Країна Кадирія

Зустріч президента Росії Володимира Путіна з президентом Чечні Алу Алхановим і прем’єр-міністром Рамзаном Кадировим, що відбулася після перестрілки між охоронцями двох керівників цієї кавказької республіки, змусила спостерігачів говорити про прагнення глави держави примирити чеченських чиновників. І хоча офіційні особи казали, що нібито обговорювалися виключно проблеми розвитку Чечні, їм мало хто повірив. Тим паче, що й після зустрічі з Путіним Алханов спростовував чутки про свою можливу відставку — тим більш імовірну, що після зміни вікового цензу для кандидатів на посаду президента Чечні Кадиров дістав можливість очолити республіку вже через кілька місяців. Зрозуміло, якщо Алханов піде.

Річ навіть не в конфлікті Кадирова й Алханова. Річ у тім, що в Чечні — уперше після смерті Джохара Дудаєва — з’явилася людина, близька до абсолютної влади над республікою, людина, спроможна якщо не примирити, то залякати ворогуючі клани і витиснути з Чечні російські федеральні структури. Причому, на відміну від Дудаєва, Кадиров може розраховувати у своїх зусиллях на підтримку федерального центру. Що ж сталося?

Країна Джохарія

Ті, хто спостерігав за розвитком подій у Чечні на початку 1990-х, легко вписали ситуацію в загальну канву розпаду Радянського Союзу і сприйняли протистояння першого президента Ічкерії Джохара Дудаєва і нового федерального центру як національно-визвольний рух гордого народу проти злочинної імперії. При цьому скидають з рахунку те, що вже напередодні розпаду СРСР інший центр влади — союзний — зробив усе можливе, щоб зміцнити позиції автономій у республіках і навіть створити нові, невизнані утворення. Особлива увага при цьому зверталась на Росію —вважалося, що суверенізація автономій і перетворення деяких із них (насамперед Татарстану) у союзні республіки послаблять позиції Бориса Єльцина. Після серпневого путчу російське керівництво, що перемогло, взяло курс на ослаблення російського центру і, зрозуміло, його союзників. Із більшою частиною цих союзників розправитися не вдалося — зате вдалося домовитися: Мінтимер Шаймієв донині президент Татарстану, а Муртаза Рахімов керує Башкирією. Але глава Чечено-Інгушетії Доку Завгаєв був скинутий, причому особисту участь у руйнуванні його режиму брав голова Верховної Ради Росії Руслан Хасбулатов, етнічний чеченець. Генерал Дудаєв, що прийшов до влади, таким чином, був не революціонером, а типовим ставлеником Москви, завдання якого полягало в приборкуванні непокірливої місцевої номенклатури. Але, як це нерідко буває, у Москві прорахувалися щодо апетитів своєї клієнтели, хоча довго не хотіли собі в цьому зізнаватися. Автор цих рядків донині пам’ятає привселюдну істерику, яку влаштував йому Руслан Хасбулатов після публікації статті під назвою «Президент Чечні, або Імам Кавказу» — першої спроби осмислити амбіції нової чеченської еліти.

На щастя для Москви, Дудаєв не хотів ділитися владою і прибутками від нафтопереробки ні з ким. Так у республіці утворилася опозиція його режимові, на яку спробував спертися Кремль. Спроба обернулася введенням у республіку військ і першою чеченською війною, у якій Дудаєв виступав уже як президент Чечні, що оголосила незалежність. Попри загибель Дудаєва і повернення в республіку Доку Завгаєва, утвердитися в Чечні Росії тоді не вдалося. Довелося шукати опору в особі соратника загиблого президента — Аслана Масхадова.

Країна Асланія

Аслан Масхадов одержав у розпорядження практично незалежну країну, визначення статусу якої було відкладено на невизначений період. Теоретично він міг би домогтися стабільності в Чечні, такої принаймні як у краї Косово. Проте ніяких міжнародних гарантій відкладений статус Ічкерії не мав. Зберегти ситуацію, що склалася, не був зацікавлений ніхто — ні російський центр, який вважав неприйнятним для себе прецедент відділення однієї з російських республік, ні ічкерійські польові командири, котрі мали далеко більші амбіції, ніж керування Чечнею, і, до того ж, мали традиційні корпоративні інтереси по той бік адміністративного кордону. У результаті найбільш помірний і обережний із чеченських президентів виявився невдахою, котрий утратив владу і ледве маневрував між помірними і радикальними представниками республіканської еліти. Можливо, це маневрування могло б тривати й довше — і в цьому разі Масхадов таки мав реальні шанси домогтися стабілізації. Але Чечня виявилася заручницею розв’язання проблеми передачі влади Борисом Єльциним, який покидав президентську посаду. У нього не було наступника, і майбутнього президента Росії довелося «творити» з чистого листка. У цій ситуації новонародженому політикові могла допомогти тільки дуже серйозна криза, яку він мав би придушити безжалісною рукою. Так, в атмосфері сум’яття зародження путінської Росії, почалася друга чеченська війна...

Країна Ахматія

Пам’ятаючи про те, що представники старої номенклатури виявилися неспроможними в боротьбі з новою елітою, вихованою і загартованою Джохаром Дудаєвим, Кремль у цій новій війні робить основну ставку на перебіжчиків із масхадовського табору. Новим керівником республіки призначають колишнього муфтія Чечні Ахмата Кадирова, котрий колись оголосив Росії джихад. Спочатку він усього лише маріонетка в обозі російських військ. Але в міру стабілізації ситуації в республіці позиції Кадирова починають зміцнюватися. Він уже всерйоз опонує російським військовим, ігнорує російських фінансових контролерів. Якщо присланий із Москви глава уряду намагається боротися з новоявленим президентом Чечні або просто приводить до влади своїх людей, Кадиров розправляється з контролером рішуче і жорстко. У хід йдуть будь-які методи — від апаратних інтриг і скарг у Кремль до несподіваних отруєнь. У результаті Кадиров майже здобуває контроль над усіма фінансовими потоками, що йдуть у Чечню з центру, домагається призначення прем’єр-міністром лояльного до свого клану Сергія Абрамова. Рамзан Кадиров, син нового лідера республіки, за допомогою своєї охорони, що перетворилася в паралельну міліцію, успішно воює з ічкерійськими загонами, поступово витісняючи їх у суміжні республіки Північного Кавказу. Зміцнення Кадирова — незважаючи на очевидне неприйняття його постаті російськими військовими, частиною промосковськи настроєної еліти і ненависть, яку відчувають до перебіжчика польові командири Ічкерії, — здається неминучим. В обстановці цього перманентного тріумфу колишнього муфтія лунає вибух на грозненському стадіоні.

Країна Рамзанія

Природним наступником Кадирова-старшого видається його син Рамзан. Але, виявляється, конституційних можливостей для того, щоб посісти посаду президента республіки, в нього немає — занадто молодий. Доводиться шукати іншу людину. Президентом стає колишній міністр внутрішніх справ республіки Алу Алханов, який сприймається як представник того ж таки кадировського клану. Рамзан при ньому — ніби спадкоємний принц, котрий не дуже-то переймається інтересами не надто авторитетного старого короля. При цьому Кадиров докладає планомірних зусиль щодо витиснення з республіки російських структур, на які міг би обіпертися президент Чечні. І, зрозуміло, не забуває про свої можливості. Посада віце-прем’єра при прем’єрі Сергії Абрамові і так уже видається фікцією, що прикриває справжнє становище Кадирова — глави уряду. Але після того, як Абрамов раптом потрапляє в автомобільну аварію, Кадиров не хоче нічого прикривати — він стає виконуючим обов’язки прем’єр-міністра, а далі й повноцінним главою уряду. І це при тому, що після трагедії з Абрамовим і Алханов, і Кадиров постійно запевняють громадськість, що прем’єр видужає і повернеться в Чечню. Абрамов справді видужав. Але в Чечню не повернувся.

Одразу ж після призначення Кадирова новим прем’єр-міністром Чечні відносини між ним і Алхановим починають стрімко погіршуватися. Перестрілка між охоронцями стала настільки голосною подією, що її не змогли приховати — про цей прикрий інцидент говорили і Кадиров, і Алханов. Але ж було ще багато цікавого — із Грозного повідомляли про візит групи міністрів чеченського уряду до президента з пропозицією залишити посаду, про гадане опитування для з’ясування ступеня популярності керівників республіки. Виникає питання — а чому? Чим Алханов став незручним Кадирову?

Відповідь можна спробувати знайти в занадто вже стрімкому стрибку молодшого Кадирова до влади. Можливо, такого напору від нього ніхто не сподівався. Не очікували, що підтримувати починання Рамзана будуть у Кремлі. Алханов у цій ситуації перетворився на опору незадоволених кадировським усевладдям. Говорять про його зустрічі з колишнім мером Грозного Бісланом Гантемировим, із хазяями Гудермеса Ямадаєвими... Але ж саме Гантемиров став першим соратником Джохара Дудаєва, який перейшов на бік Москви і заявив про свою опозиційність. Отож усе повторюється.

Щоб стати новим Дудаєвим, Кадирову потрібно усунути навіть номінальні центри влади в республіці. А Алханову — вистояти, зберегти обличчя, перетворитися на реального політика, з яким рахуватимуться в Кремлі. Адже в остаточному підсумку майбутнє чеченської президентури залежить насамперед від Москви. Главу республіки більше не обирають — якщо Кремль вирішить підтримати Кадирова в його бажанні позбутися несподіваного опонента і змусить Алханова піти достроково, то кандидатуру нового президента республіки Володимир Путін просто запропонує на затвердження чеченському парламенту, контрольованому Рамзаном Кадировим. От і всі вибори.

Найцікавіше, звісно ж, що буде потім. Задовольниться Рамзан Кадиров Чечнею чи спробує пред’явити права на території Інгушетії та Дагестану, прикордонні райони яких уже познайомилися з його армією? Буде намагатися добити своїх ворогів, що осіли в горах цих республік, чи надасть право зачищати території російським військовим. А найголовніше — і відповідь на це запитання не дає мені спокою вже 15 років — ким же насправді захоче бути повновладний президент фактично незалежної Чечні? Хазяїном своєї республіки чи всього Північного Кавказу?