І ВСЕ Ж ПРОЛОНГАЦІЯ?

Сьогодні країна живе чеканнями президентських виборів і пов’язаних із ними змін на краще. Сподівання базуються на нинішній (старій) схемі — проводяться всенародні вибори, обирається новий президент, із новою програмою, він усуває від влади продажних і корумпованих чиновників, ставить на відповідальні посади нових людей, ці люди реалізують передвиборну програму президента, влада більше опікується простими громадянами, життя в країні поступово поліпшується... Люди, змучені труднощами, створеними для них владою, безсумнівно, мають право сподіватися на такі зміни. Але їхнім чеканням, схоже, не судилося справдитися. Як мінімум, до 2006 року.

Оскільки може статися цілком інше. У результаті реалізації плану Медведчука—Симоненка—Мороза щодо внесення змін у Конституцію буде збережено нинішній політичний режим. Більше того, зміцняться позиції основних угруповань в оточенні Президента Кучми, які мають визначальний вплив на розвиток країни протягом останніх років. Не відбудеться очікуваного поновлення й навіть ротації управлінської команди. Залишається незмінним політичний курс. Замість обіцяної більш злагодженої роботи всіх гілок влади ми станемо свідками протистояння нового президента зі старою владою, яка може переростити в тривалий і досить жорсткий конфлікт. Країна з її інтересами при цьому мало кого цікавитиме.

Сьогодні активно обговорюються кандидати в президенти, можливі передвиборні альянси, проблеми забезпечення чесних і прозорих виборів. Якщо конституційна реформа відбудеться, як задумано, ці теми втратять свою актуальність. Влада може сміливо проводити чесні та прозорі вибори, виставивши на них про всяк випадок якогось кандидата чи кандидатів. Влада може не заважати опозиції об’єднуватися в трійки-четвірки. Нехай від опозиції йде найсильніший кандидат, із суперпрограмою, нехай він перемагає з 90% голосів — особливих проблем для влади не буде. Оскільки проект Медведчука—Симоненка—Мороза дозволяє розв’язати її головні проблеми задовго до дня голосування, причому абсолютно легітимно. Більше того, влада буде змушена діяти в цьому напрямі рішуче. Інакше новий президент може на законних підставах підписати свій перший указ про розпуск Верховної Ради та призначення позачергових виборів, а також визнати всі рішення уряду, прийняті в передвиборний період, нелегітимними. Що дає підстави для змалювання настільки похмурої перспективи? Про це й поговоримо.

Що нас чекає до виборів

Президентська команда, посилена комуністами й соціалістами, націлена на ухвалення змін у Конституцію на нинішній, весняній сесії. Вже наступного тижня планується підписання політичної угоди, головна мета якої — гарантувати 300 голосів у підтримку законопроекту Медведчука—Симоненка—Мороза; комуністи й соціалісти вже встигли його завізувати. Реформатори — і підштовхувані страхом більшовики, і одержимі реформаторською сверблячкою ліві — випромінюють впевненість в успіху починання. Але, схоже, не тільки супротивники, і навіть не всі прибічники реформи в її нинішнім вигляді прорахували наслідки запропонованих змін — як короткострокові (на період до виборів), так і середньострокові — після виборів, на період до 2006 року. А вони, ці наслідки, вкрай негативні для країни, якщо процес піде за задуманим сценарієм. Сценарій потрібно змінювати, причому невідкладно. Дуже сподіваюся, що коли й не всі депутати, то хоча б лідери фракцій до остаточного голосування ще раз прочитають законопроект про внесення змін у Конституцію. Пропоную почати читання з кінця — із Перехідних положень, оскільки собака заритий саме в них.

Отже, зміни в Конституцію, відповідно до Перехідних положень, набирають чинності через чотири місяці після ухвалення закону. Мені важко сказати, як з’явилися в тексті законопроекту ці «чотири місяці» — чи це було якимось прихованим задумом (заміром), чи взяли «зі стелі» якийсь час для ухвалення необхідних законів, чи це просто юридична некоректність, звичайнісінький — ляп. Зараз це не має значення. Важливо інше — через чотири місяці після ухвалення закону включиться лічильник, цокання якого почують у всіх парламентських й урядових коридорах.

По-перше, на відміну від нині чинної, оновлена Конституція вимагає, щоб у Верховній Раді було сформовано «коаліцію депутатських фракцій» (більшість). Визначено й термін — місяць. Якщо зміни до Конституції проголосують у березні, квітні, навіть у травні, додаємо чотири місяці й бачимо: створювати коаліцію необхідно до президентських виборів. Не створять — Раду потрібно розпускати, як цього потребує оновлений Основний Закон. Президент Кучма вже не може розпустити парламент — за півроку до президентських виборів він позбавлений такого права. Але це може зробити новообраний президент, несподівано виявивши, що у ВР немає формально зафіксованої коаліції депутатських фракцій. Інстинкт самозбереження змусить депутатів поспішати, і немає сумнівів у тому, що коаліцію вони створять. Якою вона буде? Найімовірніше та найпростіше — перейменувати в коаліцію нинішню пропрезидентську більшість, оприлюднивши її склад і закріпивши формально. Особливої проблеми, на перший погляд, немає.

Проте це лише на перший погляд, оскільки, по-друге, оновлена Конституція вимагає, щоб у країні діяв коаліційний уряд, створений Верховною Радою (за пропозиціями тієї самої коаліції). Такого уряду в країні сьогодні немає — усіх членів нинішнього Кабміну призначено не Верховною Радою, а указами Президента Кучми. Факт невідповідності вимогам Конституції очевидний. Нинішній Президент і його більшість можуть не звертати на це уваги та вважати уряд Януковича коаліційним (Віктору Федоровичу обіцяно прем’єрство до жовтня), але наступник Леоніда Даниловича матиме правові підстави, з одного боку — скасувати всі рішення Кабміну (прийняті ним із моменту набрання чинності конституційними новаціями до вступу на посаду нового глави держави) як нелегітимні, з іншого боку — знов-таки розпустити Верховну Раду, яка не виконала вимогу Конституції щодо створення коаліційного уряду.

Теоретично, можна заявити як запропонований коаліцією уряд Януковича і спробувати проголосувати його склад у парламенті. Думаю, не вийде. Розуміючи, що тепер уже банкує парламент, а не Президент, фракції, що ввійшли в коаліцію, не будуть слухняно підтримувати кандидатури «чужих» міністрів за рахунок своїх квот. І який уряд ми можемо одержати? Реформаторів? Народної довіри? А дзуськи. Міністерські посади ділитимуть за поняттями, а не відповідно до європейських цінностей. Тож випадкових людей в уряді не буде, будуть усі «свої».

Хто може очолити новий Кабмін? Легше сказати, хто його не очолить. Зрозуміло, що депутати не проголосують за прем’єра Ющенка, будь він хоч тричі лідером найчисленнішої фракції. Не підтримають вони й Симоненка чи Мороза, хоч як ревно вони голосували б за конституційну реформу більшості. Немає шансів у Тимошенко, пояснення зайві. За нинішнього розпалу стосунків між лідерами трьох найвпливовіших угруповань, думаю, не зможуть обійняти прем’єрську посаду ні Янукович, ні Тігіпко, ні Медведчук. Скоріше, парламент підтримає більш нейтральну фігуру, типу Кірпи. Ще раз нагадаємо: якщо зміни в Конституцію проголосують у березні-травні, то уряд формуватиметься до президентських виборів, з активною участю Президента Кучми. Так, за новими правилами Президент не зможе сам призначати членів уряду, але патронувати цей процес він зможе — важелів впливу на парламент у нього не бракує. Крім того, Президент особисто пропонуватиме на затвердження Верховної Ради три кандидатури — міністра оборони, міністра закордонних справ і голови СБУ. Навряд чи ми побачимо на цих посадах нові обличчя, досі не помічені в лобіюванні інтересів Президента і його оточення.

А тепер найцікавіше — сформований нинішньою ВР при нинішньому Президенті уряд переходить у спадщину новообраному президенту. І жодної фігури в складі «чужого» Кабміну новий президент замінити не зможе, навіть тих трьох (МЗС, МО, СБУ), призначених за його, президентською, квотою. Такого права в нового президента в зв’язку з коригуванням Конституції не буде.

Що на нас чекає після виборів?

Жорстке і тривале протистояння між обмеженим у своїх повноваженнях, практично безпорадним президентом з одного боку, і потужнішим парламентом і монстром-Кабміном — з іншого. Це в кращому разі — якщо переможе кандидат, котрий дійсно бажає кардинально змінити ситуацію в країні і змусити державу працювати в інтересах її громадян. Гірший варіант — перемога кандидата, котрий поділяє цінності і стиль роботи нинішньої влади; тоді особливого протистояння не буде, а будуть порядок і тиша, як на цвинтарі. Порушать її хіба що дрібні міжкланові війни. Другий випадок аналізувати чомусь не хочеться, поговоримо про перший.

Важко не погодитися з Морозом: конституційна реформа країні необхідна, оскільки збереження за президентом нинішніх повноважень загрожує подальшою узурпацією влади, особливо у разі перемоги кандидата, котрий поділяє далекі від європейських цінності. Але не можна проводити її так, як це намагаються зробити сьогодні, використовуючи того ж лідера соціалістів із товаришами.

Якби країна була нормальною і стабільно розвивалася, політика держави — вірною та послідовною, депутати й міністри, політики — не такі продажні, громадяни — у цілому задоволені життям, тоді немає особливих проблем, ідеї Медведчука—Симоненка—Мороза — в життя... Але ж у нас не все так, точніше, майже все — не так. Країні потрібен прорив, потрібні кардинальні зміни практично в усіх сферах, потрібні рішучі і послідовні, добре скоординовані між гілками влади дії. Але нинішня реформа, за своєю суттю й термінами впровадження, не сприяє цьому. Навпаки, її наслідком стане гальмування прогресивних змін, ще більша апатія і розчарування громадян у дієвості демократичних процедур, виборів зокрема, консервація нинішнього курсу.

Припустимо, на виборах переміг Мороз. Я в це не дуже вірю, але телеканали постійно навіюють нам (йому?) думку про можливість перемоги. Переміг у виснажливій боротьбі, зміг об’єднати навколо себе всю опозицію, переконав виборців у тому, що його програма найкраща і що саме він здатний підняти з колін народ і країну, зміг подолати всі перепони адмінресурсу... Ну, зайняв кабінет на Банковій, а далі що? Він може запропонувати своїм численним соратникам по коаліції лише три пости: а) глави своєї адміністрації (чи канцелярії, як її називає опозиція) і б) секретаря Ради національної безпеки й оборони (РНБО); а ще (в, г, д... я) — послів у зарубіжних державах, і то — якщо їхні кандидатури підтримають не Морозом призначений прем’єр і не ним же, а ще Леонідом Кучмою, призначений міністр закордонних справ. На цьому все, розподіл крісел завершено, відновлення еліти — теж. А союзники по коаліції і свої партійці тихо обурюються? Ющенко і Тимошенко на щось претендували? Хтось хотів стати прем’єром, спікером? Луценко, Шибко, Ніколаєнко, Вінський теж розраховували стати міністрами? Передвиборну програму, кажете, хотіли виконувати, щоб перед народом не соромно? Вибачте, але з цими питаннями не за адресою. Їх тепер вирішують на Грушевського. Йдіть домовлятися з хазяями фракцій і міністрів — із донецькими, есдеками і трудовиками. Так, я «ваш» президент, і соціалістичний, і загальнонародний, за підтримку спасибі, але відплатити нічим не можу й обіцянок виконати не можу — самі бачите, яка у нас Конституція.

Можна продовжувати кепкувати у тому ж дусі, але ситуація насправді критична. Новий президент, хоч би що він обіцяв перед виборами в країні і за кордоном, не матиме важелів, необхідних для виконання своїх обіцянок.

Про уряд уже згадували: він йому дістанеться «чужим» і недоторканним. Губернатори теж «чужі». Якщо губернатор корумпований, міністр — злодій, прокурор — продажний, усунути з посади цих людей і призначити нових президент уже не вправі, тому вони крастимуть і далі.

Кажуть, потужним інструментом президента залишається РНБО, ним же очолювана. Неправда. По-перше, до складу ради за посадою входять п’ятеро «чужих» — прем’єр, голова СБУ, міністри внутрішніх справ, оборони, закордонних справ. По-друге, щоб обговорювати на засіданнях РНБО важливі питання, президенту доведеться включити до її складу інших, призначених за часів Кучми, чиновників. Можна, звісно, створити в РНБО і пропрезидентську більшість, адже глава держави вправі кооптувати в раду хоч весь свій виборчий штаб. Але це проблеми не вирішує. Оскільки, по-третє, щоб указ президента, прийнятий на виконання рішень ради, мав юридичну чинність, його, за Конституцією, має обов’язково завізувати прем’єр і профільні міністри. Інакше — пустий папірець. Це сьогодні, за чинною Конституцією, відмова Януковича чи Папієва поставити свій підпис під президентським означає їхню негайну відставку одноосібним рішенням Президента Кучми. Новий президент таких повноважень не матиме, тому РНБО насправді не інструмент, якщо прем’єр і президент — із різних політичних таборів.

Президент матиме менший вплив на нормотворчість Кабміну. Сьогодні Кучма може скасувати будь-який урядовий акт, його змінник — зможе припиняти дію лише тих актів уряду, що не відповідають Конституції, законам і актам президента, причому з одночасним зверненням у Конституційний суд. Формально, Кабмін має у своїй діяльності керуватися серед іншого й актами президента, але акти глави держави видаються лише в рамках його конституційних повноважень, тепер уже різко обмежених. Президент утратить право створювати, ліквідовувати і реорганізовувати центральні органи виконавчої влади. Тепер це повноваження уряду. У принципі, щоб задовольнити інтереси членів парламентської коаліції, Кабмін управі створити хоч сотню міністерств і півтисячі відомств, було б бажання.

Президент утратив контроль і над вертикаллю виконавчої влади. Нині Кучма, за поданням прем’єра (формальним) призначає глав місцевих держадміністрацій і знімає їх зі своїх постів. Через «чотири місяці» після прийняття змін до Конституції це стане прерогативою Кабміну. З-під контролю Президента виведено Антимонопольний комітет, Фонд держмайна, Нацбанк, Держкомітет із інформаційної політики.

Новий глава держави не зможе достроково відкликати посадових осіб, призначених Кучмою за президентською квотою, приміром, суддю Конституційного суду із сумнівною репутацією, чи голову ЦВК, котрий сполучає десять посад. От закінчиться їхній термін — будь ласка, а до цього — «я в будиночку».

Формально президент керуватиме зовнішньою політикою, але призначити послів, як уже згадувалося, він може тільки за згодою прем’єра і міністра закордонних справ.

Виходить, що реалізовувати свої передвиборні обіцянки президент може винятково через активну законотворчу роботу, тобто працювати ніби депутатом, адже президенту зберегли право законодавчої ініціативи і право вето. Однак ефективність цієї роботи при «чужому» парламенті буде мінімальна, а часте накладання ним вето на закони тільки поглибить конфлікт із Радою. Нинішній парламент, обраний і переформатований за відомих умов, і уряд, затверджений ним за місяць до виборів президента, не горітимуть особливим бажанням підтримувати реформаторські зусилля нового президента. Це неминуче призведе до жорсткого конфлікту між урядом і президентом.

Не маючи повноважень для відставки Кабміну, президент може спробувати створити нову коаліцію, на свою підтримку. Зробити це буде архіскладно. По-перше, більшовики реалізують свої інтереси через Кабмін, по-друге, у нового президента вже немає важелів силового впливу на депутатів (податкової, міліції, прокуратури), а по-третє, спроби створення нової парламентської коаліції неминуче викличуть негативну реакцію прем’єра й активні дії проти президента та його оточення.

У кінцевому рахунку, країна і влада будуть втягнуті в перманентне політичне протистояння та боротьбу за розподіл владних повноважень. Про виборців і їхні інтереси згадувати буде ніколи.

Що нас чекає на виборах

Про це коротко, оскільки малоцікаво. Вибори багато в чому втратять свою значимість після зміни Конституції за запропонованим Медведчуком—Симоненком—Морозом варіантом. Дійсно, обіцяти людям багато не можна, оскільки виконати обіцянки буде неможливо. Обіцяти мало — не оберуть. Отже, доведеться брехати. Всім кандидатам. Більше, аніж зазвичай. Коаліції формувати важко, оскільки ділити між учасниками буде практично нічого. За ідею не всі готові боротися.

У найскладнішій ситуації кандидати, котрі мають найбільші шанси перемогти. Сьогодні це Ющенко і Янукович. Донецькі в принципі можуть загальмувати реформу, якщо вірять у Януковича. Ющенко цього зробити не може, певне, доведеться в ній якось брати участь. А це позначиться на характері виборчої кампанії лідера «Нашої України».

Перед Ющенком сьогодні складний вибір: або йти до перемоги з гордо піднесеною головою, перемагати і кермувати країною без керма, або включатися в торги з владою. Завдання максимум — відкласти термін уведення конституційних змін у дію до 2006 року, мінімум — відтягнути голосування на кінець цієї сесії (початок липня), щоб мати можливість, у разі перемоги на виборах, брати участь у створенні парламентської коаліції силами своєї фракції й активно впливати на формування Верховною Радою уряду.

Якщо більшість, за підтримки Симоненка та Мороза, таки проштовхне зміни в Конституцію в березні-травні, то Ющенку доведеться гарненько думати, як поводитися його фракції у вересні, коли в розпал виборів ВР затверджуватиме «чужий» уряд. Компроміс із владою в розрахунку на майбутнє загрожує втратою іміджу «опозиційності» Ющенка в очах виборців і може позначитися на результатах виборів. Тим більше, що, м’яко кажучи, критикувати Віктора Андрійовича будуть інші опозиціонери, котрі не побажали чи недопущені до співробітництва з коаліцією.

Чи є вихід?

Те, що діло швах, зрозуміло. Зауважимо, що коли при постатейному голосуванні Перехідних положень пункт про «чотири місяці» не отримає 300 голосів, то краще від цього не стане. Буде ще гірше, оскільки зміни до Конституції в цьому разі наберуть сили ЧЕРЕЗ ДЕСЯТЬ ДНІВ, а значить формувати коаліцію і ділити уряд можуть почати вже навесні. Внести в текст Перехідних положень інший термін, наприклад, 2006 рік, що було б цілком прийнятно і логічно, на цій сесії можна, але подальша процедура відома: знову Конституційний суд і остаточне голосування тільки на осінній сесії. А там вибори, під час яких консенсус знаходити значно складніше.

Потрібно шукати варіанти виходу, їх небагато. Перший — реформу провести, але ввести її в дію з 2006 року, після обрання нового парламенту. На весняній сесії цього вже не зробити, але можна на осінній. Варіант складний, але можливий, якщо в процес активно включаться всі фракції, у т.ч. «НУ» і БЮТ. Більшість може не повірити щирості намірів Ющенка та Тимошенко. Є підстави. Можливо, формою гарантії їхнього позитивного голосування за зміни до Конституції на осінній сесії міг би стати публічний договір, підписаний за участю Президента, опублікований у всіх газетах, поданий по всіх телеканалах, переданий у всі посольства, із чітким включенням у передвиборні програми всіх кандидатів зобов’язання проголосувати восени. Якби це вдалося зробити, тоді після виборів країна могла б розраховувати на ривок, а з обранням нового парламенту почали б працювати захисні механізми від узурпації влади.

Другий вихід — розрахований не на ривок, радше на невеликий поштовх після президентських виборів. Йдеться про мінімізацію негативних наслідків нинішнього проекту. Для цього не треба змінювати процедуру, необхідно лише проголосувати за проект у самісінькому кінці сесії, у липні. Тоді «чотири місяці» створюють менше проблем, а формування парламентської коаліції та складу уряду за часом збігається з оголошенням результатів президентських виборів. Новообраний президент зможе брати участь у цьому процесі й у результаті — хоча б пом’якшити рівень конфліктності у взаєминах із парламентом й урядом.

Можливо, буде знайдено інші рішення. Важливо, щоб їх шукали. Процес ще не став необоротним, навіть усередині парламенту задіяно далеко не всі ресурси для того, щоб донести до депутатів розуміння особистої відповідальності за майбутнє країни. Не будемо ідеалістами, для багатьох такі аргументи малозрозумілі, а тому реформа цілком може бути проведена і її наслідки ще довго доїдатимуть 47 мільйонів обманутих українців. Ясно одне: зарано ми повірили в нереальність пролонгації президентських повноважень. І рано розслабилися. А пролонгація сьогодні як ніколи близька до свого здійснення: де-факто Кучма буде президентом України рівно стільки, скільки працюватиме нинішня більшість (коаліція) і обраний нею Кабінет. І все це може відбутися, причому за активної підтримки двох опозиційних фракцій. Хоч як би до фінішу пролонгаційних планів за них проголосував весь парламент.