило, були точковими, несистемними, а тому не змінили ситуації кардинально.

По-друге, було змарновано час для проведення негайних і радикальних реформ в усіх сферах суспільного життя. Той рівень довіри і надії, який мала команда переможців, давав змогу проводити навіть непопулярні, але необхідні для країни реформи.

По-третє, у Верховній Раді України не було створено міцної пропрезидентської більшості, яка б законодавчо забезпечувала здійснення необхідних реформ.

По-четверте, новообраний президент більш ніж на півроку фактично усунувся від вирішення внутрішньополітичних питань, віддавши левову частку своєї уваги питанням зовнішньої політики і передавши частину своєї компетенції іншим посадовцям. Можливо, В.Ющенко вірив, що його команда почне чесно і самовіддано працювати на благо народу.

Але більшість нових можновладців сприйняли перемогу В.Ющенка як карт-бланш для будь-яких своїх дій задля власної вигоди. Замість того, щоб негайно розпочати виконання даних на Майдані обіцянок, політики почали довго і вперто ділити посади, повноваження, впливи на президента.

Помаранчева революція за своєю суттю була ліберальною, її рушійною силою був середній клас.

Але, як часто буває, плодами революції скористалися інші. Мільйонери перемогли мільярдерів і самі захотіли якнайшвидше стати мільярдерами. Найгірше, що В.Ющенко чи то не зміг, чи то не захотів цьому протидіяти.

Такий стан речей не міг довго тривати, мав статися вибух. І він стався у вересні 2005 року.

Це був другий крок, який виявився, можливо, і не запланованим, але необхідним з погляду розвитку ситуації. Суспільство вперше спостерігало потужний публічний розголос конфлікту в середині владної команди. Такий розголос і увага громадськості повинні були очистити владу, змусити замислитися над помилками і зробити висновки на майбутнє.

Але політики занадто захопилися цим конфліктом. Саме тоді пролунали перші дзвіночки, але до них ніхто не дослухався, вочевидь вважаючи, що рівень народної любові та підтримки, попри все, залишається на попередньому рівні. Сумарний рейтинг політичних сил, які асоціювалися з силами Майдану, був достатньо високим і мало відрізнявся від результату, здобутого В.Ющенком під час президентських виборів.

Рейтинг же Партії регіонів та В.Януковича становив близько 8–9%. Але ж як він почав зростати після вересневих скандалів та підписання нікому не потрібних меморандумів! Результатом – понад 30% голосів на парламентських виборах і, вочевидь, ще більший відсоток у разі проведення дострокових виборів.

Для того, щоб примирити сторони чи якось нівелювати цей конфлікт, було запропоновано ідею Майдану Порозуміння в річницю помаранчевої революції. Але в силу різних обставин, і насамперед через амбіції політиків, Майдан Порозуміння перетворився на Майдан Свободи. Жодним чином не хотілося б применшувати значення завойованої на Майдані свободи, але на той час актуальнішою була ідея порозуміння. Тим більше, що не за горами був старт парламентської виборчої кампанії.

Політики цього не усвідомлювали, бо прийшли на той Майдан з однією метою – ще раз поніжитися в променях народної любові. Та Майдан був уже не той – він був мовчазний. Висновків знову не було зроблено.

Наступним, третім кроком, який мала зробити Україна, були чергові вибори народних депутатів України та рад усіх рівнів на нових пропорційних засадах. Нарешті, як здавалося, ми підійшли до посилення ролі партій у політичному житті, до їх більшої політичної відповідальності, до чіткішої політичної структуризації, до менш проблемного створення більшості як у районних, так і в Верховній радах. Були сподівання і на вищу якість депутатів, і на їхню непродажність.

Мало того, крім новизни цих виборів у правовому плані, вони мали стати якісно новими в політичному, ідейному, моральному планах.

Ці парламентські вибори стали серйозним випробуванням і для влади, і для народу. Влада мала довести та продемонструвати готовність і здатність забезпечити демократичні, прозорі, чесні вибори, незважаючи на численні спокуси та складність, новизну самої технології проведення виборів на пропорційній основі.

Виборці ж повинні були скласти тест на свою політичну зрілість, виставити політичні оцінки новій владі, продемонструвати своє бажання (чи небажання) йти запропонованим тією чи іншою політичною силою шляхом. Люди зрозуміли ступінь своєї відповідальності. А тому, попри всю складність виборчої процедури, пройшли її гідно і зробили свій вибір. Отже, і цей складний, але такий необхідний крок суспільство зробило.

В цілому тенденція, що була закладена під час президентських виборів 2004 року, збереглася: сили, які ототожнювалися з Майданом («Наша Україна», БЮТ, СПУ) здобули більше голосів, аніж сили, які можна умовно назвати антимайданними (Партія регіонів і КПУ). (Якщо врахувати ще й голоси партій, які не потрапили до парламенту, то ця тенденція видається ще очевиднішою).

Та й тут не вдалося уникнути прорахунків.

По-перше, хоч як намагалися переконати нас партії в ретельності і принциповості формування своїх списків, до парламенту все одно потрапило чимало депутатів, які вже зрадили своїх виборців і партії чи близькі до того.

По-друге, риторика лідерів парламентських перегонів (особливо БЮТ) про недоцільність підтримки тих партій, які нібито не мають шансів потрапити до парламенту, обернулася проти самих цих лідерів. Постає питання: чи зайвими були б для помаранчевої коаліції, наприклад, фракції Пора-ПРП чи УНП?

По-третє, відсутність чіткого механізму позбавлення депутатського мандата в разі виходу чи виключення з фракції. Ця теза є суперечливою, і в майбутньому навряд чи потрібна, але на цьому етапі вона була вкрай необхідною задля адекватного відображення волі народу.

Четвертим необхідним кроком була процедура створення парламентської коаліції. Вона тривала довго, в муках, у напруженні, але це теж потрібно було пережити і політикам, і народу. Саме в цей період політики продемонстрували своє справжнє обличчя, здатність домовлятися не з позиції своїх інтересів, а з позиції інтересів народу.

Це теж була наука, це був прецедент створення коаліції сил, що здобули підтримку більшості виборців. Сподіватимемося, що наступного разу цей процес відбуватиметься чесно, відкрито і швидко.

Але цього разу нас очікував ще один крок, про який усі підозрювали, але прагнули, щоб його не було, — зрада. Майже півроку мусувалася тема зради. Висувалися різні версії: хто, кого і коли зрадить, з якою мотивацією і на яких умовах.

Але такої зради народ не очікував. Коли вже було оголошено про утворення помаранчевої коаліції, СПУ ввійшла до коаліції іншого формату. Це перевернуло все з ніг на голову. Перевага сил, які ототожнюються з Майданом, отримана в результаті виборів, тепер перетворилася на фікцію. І це найгірше, оскільки фактично ревізовано результати народного волевиявлення. Дуже сумніваюся, що виборці, наприклад, у Київській чи Житомирській області, голосували б за СПУ, якби знали про намір цієї партії об’єднатися з Партією регіонів чи КПУ.

Ось тому слід було зробити наступний крок – тяжкий, неоднозначний, але необхідний з погляду подальшого становлення політичної системи, політичної культури, політичних відносин – розпуск Верховної Ради.

Слід було наголосити на тому, що така поведінка політичних сил неприпустима, що політична сила має бути відповідальною, а не кон’юнктурною, що політик має виходити не зі своїх кар’єрних чи бізнесових інтересів, а з інтересів суспільства.

Після цих подій я щасливий, що не є народним депутатом України і не є учасником такої ганьби.

Я пишаюся тим, що є учасником трьох революцій: двох вдалих – здобуття Україною незалежності та помаранчевої, і однієї невдалої – «Україна без Кучми». Але сьогодні можна констатувати, що і помаранчева революція закінчилася поразкою. Жодною мірою я не хочу принизити роль і значення помаранчевої революції і Майдану, які стали унікальною подією в українській і світовій історії. Але поразка революції сталася не вчора, а ще тоді, коли Майдан не був остаточно звільнений від наметів.

Я спокійно сприйняв рішення В.Ющенка про внесення кандидатури В.Януковича на посаду прем’єр-міністра. Це було неприємно, але очікувано. Подивувало тільки одне: прогресуюча неповага до власних громадян, які весь вечір очікували на звернення свого президента і не дочекалися. Відомо, що з другої до четвертої ночі – це час для різного роду крадіїв. А ще пригадуються слова В.Ющенка на Майдані про те, що зеки ніколи не будуть правити в Україні.

Аргументи В.Ющенка були непереконливі. Підписаний універсал – це черговий папірець, який не має жодного юридичного значення. Всі зафіксовані в Універсалі позиції дублюють положення Конституції. Виникає питання: про що домовилися? Виявляється, домовилися про виконання Конституції!

Всі нині прикриваються тезою про необхідність єдності Сходу і Заходу України. Але коли на Майдані лунало: «Схід і Захід – разом», то малася на увазі єдність громадян у вирішенні проблем, які є однаковими як для однієї, так і для іншої частини України. Нам же під тезою єдності демонструють спільність інтересів номенклатури, бізнесу та криміналу Сходу й Заходу.

Україна знову стоїть перед новими викликами і загрозами. На жаль, багато чого доведеться починати з початку. Ми відкинуті до 1990 року, коли нашим головним гаслом було «Україна – незалежна демократична держава». Здавалося, що в 1991 році ми здобули незалежність, а в 2004 році – демократію. Сьогодні ми опинилися на межі втрати і демократії, і незалежності.

На думку спадають 50-і роки минулого століття, коли десятки колоніальних держав начебто здобули незалежність, але насправді отримали нову форму залежності – неоколоніалізм. Це проявлялося в економічній залежності від метрополії, встановленні маріонеткових режимів і, як наслідок, бідності населення. В цих країнах до влади приходила компрадорська буржуазія, що обслуговувала іноземний капітал.

Подібні прояви стали реальністю для України. Важко було уявити, що це може статися за часів президентства В.Ющенка.

Чи є ситуація безнадійною? Чи є в ній свої позитиви?

Існують об’єктивні історичні та політичні закони, які полягають у тому, що будь-які революційні зміни чергуються з реставрацією, поверненням до минулого. Але, на щастя, такі реставрації відбуваються вже на іншому витку спіралі розвитку суспільства.

Без сумніву, в Україні все доведеться починати з початку, але позитив у тому, що починати доведеться не з нуля. В українському суспільстві завдяки помаранчевій революції створено якісно вищий рівень розвитку політичних і громадянських інституцій. Тому можна стверджувати, що ми не опустимося нижче від планки, встановленої Майданом. Сподіватимемося, що повернення до минулого буде короткочасним і безболісним.

Інший позитив полягає в тому, що нинішня політична еліта наочно продемонструвала свою цілковиту неадекватність, неспроможність і недієздатність. Вона, з одного боку, потонула у «підкилимних» торгах за посади, за розподіл фінансових і матеріальних ресурсів, а з іншого – хотіла й надалі подобатися народові та отримувати голоси на виборах. Гроші вчергове перемогли народ, але ця перемога виявиться пірровою вже найближчим часом.

Нинішня політична еліта абсолютно не відповідає рівню свідомості суспільства і його потребам. Ця еліта повністю дискредитована і має відійти в минуле.

Суспільство пережило черговий шок, люди розчаровані. Але розчарування є показником небайдужості громадян. І це є чи не найголовнішим позитивом. З цих небайдужих громадян має постати нове політичне покоління.

Сьогодні в Україні на кухнях, в офісах, в транспорті обговорюють нинішню політичну ситуацію. Виникають нові неформальні об’єднання небайдужих громадян. Відрадно, що їх кістяк складають молоді, енергійні, проєвропейськи налаштовані люди – діти Майдану.

Це невідворотно дасть свій кумулятивний ефект, який у найближчому майбутньому матиме результатом створення нових громадських організацій, що плекатимуть паростки нової політичної культури, політичних традицій, політичної поведінки.

З цього громадянського руху виростуть політичні партії нового типу.

В Україні відбулося поєднання політичних команд, які обслуговують інтереси кримінального капіталу. «Наша Україна», з місяць поговоривши про зраду й віроломство, сама пішла тим же шляхом. Партії, які називали себе лівими, пішли обслуговувати олігархічні клани. Місце лівих партій – вільне. Потрібна також і об’єднана правиця, а ще – вкрай потрібна соціально-ліберальна партія середнього класу.

Фактично будувати по-новому потрібно весь політичний спектр.

Час покаже який із запропонованих проектів буде успішним.

Ключовими засадами партій нового типу мають бути: внутрішня демократія, колегіальність у пошуку та ухваленні рішень, постійний контакт зі своїми прихильниками, реальне віддзеркалення їхніх інтересів, а не інтересів партійних лідерів чи реальних власників партій. Ці партії повинні нести кардинально нові ідеї, мати чітку ідеологію, ґрунтуватися на нових підходах і принципах.

Такі партії не повинні мати генерального спонсора чи власника контрольного пакета акцій. Нові партії мають фінансуватися її членами і жити за рахунок посильних внесків усіх своїх членів. Між іншим, так фінансувався Майдан.

Нині розгорілися дискусії: хто є владою, хто є опозицією, як вони мають співіснувати, на яких засадах і принципах. Отже, потрібно випрацювати механізми, в т.ч. законодавчі, взаємовідносин влади і опозиції. Це теж необхідний крок, і його мусимо пройти, щоб увести ці взаємовідносини у цивілізоване русло.

Немає сумніву, що на першому етапі центром тяжіння опозиційних сил буде Ю.Тимошенко та ті нечисленні парламентарі, що з нею залишаться.

Але реальною і принциповою опозицією до так званої нової влади буде тільки український народ. Народ, який підвівся з колін. Народ, інтереси якого вчергове знехтували. Народ, який став заручником амбіцій політиків. Народ, який не хоче, щоб ним управляла купка людей, які на це неспроможні.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво