Голова Верховної Ради України Володимир ЛИТВИН: «Взаємна підтримка і взаємна відповідальність — це те, чого владі так гостро бракує»

Поділитися
— Володимире Михайловичу, чи можна сьогодні стверджувати: передвиборний блок, який об’єднував би «Народний союз «Наша Україна», блок Юлії Тимошенко та Народну партію, створено не буде?..

— Володимире Михайловичу, чи можна сьогодні стверджувати: передвиборний блок, який об’єднував би «Народний союз «Наша Україна», блок Юлії Тимошенко та Народну партію, створено не буде?

— Це залежить не тільки від нас, а й від партнерів по переговорах. А також від статусу переговірників. Ультиматум не сприяє встановленню діалогу. Ми не сприймаємо «цінних указівок» із приводу того, хто має бути в партії, кого ми мусимо приймати, а кого виключати, із ким співробітничати і кого слухатися. Коли з нами розмовляють у такому тоні, та ще й через посередників, це, напевно, означає лише одне: нашу організацію не бажають бачити партнером.

Я дуже хотів би, щоб Народна партія стала вагомою політичною силою. Необхідно наростити м’язи, підвищити впізнаваність НПУ, і тільки по тому є сенс вести повноцінні переговори. Якщо ми, звісно, хочемо вести ці переговори на рівних. Консультації про погоджені дії різних політичних сил у майбутньому парламенті мені сьогодні бачаться навіть більш важливими.

— Тобто блоку все ж таки не буде?

— Є Президент, якого я поважаю як главу держави і котрому просто симпатизую як людині. Є потреба провести необхідні консультації безпосередньо з ним. Те ж саме стосується і прем’єр-міністра.

— Тобто безпосередньо з Віктором Ющенком ви передвиборні розмови не вели?

— Ми говорили про вибори в контексті майбутнього країни. Але про принципи створення можливого блоку, про квоти, про список, про те, хто визначатиме обличчя можливого об’єднання, не було жодних розмов. Тому дуже цікаво чути розмірковування деяких осіб, які все вже вирішили і всіх уже розставили. Не думаю, що ці люди можуть і повинні виступати в ролі проголошувачів істини в останній інстанції.

— Припустімо, що НПУ піде на вибори самостійно. Який вигляд у цьому разі матиме перша десятка списку?

— Це питання ще не обговорювалося. Ми ретельно вивчаємо ставлення населення до людей, які представляють нашу організацію в різних регіонах країни. Поки передчасно казати про конкретні прізвища. Можу лише сподіватися, що колеги по партії виявлять мені довіру очолити список.

— Чи може так статися, що наступний рядок у партійному списку займе Петро Порошенко?

— Для мене це новина... Треба над нею подумати...

— Ви згодні, що визначити ідеологію НПУ дуже складно? І чи поділяєте ви думку, що високий особистий рейтинг Литвина буде не так просто трансформувати в рейтинг партії?

— По-перше, я не приділяв би настільки пильної уваги рейтингам. На місці одних не дуже тішився б, на місці інших — не сильно побивався б. Планомірне сходження — процес більш тривалий, аніж стрімке падіння. По-друге, мені здається, що час ідеологічних партій минає. Ви можете назвати хоч одну політичну організацію (окрім, зрозуміло, КПУ), котра спирається на чітку ідеологію?

— А це добре?

— Це недобре. Але це так. Я думаю, що будь-яка партія претендує на звання загальнонародної. А з допомогою однієї ідеології задовольнити все суспільство неможливо.

Не є ідеологічними ні «Наша Україна», ні «Регіони України». Підозрюю, що ви не зможете чітко охарактеризувати ідеологію, сповідувану СПУ. Захищає вона соціалістичні цінності в європейському розумінні цього слова чи ж відстоює власне, доморосле бачення соціалізму?

Нині дуже важкий період для партій: кожна політична організація веде пошук власної ніші. І всяка намагається бути всеїдною, сподіваючись поширити свій вплив на всі регіони і на всі прошарки населення.

Є сенс говорити не стільки про жорстку прихильність партії до певної класичної ідеологічної моделі, скільки про її готовність відреагувати на існуючі в суспільстві запити. Якщо чітко позначити таку здатність й оформити її в привабливі гасла, партія зможе обпертися на реальну підтримку електорату. Але для цього буде потрібен час — час на так називану розкрутку.

— Чи можливий варіант створення «Блоку Володимира Литвина»?

— Не готовий відповісти. Це питання ми також не обговорювали.

— Але це не виключено?

— Люди орієнтуються насамперед на особистості. Наша політика надзвичайно, я сказав би надмірно, персоніфікована. На жаль, це ще одна реалія.

— Чи вважаєте ви, що Україні треба наслідувати приклад Росії і підвищити виборчий бар’єр (хоча б до 5%), а також запровадити заборону на формування блоків? Багато людей переконані, що це позитивно позначиться на зміцненні партійної системи та структуризації парламенту.

— Те, що ви пропонуєте, нереально зробити найближчим часом. Представники більшості політичних організацій (хоч які гучні передвиборні заяви вони робили) не дуже впевнені у власних силах. А тому за таке нововведення навряд чи проголосує необхідна кількість депутатів.

Хотів би висловити одне припущення. Ухвалені Верховною Радою зміни до Конституції передбачають обов’язкове створення блоками парламентських фракцій. Ця обставина, на мій погляд, просто змусить блоки перетворитися на партії. Майже упевнений: найближчі парламентські вибори призведуть не тільки до чіткішої структуризації Верховної Ради, а й до упорядкування політичних уподобань суспільства.

Ну а запровадження високого виборчого бар’єра виправдане лише тоді, коли неможливе застосування адміністративного ресурсу.

— А кажуть, що з ним покінчено.

— Коли місцеве відділення партії очолює губернатор, то він докладе всіх зусиль, аби домогтися необхідного результату. Якщо він цього не зробить, то йому резонно зауважать: ти не маєш достатнього впливу в регіоні. Що, загалом, передбачає зняття з роботи. Можу припустити (і практика доводить обгрунтованість подібних припущень): далеко не кожний губернатор устоїть перед спокусою домогтися виконання поставленого завдання за будь-яку ціну.

Крім того, не можна виключати, що підвищення виборчого порога незаслужено залишить за бортом багато політичних сил. Може, не дуже потужних і багатих, але реально існуючих і затребуваних суспільством. Очевидно, слід дати їм шанс.

Хочемо ми того чи ні, але парламент визначатиме характер і напрям суспільних процесів.

— Ви згадали про конституційну реформу. Хто, як і коли може перешкодити впровадженню в життя схвалених змін?

— Коли? Важко сказати. Хто? Політичні сили, не зацікавлені у встановленні нормальних взаємовідносин у трикутнику Президент — парламент — уряд. І які не бажають чіткого поділу повноважень гілок влади.

Як? Щоб затіяти перегляд будь-якого рішення, завжди можна знайти формальний привід. Ми живемо в реальному світі, де нема ідеальних процедур, ідеальних рішень.

Поставити під сумнів легітимність Закону «Про внесення змін до Конституції» може лише один орган — Конституційний суд. Але при цьому я не бачу ні правових, ні регламентних підстав для цього. 2000 року КС однозначно роз’яснив: процедура прийняття рішень — внутрішня справа парламенту.

Залишається тільки одна можливість: піддати ревізії заключні й перехідні положення. Саме ця частина коригувалася після досягнення відомих політичних домовленостей. Зміст їх, як відомо, зводився до вказування певних строків уведення закону в дію.

Що ж стосується основної маси конституційних змін, то вони коригуванню не піддалися і цілком відповідають зауваженням і рекомендаціям Конституційного суду. Як відомо, КС розглядав цей документ після попереднього розгляду проекту у Верховній Раді. Тож, на мій погляд, нововведенням нічого не загрожує — вони повинні набути законної сили 1 січня наступного року.

— Володимире Михайловичу, ви не зовсім праві: ряд норм усе ж було змінено.

— Деякі норми не змінювали, а вилучали. Отже, зберігалися норми чинної Конституції. Які можуть бути претензії?

— Найближчим часом у частини суддів КС спливає строк повноважень. Ця обставина якимось чином може вплинути на долю реформи?

— Я відповів би так. Не виключаю, що в Конституційний суд усе ж буде направлено подання, котре стосується скасування результатів голосування 8 грудня. Якщо це станеться, у парламенті, скоріш за все, блокуватимуть будь-які спроби замінити членів КС. Верховній Раді не дадуть обрати нових суддів за своєю квотою. А тим, кого призначить своїм указом Президент чи визначить з’їзд суддів, завадять скласти присягу.

— Чому ви вирішили, що буде саме так?

— Я знаю настрої обох сторін — і противників реформи, і її прибічників. Конфлікт прогнозований, він здатний стати гострим і затяжним. Краще його уникнути, аби не довелося вкотре неприємно дивувати свою країну.

— Тобто краще не заважати набуттю реформою чинності?

— Критикам реформи я рекомендую добре зважити всі «за» і «проти». А для початку раджу уважно вивчити настільки по-злому паплюжений ними документ. Прочитають — побачать: повноваження Президента акцентовано посилюються. Він стає справжнім главою держави, а не наглядачем для уряду. Йдеться не про звуження повноважень глави держави, а про природне розширення можливостей Верховної Ради та Кабінету міністрів. І це спрямовано не на шкоду Президенту, а на благо країни. Така схема відповідає європейській практиці. Ми ж оголосили, що прагнемо до Європи? Чи ми залишаємося в азіатському просторі й ревно оберігаємо владну модель радянського зразка?

— У чому, на вашу думку, принципова відмінність президента Кучми від Президента Ющенка?

— Ющенко хоче всіх примирити і задовольнити амбіції кожного. Це породжує безліч проблем. Кучма був більш авторитарним. Він слухав усіх. Поки йому це не набридало. А далі приймав рішення одноосібно.

Біля Леоніда Даниловича завжди знаходилася група людей, на яких він спирався, яким довіряв багато чого, але ніколи — усе. Склад цієї групи періодично змінювався. На яких засадах Віктор Андрійович будуватиме взаємини зі своїм оточенням, ми побачимо.

Ясно одне: для нього це виявиться найважчим випробуванням. Багато людей із його команди йшли з ним до кінця під час надважкої виборчої кампанії. А отже, вони мають моральне право висловлювати свою позицію, іноді жорстку. І є моральне зобов’язання Президента всіх вислуховувати.

Що в результаті? Засідання Ради національної безпеки тривають по п’ять і більше годин. За часів Кучми на засіданнях РНБОУ не бувало такого, щоб кожен по багато разів, довго і докладно аргументував свою позицію. Це дуже демократично, але не завжди сприяє виробленню ефективних рішень.

— Ви поділяєте думку, що реалізація політичного проекту «Кучма-3» була б не найгіршим варіантом для країни?

— Те, що відбулося, не могло не відбутися. Мало прорвати — і прорвало.

— Як гадаєте, екс-президент повернеться в політику?

— А куди повертатися? Він сказав, що не повернеться, і це було демонстрацією розуміння реального стану речей.

— Чи правда, що НПУ мала намір підписати договір із «Единой Россией»?

— Така можливість обговорювалася.

— Від кого виходила ініціатива?

— Гадаю, не так важливо, хто саме виступив ініціатором. Не такий важливий і сам підпис під угодою. Важливо, який сенс цього договору. Коли він полягає у тому, щоб про це поговорили, чи варто його укладати?

У мене чудові ділові й особисті взаємини і з головою Держдуми РФ Гризловим, і зі спікером Ради Федерації Мироновим. Ми неодноразово обговорювали питання можливої взаємодії різних політичних сил в Україні й у Росії. І дійшли висновку щодо необхідності формалізації цього процесу.

— І все ж не зрозуміло, що дає Народній партії України підпис під політичною угодою з «Единой Россией»? Окрім приводу про це поговорити?

— Моя мати в таких випадках казала: «Ця ноша плечі не тягне». Такий договір дає можливість для двосторонніх консультацій, для узгодження політичних позицій. До цього процесу можуть бути залучені партії, громадські організації. Ми просто будемо краще розуміти одне одного.

На превеликий жаль, довгі роки ставлення до Росії можна було охарактеризувати просто — або догоджання, або позерство. Ми приїжджаємо і говоримо приємне. Їдемо назад і нічого не робимо. Тим часом наші країни потребують реального партнерства.

— Володимире Михайловичу, я зрозумів, що відмовлятися від укладання договору з «Единой Россией» ви не збираєтеся. Вас не бентежить те, що «право першої ночі» дісталося «Регіонам України», які вже уклали договір із «єдиноросами»? Якщо ви наслідуєте їхній приклад, то виявитеся непрямими союзниками «регіоналів». А ще — відмінною мішенню для чорного піару...

— Я виходжу з принципу: головне, щоб не забували. Нехай говорять, а як говорять — особиста справа кожного. Наявність різних думок називається демократією.

Ми кажемо про консультації, про процес. Що мені тепер, перестати спілкуватися з Гризловим? І тільки тому, що «Регіони» підписали договір із «Единой Россией»? У метушні навколо можливого підписання угоди я вбачаю лише ревнощі і заздрість. А ревнощі і заздрість мають властивість перетворюватися на чорний піар.

— Про що ви розмовляли під час недавньої зустрічі з президентом Росії Путіним?

— Про проблеми двосторонніх відносин, про політичні контакти й економічне співробітництво. Зокрема про проблему енергоносіїв. Я відчув готовність до діалогу, відкритість. Переконаний, для зняття маси проблем у російсько-українських відносинах потрібне одне: зменшення кількості провідників зовнішньої політики. Це — прерогатива Президента, йому в такій справі милиці не потрібні. Він не має потреби в добровільних помічниках і підказувачах.

— Ви часто заявляли, що також не маєте потреби в підказувачах. І дуже іронічно відгукувалися про політтехнологів. Що в такому разі у вас робить Юрій Левенець?

— Він у мене нічого не робить. Я з Юрієм Левенцем останній раз зустрічався, напевно, кілька років тому.

— Тобто відомості про те, що він працює на Литвина, — чутки?

— Очевидно.

— А як ви ставитеся до чуток про те, що прем’єр Тимошенко може бути знята зі своєї посади до кінця цього року?

— Не думаю, що хтось порушить питання про відставку уряду. З такою ідеєю може виступити лише Президент України. Однак я переконаний, він цього не зробить. Бо Віктор Андрійович напевно прораховує наслідки такого кроку.

Парламент затвердив програму Кабінету міністрів, тобто видав йому карт-бланш на рік. Теоретично Рада може порушити питання про своєрідну денонсацію раніше прийнятого рішення і спробувати винести Кабміну вотум недовіри. Але навряд чи таке рішення матиме підтримку парламенту.

— Хто може стати майбутнім, постреформеним, прем’єром?

— 1 січня, якщо не станеться нічого екстраординарного, конституційні зміни наберуть юридичної чинності. Я не припускаю думки, що відразу після цього в парламенті почнеться поспішний процес формування коаліції та висування прем’єра. У самісінькому розпалі буде передвиборна кампанія, усім буде не до цього. Такий розвиток подій нереальний і небажаний.

Хто стане прем’єром після чергових парламентських виборів? Відповім так: упевнений, Юлія Володимирівна дасть свою згоду на входження в блок із «Нашою Україною» тільки при виконанні однієї умови. Їй потрібні гарантії, що вона буде прем’єром і по закінченні кампанії. Зрозуміло, дуже багато людей цього не хочуть...

— А ви хочете?

— Мені, хоч як дивно, комфортно працювати з людьми, які мають свою, аргументовану думку і вміють її жорстко відстоювати. Мені подобаються люди, котрі атакують. Тимошенко належить саме до цієї категорії політиків.

Гадаю, вона свого доможеться. Тобто, доможеться не просто обіцянки прем’єрства, а письмового закріплення цієї умови. Якщо це відбудеться, контроль над ситуацією прем’єр не випустить із рук.

Виступати в ролі «підспівки» чи «підтанцьовки» Юлія Володимирівна не погодиться ніколи. Не дістане необхідних гарантій — піде на вибори самостійно, заручиться істотною електоральною підтримкою. Після чого буде якнайактивніше впливати на всі процеси в парламенті і, відповідно, у країні.

Хай не ображається «Наша Україна», але можу сказати: свого часу Тимошенко, маючи два десятки парламентських багнетів, визначала позицію значно численішої «НУ» щодо багатьох ключових питань.

— Наскільки серйозна проблема роз’єднаності влади? Як її можливо розв’язати?

— Одна з причин кризи влади — кадрове питання. Напередодні кампанії було роздано забагато передвиборних обіцянок. Коли настав час їх виконувати, іноді давали шанс виявити себе не дуже підготовленим людям. Це може призвести до того, що в деяких сферах і в деяких регіонах виконавча влада ризикує втратити контроль над ситуацією. Певні призначення глав місцевих адміністрацій не витримують жодної критики, і Президенту це відомо.

Друга проблема — відсутність ефективної взаємодії між виконавчою та законодавчою владою. Сила-силенна кадрових вакансій, які утворилися після президентських виборів, були заповнені за рахунок ресурсів лише трьох (по суті) політичних сил. Вийшло, що виконавча влада не може спиратися на значне число парламентаріїв. А коли бути зовсім точним, то можна твердити: більшість парламентаріїв знаходяться в опозиції до уряду. Це — реальність, із якою Кабінет мусить, але чомусь не хоче рахуватися.

— Те, що у парламенту й уряду не налагоджено чіткого механізму взаємодії, очевидно. Ця обставина викликає подив: більшість членів Кабінету ще вчора були депутатами. У чому причина розбіжностей?

— Для мене самого загадка: чому до вищого законодавчого органу ставляться як до бидла, котре все стерпить. Може, прозвучало дещо грубо, але це правда. Чому будь-яка спроба парламенту відстояти свою позицію дає привід оголошувати депутатів ледь не ворогами народу, обвинувачувати їх у відсутності політичного чуття чи політичної відповідальності?

Якщо центральний виконавчий орган хоче мати союзника в особі вищого законодавчого органу, він повинен виявляти зацікавленість у подібному союзництві. Але він цього не робить. Зате є бажання окремих осіб представити Верховну Раду винуватницею всіх бід.

— Ви натякаєте на недавню заяву уряду? У чому, на вашу думку, причина її появи?

— Є дві проблеми. Перша — локальна. Йдеться про конфлікт навколо прийняття законів, необхідних для вступу у Світову організацію торгівлі. Зовсім недавно було опубліковано результати цікавого соціологічного дослідження. Відповідно до них, 70% опитаних нічого не знають про СОТ. Гадаю, це — ще досить оптимістичний прогноз. Бо він передбачає наявність у 30% населення певних знань про Світову організацію торгівлі. Однак я упевнений, навіть у Кабміні й Верховній Раді лічена кількість людей має більш-менш чітке уявлення про дану проблематику.

Не дуже успішне проходження пакета законів, пов’язаних із вступом у СОТ, — це не проблема поганого парламенту чи поганого уряду. Це проблема влади, проблема держави. Яка не встигла або не змогла подбати про проведення інтенсивної інформаційної атаки.

Лише одиниці розуміють: вступ у будь-яке об’єднання передбачає урізання частини суверенітету. Коли ми збираємося щось віддавати, то повинні розуміти, наскільки серйозна для нас ця втрата. І що можемо отримати натомість.

Ніхто не наводив вичерпних аргументів. Ніхто не представив чіткого балансу втрат і придбань. Пояснення уряду зводилися до переліку деяких гіпотетичних переваг. Але доказової бази явно бракувало.

І тут я хотів би сказати про іншу проблему — спробу дискредитувати вищий законодавчий орган. У наявності — бажання дестабілізувати роботу Верховної Ради, спроба підірвати її зсередини. Щоб «деструктивний» парламент вигідно відтіняв чудові починання Кабміну. З допомогою такої схеми виконавча влада, вочевидь, розраховує перекласти на законодавчу владу відповідальність за минулі промахи та майбутні невдачі.

Тим часом фракції тих політичних партій (представники яких є членами Кабміну) не несуть відповідальності за дії своїх соратників. Вони часто навіть відмовляються підтримувати ініціативи уряду.

А той факт, що в заяві Кабінету персональній критиці піддається голова Верховної Ради, дає підстави припустити: є ще й бажання не допустити створення передвиборного блоку з участю «Нашої України» і НПУ. Є спроба дискредитувати Литвина в очах Президента.

— Чи правда, що Президент у день голосування «сотівських» законів прибув у парламент на ваше особисте запрошення?

— Прихід Президента у Верховну Раду — це велика подія, а його запрошення — велика відповідальність. Якби я мав намір запросити Віктора Андрійовича у вищий законодавчий орган, я попередньо провів би переговори з керівниками депутатських груп і фракцій. Але такої домовленості не було.

Глава держави просто зателефонував мені й повідомив, що має намір відвідати парламент і буде через п’ятнадцять хвилин. До речі, я дуже розраховував на те, що візит Президента дисциплінує депутатський корпус і полегшить процедуру прийняття законів.

— Чи правдива інформація про те, що ви дали команду фракції Народної партії підтримати частину пакетних законів після того, як вам кілька разів передзвонив Ющенко?

— Це неправда. Фракція мала окрему думку з приводу деяких внесених проектів, зокрема тих, які змінювали митні тарифи і зачіпали сільськогосподарську сферу. Але особисто я, за власною ініціативою, наполіг на тому, щоб фракція НПУ підтримала Президента й уряд.

Взаємна підтримка і взаємна відповідальність — це те, чого владі так гостро бракує. Наприклад, відомо, що існують певні розходження між Кабінетом і секретаріатом Президента. По-перше, це свідчить про те, що процес становлення цих структур затягся. По-друге, переконує: так і не прийшло розуміння — здорова політична конкуренція не повинна заважати державним справам.

Хоч би що сьогодні казали про колишню президентську адміністрацію, але за часів моєї роботи в АП урядові подання про кадрові призначення не відправляли назад, у Кабмін. Тим більше — не супроводжували припискою, що даний кандидат не підходить. Ні глава адміністрації, ні (тим більше) його заступники собі такого не дозволяли. Нині ж (наскільки я можу судити) такі випадки трапляються. Виникає резонне запитання: а навіщо тоді прем’єр-міністр?

І коли думку прем’єра чомусь не поділяють представники патронатних президентських служб, то главі Кабінету нічого не залишається, окрім як іти до глави держави і намагатися вирішувати питання безпосередньо з ним.

Така ситуація ненормальна. Якщо політична реформа не набуде чинності, такі проблеми будуть завжди. Глава виконавчої влади не повинен ставити свої рішення (у тому числі й кадрові) у залежність від того, хто очолює президентський секретаріат. Хто є керівником кабінету Президента. Хто обіймає пост секретаря Ради національної безпеки.

Реформа дозволить Президенту нарешті стати справжнім арбітром. Сьогодні він не над процесом, а в процесі. На додаток у нього — маса публічних добровільних помічників. Усі, кому не ліньки, виробляють політику. І намагаються її впроваджувати. Усім хочеться революцій, нікому не хочеться рутини. Нікому не хочеться планомірної, кропіткої роботи. Залишкові явища революції даються взнаки. Це можна зрозуміти, але, напевно, час зупинитися.

— Ви кілька разів заявляли: в Україні існують політичні переслідування. Припустімо, що найближчим часом у поле зору правоохоронних органів потрапить людина, яку ви дуже добре знаєте, — Віктор Медведчук. Увага правоохоронців до нього може бути пов’язана тільки з його опозиційною діяльністю?

— Те, як у нас намагаються боротися за справедливість, викликає запитання у людей, далеких від політики. От у чому біда.

Що стосується того, чи добре я знаю Віктора Медведчука... Цю людину ніхто не знає добре.

— Отже, ви утримаєтеся і від прогнозів щодо передвиборних перспектив його партії?

— Шанси СДПУ(о) багато в чому залежать від того, хто стане їхніми партнерами. Самостійно подолати 3-відсотковий бар’єр, на мій погляд, їм буде важко. Їхня роль у вітчизняній політиці демонізована. У суспільній свідомості це відклалося. Вони це чудово розуміють, а тому напевно шукатимуть попутників. Попри те, що об’єднані есдеки мають достатній кадровий, фінансовий, організаційний і медійний потенціал. Скоріш за все, всі провідні опозиційні сили об’єднаються в один блок.

— Уявити собі склад наступного парламенту можна без особливих труднощів...

— Гадаю, приблизно на 60% він не різнитиметься від сьогоднішнього.

— Думаю, ви занадто скромні. Це запитання я адресую вам як лідеру партії. Котра поповнюється переважно людьми відомими. Комусь вони здаються авторитетними, комусь одіозними. Але в кожному разі мова не йде про нові обличчя. Що, свіжі, тямущі люди перевелися?

— Безумовно, у політикумі існує група активних людей, які мають ім’я і досвід. Вони були при владі й хочуть туди повернутися. Проблема всіх (підкреслюю, усіх) провідних політичних сил у тому, що вони зациклені на цих персонах. Вони зручні. Користь від їхнього приходу здається очевидною: немає приводу сумніватися в їхньому професіоналізмі, немає необхідності витрачати час і кошти на їхнє розкручування. Їхнє залучення не потребує великих зусиль.

Водночас ці зусилля необхідні для того, щоб знайти нових потенційних лідерів, майбутні знакові персони, потенційні моральні авторитети. Щоб повірити їм, повірити в них, дати шанс виявити себе. Але в країні, котра живе в стані вічного політичного цейтноту, просто немає часу на продуману політичну селекцію.

Однак головна причина навіть не в цьому. Незнищенною є віра в силу адміністративного ресурсу. Досі існує думка, що слово «посада» — синонім до слова «авторитет». Досі заведено вважати: якщо місцевий начальник очолює крайове відділення партії — у цьому регіоні партія обов’язково набере максимальну кількість голосів. Коли ми подолаємо цю помилку, з’являться нові люди.

— Якщо ви це розумієте, чому не почнете «перебудову» із себе?

— У нашій партії (відверто кажучи) прихід нових людей теж іноді супроводжується сценами ревнощів. Однак ми намагаємося підтягти нових людей, використовуючи насамперед ресурси регіонів.

Є загальна тенденція — зниження вікового цензу можновладців. Ця тенденція матиме продовження, якщо на найближчих виборах до органів місцевого самоврядування виявить себе нова хвиля молодих, амбітних політиків. Передумови для цього є.

Саме вони мають стати тим резервом, який підживлюватиме вищі ешелони влади вже найближчим часом. Але долучення неофітів до лав ветеранів має відбутися вже й на цих виборах. На мій погляд, 35—40% депутатів Верховної Ради виявляться представниками нової генерації політиків. І це — оптимальний формат відновлення. Бо парламенту, складеному переважно з новобранців, знадобиться занадто багато часу на становлення.

— Чи загрожує прихід мера-новобранця Києву?

— Сутичка буде жорсткою. У цю сутичку можуть утрутитися люди, сьогодні не присутні в розкладах. До певної міри пост міського голови більш значущий, ніж пост спікера чи прем’єра. Столиця — це столиця. Тим більше, що Україна приростатиме інвестиціями, це позитивно позначиться на київському бюджеті, котрий і так цілком благополучний.

— Кого на виборах мера підтримає НПУ?

— Не виключаю, що ми висунемо свого представника.

— І він буде спроможний перемогти?

— У кожному разі він зможе вплинути на хід боротьби.

— Повернімося до парламентської кампанії. Недавно Верховна Рада проголосувала за чергову версію закону про вибори народних депутатів. У ньому, на жаль, журналістам заборонено оцінювати передвиборні програми.

— Я вас утішу: вони мало чим різнитимуться одна від одної.

— Але ж це — принципове питання. Свобода слова — ледь не єдине відчутне завоювання нової влади.

— Я з вами не погоджуся. По-перше, завоювань більше. По-друге, свободи слова у нас загалом немає. Дослідження показують: процес позитивних змін у мас-медіа зупинився. Процес монополізації преси видозмінився: мова тепер іде про перемонополізацію. Тобто про масовий перехід медіа-груп із одних рук в інші. Є підозра, що нові власники (так само, як і попередники) дивляться на канали та газети як на свої удільні князівства, як на інструмент політичної й економічної боротьби.

Коли я бачу на різних телеканалах одні й ті ж сюжети, одні й ті ж коментарі, я ставлю собі запитання: чи то журналісти раптом стали мислити однаково, чи то з’явилися нові темники. У перше мені чомусь не дуже віриться.

— До речі, про досягнення нового часу. Прослухувати телефонні розмови політиків стали менше? Величезна кількість високопоставлених осіб (від Президента до генпрокурора) обіцяли, що ми забудемо про це сумне явище назавжди.

— Недавно Президент змушений був привселюдно попередити керівників силових структур про неприпустимість незаконного прослуховування політиків і підприємців. Із цієї заяви я зробив простий висновок: якщо закликають покінчити з явищем, отже, воно досі існує.

Варто було б, напевно, винних нарешті покарати. Інакше такі заклики матимуть вигляд помахування пальцем. Нашіптування досі залишається затребуваним. Це все ще нескладний спосіб заробити гроші. Якщо з цим не боротися, ближче до виборів хвороба перетвориться на епідемію.

Інтерв’ю зі спікером Верховної Ради Володимиром Литвином відбулося 9 липня, ще до появи різкої заяви Кабінету міністрів. У зв’язку з чим «ДТ» звернулося до Володимира Михайловича з проханням прокоментувати ситуацію і поставило три додаткових запитання, які в тексті позначено зірочками.

Інтерв’ю з Юлією Тимошенко було записано 14 липня і було повністю присвячене конфлікту між Кабінетом міністрів і Верховною Радою.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі