Гасла Майдану — у життя! - Архів - dt.ua

Гасла Майдану — у життя!

21 січня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №2, 21 січня-28 січня

Здається, ідея створення в Україні громадського телебачення після тривалих років перебування в стані абстракції має реальний шанс матеріалізуватися...

Здається, ідея створення в Україні громадського телебачення після тривалих років перебування в стані абстракції має реальний шанс матеріалізуватися. Українці, які вийшли на Майдан, залишили свої хати скраю не в останню чергу через те, що телевізори, які стояли в них, надто вже сильно брехали. І це було не лише надто помітно, а й образливо для мільйонів людей, які підтвердили мудрість слів Єжі Лєца: важко дивитися крізь пальці на тих, хто закриває нам ними очі. І хоча під впливом того самого народу на телеканалах стали відбуватися помітні зміни на краще, повірити в їхню незворотність було важко. У серцях і умах пересічних журналістів, можливо, і сталася перебудова, проте не слід забувати про те, що «біля рояля» залишилися ті самі люди: склад власників і менеджерів телекомпаній не змінився.

При всіх заслугах «5 каналу», чий внесок у торжество справедливості важко переоцінити, його потенціал явно поступається медіаресурсам, сконцентрованим у руках Віктора Пінчука (СТБ, Новий канал, ICTV), об’єднаних соціал-демократів («Інтер», ТЕТ) і представників донецького клану (ТРК «Україна», НТН та пара телепроектів, які ще зароджуються). І новому українському Президенту не варто розраховувати на лояльність цих ЗМІ надалі, навіть якщо сьогодні вони й поміняли своє ставлення до Віктора Ющенка з гніву на милість. Точно розуміючи це, представники нової владної команди не можуть не побоюватися за медійне благополуччя свого лідера. І в пошуках його зміцнення вони, звісно ж, зіштовхнуться зі спокусою піти найпростішим шляхом: використовувати для висвітлення діяльності нового глави держави і його оточення єдиний загальнонаціональний державний канал — УТ-1. Якщо не вважатимуть перешкодою на цьому шляху, по-перше, передвиборні обіцянки Віктора Ющенка сприяти створенню в країні громадського телебачення, по-друге, суспільство, що дозріло для здійснення цього проекту, по-третє, наявність конкретних людей, які виявляють неабияку ініціативність у намірах організувати й очолити процес.

За великим рахунком, ні у влади, ні в опозиції немає сил, зацікавлених у створенні абсолютно незалежного, некомерційного і при цьому високорейтингового телебачення. Виникнення подібного медіа-явища — лише в інтересах суспільства. Виразників же ідей суспільства серед тих, хто приймає подібні рішення, немає. Новообраний Президент, звичайно, може виступити ініціатором і головною рушійною силою проекту «Громадське телебачення», але це, якщо знайде час у черзі справ з налагодження відносин із Росією, утримання хоча б на нинішньому рівні соціального забезпечення громадян, боротьби з корупцією й вирішення інших важливих державних завдань. Утім, багато також залежить від того, яка точка зору візьме гору в тих, хто нині відповідатиме за мас-медійну сферу на державному рівні. Оскільки є всі підстави вважати, що вони поки що не визначилися, чи діяти з урахуванням майбутніх парламентських виборів, де очікується не менш напружена боротьба, ніж під час президентської кампанії, яка щойно завершилася, чи все-таки продовжувати розпочатий Майданом рух до високих демократичних ідеалів. Можна ще спробувати сполучити одне з іншим, але для цього буде потрібна просто колосальна напруга інтелектуальних, організаційних і вольових якостей нової влади. Чи зважиться вона на це, а зважившись, чи впорається з завданням?

Поки новосели високих владних кабінетів б’ються над подібними запитаннями, телевізійники та інші небайдужі до проблеми люди, не марнуючи час, розробляють концепції громадського телебачення. Точніше буде сказати, оприлюднена поки що тільки одна концепція, підготовлена групою фахівців під керівництвом колишнього генпродюсера Нового каналу Олександра Ткаченка. Та сам факт її появи чомусь викликав дискусії не стільки з приводу змісту документа, скільки навколо постаті самого Ткаченка. Не приховує свого негативного ставлення до відомого журналіста разом з його ініціативами й глава парламентського комітету. В інтерв’ю «ДТ» Микола Томенко (який, за деякими відомостями, претендує на посаду віце-прем’єр-міністра з гуманітарних питань) заявив, що починати створення громадського телебачення необхідно з радикальної реорганізації Національної телекомпанії України (НТКУ). На його думку, саме питання про те, що робити з НТКУ, є в цій усій справі найскладнішим. А щоб на нього відповісти, необхідно мати реальне та детальне уявлення про те, що остання являє собою. Дістати відповідь Томенко розраховує після закінчення роботи спеціальної слідчої комісії, що займається фінансовим, соціальним, організаційним і юридичним аудитом Нацтелекомпанії, і яка відсотків на сімдесят, за словами депутата, уже виконана. Керує цією комісією колега Миколи Томенка за мас-медійним парламентським комітетом Юрій Артеменко. Саме його кандидатуру глава комітету і розглядає як нового президента НТКУ, який має вирішити двоєдине завдання — реорганізувати (чи, точніше, ліквідувати) Нацтелекомпанію і створити натомість громадське телебачення.

«Керувати телекомпанією повинен політик, а не журналіст, — переконаний Томенко. — Оскільки навести порядок тут зможе лише сильна, впевнена в собі людина зі статусом». Формула, можливо, і правильна, лише не цілком стосується пана Артеменка. Так, до своєї депутатської діяльності він займався журналістикою, але був при цьому редактором міської газети, а не телевізійником. А що ж до його статусу політика... Колись Юрій Анатолійович входив до фракції «Наша Україна», потім виходив із неї. Кажуть, ніби і те й інше робив за наполегливою рекомендацією великого бізнесмена Костянтина Григоришина, який є власником підприємств у рідному для Артеменка Запоріжжі. Був короткий період, коли пан Григоришин через перекриття стараннями влади інших каналів підтримки «Нашої України» надавав ексклюзивну допомогу цій політичній силі. У зв’язку з чим, можливо, сподівається як на лояльне ставлення нової влади до відновлення його бізнесу, зруйнованого Медведчуком і Суркісом, так і на «контрольний пакет» у НТКУ. Хоч як там було, Юрій Артеменко, звичайно, славна людина й хороший народний депутат. Та якщо його політичний рейтинг порівнювати з рейтингом Олександра Ткаченка як телевізійного менеджера й журналіста, то дай Боже йому потрапити до першої десятки. Тоді як Ткаченко у своїй сфері діяльності заслужив місце як мінімум у першій п’ятірці.

Інша річ, що в багатьох його колег по ремеслу є запитання з приводу причетності Ткаченка до «темникізації» Нового каналу. Поступки на користь інтересів власників телекомпанії, що часто суперечили стандартам демократичної журналістики, він пояснював небажанням ризикувати фінансовою й організаційною стабільністю каналу. Але, задля справедливості, слід також зауважити: цикл телеінтерв’ю, котрі виходили під час президентських виборів на Новому каналі вже після того, як Олександр Ткаченко склав із себе повноваження його керівника, засвідчив високий журналістський клас автора концепції громадського телебачення. І, як він зізнавався в інтерв’ю «ДТ», очолити громадське телебачення зовсім не є для нього самоціллю. Керує Ткаченком величезне бажання вийти з анабіозу, в якому він перебував певний період: «Я вважаю, що моя місія як професіонала у сфері телевізійної журналістики — зробити громадське телебачення на якомога зрозуміліших, прозоріших і реальніших принципах». А те, що Ткаченкові не треба доводити медіа-ринку, хто він такий, і що йому знайдеться чим зайнятися і без громадського телебачення, важко заперечити.

Як, утім, і те, що розв’язання проблеми створення громадського телебачення в Україні слід було б розпочинати з обговорення не персоналій, а принципів, на яких воно має грунтуватися. Телебачення, що належить суспільству і працює в інтересах суспільства, існує майже в п’ятдесяти країнах світу. І багаторічний світовий досвід свідчить: винайти щось принципово нове на цьому терені неможливо. За словами Ткаченка, зайнявшись цим питанням, він і його команда за три тижні встигли отримати відповіді на цікаві для них запитання від шести європейських громадських телекомпаній. Цілком очевидно: у світі досить напрацювань, щоб черговий раз не винаходити велосипед. І тому, відповідно до концепції Ткаченка, громадське телебачення в Україні мусить, як і в інших країнах, де воно є, «слугувати інтересам суспільства, а не політичних груп впливу», «широко представляти інтереси всіх соціальних, релігійних та культурних верств суспільства» і «бути своєрідним еталоном телебачення в країні».

У чому згодні всі спеціалісти в цій сфері, то це в тому, що базою для створення телебачення нового типу має послужити антителебачення, втілене в каналі УТ-1. І хоча, як стверджують експерти-зв’язківці, для мовлення ГТБ можна теоретично підготувати й виділити частоту в 50—60-дециметровому діапазоні, для безперешкодного прийому в найвіддаленіших куточках країни власниками найстаріших телеприймачів потрібен усе ж таки метровий канал. Плюс до цього — перша кнопка, якою володіє сьогодні УТ-1. Ну і, звісно, матеріальна база, яку має НТКУ. «Нова влада повинна розуміти, що громадське телебачення, окрім іншого, має стати символом втілення в життя її передвиборних гасел та обіцянок. Час, коли використовувався механізм прямого впливу на мас-медіа, минув, довівши свою неефективність. Тиснути на педаль газу машини, яка шкребе днищем по асфальту, безглуздо. Спочатку цей засіб пересування потрібно змінити. А зробити це можуть професіонали на чітких, зрозумілих, прозорих засадах. В інтересах суспільства, а не окремих політиків, хоч би з якою повагою до них ставилося те ж таки суспільство», — вважає Олександр Ткаченко.

Його концепція передбачає, що до керівництва НТКУ має прийти не так нова команда, як команда ліквідаторів. Бо, з юридичного погляду, створити громадське телебачення на базі НТКУ неможливо. Під час процесу ліквідації приймаються всі необхідні постанови уряду або розпорядження Президента, що дозволить, за розрахунками Ткаченка, через 2—3 місяці створити справжнє громадське телебачення. Це не означає, що процес ліквідації не може зайняти значно більше часу. Але він не повинен зашкодити початкові реалізації проекту «Громадське телебачення» за ліцензією УТ-1 через 2—3 місяці. «Коли мова заходить про дві тисячі працівників НТКУ, про її фінансові й інші зобов’язання, насправді за цим стоїть чиєсь бажання підмінити реальність якимись умоглядними конструкціями. Значну частину цих двох тисяч працівників із НТКУ пов’язує лише те, що там лежать їхні трудові книжки. І потім, ніхто не каже, що людей потрібно просто звільнити. Безумовно, для тих, кого звільняють, потрібен певний соціальний пакет, — переконаний Ткаченко. — А ті, хто залишиться, зможуть працювати на громадському телебаченні не за 300—400 гривень офіційної зарплати, а за конкурентоспроможні гроші, які одержують працівники комерційних телекомпаній. Прикриватися, як щитом, людьми, котрі працюють на НТКУ, — означає захищати непрозорі принципи і схеми, що там існують досі, і просто зволікати зі створенням громадського ТБ».

Однак проблемою реорганізації НТКУ складнощі поставленого завдання не обмежуються. Оскільки змістом, основою й найпершою умовою успішного існування по-справжньому громадського телебачення є його незалежність, у тому числі й від держави, необхідно вирішити питання його фінансування. І тут можуть бути варіанти. Найпоширенішим способом на належному рівні підтримувати функціонування ГТБ є так звана абонентська плата. Тобто утримання громадського телебачення, у повній відповідності до його назви, суспільством. Британська Бі-бі-сі, наприклад, існує за рахунок своїх глядачів та слухачів: жителі країни сплачують особливий податок, який становить близько 10 фунтів на місяць. На ці гроші працюють два телевізійних канали і кілька радіостанцій Бі-бі-сі. Це дозволяє їм обходитися без комерційної реклами, демонструючи лише соціальну типу «Пити шкідливо» чи «Зателефонуй мамі!» Тим, кому здаватиметься, що фінансування громадського телебачення може виявитися не по кишені українським громадянам, пояснимо: наше державне телебачення і так не безплатне, оскільки левову частку витрат на нього покриває бюджет, а інакше кажучи — ті ж таки платники податків. Якщо, при існуючому рейтингу 2,8%, УТ-1 Нацтелекомпанії і вдасться розжитися хоч якоюсь рекламою, то, при існуючих організаційно-фінансових схемах, безпосередньо в скарбницю НТКУ доходить лише десята частина її надходжень.

Однак у світовій практиці є й інші способи утримання громадських телекомпаній. У Фінляндії, приміром, фінансування ГТБ здійснюють за рахунок надходжень від телевізійних податків і ліцензійних платежів комерційних телемовників, які стягуються з доходів, що перевищують певну суму. А в Канаді й Австралії телеканали фінансуються прямо з бюджету під контролем спостережних рад. Тобто за схемою «гроші державні — контроль громадський». Однак для наших вітчизняних реалій ця модель, мабуть, не зовсім підходить. Екс-президент НТКУ, нинішній прес-секретар глави Верховної Ради Ігор Сторожук вважає, що гроші мають надходити на рахунок самої громадської телекомпанії, минаючи посередників навіть в особі держави. У цьому його переконав сумний досвід очолюваної ним у минулому Нацтелекомпанії, коли гроші, що переказувалися через Держкомінформ, який розпоряджався коштами НТКУ, не доходили до місця призначення, тоді як високі посадові особи Держкомінформу їздили на придбаних нових дорогих іномарках.

Ніхто не заважає нам схрестити зарубіжний досвід із нашими ноу-хау в цій галузі. На думку народного депутата Юрія Луценка, в умови приватизації «Укртелекому» можна було б внести пункт, відповідно до якого новий хазяїн підприємства зобов’язувався б надавати безкоштовне мовлення для громадського телебачення через свої канали. У концепції Олександра Ткаченка передбачається кілька варіантів фінансування ГТБ: перерахування з держбюджету, абонплата з кожного громадянина чи сім’ї або прямий податок, податок на рекламу, спеціальний податок для комерційних теле- і радіокомпаній, розміщення прямої та спонсорської реклами на громадському ТБ. Відповідно до європейських вимог, пряма реклама на ГТБ повинна мати обмежений характер. Та ці обмеження, із чим погоджується і глава парламентського комітету з ЗМІ Микола Томенко, почнуть впроваджуватися не раніше, ніж через три роки після початку функціонування ГТБ. Тобто тоді, коли канал займе гідне місце на медіа-ринку й за рівнем своєї популярності не поступатиметься сильним приватним каналам. В іншому випадку, вважає Ткаченко, громадське ТБ, по суті, фінансуватиме комерційні канали, а його ресурси для розвитку й конкуренції будуть завжди обмежені.

Розходяться погляди Ткаченка й Томенка на принципи формування Спостережної ради, що здійснюватиме контроль за прозорістю і відповідністю задекларованим принципам діяльності ГТБ, а також вибирати правління, яке управлятиме роботою каналу. На думку Ткаченка, до Спостережної ради мають входити «професіонали з різних сфер із бездоганною репутацією». Водночас як Томенко непохитний у своєму бажанні бачити в раді політиків.

Та за всіх наявних на сьогодні розбіжностях безперечно одне: створюватися громадське телебачення повинно відкрито й гласно. Спочатку необхідно скликати форум громадських організацій, які працюють у сфері журналістики, інформації, захисту громадських інтересів. На ньому має бути сформована громадська рада, яка оголосить тендер концепцій і програм зі створення ГТБ. Сформована радою комісія разом із комітетом розробить законодавчу базу для функціонування ГТБ. Головне, не заговорювати ідею. І не відкладати її реалізацію до кращих для нової влади часів. Пам’ятаючи: що далі від Майдану — то ближче до адміністрації Президента. Адже повинно ж у нас, крім помаранчевих шарфиків, залишитися на пам’ять про Майдан щось більш вагоме. Нехай це буде громадське телебачення. Як втілення одного з основних гасел Майдану — «Свободу не спинити!»

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво